Тема: Розпад Радянського Союзу і відродження незалежності України 2 страница

Не залишилася в стороні від московського тиску й Україна. Щоб втримати її в орбіті «єдиного і неподільного Союзу», проімперські сили вдалися до інспірування сепаратистських настроїв. Залунали голоси про необхідність створення на півдні України «незалежної Республіки Новоросії». У Донбасі поширювалися чутки про відновлення Донецько-Криворізької республіки, яка існувала на поч. 1918 р. Закарпаття стало ареною, де пропагувалися ідеї нібито місцеве населення є не українцями, а окремою нацією русинів. У Криму під тиском з Москви та при потуранні з Києва було проголошено автономію. Об'єктом провокацій стало релігійне життя, коли відверті українофоби штучно роздували протиріччя між різними конфесіями. Відверту війну було розв'язано проти пам'ятників героям визвольних змагань та жертвам Другої світової війни, які з початком національного відродження постали в Західній Україні. Зокрема, потужними вибухами були знищені пам'ятники полеглим воякам дивізії «Галичина» та Євгену Коновальцю на Львівщині, Степану Бандері — на Івано-Франківщині. У Києві двічі спалювали могили замордованих комуністичним режимом Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина. День у день у засобах масової інформації, контрольованих комуністами, поширювалася провокативна дезінформація про керівників національно-демократичного табору, українську минувшину тощо.

Ще одним кроком Москви по збереженню радянської імперії мав стати загальносоюзний референдум, на який було винесене запитання з лукавим формулюванням: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?» Щоб нейтралізувати можливе посилення імперського центру, Верховна Рада України, завдяки співпраці Народної ради та «націонал-комуністів» на чолі з Л.Кравчуком, включила на референдум додаткове республіканське запитання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?» У Галичині додалося ще й третє запитання: «Чи Ви хочете, щоб Україна стала самостійною державою?» Під час референдуму, який відбувся 17 березня 1991 р., на запитання союзного бюлетеня ствердно відповіли 70,2 %, республіканського — 80,2 %, а в Галичині 88 % українців проголосували проти Союзу.

Провівши референдум, Москва, однак, не досягла поставленої мети, оскільки чи не в кожній республіці він відбувався паралельно з місцевими опитуваннями, а Естонія, Латвія, Литва, Вірменія, Грузія і Молдова взагалі відмовилися від його проведення. Тому після референдуму М.Горбачов розпочав т. зв. новоогарьовський процес — переговори, які велися у Ново-Огарьово під Москвою з керівниками 9 республік, в т. ч. и України, про зміст нового союзного договору. Його попереднє підписання, незважаючи на існування у ньому багатьох невирішених питань, планувалося на 20 серпня 1991 р. Щоправда, Верховна Рада України відклала обговорення проекту союзного договору на вересень. Спеціальна парламентська комісія повинна була з'ясувати, чи його умови не суперечать Декларації про суверенітет.

Подальша доля України вирішилася несподівано з точки зору поточного моменту, але закономірно з огляду на її тисячолітню історію державотворення та постійне прагнення до волі. 19 серпня 1991 р. групою найвищих державних посадовців СРСР на чолі з віце-президентом Г.Янаєвим, прем'єр-міністром В.Павловим, головою КДБ В.Крючковим, міністром оборони Д.Язовим та міністром внутрішніх справ Б.Пуго була здійснена спроба державного перевороту, утворивши т. зв. ГКЧП (українською ДКНС — Державний комітет з надзвичайного стану), путчисти прагнули не допустити підписання нового союзного договору та намагалися повернути радянську імперію до стану напередодні 1985 р. Проте їхній задум наштовхнувся на рішучий народний спротив, який у Москві очолив російський президент Єльцин (М.Горбачов у той час був інтернований у Криму). На відміну від нього, голова українського парламенту Л.Кравчук зайняв украй обережну і невизначену позицію щодо ГКЧП, не висловивши навіть моральної підтримки Б.Єльцину. Зате Народна рада різко засудила антиконституційні дії військово-комуністичної хунти. Вже на третій день — 21 серпня організатори перевороту визнали свою поразку. Так безславно закінчувалося понад сімдесятирічне існування страхітливої імперії під назвою СРСР. 24 серпня відкрилася позачергова сесія Верховної Ради України. В умовах загальнонародного піднесення та повної розгубленості депутатів-комуністів вона проголосила незалежність України, яка мала бути, підтверджена на референдумі 1 грудня 1991р. В наступні дні Президія Верховної Ради прийняла постанови «Про департизацію державних органів, установ та організацій», «Про тимчасове припинення діяльності компартії України», про передачу майна КПУ та КПРС на території України на баланс Верховної Ради та місцевих Рад. 30 серпня 1991 p., коли була доведена участь партапарату у підготовці і здійсненні путчу, Л.Кравчук підписав Указ Президії Верховної Ради «Про заборону діяльності компартії України».

