Тема 6. Новітня українська культура

Українська культура XX ст. розвивалася на тлі і в межах дуже складних соціально-політичних та історичних подій. Вони характеризуються різкою зміною політичних режимів, національно-державним відродженням та започаткованими демократичними перетвореннями з 1917 р. Новітній період має такі етапи:

- розвиток української культури в добу національного відродження (1917-1933). Цей період характеризується гострим військово-політичним протистоянням, громадянською війною, іноземною інтервенцією, тоталітарними репресіями;

- період панування соцреалізму, стихійного піднесення національного опору, добу "відлиги" з рухом "шестидесятників", подальшої русифікації української культури та національно-духовного оновлення (1933-1991);

- доба розбудови української незалежної держави – відродження національної культури (з 1991 р. по теперішній час).

Коротка доба національного відродження в Україні розпочинається після перемоги Лютневої революції 1917 р. в Росії. Центральна Рада як представницький орган українського народу однією з перших своїх постанов проголошує гоювною регламентацією культурного життя і освітньої політики перш за все відродження рідної мови в навчальних закладах.

У літературі з'являється нова українська поезія, розвиваються такі модерністські тенденції, як символізм, футуризм, група "Неокласиків". Найвидатнішими представниками тогочасної української поезії були В. Чумак, В. Сосюра, П. Тичина, М. Рильський.

У 1918 р. в Києві створюється три театри: Державний (з березня 1919 р. Перший Український театр Радянської республіки їм. Т. Шевченка), Державний народний (з 1922 р. - Український драматичний театр ім. М. Заньковецької) та "Молодий театр". Розвиток драматичного театру в 20-ті роки був пов'язаний з діяльністю засновника модерного театру "Березіль" режисера і драматурга Леся Курбаса. В основі його творчості було піднесення українського театру до сучасного професійного рівня та відродження національного характеру.

У сфері живопису на початку та в середині 20-х років в Україні організуються різні творчі об'єднання художників: в Одесі - Товариство ім. Костанді, у Києві - АХЧУ (Асоціація Художників Червоної України) і з 1927 р. - ОСМУ (Об'єднання Сучасних Митців України). Ці об'єднання мали свої філіали в Харкові, Одесі та інших містах України. Згодом у Києві виникає ОММУ (Об'єднання Мистецької Молоді України), до складу якого входили представники реалістичного напрямку в українському мистецтві.

Реалістичні традиції передвижників найбільше збереглися в Товаристві ім. Костанді та в АХЧУ. Активними членами АХЧУ були художники-реалісти І. їжакевич, О. Кокель, Ф. Кричевський, П, Носко, Г. Світлицький, І. Шульга та ін. В об'єднання входили і художники-модерністи, такі як Ю. Михайлов, Т. Фрасрман. До групи АРМУ входили переважно художники-"бойчукісти", послідовники М.Бойчука та формалісти - такі як В. Седляр, І. Падалка, Е. Шехтман, О. Богомазов, В. Єфімов, художники-реалісти-В. Касіян, С. Кишинівський. Ю. Бернадський, С. Прохоров та ін.

Початок двадцятих років XX ст. відзначається появою нового художнього напряму - конструктивізму. Цей напрям бере свій початок у роботах авангардистів, тому даний термін досить часто застосовують до інших авангардних течій XX ст. - абстрактного або супрематичного живопису. Проте конструктивізм - це значний та самостійний художній напрям, у якому головну роль відіграють форми, ідеї, а також принципово нова методика творчої діяльності, що заснована на об'єднанні усіх галузей мистецтва - живопису, архітектури, прикладного мистецтва, скульптури, основним принципом яких є функціональність. Сама назва даного напряму вперше з'являється у 1922 р. під час виставки в Москві художників К. Медуницького та братів Георгія та Володимира Стенбергів. Такі художники, як О. Родченко, Е. Лисицький, Л. Попова, відсуваючи фігуративний живопис на другий план, займаються пошуками, пов'язаними з конструкцією, кольором та лінією. Змінюється сам зміст живопису. Використовуючи досвід італійських футуристів, аналітичний кубізм П. Пікассо та супрематичні пошуки К. Малевіча, художники демонструють матеріальну та технічну цінність своїх проектів, підкреслюють їх соціальне призначення.

