Тема: Україна в роки Другої світової війни (1939 – 1945 рр.). 3 страница

На честь «Нового Сталінграда», як назвали Корсунь-Шевченківську операцію, Москва салютувала Українським фронтам 20 залпами з 224 гармат. Бойові частини, що відзначилися в боях, одержали почесні назви «Корсунських» і «Звенигородських».

Майже одночасно з Корсунь-Шевченківською операцією війська І Українського фронту розпочали наступальні дії на Рівненсько-Луцькому напрямку. Наступ радянських військ відбувався в складних умовах заболоченої місцевості та бездоріжжя. Велику допомогу радянським частинам надали партизанські загони О. Сабурова, О. Федорова, В. Бегми та ін. 2 лютого 1944 року звільнено від окупантів Луцьк і Рівне. У результаті наступу радянських військ визволено Проскурів, Тернопіль, Вінницю.

30-31 січня 1944 року війська III та IV Українських фронтів розгорнули наступ на Нікопольсько-криворізькому напрямку. Гітлерівське командування надавало великого значення збереженню під своїм контролем Нікополя та Кривого Рогу — районів, багатих на марганцеві та залізні руди. Війська генералів Р. Малиновського та Ф. Толбухіна раптовими ударами прорвали оборону німців і, переслідуючи частини вермахту, визволили Нікополь (8 лютого) та Кривий Ріг (22 лютого).

У березні - квітні 1944 року розпочався другий етап грандіозної битви на Правобережжі. Війська І Українського фронту з 4 березня по 17 квітня 1944 року здійснили Проскурівсько-Чернівецьку операцію, у результаті якої вороже угруповання було розколоте на дві частини. Радянські війська вийшли до передгір'я Кар-пат. 5 березня - 17 квітня 1944 року війська II Українського фронту в ході Умансько-Ботошанської операції розгромили VIII німецьку армію, вийшли 26 березня 1944 року до державного кордону СРСР і перенесли бойові дії на територію Румунії — країни-сателіта фашистської Німеччини. Війська III Українського фронту за підтримки сил Чорноморського флоту успішно здійснили Одеську операцію. 28 березня вони визволили Миколаїв, а 10 квітня — Одесу.

8 квітня 1944 року розпочалися бої за Крим. 11 квітня визволено Керч, 13 квітня — Сімферополь. 5 травня почався штурм севастопольських укріплень ворога. Особливо жорстокі бої розгорнулися на Сапун-горі. Після 9-го-динного штурму вона вже була в руках радянських військ. 9 травня 1944 року Севастополь звільнено від загарбників.

12 травня 1944 року Крим повністю визволили від фашистів. 17-та німецька армія втратила десятки тисяч осіб убитими та полоненими, майже всю бойову техніку.

Улітку 1944 року розпочався заключний етап визволення України від німецько-фашистських загарбників. 13-14 липня розгорнулися бої з угрупованням гітлерівських армій «Північна Україна» на Рава-Руському та Львівському напрямках. У результаті потужного наступу були оточені значні сили ворога під Бродами (Львівська область) — 8 дивізій чисельністю до 60 тис. осіб. У боях знищено понад 38 тис. гітлерівців, понад 17 тис. узято в полон. Серед розбитих сил вермахту була й дивізія СС «Галичина». Вона втратила більше половини свого складу. З оточення вирвалося тільки 3 тис. осіб, решта (3,7 тис.) потрапила в полон, загинула або перейшла в УПА. У ході успішного здійснення Львівсько-Сандомирської операції (13 липня - 29 серпня 1944 року) була знищена група армій «Північна Україна». Війська II та III Українських фронтів унаслідок Яссько-Кишинівської операції (20-29 серпня 1944 року) розбили групу армій «Південна Україна».

У жовтні 1944 року в ході Карпатсько-Ужгородської операції завершилося визволення всієї території України: 27 жовтня був звільнений від окупантів Ужгород, а наступного дня — решта населених пунктів Закарпатської України.

5.Серед колишніх республік Союзу РСР, а також держав світу, що були втягнуті в Другу світову війну, Україна зазнала найбільших матеріальних і соціальних втрат. Безпосередні матеріальні збитки, завдані фашистськими окупантами та їх сателітами народному господарству Української РСР, становили 285 млрд. крб. у цінах 1940 p., або майже 42% усіх втрат, завданих тодішньому Союзу РСР. Ця сума в 5 разів перевищувала видатки УРСР на спорудження нових підприємств, залізниць, об'єктів енергетики, МТС тощо впродовж трьох довоєнних п'ятирічок. Уся сума збитків, яких зазнали народне господарство і населення України, сягнула майже 1200 млрд. крб.