1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України. В ньому взяли участь 84,2 % виборців, з яких 90,32 % проголосували за незалежність України, засвідчивши своє прагнення бути господарем на власній землі.

Одночасно з референдумом відбулися вибори Президента України. До виборчого бюлетеня було включено прізвища 6 кандидатів — В.Гриньова, Л.Кравчука, Л.Лук'яненка, Л.Табурянського, В.Чорновола та І.Юхновського. Більшість виборців — 61,6 % — підтримала Леоніда Кравчука, який став Президентом України.

Отже, після тривалого періоду бездержавності український народ отримав ще один унікальний шанс, щоб перетворити Україну у вільну, демократичну, заможну державу, яка б стала рівноправним партнером міжнародної спільноти.

5.Наслідки всенародного референдуму в Україні докорінним чином вплинули на становище агонізуючого Радянського Союзу. Вони, по суті, стали останнім цвяхом, забитим у його домовину. Американський часопис «Тайм» з цього приводу зазначав: «Росія може існувати без України; Україна може існувати без Росії. Але Радянський Союз не може існувати без України. Він закінчився». Разом з тим українське керівництво на чолі з новообраним Президентом Леонідом Кравчуком не могло не зважати, що на той час все ще існували загальносоюзні структури влади, а Президент Горбачов не полишав надій якимось чином втримати Україну в орбіті імперського центру. Зокрема, не виключалася можливість різноманітних провокацій чи навіть застосування військової сили, щоб уберегти імперію від розпаду. Тим більше, що на українській території перебувала значна частина Радянської Армії, яка підпорядковувалася Москві й у своїй основі особливою лояльністю до державотворчих процесів в Україні не вирізнялась. Існувала також небезпека некерованої дезінтеграції СРСР, що в умовах великої кількості зброї, передусім ядерної, на його території загрожувало непередбачуваними наслідками, в т. ч. й для України.

Чи не єдиною розумною альтернативою такому розвитку подій могли стати багатосторонні переговори між керівниками республік, які поки що входили до складу Радянського Союзу, та України про швидкий, але в той же час керований демонтаж владних і силових імперських структур. Тому 7 — 8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі під Брестом відбулася зустріч лідерів Білорусі (С.Шушкевич), Росії (Б.Єльцин) та України (Л.Кравчук), тобто республік, які у 1922 р. були серед співзасновників СРСР (четвертий суб'єкт — Закавказька федерація — давно припинив своє існування). Виходячи з того, що недалекоглядна політика центру призвела до глибокої економічної і політичної кризи, до розвалу виробництва, катастрофічного падіння життєвого рівня усіх верств суспільства, до міжнаціональних конфліктів з численними людськими жертвами та до соціальної напруженості в багатьох регіонах Радянського Союзу, а також констатуючи, що об'єктивний процес виходу республік з його складу і утворення незалежних держав став реальним фактом, вони заявили, що СРСР як суб'єкт міжнародного права й геополітична реальність припиняє своє існування. Правовою підставою для заяви про остаточний демонтаж СРСР були декларації про державний суверенітет Білорусі, Росії та України, схвалені їх вищими законодавчими органами, а що стосується останньої — ще й результати Всеукраїнського референдуму.

8 грудня 1991 р. Б.Єльцин, Л.Кравчук та С.Шушкевич від імені своїх держав підписали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), відкриту як для всіх суб'єктів колишнього СРСР, так і інших країн. 21 грудня до Угоди приєдналися Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, а в 1993 р. і Грузія. 25 грудня 1991 p. M.Горбачов склав повноваження Президента СРСР. Нові незалежні держави стали на шлях самостійного розвитку.