"Конструктивне мистецтво розраховане на маси. Проте воно не здатне до розвитку в умовах загальної анархії буржуазного суспільства. Майбутнє на даний час не має ніякого зиску від мистецтва пролетаріату. Вихідною вимогою цього є світова пролетарська революція".

А. Кемені. Конструктивне мистецтво

Розвиток конструктивізму припадає на друге десятиліття XX ст. (у 1920 р. в Москві відкриваються ІНХУК (Інститут художньої культури) та ВХУТЕМАС (Вищі художньо-технічні майстерні), що в 1927 р. перетворюється на ВХУТЕШ -Вищий художньо-технічний інститут). Це період, коли художники проголошують „смерть" мистецтва, стверджують необхідність служіння творчості соціалістичному виробництву. Конструктивісти вважають себе більше інженерами-конструкторами, ніж художниками, підкреслюють колективний і анонімний характер своєї творчості.

"Мистецтво вмерло! Мистецтво, як і релігія, - це небезпечна слабкість, відхід від дійсності... Давайте відмовимося від створення картин, від цієї спекулятивної дійсності, та пристосуємо здорові основи мистецтва - кольори, лінії, форми, матеріали - до реальної дії, до конструкції".

О. Гай. Конструктивізм

Одним з найвидатніших представників конструктивізму є Володимир Татлін (1885-1953). Народившись у Харкові, В. Татлін досить рано залишає навчання у школі і стає моряком. У 1914 р. В. Татлін у Парижі зустрічається з П. Пікассо. Ця зустріч надихає його на створення «живописних рельєфів», які вибудовуються з матеріалів, що трапляються в повсякденному житті, - металевих пластин, скла, гіпсу, фанери, частин предметів побуту. Видаляючи зі своїх робіт задній план, художник створює контррельєфи -зібрані з різних матеріалів абстрактні просторові конструкції, які є комплексними та автономними художніми об'єктами.

Чудовим прикладом таких робіт є твір «Контррельєф» - на дерев'яну основу художник прикріплює частини цинкової пластини, створюючи динамічну структуру з внутрішньою напругою.

Будівля Держпрому - перша грандіозна за своїми об'ємами споруда, збудована в Україні за радянських часів. Вона складається з трьох корпусів, з'єднаних між собою переходами в різних поверхах. План кожного корпусу має досить складну конфігурацію, що нагадує геометризовані літери X (крайні корпуси) та Ж (середній корпус). Об'ємна композиція кожного корпусу ступінчаста.

Незважаючи на зайве нагромадження подрібнених об'ємів, у архітектурному стилі тогочасної столиці України відбиті уявлення про майбутню урбанізацію та технізацію життя людей соціалістичного суспільства.

Культурне будівництво в 30-ті роки відбувалося на тлі та в умовах, що були суперечливими. Продовжувалось переслідування діячів науки, освіти, мистецтва, чиї погляди і творчість не відповідали ідеологічному монополізму та особистим смакам Сталіна. Диктатура пролетаріату перетворювалася на особисту диктатуру вождя. Найвидатніших представників української культури було запроторено до таборів. Однією з найтрагічніших сторінок української історії була примусова колективізація, голодомор і негласне закріпачення селян. У 30-ті роки на всій території Радянського Союзу відбувалося грандіозне будівництво (Турксиб, Дніпрогес, Харківський тракторний завод та ін.). Такі "трудові подвиги" та індустріалізація потребували кваліфікованих і освічених фахівців, тому значна увага в цей час приділяється ліквідації неписемності та розвитку освітніх установ. Але в результаті утиску української мови і вимоги "припинити українізацію", в 1932 р. усі школи на Україні були переведені в основному на російську мову навчання. Внаслідок дії сталінської концепції "злиття націй" зменшується кількість українських шкіл. Але в Україні вже на початок 1941 р. освітній рівень був значно вищий, ніж у попередній період. У цей час діяли 173 вузи і 693 технікуми, в яких відповідно навчались 197 тис. студентів і 196 тис. учнів.