Фашисти перетворили у руїни 714 міст і селищ, понад 28 тис сіл, без даху над головою залишилося понад 10 млн. чоловік. Доля с. Хатинь у Білорусії, чеського селища Лідіце, які були вщент спалені з їх жителями, спіткала за неповними даними 259 сіл України. Точніші підрахунки засвідчують, що таких сіл більше, бо, скажімо, на Чернігівщині їх виявилося 51, на Волині — 97, Сумщині — 128, Рівненщині — 176.

Окупанти вивезли до Німеччини або спожили 7594 тис. голів великої рогатої худоби, 3311 тис. коней, понад 9333 тис. свиней, 17 307 тис. тонн зерна, 7317 тис. овець і кіз, майже 60 млн. голів домашньої птиці.

За час війни завойовники зруйнували в Україні 15 тис. промислових підприємств, майже 33 тис. шкіл, середніх і вищих навчальних закладів, науково-дослідних установ, понад 18 тис. установ охорони здоров'я. З музеїв УРСР вивезено близько 40 тис. картин, експонатів, інших художніх цінностей. Частина з них після війни опинилася в Росії, але питання про повернення їх в Україну залишилося проблематичним.

Проте найтрагічніші соціальні втрати — загибель людей у боях з ворогом, розстріляне, вивезене на каторжні роботи до фашистської Німеччини мирне населення. З часу закінчення Другої світової війни минуло більше, ніж півстоліття, але точних відомостей про людські втрати України у воєнному вогнищі немає.

Скажімо, В. Молотов на засіданні Паризької мирної конференції 8 серпня 1946 р. повідомив, що втрати СРСР в період війни становлять 7 млн. чоловік. У листі до прем'єр-міністра Швеції 5 листопада 1961 p. M. Хрущов називає 20 мільйонів радянських людей. Л. Брежнєв у доповіді з нагоди 20-річчя перемоги у Великій Вітчизняній війні в травні 1965 р. говорив про загибель понад 20 млн. співвітчизників. М. Горбачов у доповіді на честь 40-річчя перемоги називає 27 млн. чоловік. Насправді, як свідчать ретельні підрахунки на основі різних джерел, людські втрати значно більші. Так, населення Української РСР в 1940 p., як свідчить офіційна державна статистика, становило 41,3 млн. чоловік. На 1 січня 1945 р. в Україні зареєстровано 27 383 тис. чоловік. Різниця становить 13 917 тис. чол. Отже, можна вважати, що в роки Другої світової війни тільки Україна втратила понад 13 млн. Наголошуємо, що сказане стосується прямих втрат. Водночас внаслідок війни багато громадян України померло в госпіталях після поранень пізніше, підірвалося на мінах під час розмінування об'єктів і територій, пропало без вісти, зокрема в невеликих партизанських групах і навіть загонах, у полоні, в концентраційних таборах тощо.

Зазнавши в Другій світовій війні величезних людських втрат і руйнувань, Україна зробила гідний внесок у розгром Німеччини та її союзників. Тому свято Перемоги — це також свято її народу. Це свято загальнонаціональної гордості, а разом з тим загальнонаціональної скорботи. Гордість за великий історичний подвиг, скорбота за втраченими долями, за нездійсненними надіями.

У лавах радянської армії воювало понад 7 млн. українців. Кожен другий з них загинув на фронті, кожен другий з тих, хто залишився живим, став на все життя інвалідом. Українці складали в радянській армії другу за чисельністю національну групу. Серед вищих офіцерів, зокрема командуючих фронтів та армій, було чимало українців. Найвідоміші з них — А.Єрьоменко, С.Тимошенко, Р.Малиновський, М.Ватутін, І.Черняхівський, П.Рибалко, К.Москаленко, П.Жмаченко, С.Руденко, І.Кириченко та ін.

Воїни-українці та уродженці України вписали безсмертні сторінки в історію війни, показавши приклади ратного героїзму. Так, подвиг білоруса капітана М. Гастелло (вихованця Луганської авіаційної школи) повторили й українці. Серед учасників повітряних таранів — 55 льотчиків-ук-раїнців та уродженців України. Із 11 603 воїнів, які в роки війни за бойові подвиги були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 2072 — українці, причому 32 із них удостоєні цього звання двічі, а один — І. Кожедуб — тричі.

