Самостійні частини мови

Іменник – це частина мови, яка означає предмет і відповідає на питання хто? що? (черговий, патріот, стіл). Предметом у граматиці вважається все, про що можна спитати хто це? що це?, наприклад: хто це? – вчений; що це? – картопля. Основна синтаксична роль іменників – підмет (Ми погомоніли трохи та й розійшлися) та додаток (Василь знайшов Степана). Іменники можуть бути також:

• неузгодженим означенням (Рука Сашка легла на моє плече);
• іменною частиною складеного присудка (Він завжди був чудовим хлопцем);
• обставиною (Наталка з Ларисою вийшли з будинку).

Загальні іменники позначають предмети в цілому.

Власні іменники індивідуально позначають окремі предмети або особи.

Іменники, що називають істоти, відповідають на питання «хто?». До цієї групи входять назви людей, імена, прізвища (балерина, професор, Сергій, Деміург, Макаров), назви птахів і тварин (соловей, кобила, свиня), назви міфологічних істот і літературних героїв (лісовик, Буратіно, русалка, Геракл), назви померлих (мрець, небіжчик), назви карт і шахових фігур (королева, валет).

Іменники, що називають неістоти, відповідають на питання «що?». До цієї групи відносять всі інші іменники, тобто ті, що називають явища природи, неживі предмети, опредмечені дії та явища, абстрактні поняття (острів, група, будинок, питання), а також іменники, що позначають сукупності людей і тварин (юрба, армія, зграя, натовп).

Іменники, що називають предмети, явища навколишньої дійсності, які можна пізнати органами чуття людини, називають конкретними.

Абстрактні іменники не мають конкретного лексичного значення, а називають поняття, явища чи властивості, які не сприймаються органами чуття. Характерною ознакою абстрактних іменників є суфікси -ість, -ств(о), -зтв(о), -цтв(о), -анн(я), -изм, -ізм, -їзм.

Абстрактні іменники переважно вживаються у формі однини.

Збірні іменники – це назви сукупності однакових чи подібних предметів, які здатні сприйматися як одне ціле.

Іменники зі значенням речовинності називають однорідну речовину. Речовинні іменники можуть мати тільки форму однини (горох, золото, срібло, залізо) або тільки форму множини (гроші, дріжджі).

Рід притаманний кожному іменнику в однині. Іменники відносяться до чоловічого роду (учень, бізнес, пейджер), жіночому (дисципліна, корова, машина), або середньому роду (покоління, гніздо, озеро). Іменники чоловічого роду співвідносяться з займенником він, жіночого – вона, середнього – воно. Іменники за родами не змінюються.

Серед назв істот належність іменників до певного роду визначається:

• за різними основами (чоловік – жінка, кобила – кінь);
• за закінченнями (дядьк(о), сестр(а), брат);
• за зв'язками з іншими словами (наша Маруся, прийшов Соловейко, воно заспівало);
• за суфіксами (співак – співачк(а), дослідник – дослідниц(я).

У назвах птахів і тварин рід іменників найчастіше визначається за морфологічною будовою (чоловічого роду – вовк, півень, пес, заєць; жіночого роду – кішка, муха, миша, суниця),

У назвах неістот рід іменників визначається за закінченням.

Так, іменники чоловічого роду найчастіше зовсім не мають закінчення (дуб, хутір, стіл); жіночого роду закінчуються на а(я), або також не мають у своєму складі закінчення (земля, зима, радість); середні закінчуються на о, е або я: вікн(о), сонц(е), лист(я).

Є іменники, які вживаються у формах як чоловічого, так і жіночого роду (зал – зала, жираф – жирафа).

Деякі іменники, що позначають назви професій, хоча і називають осіб як чоловічої, так і жіночої статі, але належать тільки до іменників чоловічого роду (Я – режисер, а дружина моя – бібліотекар).

В українській мові зустрічаються також іменники спільного роду, у яких рід визначається за допомогою допоміжних слів (бідолаха Василь – бідолаха Марія).