Образотворче мистецтво, як і інші сфери культури, було регламентовано рамками всеосяжного методу "соціалістичного реалізму", який вбачав прославляти Сталіна, компартію і досягнення соціалізму. Велика кількість діячів культури України того часу були репресовані. Але всупереч ідеології тоталітарного режиму в цей час у живописі, як і в інших видах мистецтва, були безсумнівні успіхи. Вагомий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва цього періоду зробили художники і скульптори І. Труш, А. Монастирський, О. Новаківський, С. Гординський - митці із Західної України, творча діяльність яких відбувалася в безпосередніх контактах із західноєвропейською культурою та національними здобутками попередніх періодів вітчизняної культури.

З перших днів Великої Вітчизняної війни митці України підпорядкували свою роботу справі оборони країни. Усі види й засоби мистецтва були мобілізовані на допомогу фронту, на здобуття перемоги. Починають друкуватися плакати, листівки, статті письменників та істориків, присвячені героїчним сторінкам минулого. У творах висвітлюються такі історичні діячі, як Ярослав Мудрий, Данило Галицький, Богдан Хмельницький, Петро Конашевич-Сагайдачний та ін.

Перебуваючи під час війни в радянському тилу (Уфі, Алма-Аті, Ташкенті), художники О. Шовкуненко, К. Трохименко створюють серію портретів діячів української культури - академіків О. Палладіна, П. Тичини, скульптора Б. Яковлєва та ін. І. Шульга пише картину "Переяславська рада", Л. Мучник - твір "Героїчна оборона Одеси". Наприкінці 1943 p. М. Дерегус створює серію офортів "Шляхами війни", у яких зображує страждання людей і скривджену ворогом рідну землю.

Стан українського живопису в післявоєнний період характеризується інтенсивним розвитком усіх його жанрів. Більшість художників присвячували свої твори зображенню епізодів героїчної боротьби проти німецько-фашистських загарбників. Мужність, незламність духу радянських людей показано в картинах: В. Пузиркова "Чорноморці" (1947). С. Отрощенко "Партизани" (1947), П. Сулименко "Прапор Перемоги" та ін.

У перші післявоєнні роки увагу багатьох художників привертає тема повернення радянських воїнів на Батьківщину. їй присвячено, зокрема, картину В. Костецького "Повернення" (1947). Це один з найкращих творів у образотворчому мистецтві України перших повоєнних років.

"Картина пов'язана сюжетом не так звійною, як з першими днями миру. олотно Костецького прочитується у двох моційних вимірах. Зміст його глибоко птимістичний, радість щасливої зустрічі з ім'єю заповнює його вщерть. Разом з тим у ьому як відгомін недавнього минулого виразно вучать драматичні ноти, що ускладнює моційний зміст, а дію сюжету ніби розширює часі і просторі. Живопис полотна стриманий, ого тональна гама відповідає урочистості оменту. Костецький відмовився від психологічної характеристикиокремихперсонажів, зате неповторною за силою емоційного звучання є така знахідка, як обплетені біля шиї солдата жіночі руки".

Радість перемоги уВеликій Вітчизняній війні надихає багатьох художників, письменників та поетів натворчість. У перші післявоєнні роки розквітає талант видатної української художниці Тетяни Яблонської (1917-2005). її картини «Хліб» (1949) та «Весна» (1950) стають програмними творами того часу, взірцями українського реалістичного живопису XX ст. Але це був лише перший етап творчого шляху видатного митця. Довге, насичене творче життя Т. Яблонської стало свого роду символом української культури, відбиттям головних культурних процесів двадцятого століття.