Контрольні питання:

1. Чим зумовлена необхідність перебудови в СРСР?

2. Яким чином перебудова вплинула на економіку України?

3. До яких наслідків призвела аварія на ЧАЕС?

4. Яку роль у національному відродженні відіграли перші неформальні організації?

5. Яка подія стала поштовхом до формування багатопартійності в Україні?

6. Яким чином союзна влада реагувала на національний рух у республіках?

7. Чому Декларацію про державний суверенітет України вважають кроком до незалежності?

8. Чому була заборонена діяльність КПУ?

9. За яких обставин відбувся демонтаж СРСР?

Література

1. Бойко О.Д. Історія України: навчальний посібник. – К., 2002.
2. Світлична В.В. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих навчальних закладів освіти. – К.:Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2002.
3. Петровський В.В., Радченко Л.О., Семененко В.І. Історія україни: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі. – Х.: ВД «Школа», 2008.
4. Історія України: Навчально-методичний посібник для семінарських занять /За ред.. Литвина В.М. – К.: Знання, 2008
5. Дещинський Л.Є., Гаврилів І.О., Зінкевич Р., Денисов Я.Я. Історія України та її державності: Навчальний посібник. – Львів: Бескит-Біт, 2005

Тема: Україна в умовах незалежності (90-ті – початок 2000-х років)

План

1. Державотворчі процеси: здобутки і прорахунки.

2. Економічне життя в умовах незалежності.

3. Зовнішньополітична діяльність України.

4. Етносоціальні процеси та рівень життя населення.

5. Розвиток культури: основні тенденції.

1.Проголошена незалежність надзвичайно гостро поставила питання про розбудову держави. Одним з найперших державотворчих кроків було запровадження атрибутів державності. Важливими віхами на цьому шляху стали:

1. Фіксація кордонів. 4 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про державний кордон України», який проголошував недоторканість кордонів, визначав порядок їхньої охорони та правила переходу. 12 грудня цього ж року з метою гарантування економічної безпеки республіки Президент України підписав Указ «Про утворення державного митного комітету України».

2. Визначення громадянства. 8 жовтня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про громадянство України». Відповідно до цього Закону громадянство надавалось усім, хто проживав на території республіки, незалежно від соціального стану, статі, політичних та релігійних поглядів, хто не являвся на момент набуття чинності Закону громадянином інших держав і не заперечував проти отримання громадянства України.

3. Визнання національної символіки як державної. У січні—лютому 1992 р. низкою постанов Верховна Рада затвердила державним гімном мелодію М. Вербицького «Ще не вмерла Україна», синьо-жовте знамено — державним прапором, а тризуб — малим гербом України.

4. Запровадження власної грошової одиниці. З метою виходу з рубльової зони в 1992 р. на території республіки було започатковано обіг купонів багаторазового використання, а 2 вересня 1996 р. відповідно до Указу Президента на зміну купону прийшла справжня національна валюта — гривня.

На початковому етапі самостійного існування для України стратегічно важливим завданням було створення власних збройних сил — гаранта захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. 24 серпня 1991 р. було розпочато процес визначення і створення механізму захисту української державності. Вже 11 жовтня 1991 р. Верховна Рада затвердила концепцію оборони та розбудови Збройних сил України. У цьому документі констатувалося прагнення України стати нейтральною, без'ядерною, позаблоковою державою. Обороноздатність за таких умов мала бути забезпечена створенням власних збройних сил. Згідно з концепцією цей процес розгортався шляхом поетапного скорочення і послідовного переформування військ Київського, Одеського, Прикарпатського військових округів, окремої армії протиповітряної оборони, повітряних армій та Чорноморського флоту. Чисельність збройних сил повинна не перевищувати 0,8—0,9% від чисельності населення України (420—440 тис. осіб). Військові асигнування мають становити 4—5% державного бюджету.

Нового імпульсу розбудові армії надав референдум 1 грудня 1991 р. Вже 6 грудня побачив світ Закон «Про Збройні сили України», у якому Україна як незалежна держава і суб'єкт міжнародного права офіційно проголошувала створення власних збройних сил.

