Педагогіка авторитарна

Для неї основне у вихованні — вкорінення у свідомість дитини абсолютних цінностей, єдино правильної ідеї, ідеального взірця. Передбачається, що кожний акт взаємодії з вихованцем мусить завершитися кінцевим результатом. Людина повинна негайно ставати охайнішою, розумнішою, активнішою тощо. Увага приділяється передусім пізнанню «зовнішнього світу», тих правил, які цей світ пропонує. Власний досвід дитини часто відкидається як несуттєвий, неправельний, помилковий. Постійно підкреслюються «невідповідність» дитини вимогам зовнішнього світу, недовершеність її особистості. У таких родинах батьки завжди «мають рацію», їхні вчинки й висловлювання не підлягають сумніву.

Основним виховним засобом є «проповідь», декларування норм поведінки, наказ. Для «підкріплення», стимулювання бажаних вчинків дитини існує покарання або відмова від нього. Дитина багато чого «повинна» робити, а чинити самостійно нічого «не може»; її позбавляють права мати власну думку, навіть щодо явно помилкових вчинків батьків. Формується безініціативність, звичка слухняно наслідувати зовнішній авторитет. Зміна умов життя викликає розгубленість, людина прагне уникнути персональної відповідальності.

Помилки дитини мають фатальний відтінок: за кожну з них чекає покарання, і часто не є метою виправити помилку, а просто заради принципу, як «підстраховка на майбутнє». На «важкі» запитання дитини найчастіше дається відповідь: «Тобі ще рано це знати». За такою відповіддю приховується небажання подумати, невміння знайти зрозуміле для дитини пояснення, просто прагнення позбутися зайвого клопоту. Активність дитини придушується: її запитання можуть оголосити нерозумним, непристойним, і таким чином замість розвитку пізнавальної потреби у дитини формується почуття провини і власної неповноцінності.

Основну увагу у вихованні звертають на зовнішню лінію поведінки, на те, наскільки вона відповідає заданій батьками нормі. Вони звертаються переважно до раціональної сфери, до розуму, а розвитком емоційної сфери нехтують. Виховання полягає в придушу­ванні життєво важливих потреб дітей (наприклад, обмежують їх рухову активність, прагнення до самостійності). Вихователі (і педагоги, і батьки) віддають перевагу однобічному, однозначному оцінюванню, наклеюванню ярликів, неприємному для дитини порівнян­ню з іншими дітьми.