"Працюючи над картиною «Хліб», я більше за все намагалася відтворити захоплення від самого життя. Я працювала з величезним натхненням і ніколи від цього не відмовлюся".

Т. Яблонська

Ознайомлення з народним мистецтвом Вірменії та Закарпаття надихає вже визнаного митця, народного художника СРСР, на створення цілої низки монументально-декоративних робіт. Картини «Святковий вечір» (1960), «Безіменна висота» (1969) та «Юність» (1969), наділені глибоким філософським змістом, стають подією в культурному житті країни. В картинах цього періоду, виконаних у техніці темпери, художниця активно використовує яскраві кольори і навіть типографську краску.

Подорож до Флоренції відкриває новий етап у творчості Т. Яблонської -вона створює такі картини в дусі реалістичної живописі, як «Вечір. Стара Флоренція» (1973), «Льон» (1977), а також цикл пейзажів у стилі імпресіонізму.

У 90-ті роки Т. Яблонська захоплюється давньосхідною філософією та літературою, що відразу відбивається в її нових картинах, написаних олією -«Наречена» (1992), «Час цвітіння» (1997) та ін.

Наприкінці XX - початку XXI ст. художниця звертається до техніки пастелі, створюючи роботи, які відзначаються надзвичайною ліричністю та філософською наповненістю: «Листопад. Вітер» (2004), «Густий туман» (2004) та ін.

Творчість української художниці, дійсного члена Академії мистецтв України, Героя України, лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка, без сумніву, вплинула на розвиток усього українського мистецтва новіт­нього періоду. З початку 70-х українські митці, творчі інтереси яких були далекими від принципів соціаліст тичного реалізму, звертаються до і монументального мистецтва. Розвиток монументалістики і був зумовлений тим, що зв'язок cтінопису з архітектурою дозволяв вільніше використовувати різноманітні стилі, художні мови, пластичні рішення, прийоми та технології, аніж у живописі та скульптурі. У монументальному мистецтві в той час працювали Ю. Єгоров, О. Дубовик, В. Маринюк, В. Цюпка, В. Шуревич, В. Тайбер, В. Гонтаров, В. Пасивенко, Ф. Тетянич, В. Биков, В. Григоров, М. і П. Малишки та багато інших художників, станкова творчість яких належала до "неофіційного мистецтва". Монументалістика була тим видом мистецтва, через який у суспільний простір складними, опосередкованими шляхами входили нові художні, естетичні, стилістичні ідеї. Яскравою ілюстрацією українського монументального живопису є оформлення вестибюлю Національної бібліотеки України м. В. І. Вернадського, яке виконали в техніці енкаустики (восковий живопис) Твір займас площу близько 300 кв. м. Основна тема композиції полягає в розкритті головного призначення науки - захисту життя на Землі. Ця тема подана художниками на тривимірній формі.

Вертикальна частина композиції "Діалог". У центрі зображений образ мислителя, з обох боків якого у вигляді.грецьких оракулів фігури, що уособлюють боротьбу протилежних ідей. Горизонтальна частина композиції - "Тривога". Обгорілі дерева, ерозія колись родючих ґрунтів руїни Успенського собору в Києво-Печерській лаврі (нині Успенський собор відновлено і він представ перед сучасниками в усій своїй красі - авт.).

Верхня (похила) частина композиції - "Біль землі". Тут сюжети людських трагедій розкриваються в історичному ракурсі: з давніх цивілізацій (Єгипту, Індії, Греції) до наших днів (палаючий Чорнобильський реактор, мертва земля, людська скорбота).

Центр композиції - образ матері, що грається з дитиною. Перемога людського розуму зображена митцями у вигляді чарівного парубка, освітленого вогнем любові до людей і живої природи. Він захищає своїм тілом блакитного оленя - символу чистоти води, землі та неба.

У нижній частині композиції знаходиться бюст засновника і першого президента Української академії наук (1919-1921) академіка В.І.Вернадського (автор - скульптор Б. Довгань).