Пакет Законів, які було прийнято надалі («Про прикордонні війська України», «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» та ін.), створив певну правову базу для реформування війська.

Розгорнувся процес реструктурування Збройних сил України. Якщо на 1 січня 1992 р. військові формування на території України налічували 726 тис. осіб, то на 1 квітня 1993 р. — 525 тис. осіб. Загальносвітові тенденції — активізація процесу роззброєння, зниження рівня воєнного протистояння, з одного боку, реальні можливості та потреби української держави — з іншого, зумовили зменшення чисельності військ і суттєве скорочення озброєнь. Вже на початку 1994 р. Україна вивезла зі своєї території всю тактичну ядерну зброю.

Паралельно зі скороченням особового складу, озброєнь і бойової техніки тривала розбудова Збройних сил, визначалася їхня структура. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла «Воєнну доктрину України». Документ такої ваги республіка прийняла першою серед країн СНД. З урахуванням трирічного досвіду він ставив завдання розбудови Збройних сил у трьох площинах — воєнно-політичній, воєнно-технічній та воєнно-економічній. Характеризуючи завдання та зовнішні функції української армії, Президент України підкреслив, що «хоча ми ні на кого не збираємося нападати, нікому не загрожуємо силою, але ми маємо бути готовими захистити свою державу і свій народ. Це єдине, що визначає характер і зміст Збройних сил України».

У цілому процес розбудови української армії мав керований і поступальний характер, але в його розгортанні виявилось чимало проблем. Це проблеми Чорноморського флоту, конверсії, кадрів, соціального захисту військовослужбовців, раціональної організації військової освіти тощо.

Офіційне затвердження атрибутів державності, створення власних збройних сил — гаранта захисту державної незалежності — лише початок процесу розбудови держави. У межах цього процесу розгортаються і взаємодіють дві суспільні тенденції — трансформація вже існуючих до проголошення незалежності елементів держави та формування нових структур. Отже, суть «розбудови держави» полягає в перетворенні уламку імперії на самодостатню, саморегулюючу систему.

Пріоритетним напрямом державотворчого процесу є формування трьох основних гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової. Вищий законодавчий орган України — Верховна Рада — дістався в спадок від Української РСР. Її було обрано ще навесні 1990 p., і аж до весни 1994 р. депутати Верховної Ради дванадцятого скликання визначали перебіг законодавчого процесу. У цьому були свої позитивні та негативні моменти. Позитивні — забезпечувалися спадкоємність та керованість суспільного розвитку на початковій фазі реформ, існувала база для розгортання державотворення. Негативні — більша частина депутатів Верховної Ради займала консервативну позицію і гальмувала створення правового поля для демократичних перетворень. Перший парламент незалежної України за період своєї діяльності прийняв майже 450 законів. На жаль, відсутність науково обґрунтованої моделі побудови демократичної держави, політичне протистояння, непрофесіоналізм депутатів тощо вплинули на якість прийнятих юридичних актів. Значна їх кількість мала декларативний характер, не була забезпечена механізмом їхньої реалізації.

Суттєво вплинуло на політичний розвиток те, що в структурі виконавчої влади України виник новий важливий елемент. У кризових умовах з метою забезпечення сильної виконавчої влади, яка б стала гарантом послідовності перебудовчих процесів, політичної єдності в центрі та на місцях, Верховна Рада Законом від 5 липня 1991 р. запровадила Інститут Президентства.

Термін «президент» в перекладі з латинської мови означає «той, хто сидить попереду». Іноді ще перекладають і як «головуючий». Проте в суспільній свідомості найчастіше ця посада асоціюється з поняттям «лідер». Президент України є главою держави і главою виконавчої влади. Він пропонує для затвердження Верховною Радою персональний склад Кабінету Міністрів та прем'єр-міністра. У межах своїх повноважень Кабінет Міністрів вживає заходи щодо забезпечення національної безпеки та обороноздатності; розробляє та вирішує практичні питання соціально-економічного розвитку; піклується про охорону природи та ін.