В той же час не треба забувати і про бійців УПА (через лави якої пройшло близько 500 тис. чол.), які теж боролись за незалежність своєї Батьківщини і не хотіли миритися з пануванням на її території тоталітарних режимів.

Також 120 тис. українців воювали в армія Антигітлерівської коаліції (США, Канади, Франції, Польщі, Чехословаччини). Багато наших співвітчизників брали активну участь у русі опору в західноєвропейських країнах. Одним із таких борців-антифашистів був колишній лейтенант Червоної армії Василь Порик, уродженець села Соломірки (тепер с.Порик) Вінницької області. Втікши з табору, він успішно керував діями створеного ним партизанського загону. Порик став національним героєм Франції. Багато українців за боротьбу проти фашизму в лавах опору отримали високі бойові нагороди від польського, чехо-словаць-кого, румунського, угорського, італійського та інших урядів.

На відзнаку мужності і героїзму українського народу, який захищав свою землю від поневолювачів, почесне звання "Місто-герой" було присвоєно Києву, Одесі, Керчі і Севастополю.

Перемогу над гітлерівською Німеччиною українці наближали також своєю героїчною працею в радянському тилу: на заводах, копальнях, в колгоспах, лабораторіях, навчальних закладах тощо.

Втрата на початку війни важливих у воєнно-економічному відношенні районів зумовила створення в тилу могутньої бази оборонної промисловості.

На основі евакуйованого з України та інших західних районів СРСР устаткування виникали й зростали сотні нових потужних підприємств на Уралі, в Сибіру, Казахстані та Середній Азії.

У колективи Карагандинського, Челябінського, Підмосковного вугільних басейнів влилося понад 54 тис. шахтарів Донбасу. Тисячі працівників господарських органів і спеціалістів очолили колективи шахт і відповідальні ділянки виробництва. У 1943 р. народне господарство одержало вугілля на 17,1 млн т більше, ніж у 1942 р.

Зростаючі темпи розвитку металургії у східних районах СРСР вимагали значного збільшення видобутку залізної та марганцевої руд. Тисячі гірників поповнили колективи підприємств залізорудної промисловості Уралу, а загальна кількість працюючих у галузі наприкінці 1942 р. зросла до 42 тис. осіб. За участю українських гірників відкривалися нові родовища руд. Українські майстри впровадили у галузі високоефективний метод багатозабійного буріння, що в декілька разів підвищував продуктивність праці.

Виробничі потужності Магнітогорського металургійного комбінату зросли у кілька разів за рахунок поповнення обладнанням і майже 4 тис. робітників та спеціалістів з 25 плавильних, трубопрокатних, коксохімічних та інших підприємств України. Після пуску (20 вересня 1941 р.) листопрокатного стану Маріупольского заводу «Азовсталь» Магнітогорський комбінат першим з підприємств Уралу і Сибіру розпочав випуск броньової сталі. Наприкінці війни підприємство виплавляло високоякісної сталі у 7 разів більше, ніж у 1940 р.

Виробництво зброї, авіаційної техніки і боєприпасів вимагало значної кількості легованої сталі, яку до війни виплавляли переважно заводи України. У зв'язку з фашистською агресією за безпосередньої участі українських металургів розпочалася реконструкція заводів Уралу.

Значно посилили виробничі можливості енергетичної промисловості Уралу спеціалісти й обладнання з електростанцій України. Одними з перших почали випускати свою продукцію перебазовані з Дніпропетровська, Запоріжжя, Києва, Харкова підприємства авіаційної промисловості. У Новосибірську освоїло випуск бойових літаків підприємство, збудоване робітниками і спеціалістами Київського авіаційного заводу на базі власного обладнання. На Пермському авіаційному заводі було встановлено 10 тис. т обладнання з Дніпропетровська і Харкова.

У Нижньому Тагілі Харківський завод ім. Комінтерну виробив 35 тис. танків Т—34. За роки війни значний внесок у забезпечення продовольством Червоної армії та працівників тилу зробили хлібороби з України, евакуйовані у переважно Поволжя, Казахстан і Азербайджан.