Одним із найяскравіших представників сучасного українського мистецтва живий класик українського живопису Іван Марчук (нар. 1936) - український авангардист, імпресіоніст, конструктивіст, сюрреаліст та гіперреаліст. Мистецтво Івана Марчука пройшло випробування часом - радянська влада намагалася заборонити його твори, і, хоча творчій шлях художника починається в 70-ті роки, визнання майстер отримує тільки за часів української незалежності.

Сьогодні твори Марчука є відомими і вшанованими по всьому світу - його картини демонструються не тільки в. Україні, а й у виставочних залах Торонто, Нью-Йорка, Сіднея.

"Іван Марчук - нерв і душа рідної землі. У тонкому, тривожному, мерехтливому світі його національної поетики відчувається чистота джерела - заповіт: берегти це джерело, любити всім серцем, усіма помислами.

У кожного народу є постаті, яким Бог крім величезного таланту дає ще й особливий сконцентрований духовний досвід рідної землі, вражаючу мистецьку інтуїцію. Іван Марчук -митець, на якому спинилася ця Божа ласка. Він - із шістдесятників. Він світився і тоді, коли темна сила гасила вогні.

Як і всі люди з багатим внутрішнім світом, він множинний. Дуже філософський. Щємно-поетичний. І народний".

Віктор Ющенко

І. Марчук. Стояло сонце у зеніті

І. Марчук створив оригінальну манеру живопису - його роботи виконані у стилі «пльонтанізму», для якої характерна величезна кількість тонесеньких мазків, з яких і складаються образи полотен.

У творах І. Марчука - народного художника України, лауреата Національної премії України ім. Т. Шевченка - яскраво відбиваються найсуттєвіші риси сучасної української культури. Свою творчість І. Марчук поділяє на тематичні цикли: "Голос моєї душі", "Цвітіння", "Пейзаж", "Портрет", "Спадщина", "Кольорові прелюдії", "Абстрактні композиції". Кількість його картин наближається до двох тисяч.

"Уся техніка навіяна чисто природними явищами - такими як голі дерева. Я спостерігав голі дерева - це таке мереживо фантастичне, така краса. Я не можу робити, як усі роблять. Ось я і винайшов собі таку техніку, вже мільйони кілометрів я «напетляв» на тих полотнах".

І. Марчук

Сучасні досягнення української культури дають змогу критично подивитися на власний, притаманний їй тип культури та з'ясувати її історичні й культурні межі. Сучасна людина починає усвідомлювати, що культурна самобутність її народу невіддільна від культурної самобутності інших народів, що усі ми підпорядковані "законам" культурної комунікації. Особливістю сучасного стану української культури є формування, поряд з традиційною культурою, образу нової культури. Перший образ відображений, насамперед, ідеями історичної і органічної цілісності та спадковості традицій. Новий образ -все більше асоціюється з глобальними ідеями, єдністю людства та його долі. Планетарне мислення стає домінуючим, народжується новий тип людини і нові картини світу у творах мистецтва.

Однією з особливостей вітчизняної культури є новий тип культурної комунікації, що включає:

- всезростаючу здатність до розуміння чужої культури;

-визнання іншої культурної самобутності, іншої істини, вміння включати їх у свою позицію і своє світобачення;

-визнання правомірності існування багатьох поглядів на істину, уміння будувати діалогічні відношення і йти на розумний компроміс;

-зростання ваги усвідомленої рефлексії, вироблення нових способів вирішення культурних проблем.

З року проголошення незалежності України і розбудови самостійної держави Україна були створені більш сприятливі умови для розвитку культури.

Чимало творів нового смислового ґатунку з'явились у майстернях художників, письменників, драматургів. Усе це склало досить строкату панораму культурного життя в новому ідеологічному просторі. Пошуковий новаторський вектор сучасного образотворчого мистецтва, світоглядна, аксіологічна, етнокультурна його парадигматика на сьогоднішньому етапі розвитку досить різнопланова.