Судова влада здійснювалася судовими органами, які у своїй сукупності становлять судову систему України. Складовими цієї системи є Верховний суд республіки, загальні, арбітражні та військові суди. Нагляд за точним виконанням законів на всій території республіки відповідно до Закону України «Про прокуратуру», прийнятого 5 листопада 1991 p., покликана була здійснювати Генеральна прокуратура республіки.

На перший погляд, розпочалася розбудова досить стрункої і зваженої системи управління, проте майже з самого початку свого функціонування вона стала давати збої. Механізм влади або ж пробуксовував при прийнятті рішень, або гальмував практику реформування, або не забезпечував належного соціального захисту населення, або самоусувався від керівництва господарськими процесами. Внаслідок цього замість цивілізованого і демократичного розподілу влад виникло двовладдя, а згодом три центри влади — Президент, Верховна Рада та Уряд. Причому складові владної тріади виявилися далеко не рівноправними. За оцінкою експертів Національного інституту стратегічних досліджень (1993), криза влади в Україні значною мірою була зумовлена кризою існуючого державного ладу, його несистемним характером. В основі державного устрою республіки лежало, по суті, механічне поєднання елементів парламентської республіки, президентського правління і радянської влади, що зумовлювало чимало внутрішніх протиріч.

Найслабшою ланкою в трикутнику протистояння центрів влади був уряд, який не мав достатньої самостійності та свободи дій, але в критичні моменти перетворювався на головного винуватця; ставав своєрідним політичним громовідводом для зняття соціального напруження. Верховна Рада 12 скликання за час свого функціонування змінила чотири уряди — В. Масола (травень—жовтень 1990 р.), В. Фокіна (листопад—жовтень 1992 р.), Л. Кучми (жовтень 1992 — вересень 1993 p.), Л. Кравчука—Ю. Звягільського (вересень 1993 — червень 1994 p.).

Жорстке протистояння лягло в основу відносин між Президентом і Верховною Радою. Український парламент, надавши Президентові значні повноваження для практичного державотворення, одразу почав їх обмежувати. Л. Кравчука намагалися максимально позбавити впливу на вирішення внутрішніх проблем і локалізувати його компетенцію міжнародною сферою. Вже в січні 1992 р. відбулося закрите засідання президії Верховної Ради з участю Президента і прем'єр-міністра, на якому розглядалося питання про структуру державного управління в Україні. Під час обговорення тодішній Голова Верховної Ради І. Плющ, звертаючись до Л. Кравчука, запропонував йому таку альтернативу: «Є два шляхи. Сьогодні в нас записано не в Конституції, а в Законі про Президента, що Президент є глава держави і глава виконавчої влади. Якщо ви хочете бути таким... — управляйте всім і вся. Я вам цього не раджу. Є другий шлях. Обирайте найпрестижніше місце у Києві... і представляйте державу».

Президент не дуже поспішав скористатися всією повнотою наданих йому повноважень. Водночас Л. Кравчук періодично вдавався до спроб шляхом концентрації влади зміцнити свої позиції всередині держави. У травні 1993 р. він виступив з пропозиціями, суть яких полягала в тому, що Президент формує уряд, бере на себе безпосереднє керівництво Кабінетом Міністрів, тобто реально очолює виконавчу владу. Парламент зосереджує свою увагу на прийнятті законів, постанов та здійснює тільки повноваження, передбачені Конституцією. Характерно, що Президент не ставив питання про додаткові повноваження. Верховна Рада мала надати йому лише одне право: видавати укази з невизначених, неврегульованих економічних питань, які втрачають силу після прийняття Верховною Радою відповідних законів.

Під час свого виступу в парламенті Л. Кравчук, намагаючись досягти бажаної мети, вдався навіть до такого аргументу: «Зрештою, я маю право на звернення до народу, щоб пояснити свою позицію». Проте Верховна Рада його не підтримала.

Протистояння Президент — Верховна Рада мало місце не тільки в центрі, а й у регіонах, де воно набуло форми конфлікту між місцевими радами та органами місцевої державної адміністрації. Останні були створені навесні 1992 р. відповідно до Закону України «Про представника Президента України» та Положення «Про місцеву державну адміністрацію», затвердженого Указом Президента. Запровадження посади представника Президента, формування апарату місцевої державної адміністрації були спробою реформувати радянську систему, створити жорстку виконавчу вертикаль, підпорядковану Президентові, та здійснити реформування місцевої влади не вдалося. Верховна Рада 1994 р. ліквідувала місцеві державні адміністрації і повернула державну владу на місцях радам народних депутатів та їхнім виконкомам.