Число – морфологічна ознака, яка виявляється у протиставленні однини і множини. У множині іменники роду не мають (хлібосоли, бики, переможці) і співвідносяться із займенником вони. Більшість іменників, змінюючись за числами, мають форми однини і множини (дерево – дерева, думка – думки). Але є іменники, які вживаються тільки у однині або тільки у множині.

За цією ознакою іменники діляться на три групи. Першу групу складають іменники, що вживаються як в однині, так і в множині. Другу групу складають іменники, що вживаються тільки в однині. Третю – що вживаються тільки в множині.

Іменники за характером основ і відмінкових закінчень поділяються на чотири відміни.

Перша відміна включає у себе іменники чоловічого, жіночого і подвійного (чоловічого і жіночого) роду з закінченням -а (-я): земля, хмара, Ольга, Микола, сирота.

Друга відміна включає у себе іменники чоловічого роду, що мають закінчення на твердий або м’який приголосний основи (корабель, коваль, дуб), або із закінченням -о (Дніпро, Василько) та іменники середнього роду із закінченням -е, -о (поле, небо, стебло) і -я, крім тих, у яких при відмінюванні з’являється суфікс -ен-, ат (-ят): змагання, снаряддя.

Третя відміна включає у себе іменники жіночого роду, що закінчуються на твердий чи м’який приголосний основи (сіль, Січ, біль) та іменник мати.

Четверта відміна включає у себе іменники середнього роду з закінченням -а (-я), в яких при відмінюванні з’являється суфікс - ат (-ят), -ен (ягня - ягняти, ім’я - імені).

Іменники першої відміни поділяються на тверду, м’яку і мішану групи. До твердої групи належать іменники з твердим приголосним основи (крім шиплячого) перед закінченням -а. До м’якої групи належать іменники з м’яким приголосним основи перед закінченням -я. До мішаної групи належать іменники з шиплячим приголосним основи перед закінченням -а.

Іменники другої відміни також поділяються на тверду, м’яку і мішану групи. До твердої групи належить більшість іменників з основою на р, у тому числі іменники іншомовного походження з суфіксами -ар (-яр), -ир, -ур, у яких наголос припадає на останній склад основи (абажур, командир, гектар), іменники чоловічого роду з кінцевим твердим приголосним основи (граб, час), а також іменники середнього роду з закінченням - о (вікно, Петро, батько). До м’якої групи належать іменники середнього роду з закінченнями -е, -я, але не після шиплячого (сонце, здоров’я, життя), а також іменники чоловічого роду з кінцевим м’яким приголосним основи (Івась, учитель, обрій). До мішаної групи належать іменники чоловічого роду з шиплячим приголосним в кінці основи (товариш, дощ, сторож), середнього роду з закінченням -е (явище, плече, прізвище), а також частина іменників на -р: назви осіб за фахом чи родом діяльності з наголошеним суфіксом -яр та сталим наголосом на закінченні (каменяр, скляр, газетяр).

До іменників третьої відміни належать іменники, що в називному відмінку однини закінчуються на м’який приголосний основи (сінь, тінь,паморозь) або на губний чи шиплячий приголосний, що в минулому також були м’якими (подорож, любов, річ), а також іменник мати.

До іменників четвертої відміни належать іменники середнього роду, в яких при відмінюванні з’являються суфікси - ат, -ят, -ен (небожа, плем’я, зайча).

До незмінюваних іменників в українській мові належать:

– слова іншомовного походження (таксі, колібрі, меню, бра);

- жіночі прізвища українського і іншомовного походження, що закінчуються на -к(о), -енк(о): Потапенко, Яценко, на приголосний (Остапчук, Копчанич), російські прізвища на -ово (Муромо, Коновало), - их (Сірих, Білих), -аго (Живаго); складноскорочені слова буквенного типу (США), та складноскорочені слова, друга частина яких виступає у формі непрямого відмінка (завгар, замдиректора).