Панораму культурного життя України в новому ідеологічному просторі відбиває активна виставкова діяльність митців як усередині країни, так і за її межами:

- у живописі та графіці (С. Поярков, А. Блудов II. Бевза, В. Шерешевський, С. Лопухова, Е. Бельський, В. Шкарупа, С. Принь, А. Гідора В. Макєєв, Т. Свірелі, Б. Єгіазарян, В. Куць, І. Горін. Н. Яковчук, С. Савченко, О. Малих та ін.);

- у скульптурі (О. Пінчук Денисенко, Р. Дергачов, Н. Дерев'янко, Микитенко, Смірнов, О. Сухоліт та ін.);

- у декоративно-прикладному мистецтві: А. Бокотей, В. Гінзбург, О. Шевченко, Р. Петрук, І. Тарнавський, які працюють у техниці скла та вітража;

Б. Данілов, Л. Богінський, Береза, Н. Ісупова, Н. та 0. Козак, які працюють у кераміці;

Л. Жоголь, Г. Забашта, Г. Грищенко, Т. Місковець, О. Мороз, М. Кірницька,Н. Максимова, Н. Шимін, В. Хоменко, О. Потієвська, які працюють у текстилі;

О. Федоров, Є.Заварзін, Г. Корнієнко, С.Вольский та інші, які працюють у галузі сучасного ювелірного дизайну.

Одним з найпопулярніших сучасних українських графіків та художників є Сергій Поярков (нар. 1965), роботи якого експонуються на виставках у Росії, Великій Британії, США.

С. Поярков Свобода пересування

А. Бокотей. Жінка

"Найважливішим у мистецтві для мене є те, що в ньому немає кордонів, зараз мистецтво нічим не обмежене: ані формою, ані темою, ані змістом. З моєї точки зору, найбільше досягнення мистецтва XX ст. - це те, що його межі розширилися до обрію. Наскільки він широкий для кожної людини, залежить тільки від неї. Я хочу бути собою і вважаю, що подібне прагнення - найважливіше для кожного художника".

С. Поярков

Кожний художник має свою техніку, що відповідає його внутрішньому настрою. Для С. Пояркова - це ілюстративна графіка. У своїх роботах він не обмежується якоюсь однією технікою, а поєднує акварельні фактури, олівець, туш, гуаш, комбінує ілюстративність із поліжанровою філософією.

"Сергій Поярков - досить помітна постать в українському мистецтві. Його художня майстерність йде пліч-о-пліч з цікавими філософськими поглядами на життя".

В. Ющенко

Ми живемо на верхівці айсберга, цього величезного масиву, обробленого попередніми ' поколіннями. Ми живемо на верхній сходинці величезної кількості філософій, які були до нас, якихось відкриттів, наполеонівських походів. Від усіх цих людей, які підкоряли землю протягом століть, залишилися тільки історичні портрети. Тому що насправді землю не можна підкорити. Підкорення, захоплення землі - безглузді. Тому так багато свічок. Одна спроба підкорення - одна свічка"

Живопис, графіка, кераміка В. Шкарупи (нар. 1950), автора міжнародних проектів «Раку-кераміка», симпозіумів Land-Art, а також багатьох виставок і фестивалів, відомі не тільки в Україні, а й у Росії, Швейцарії, Німеччині та інших країнах. Найвідоміші експозиції В. Шкарупи - «Сонячний вітер», «Орієнтальне», «Інша подорож», «Сонце в рибах».

"Неусвідомленою Рибою пам'ятаю себе давно — незабутні дитячі спогади безкінечної води, що біжить, яскравого сонця, піщаних мілин кришталево чистої ріки... озер, заповнених життям ".

В. Шкарупа

В. Шкарлупа. Країна чорного місяця

Серед інших сучасних українських митців - Олег Пінчук (нар. - 1960 р.) -один з найвідоміших та наипопулярніших скульпторів, який живе й працює в Україні та Швейцарії.