Отже, на початковому етапі державотворення (1991 — перша половина 1994 р.) в процесі розбудови та становлення владних структур визріла криза, яка виявилася в низці негативних тенденцій:

1) у цей час не вдалося ефективно і зважено здійснити розподіл владних повноважень;

2) роздвоєність виконавчої гілки влади (Президент — уряд) надзвичайно ускладнювала управління і заважала працювати;

3) загальна невизначеність у розподілі владних функцій і повноважень зумовлювала тотальну безвідповідальність на всіх рівнях;

4) послідовна протидія Верховної Ради не дала змоги створити сильну виконавчу владу, необхідну в умовах перехідного періоду.

За цих обставин невдоволення мас діяльністю Президента та Верховної Ради невпинно наростало і досягло свого піку в червні 1993 р. Під тиском шахтарських страйків було прийнято рішення про проведення 26 вересня цього ж року референдуму з питань довіри Президентові та Верховній Раді.

Таке рішення не могло швидко вгамувати розбурхане, виведене з рівноваги суспільство, навпаки, воно ще більше стимулювало розпал пристрастей. Це виявилося в посиленні протистояння партій, поглибленні розколу між Президентом та Верховною Радою. Спробою вирватись із цієї кризи і стало нове радикальне рішення щодо проведення в першій половині 1994 р. дострокових виборів Верховної Ради і Президента України.

Після тривалих дискусій вибори до Верховної Ради було вирішено проводити за мажоритарною системою, відповідно до якої висування кандидатів відбувалося в територіальних округах, а не за партійними списками. Ця система помітно обмежила вплив і можливості політичних партій та громадських об'єднань. Дострокові вибори до Верховної Ради і вибори Президента України були об'єктивно назрілими та історично зумовленими. Вони поклали початок оновленню вищих органів влади.

Згідно із Законом України від 18 листопада 1993 р. «Про вибори народних депутатів України», у 450 виборчих округах окружними виборчими комісіями було зареєстровано 5833 кандидати в народні депутати України — в середньому по 13 осіб на один депутатський мандат.

11 травня 1994 р. нова Верховна Рада розпочала свою роботу з виступу голови Центрвиборчкому, котрий повідомив остаточні дані виборів: було обрано 338 народних депутатів, серед яких 168 осіб належали до різних партій. Майже три чверті парламенту — віком від 25 до 50 років. До Верховної Ради України обрано представників 13 національностей. Головою українського парламенту було обрано О. Мороза.

Порівняно швидко відбулася структуризація Верховної Ради України. На 1 липня 1994 р. у її складі налічувалося 9 депутатських груп і фракцій: фракція «Комуністи України за соціальну справедливість і народовладдя» (84 депутати); фракція Народного руху України (27); Соціалістична фракція (25); група «Центр» (38); група «Аграрники України» (36); група «Реформи» (27); група «Єдність» (25); група «Державність» (25); «Міжрегіональна депутатська група» (МДГ) (25); 20 народних депутатів не входили до складу фракцій і груп. Другий етап виборів, що відбувся в липні—серпні, суттєвих коректив у цей розклад політичних сил не вніс.

Протягом червня—липня 1994 р. в Україні відбулися президентські вибори. Із семи кандидатів у Президенти України (В. Бабич, Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Лановий, О. Мороз, І. Плющ, П. Таланчук) на виборах здобув перемогу Леонід Кучма, за кандидатуру якого в другому турі проголосувало понад 52% виборців; за Л. Кравчука — 45%.

Після виборів було зроблено спробу перейти до прагматичної стадії перехідного періоду — стадії соціально-економічних реформ, оскільки запізнення з ними і було основною причиною загострення ситуації в країні. Зміна акцентів виявилася в тому, що новообраний Президент переніс центр уваги з питань ідеологічних на економічні, а Верховна Рада України активізувала свою законотворчу діяльність.