Хоча форма таких слів не змінюється, зміни в залежності від відмінків вони виражають за допомогою зв’язку з іншими словами, а також за допомогою прийменників (принесли меню, у меню налічувалося багато різних страв, рука лягла на меню).

Рід незмінюваних іменників визначається так:

1. назви тварин – належать до чоловічого роду (невеличкий шимпанзе, кмітливий колібрі);

2. іменники, що називають чоловіків (молодий Франк, знайомий бібліотекар) належать до чоловічого роду; іменники, що називають жінок (неуважна Марі, весела касир)- до жіночого роду;

3. незмінювані іменники, що називають неістоти, належать до середнього роду (вікно, озеро, небо, доля);

4. іменники- географічні назви, назви міст, річок, газет, журналів та таке ін. визначаються за загальною назвою (журнал «Наталі»- чоловічого роду, телепрограма «Михайло»- жіночого; країна Германія – жіночого роду, місто Туапсе – середнього).

Прикметник – це частина мови, що виражає ознаку предмета і відповідає на питання який? чий? (зелений, мудрий, сміливий). Прикметники виражають ознаку:

• запаху (п’янкий, запашний),
• кольору (білий, зелений),
• віку (старенький, давній),
• розміру (величезний, середній),
• матеріалу (діамантовий, дерев’яний),
• якості (твердий, гнучкий),
• принадлежності (зятів, сестрин),
• простору (далекий, близький),
• часу (ранній, вчорашній)
• внутрішні властивості (добрий, щедрий),
• зовнішні прикмети (смаглявий, чепурний),
• ознаки за відношенням до місця (міський, районний).

У реченні прикметник найчастіше виступає як означення, що є його основною синтаксичною роллю (напр., у реченні Над лісом раптом запанувала абсолютна тиша прикметник абсолютна – означення). Значно рідше прикметник виступає як іменна частина складеного присудка (Яка важка у вічності хода! (Л. Костенко).

За характером ознаки, яку вони виражають, морфологічними і словотворчими особливостями прикметники поділяються на якісні, відносні і присвійні. Виділяються також проміжні групи прикметників, що поєднують присвійне і відносне значення.

Якісні прикметники виражають такі ознаки предмета, що можуть бути виявлятися більшою чи меншою мірою (хоробрий, теплий, довгий). Найголовнішою граматичною ознакою якісних прикметників є їх здатність утворювати форми ступенів порівняння.

Вищий ступінь порівняння вказує, що в одному предметі ознака виявляється більшою мірою, ніж в іншому. Найвищий ступінь порівняння вказує, що ознака виявляється найбільшою мірою. Кожен із ступенів має дві форми: просту і складену.

Проста ступінь вищого ступеня порівняння утворюється від основи прикметника за допомогою суфіксів -іш, -ш (милий- миліший). При цьому у деяких прикметниках можуть випадати суфікси - к-, -ок-, -ек- (далекий – дальший, тонкий – тонший).

При додаванні суфікса -ш- можуть виникати звукові сполуки, які на письмі позначаються буквами жч і щ (буква щ пишеться у прикметниках кращий, товщий, вищий; буквосполучення жч пишеться у прикметниках важчий, ближчий, дужчий).

Складена форма вищого ступеня порівняння утворюються за допомогою додавання до прикметника слів більш-менш (швидкий – більш швидкий (менш швидкий).

Проста форма найвищого ступеня порівняння утворюється за допомогою додавання до прикметника вищого ступеня префікса най- (міцніший – найміцніший).

Складена форма найвищого ступеня порівняння утворюється за допомогою додавання до прикметника слів най, більш, найменш, а також додаванням до прикметника вищого ступеня слів від усіх (за всіх), над усе (спокійний – найбільш спокійний, спокійніший від усіх).