В установах АН УРСР, що розмістилися в Уфі, працювало 578 науковців, серед них — 43 дійсні члени АН УРСР, 53 члени-кореспонденти і 325 наукових співробітників. Героїчною працею в тилу трудящі України зміцнювали обороноздатність країни. Могутня промислова база, великий досвід організаційної та виробничої діяльності спеціалістів і робітників з України допомогли створенню в тилу потужного військово-промислового комплексу СРСР. На Уралі й у Сибіру виникли нові галузі виробництва — авіаційна, танкова, тракторна, моторотурбобудів-на, електротехнічна промисловість, вугледобувне і хімічне машинобудування, металургія якісного металу, труб і прокату; у Казахстані — чорна металургія, машинобудування, металообробна, хімічна, легка промисловість; у Киргизії — кольорова металургія, енергетична, металообробна, шкіряновзуттєва, трикотажна, швейна промисловість; у республіках Середньої Азії — чорна і кольорова металургія, вугільна, легка промисловість.

Контрольні питання:

1. Яким чином радянсько-німецькі договори вплинули на долю західноукраїнських земель?

2. Поясніть поняття «радянізація».

3. Яке місце відводилося Україні у планах Німеччини?

4. В чому головні причини поразок Червоної армії на початку війни?

5. Схарактеризуйте окупаційний режим, встановлений гітлерівцями в Україні?

6. Які течії виділяють в Русі Опору? Чим вони вирізняються?

7. До яких методів боротьби вдавалися партизанські загони й підпільні організації?

8. Як ви оцінюєте роль націоналістичної течії Руху Опору?

9. Завдяки яким військовим операціям вдалося визволити територію України?

10. Які наслідки війни для України?

11. Схарактеризуйте внесок українців у Перемогу.

Література

1. Бойко О.Д. Історія України: навчальний посібник. – К., 2002.
2. Світлична В.В. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих навчальних закладів освіти. – К.:Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2002.
3. Петровський В.В., Радченко Л.О., Семененко В.І. Історія україни: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі. – Х.: ВД «Школа», 2008.
4. Історія України: Навчально-методичний посібник для семінарських занять /За ред.. Литвина В.М. – К.: Знання, 2008
5. Дещинський Л.Є., Гаврилів І.О., Зінкевич Р., Денисов Я.Я. Історія України та її державності: Навчальний посібник. – Львів: Бескит-Біт, 2005

Тема: Україна в перші повоєнні роки (1945 – початок 1950-х років)

План

1. Адміністративно-територіальні зміни.

2. Відбудова та її особливості в Україні.

3. Відновлення політики радянізації в західноукраїнських землях.

4. Особливості суспільно-політичного життя. Культура повоєнних років.

1. Наприкінці війни процес об'єднання українських земель та формування території України вступив у вирішальну фазу. Питання про повоєнні кордони гостро стало вже під час завершальних операцій щодо розгрому Німеччини та її союзників. Воно активно обговорювалося на Тегеранській (1943) та Ялтинській (1945) конференціях лідерів країн антигітлерівської коаліції. Остаточні контури повоєнних кордонів УРСР сформувалися в процесі українсько-польського, українсько-чехословацького та українсько-румунського територіальних розмежувань. Суть цих розмежувань полягала в міжнародному юридичному визнанні факту включення протягом 1939—1945 pp. західних областей України до складу СРСР.

Особливо важливим було врегулювання територіального питання з Польщею. Цей процес був складним і тривалим. На перебіг подій вплинули: небажання західних держав зміцнення позицій СРСР; тиск польських еміграційних кіл на західних політиків з метою відновлення польських кордонів, що існузали до вересня 1939 p.; намагання Сталіна шляхом певних територіальних поступок підтримати прорадянські сили в Польщі; несамостійність української дипломатії, яка завжди йшла в руслі міжнародної політики СРСР.

Першим кроком на шляху українсько-польського територіального розмежування в середині 40-х років стала Люблінська угода між урядом УРСР і польським прорадянським Тимчасовим Комітетом Національного Визволення, що була укладена 9 вересня 1944 р. Відповідно до цього документа споконвічні українські землі і 17 повітів Підляшшя, Холмщини, Посяння і Лемківщини, де проживало майже 800 тис. українців, передавалися Польщі. У такий спосіб сталінське керівництво, нехтуючи правами людини, намагалося підтримати паростки соціалізму в Східній Європі.

