Історія формування числівника

Слова на позначення кількості, числа, порядку при лічбі належать до найдавнішого шару лексики.

Сучасна система рахування є десятковою. В її основі лежить спосіб рахування на десяти пальцях обох рук людини. Рахунок ведеться десятками: 1-10, 10-100, 100-1000. Це найзручніша і найдосконаліша система рахування. Витоки її сягають індоєвропейської давнини. Їй передувала п’ятіркова і двадцяткова (лічба на п’ятьох пальцях однієї руки або на двадцятьох пальцях обох рук і ніг). Існувала і дев’яткова система, що вживалася паралельно з десятковою. Залишковим свідченням цього є зачини народних казок: пор. вислови у тридев’ятому царстві (тобто в 27-му), у тридесятому государстві..., за тридев’ять земель..., за тридесять земель.

В індоєвропейській прамові існувала категорія імені, яка охоплювала слова на позначення предметів, ознак предметів, кількості і числа предметів. Числівника як самостійної частини мови тоді ще не було.

Методом реконструкції встановлено, що в індоєвропейській прамові для назви кількох предметів і їх числа вживалися такі імена (в межах першого десятка): *oinos – один (лат. oinos один); *duuo – два (давньоінд. duva, лат. duo); *treies – трійка (лат. très, нім. drei); *kuetui – четвірка (лит. keturi, лат. quattuor, давньоінд. catvâra); *penkue – п’ять; *suek’s – шістка; *okto – вісімка (лат. octo); *neun – дев’ятка (лит. devyni, лат. novem); *dek’mt – десятка (лат. decent, давньоінд. dâda).

До цього періоду відносяться і числові імена *k’mtom – сто (авест. satem, лат. centum), *bho – той і другий (гот. bai); порядкові імена, що утворювалися від числових імен за допомогою суфікса *-to: *penkt – п’ятий, *suek’t – шостий, *neunt – дев’ятий, *obojь – обоє, *dьvojь двоє, *trojь – троє, *cetverь – четверо (граматично obojь, dьvojь, trojь були подібні до займенників *тоjь, *tvojь,* svojь).

Праслов’янська мова засвоїла основні назви числової системи з індоєвропейської мови і на їх основі розвинула свої числові форми. До них належать:

- слово *рьrvъ – перший;

- числові слова *vъtorъ, *tretьjь, *četvьrtь, *pętъ, *čestъ, *sedmъ, *osmъ, *devętъ, *desęntъ. Це були порядкові імена прикметникового характеру, що вживалися при іменниках (назвах предметів) і разом з ними відмінювалися за родами, числами і відмінками;

- слово *inъ – один (з індоєвропейського *oinos, пор. старосл. инокъ – монах, инорогъ – однорог, укр. інший, інакше, інколи, рос. иноходец, иной, иногда);

- слова *pętь, *čestь, *sedmь, *osmь, *devętь, що утворилися від порядкових *pętъ – *devętъ (подібно до іменників типу укр. молодь від прикметника молод, рос. новь від нов);

- слова *oba – обидва, * sъto – сто (пор. індоєвр. *sъtъ – сотий), * tysętja – тисяча (відоме лише слов’янським, балтійським і германським мовам);

- слова *jedinъ, *dъva, *oba, *trьje, *četyre, що називали кількість предметів, граматично належали до прикметників і узгоджувалися з іменниками в роді, числі і відмінку;

- слова *pętъ – *desętъ, *sъto, *tysętja, які мали характер іменників;

- числові словосполучення «назва числа + прийменник на + слово *desętъ, у місцевому відмінку: *dъva на desęte, *četyre на deçęte» і т. д.;

- слова *dъva – *čtyre, що узгоджувалися зі словом *desętь (*dъva desęti, *trьje desęte,*četyrе desęte), a також слова *pętь, *čestь, *osmь, *devętь, що керували словом *dęsetь, вимагаючи від нього форми родового відмінка множини;

- слова прикметникового характеру *рęterъ (*рętorъ) – п’ятеро; *desęterъ (*desętorъ) із значенням “десятеро”, що утворилися за допомогою суфікса -еr/-оr. У давньоруській мові числівники не становили окремої частини мови. Це були переважно прикметники або іменники у функції назв кількості. Але в XI-XIII ст. вже була помітна тенденція до відокремлення
числових назв від інших імен і формування окремої категорії слів.

Слова один, два, три, чотири, оба у давньоруській мові
зберігали ознаки прикметників: виражали кількісну ознаку іменника, узгоджувалися з іменником у роді, числі, відмінку (дъва, оба стола; дъвѣ, обѣ руці).

В XI ст. у прикметнику *jединъ на місці звуків [jе]
з’явився звук [о]: одинъ.

У словах * дъва, *trьjе, *чєтырє після занепаду двоїни в
родовому і місцевому відмінках сформувалося закінчення -хъ під впливом відповідних закінчень займенників і
прикметників: двухъ, трехъ, четырехъ за аналогією до
 тъхъ, добрыхъ.

Слова пjать – девjать відмінювалися тільки в однині,
як іменники жіночого роду; слово дєсjать – в однині,
множині і двоїні, як іменники чоловічого роду на приголосний; съто – як іменник середнього роду на -о (село);
 тысjача – як іменники з основою на -а.

Словосполучення типу двѣ на десѧте замінювалися на
складні слова: одинънатцѧтъ, двадцать.

У давньоруський період утворилися числівники сорокъ 
(замість праслов’янського чєтырєдєсjатє); дєвjаносто 
(замість праслов’янського дєвjать, десjать).

Давньоруські слова типу дъвои, пjатеръ зберігають
здатність змінюватися за родами, числами і відмінками за
аналогією до займенників мои, твои, свои та ін.

Порядкові прикметники виконували функцію ознаки
предмета і відмінювалися як звичайні прикметники.

Можна стверджувати, що початок процесу формування
числівника як самостійної частини мови сягає дописемного часу і завершується в староукраїнській мові.

Отже, числівник протиставляється іменнику і прикметнику категоріальним значенням кількості; особливостями морфологічних ознак роду, числа, відмінка; двоїстим характером синтаксичної функції у словосполученні; особливостями валентності числівника з іменником у
реченні; характером і складом суфіксів; особливостями
відмінкових закінчень; системою словозміни; закритим
характером лексичного складу.