Відносні прикметники виражають ознаку предмета опосередковано – через відношення до іншого предмета, явища, дії або стану (туманний ранок, працьовита людина, земляний вал).

Відносні прикметники виражають ознаки за за призначенням предмета (підйомний кран, читальна зала), за належністю організації чи установі (міська адміністрація, військова частина), за матеріалом (дерев’яний будинок, залізні двері), за просторовими і часовими ознаками (прикордонний край, приміський вокзал), за відношенням до вимірів предметів (п’ятипроцентна позика, сорокаградусний мороз).

Присвійні прикметники вказують на належність предмета кому-небудь і відповідають на питання чий? чия? чиє?

Найчастіше присвійні прикметники виражають належність предмета певній людині або (рідше) тварині (мамина казка, Сергіїва шапка, собача шкіра).Але інколи, у випадку уособлення неживих предметів можуть вживатися прикметники з присвійним значенням, похідні і від назв неістот (сонячна мати-земля).

Присвітні прикметники творяться:

1. від назв людей за допомогою суфіксів -ів (їв), -ин (-їн) (товаришів, Сергіїв, братів);

2. від назв тварин за допомогою суфіксів -ач (-ий), -яч (ий), ин (-ий), їн (-ий) (орлине крило, заячий хвіст).

У деяких прикметниках, похідних від назв тварин, виступають суфікси -ин, -їв (зозулине дитя, соловейкова пісня).

Присвійні прикметники, утворені від назв людей, у називному і знахідному відмінках мають коротку форму (Павлів, синів, батьків), а прикметники, похідні від назв тварин, мають повну форму (собачий, коров’ячий). Вживаючись у переносному значенні, відносні і присвійні прикметники можуть переходити в розряд якісних (наприклад, срібний перстень (відн.)- срібний голос (якісн.)

На відміну від присвійних прикметників, що виражають належність індивідуальній особі (істоті), присвійно-відносні прикметники вказують на більш узагальнену віднесеність (орлина сім’я, журавлиний ключ).

Присвійно-відносні прикметники творяться від назв людей, зрідка – від назв тварин за допомогою суфіксів -ськ (ий), -цьк (ий).

Присвійно-відносні прикметники можуть відповідати як на питання чий? чия? чиє?, так і на питання який? яке? які? (ластів’яче гніздо (яке? і чиє?), дівочі уста (чиї?).

Усі присвійно-відносні прикметники виступають тільки в повній формі. Присвійно-відносні прикметники можуть поступово набувати значення якісних прикметників. Такі прикметники виділяються в окрему групу присвійно-якісних (дідівські закони, заяча душа, вовчий апетит).

З таким самим значенням виступають прикметники в стійких фразеологічних сполученнях (Прометеїв вогонь, лебедина пісня, куряча сліпота).

Присвійно-якісні прикметники, переходячи в розряд якісних, набувають граматичних ознак, властивих якісним прикметникам. Деякі з них набувають здатності сполучатися з кількісно-означальними прислівниками (просто собачий холод, винятково дружня розмова).

Від цих прикметників суфіксально-префіксальним способом творяться означальні прислівники (по-батьківськи, по-ведмежому, по-материнському).

Відносні прикметники можуть переходити в розряд якісних. Багатозначні слова своїм прямим значенням можуть лишатися в розряді відносних, а на основі переносних значень поступово створюються якісні прикметники, які на сучасному етапі ще сприймаються як похідні.

Так, наприклад, назви ознак предметів за різними відношеннями (малиновий напій, буряковий корінь) можуть вживатися і як назви кольорів, що сприймаються беспосередньо (малиновий стяг, буряковий рум’янець).

Багато назв кольорів віддавна сприймалися як відносні прикметники(срібна ложка і срібна голова (сива).

Деякі відносно-якісні прикметники мають ознаки якісних прикметників (наприклад, прикметники картинний, діловий, творчий можуть утворити вищий і найвищий ступені порівняння або синтаксично означатися кількісними словами занадто картинний, більш діловий, найбільш творчий).