16 серпня 1945 р. між СРСР і Польською Республікою було укладено договір щодо радянсько-польського державного кордону. Ця угода закріплювала рішення Кримської та Потсдамської конференцій, відповідно до яких кордон мав проходити в основному по «лінії Керзона», з відхиленням на схід (тобто на користь Польщі) 5—8 км. Однак лояльність польського уряду, його прорадянська політика сприяли новим поступкам з боку Москви: серпневий договір фіксував на окремих ділянках сімнадцятикілометрове (район Немирів—Ялувка) і навіть тридцятикілометрове (район р. Солонія і м. Крилов) відхилення від «лінії Керзона».

Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився 1951 p., коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками, майже однаковими за площею. Внаслідок цього до Львівської області увійшли землі в районі м. Кристонополя (пізніше перейменованого в Червоноград), а в межах польської держави опинилася територія довкола Нижніх Устриків Дрогобицької області.

На завершальному етапі війни гостро стало питання про подальшу долю Закарпатської України. Ситуація ускладнювалася тим, що Чехословаччина розглядала цей край як невід'ємну частину своєї держави. Саме тому після падіння угорського режиму чехословацький (лондонський) уряд, спираючись на ідею федерації чехів, словаків і карпатських українців, почав організовувати в Закарпатті свою адміністрацію з центром у Хусті та розбудовувати місцеві адміністративні структури. Водночас активно відбувається процес самоорганізації місцевого населення, з'являються громадські представницькі органи — народні комітети. В основі їхньої діяльності був народний рух за возз'єднання з єдинокровними братами українцями, який активно стимулювався і спрямовувався радянською стороною, яка намагалася розширити сферу свого впливу. 26 листопада 1944 р. І з'їзд делегатів Народних комітетів Закарпатської України, що відбувся в Мукачево, ухвалив маніфест про возз'єднання Закарпатської України з УРСР. Ця дія зумовила певне напруження в радянсько-чехословацьких відносинах, проте під тиском обставин чехословацька адміністрація змушена була залишити Закарпаття, а в червні 1945 р. договір між Чехословаччиною та СРСР юридично закріпив рішення з'їзду в Мукачево.

Останню крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 р. під час підписання радянсько-румунського договору, в якому Румунія визнала право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину, тобто юридично зафіксувала кордони, встановлені в червні 1940 р.

Під час повоєнного територіального розмежування Україна не тільки змінила конфігурацію власних кордонів, а й суттєво поповнила демографічний потенціал та збільшила територію (Західна Україна, приєднана до складу УРСР, простягалася на 110 тис. км2, де проживало майже 7 млн. населення). Внаслідок цього наприкінці 1945 р. територія України становила понад 580 тис. км²

Отже, процес врегулювання територіальних питань, що розгорнувся на міжнародній арені в середині 40-х років, мав для України такі наслідки: по-перше, остаточне низначення кордонів республіки, їхнє юридичне визнання світовим співтовариством; по-друге, збільшення території УРСР та її демографічного потенціалу; по-третє, об'єднання українських земель у складі однієї держави; по-четверте, майже повне завершення формування державної території (останнім актом цього процесу стало включення в 1954 р. Кримської області до складу УРСР).

2. Відбудова народного господарства республіки розпочалася одразу ж після визволення з-під фашистської окупації й особливо активізувалася в повоєнний час. Відбудова в Україні мала низку особливостей, які відрізняли її від західних країн.

Насамперед суттєво відмінними були масштаби збитків, нанесених війною. У республіці на руїни було перетворено 714 міст і селищ міського типу та понад 28 тис. сіл, 16,15 тис. промислових підприємств. В Україні залишилися неушкодженими лише 19% довоєнної кількості промислових підприємств, тоді як в Італії тільки 20% було зруйновано. Значно меншими, ніж у нашій республіці, були руйнації промислового потенціалу і в ініцих країнах Заходу. Якщо промислове виробництво в Україні 1945 р. становило лише 26% довоєнного рівня, то в Італії — 30%, у Франції — 38%, а рівень англійської промислової продукції вже 1946 р. досяг 90% від рівня 1937 р.