Сучасне українське мистецтво представлено як окремими мистецькими надбаннями, так і регіональними художніми школами. Широку палітру мистецького життя України відбивають такі регіональні школи, як:

- харківська (Н. Мироненко, О. Кудінова, П. Мось, В. Ігуменцев, О. Рідний, Н. Чернова, В. Ковтун, Є. Биков, В. Ґонтарів, Н. Виргун та ін.);

- одеська (Ю. Єгоров, А. Лоза, В. Маринюк, О. Волошинов та ін); Закарпатська (Б. Корж, Н. Пономаренко, 3. Мичка, І. Панейко);

- кримська (С. Шахунов, Л. та С. Джус, Я. Басов, В. Голинський, О. Зубков, В. Бернадський та ін.);

- київська (В. Баринова-Кулеба, Н. Деригус, П. Гончар, Л. Довженко, В. Юрчишин, В. Марусенко, О. Гур'єв та ін.);

- чернівецька (В. Шевчук, І. Балан, Б. Негода, Т. Царик, П. Яковенко та ін.);

- львівська (П. Сипняк, М. Демцю, Л. Крип'якевич, В. Федорук, Б. Буряк, Л. Медвідь та ін.).

Висновки:

1.Витоки української пракультури становлять неповторний комплекс багатьох расово-етнічних, мовних, природних та геополітичних чинників. Суттєвий вплив на матеріальну і духовну культуру дохристиянської доби на території сучасної України завдали скіфи, трипільська культура та культура античних Греції і Риму.

2.Запровадження християнства в Київській Русі мало важливе політичне, духовне і соціально-економічне значення. Під впливом візантійської культури у слов'ян стала оформлюватися власна художня школа, що увібрала в собі традиції дохристиянського, язичеського мистецтва і культури, творчо опрацювавши візантійські зразки, доповнивши та трансформувавши їх у дусі власної художньої системи.

3.Однією з характерних рис українською культури початку XVI ст. стає Відродження. Ознаками його були: яскраво виражений антропоцентризм ренесансного мислення; поширення ідей гуманізму; розвиток мережі освітніх закладів, друкарської справи, усної народної творчості, архітектури, образотворчого мистецтва; скульптури і архітектури.

4.Українська культура другої половини XVII-XVIII ст. досягає порівняно високого рівня. Серед її характерних рис - формування національної самосвідомості українського народу; розвиток освіти; розвиток стилів бароко та класицизму в архітектурі.

5.Українське національно-культурне відродження - це процес становлення й розвитку громадянсько-політичного і культурного життя України кінця XVIII - початку XX ст. Кінцевою метою національного відродження є створення самостійної держави.

6.У культурі, що склалася на зламі XIX - XX ст., порівняно швидко відбуваються зміни, які значною мірою свідчать про зростання духовних потреб, особливо міського населення. Символізм та модерн, що склалися в цей час, внесли істотні корективи у ставленні до специфічних проблем художньої творчості.

7.Розвиток української культура XX ст. має такі етапи: доба національного відродження (1917-1933); період панування соцреалізму, стихійного піднесення національного опору, доба "відлиги" з рухом "шестидесятників", подальшої русифікації української культури та національно-духовного оновлення (1933-1991); доба розбудови української незалежної держави - відродження національної культури (період, що почався з 1991 р. і триває нині).

8.Особливістю сучасного стану української культури є формування, поряд з традиційною культурою, образу нової культури. Перший образ відображений насамперед ідеями історичної та органічної цілісності і спадковості традицій. Новий образ усе більше асоціюється з глобальними ідеями, з єдністю людства та його долі. Планетарне мислення стає домінуючим, народжується новий образ людини і нові картини світу у творах мистецтва.

9.Пошуковий новаторський вектор українського образотворчого мистецтва, світоглядна, аксіологічна, етнокультурна його парадигматика на сьогоднішньому етапі розвитку досить різнопланова. Панораму культурного життя України в новому ідеологічному просторі відбиває активна виставкова діяльність митців як усередині країни, так і за її межами. Сучасне українське мистецтво представлено як окремими мистецькими надбаннями, так і регіональними художніми школами.