Такі прикметники можуть ставати твірними основами іменників з абстрактними значеннями (картинність, творчість) або прислівників (картинно, мирно, творчо).

У сучасній українській мові вживаються переважно повні прикметники. Лише незначна кількість прикметників чоловічого роду поряд із загальновживаною повною формою має коротку (незмінну) форму (зелен, повен, красен, винен, рад).

За кінцевим приголосним основи- твердим чи м'яким- приголосні поділяються на прикметники твердої та м’якої груп:

До твердої групи належать:

• прикметники, основа яких закінчується на твердий приголосний (вразливий, добрий, прекрасний);
• всі присвійні прикметники (Наталчин, батьків, тещин)
• короткі форми прикметників (годен, рад, жив).

До м’якої групи належать:

• якісні і відносні прикметники з основою на м'який н, перед яким стоїть ще один приголосний (майбутній, новітній, останній);
• прикметники, які у називному відмінку однини мають закінчення - ій (-я, -є): безкраїй, колишня, художнє;
• прикметники на -шній, -жній, що утворені від прислівників (внутрішній, справжній);
• синій, матерній (частіше материн) та інші.

Повні прикметники поділяються також на дві форми: стягнену і нестягнену. Стягнені форми є загальновживаними (синя, синє, сині). Нестягнені форми прикметників (лише жіночого і середнього роду) можливі у називному і знахідному відмінках однини і множини (синяя, синєє, синіі). Найчастіше вони зустрічаються в народній поезії та етнографії.

Змінення прикметника за родами та числами залежить від форм іменника, з яким він узгоджується (веселий хлопчина – весела дівчина – веселе свято – веселі діти).

Прикметники м'якої та твердої групи розрізняються кінцевим приголосним основи. Відмінкові закінчення прикметників твердої групи в однині: -ий, -е, -ого, -ому, -им, -ому- в чоловічому і середньому роді; -а, -ої, -ій, -ою, -ій у жіночому роді.

Відмінкові закінчення прикметників м'якої групи у непрямих відмінках (крім знахідного і орудного)- такі ж, але після попереднього м'якого приголосного, що на письмі позначається м'яким знаком:

Якщо основа м'якого прикметника закінчується м'яким приголосним й, у цьому випадку м'який знак не ставиться, а сама м'якість звучання передається буквами я, ю, є, ї. Перед голосним о приголосний й зберігається.

У знахідному відмінку однини прикметники чоловічого роду можуть мати залежно від форми іменника закінчення називного або родового відмінків (кого? що?- приємне враження, вірного друга).

Прикметники твердої і м'якої груп чоловічого і середнього роду в місцевому відмінку однини, крім закінчення -ому, можуть закінчуватися як на - ому, так і на -ім (на світлому- світлім, на білому- білім).

Тема: Числівник у професійному мовленні

П Л А Н

1.Загальні відомості про числівник

2.Значення числівника і його граматичні ознаки

3.Розряди числівників за значенням і граматичними ознаками

4.Групи числівників за будовою

5.Правопис та відмінювання числівників

6.Сполуки числівників з іменниками та прикметниками.

7.Норми вживання числівника у професійному мовленні.

1. Вступне слово викладача (супроводжується слайдами для ілюстрації).

«Усі речі можна представити за допомогою чисел. Числа керують світом і є його сутністю»,- такою простою формулою грецький учений і філософ Піфагор (580-497 рр. до Р.Х.) визначив смисл своїх численних досліджень. Він вважав, що числами можна передавати духовні істини, за кожним числом ховається якась таємниця, числами можна закодувати мудрість усього, що є у світі, вони несуть добро та зло, щастя та нещастя.

Піфагор. Народився на острові Самос (580-497)р. до н.е.

Галілео Галілей стверджував, що природа говорить мовою чисел. Кожен тон, звук, предмет має відповідність у числі.

Галілео Галілей (1554- 1643).