Помітно ускладнився процес відбудови в республіці й голодом 1946—1947 pp. Викликана посухою 1946 р. загроза голоду не була своєчасно нейтралізована, а навпаки, до зими 1946—1947 pp. дедалі більше набувала рис справжнього голодомору. Суттєво погіршили ситуацію надмірнo високі і нереальні плани хлібозаготівель, що мали постійну тенденцію до збільшення (у липні 1946 р. плани хлібозаготівель було збільшено з 340 до 360 млн. пудів); великі обсяги експорту хліба і продуктів тваринництва за кордон; посилилося кримінальне переслідування «розкрадачів хліба», які, згідно зі статею 131 Конституції СРСР, 1936 р. кваліфікувалися як «вороги народу».

До літа 1947 р. в Україні було зареєстровано майже 1 млн. хворих дистрофією. Катастрофічне становище з продовольством у республіці могли врятувати державні позички зерна. Проте на неодноразові звертання першого секретаря КП(б)У М. Хрущова Сталін відповідав: «Ти м'якотілий! Тебе обдурюють, вони грають на твоїй сентиментальності. Вони хочуть, щоб ми витратили наші державні запаси». Мінімальну допомогу продовольством Україна все ж одержала, але це не могло відвернути катастрофу. У 16 східних, а також Ізмаїльській та Чернівецькій областях республіки 1946 р. померло майже 282 тис., а 1947 р. — понад 528 тис. осіб. Голод значно ускладнив і без того важкий процес відбудови. Скорочувалися трудові ресурси, треба було поповнювати капіталовкладення в сільське господарство. Негативно вплинув голод і на моральний стан суспільства, що поставило Україну в ще більш невигідні умови порівняно із західними країнами.

Характерною особливістю відбудовчих процесів у СРСР та Україні, зокрема, була опора на внутрішні ресурси і сили, а не сподівання на зовнішню допомогу. З метою зміцнення своїх позицій у Європі США після Другої світової війни проголосили «план Маршалла». Американською програмою фінансової допомоги було охоплено 16 західноєвропейських держав, яким було асигновано 1948—1952 pp. 13,3 млрд. дол. З ідеологічних мотивів СРСР, а під його тиском ще деякі країни Центральної і Південно-Східної Європи відмовилися від участі в «плані Маршалла».

Україна, як частина СРСР, і західні держави обрали суттєво відмінні моделі відбудовчого процесу. Якщо на Заході відбудова здійснювалася в такій послідовності: стабілізація національної валюти, відбудова інфраструктури (доріг, засобів зв'язку та ін.), розвиток сільського господарства та легкої промисловості, реконструкція і технічне переозброєння важкої індустрії, то в радянській економіці послідовність фаз була іншою. Ставка робилася насамперед на відновлення роботи важкої промисловості — основи воєнно-промислового комплексу, на економію та накопичення фінансів та ресурсів за рахунок сільського господарства, легкої промисловості та соціальної сфери. Процес відбудови здійснювався централізовано, на основі єдиного загальносоюзного плану. Цікаво, що у Франції теж здійснювалося державне регулювання економіки, так зване капіталістичне «програмування», але воно мало лише рекомендаційний, але не обов'язковий, як у СРСР, характер.

Економіка України, на відміну від західних країн, у повоєнний час відбудовувалася і добудовувалася не як самостійний, замкнутий і самодостатній комплекс, а як частина загальносоюзної економічної системи. Крім того, доля республіки в обсязі загальносоюзного виробництва суттєво впала з 18% у довоєнний період до 7% 1945 р. Надалі, попри бурхливий розвиток, українська промисловість вже не зможе повернути собі місце одноосібного лідера, оскільки нові індустріальні центри, що виникли за Уралом, будуть розвиватися значно швидшими темпами.

Важливим чинником відбудовчих процесів в Україні була командна система. Саме вона давала змогу в короткий час мобілізовувати значні матеріальні та людські ресурси, швидко перекидати їх з одного кінця країни в інший та концентрувати на відбудові чи побудові певного об'єкта. Особливістю радянської економіки була непропорційно велика роль у ній ідеології, яка виявлялася в широкомасштабних мобілізаційно-пропагандистських заходах — рухах передовиків і новаторів, соціалістичному змаганні. Якщо 1946 р. соціалістичним змаганням за дострокове виконання п'ятирічного плану та підвищення продуктивності праці було охоплено 80% робітників і службовців України, то наприкінці 1948 р. — вже 90%.