Доробок українського парламенту тринадцятого скликання містить:

1) значне розширення правової бази реформ (прийнято 753 закони);

2) перехід до організації роботи депутатів на постійній основі, зростання професійного рівня депутатського корпусу;

3) прийняття нової Конституції України;

4) посилення контролюючих функцій вищого законодавчого органу (проведено 8 парламентських слухань, 20 днів уряду, на яких розглядалися найактуальніші питання суспільного життя).

Однак і на цьому етапі відчувалися серйозні протиріччя між гілками влади, незбалансованість їхніх повноважень. Особливо помітною була слабка позиція Кабінету Міністрів. Як і в попередній період, цей виконавчий орган лишався найнестабільнішим — один за одним пішли у відставку уряди В. Масола (червень 1994 — березень 1995 p.), Є. Марчука (березень 1995 — травень 1996 p.), П. Лазаренка (травень 1996 — липень 1997 p.). З липня 1997 р. Кабінет Міністрів очолив В. Пустовойтенко.

Протистояння Президент — Верховна Рада тривало і досягло своєї кульмінації влітку 1996 р. Проте законодавчій та виконавчій гілкам влади вдалося досягти компромісу, що було зафіксовано в Конституційному договорі.

У березні 1998 p. за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою відбулися чергові вибори до Верховної Ради. Політичний спектр нового українського парламенту утворили Комуністична партія України — 24,7%, Народний Рух — 9,4%, виборчий блок Соціалістичної партії України та Селянської партії України «За правду, за народ, за Україну!» — 8,6%, Партія зелених — 5,4%, Народно-демократична партія — 5%, «Громада» — 4,7%, Прогресивна соціалістична партія України — 4%, Соціал-демократична (об'єднана) — 4%. Подальші довибори суттєво не змінили цього співвідношення сил. Вибори засвідчили переконливу перемогу лівих і відчутну поразку президентсько-проурядових структур, що було зумовлено невдоволенням мас становищем в економіці та соціальній сфері (мізерна оплата праці, затримки з виплатами заробітної плати та пенсій, розвал систем соціального забезпечення та охорони здоров'я тощо).

Особливістю новообраного парламенту було те, що формальний баланс сил, який зафіксували вибори, не давав змоги легко спрогнозувати хід та результати політичних дебатів. Кожному з політичних таборів бракувало внутрішньої єдності, існували серйозні протиріччя серед учасників: у центристів — між НДП та «Громадою», у лівих — між ПСП та СПУ, далеко не безхмарною була ситуація і в таборі правих. Вже перша сесія Верховної Ради XIV скликання, що розпочала свою роботу 12 травня 1998 p., продемонструвала це. Як і очікувалося, у новообраному керівництві переважали ліві. Головою Верховної Ради було обрано О. Ткаченка (СелПУ), його першим заступником — А. Мартинюка (КПУ), заступником — В. Медведчука (СДПУ (о)). Проте тривала «спікеріада» (так охрестили журналісти процес обрання керівництва парламенту) засвідчила, що ліві переважають, але не домінують у стінах Верховної Ради. Водночас праві та центристи, суттєво впливаючи на парламентські процеси, не могли повноцінно відстояти власні інтереси, оскільки не мали єдності у своїх лавах. Це надзвичайно гостро поставило перед кожною політичною силою питання про посилення позицій, що зумовило активізацію процесів розмежування, перегрупування, консолідації. Зокрема, відбувся розкол Народного Руху України, на уламках якого з'явилося дві політичні партії — НРУ на чолі з Г. Удовенком та УНР, лідером якої став Ю. Костенко. Не зберегла єдності й фракція НДП, з якої вийшли кілька впливових депутатів на чолі з А. Матвієнком, утворивши об'єднання — «За відродження регіонів». Після обнародування документів про привласнення П. Лазаренком державних коштів та його втечі за кордон, залишившись без лідера, серйозну кризу пережила фракція «Громада», чисельність якої скоротилася з 44 до 17 осіб. Колишні «громадівці» перейшли до інших фракцій парламенту. Більшість безпартійних депутатів, які перемогли в одномандатних мажоритарних округах, також приєдналася до політичних фракцій.