Характерною рисою стратегії радянського керівництва в процесі відбудови було повернення до довоєнної моделі розвитку народного господарства. В основі цієї моделі лежала примітивна схема індустріалізації, що спиралася на пріоритетний розвиток кількох базових галузей важкої промисловості і здійснювалася за рахунок нещадної експлуатації сільського господарства. У 1946—1950 pp. на потреби важкої промисловості було направлено 80% капіталовкладень. Це, безумовно, давало ефект у галузях, орієнтованих на воєнно-промисловий комплекс (електроенергетика, металургія, машинобудування тощо), але водночас гальмувало та деформувало процес виробництва споживчих токарів та розвиток сільського господарства.

Повоєнне село, яке фінансувалося за залишковим принципом (не більше 7% загального обсягу асигнувань), мусило виконати щонайменше три завдання: забезпечити потреби промисловості в сировині, вирішити проблему постачання міст продовольством, виростити достатню кількість сільськогосподарської продукції для експорту в країни Східної Європи. Намагаючись виконати ці широкомасштабні завдання в умовах хронічної нестачі коштів, офіційна влада практикує традиційні командні методи: посилення тиску на село, наведення жорсткого порядку — кампанія в справі ліквідації порушень колгоспного статуту (1946); прямі репресії — депортації до Сибіру «осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві» (з 1948); спроби структурної перебудови організації сільськогосподарського виробництва, політика укрупнення колгоспів (1950).

Ціною величезного напруження фізичних і духовних сил усього народу народне господарство України за короткий строк було відбудоване. У роки першої повоєнної п'ятирічки відновили роботу 22 доменні, 43 мартенівські печі й 46 прокатних станів, почали функціонувати реконструйовані металургійні заводи «Азовсталь», «Запоріжсталь», Краматорський, Єнакієвський. Крім того, промисловий потенціал республіки поповнився низкою нових підприємств. Обсяг валової продукції промисловості усієї України протягом 1946—1950 pp. збільшився в 4,4 раза і перевищив рівень 1940 р. на 15% (проте, на думку сучасних фахівців, довоєнного рівня вдалося досягти тільки в наступній, п'ятій п'ятирічці (1951—1955). У країнах Заходу процес відбудови йшов значно швидше. Так, в Англії довоєнного обсягу промислового виробництва було досягнуто 1947 p., 1951 p. його перевищено на 31%, у Франції — 1948 p., а в Італії — 1950 р.

До кінця четвертої п'ятирічки питома вага вироблених в Україні найважливіших видів продукції промисловості в загальносоюзному обсязі становила: чавуну — 47,8%, сталі — 30,6%, прокату — 33,2%, залізної руди — 53%. У 50-х роках республіка знову стала однією з провідних індустріальних країн Європи. Водночас значно відстає легка промисловість (1950 р. її валова продукція становила лише 79% рівня 1940 р.) і сільське господарство (відповідно — 91%).

Отже, відбудова народного господарства України суттєво відрізняється від відбудовчих процесів країн Заходу. Збитки, нанесені війною республіці, були значно більшими, ніж на Заході. Ускладнив ситуацію голод 1946—1947 pp. Відбудова в Україні здійснювалася власними силами без зовнішньої допомоги, а західні країни активно використовували асигнування, що надавалися США відповідно до «плану Маршалла». Характерними рисами відбудовчих процесів в Україні були пріоритетний розвиток важкої промисловості, активна роль командної системи, значна заангажованість в економічній сфері ідеологічного фактора.

3. Процес відбудови у «возз'єднаних» районах УРСР проходив набагато складніше, ніж на сході республіки. Це було зумовлено низкою причин: значними руйнаціями, завданими фашистською агресією; слабкістю економічного потенціалу регіону (у промисловості Галичини було задіяно лише 4% населення); особливостями менталітету західних українців, які неоднозначно сприймали соціалістичні перетворення, що відбувалися водночас з процесом відбудови; пасивним та активним опором нововведенням значної частини місцевого населення та ін.

Суть перетворень у західних областях УРСР полягала в тому, щоб продовжити і завершити соціалістичну перебудову «возз'єднаних» земель, тобто, як зазначає історик О. Субтельний, привести західних українців у відповідність з радянською системою та їхніми співвітчизниками. З цією метою в Західній Україні швидкими темпами мали бути здійснені індустріалізація, колективізація, культурна революція, утвердження влади органів диктатури пролетаріату. Всі ці процеси і мали створити умови для остаточної інкорпорації (включення до складу) західноукраїнського регіону до СРСР.