Два типи релігійності

поведінкову активність тих, які вважають себе віруючими, побачимо, що відвідують церкву бодай раз протягом тижня і беруть участь у релігійних обрядах лише 18,4% опитаних (станом на 2003 р.). І в цьому випадку соціологи стало фіксують розрив між ціннісними орієнтаціями і реаль­ною поведінкою населення.

Фахівець у галузі соціології релігії Н.Дудар у своїх дослідженнях зазначає, що релігійність постсоціалістинного періоду (притаманна також і населенню України) характеризується неоднорідністю, незавер­шеністю, неоднозначністю, поліфункціональністю, багатоконфесійністю (при домінуванні християнської традиції) та дисгармонійністю між кількісним піднесенням і невідповідним якісним наповненям. Вона як риса сучасного віруючого еволюціонує в бік абстрактності й розмитості ідеї надприродного, активного розвитку позаконфесійної і позацерковної релігійності (коли кількість віруючих є більшою, ніж членів певних релігійних громаді прибічників тої чи іншої конфесії), релігійного пристосовництва тощо. Головною рисою сучасної релігійності в Україні дослідниця називає суперечливий дуалізм, що проявляється, з одного боку, в її відкритості, адогматичності, демократичності, толерантності, лояльності, індивідуалізації, а з другого — в еклектиці, невизначеності, фрагментарності, популізмі, обрядовості, прагматизадії тощо. Як бачимо, конкретний вид культурної духовно-практичної діяльності й відповідна складова свідомості є так само амбівалентними (тобто суперечливими), як і ціла царина соціокультурної діяльності і свідомості населення України в цілому.

У сучасному українському суспільстві виокремлюються принаймні два принципово різні типи релігійності (і відповідно типи носіїв цієї релігійності) — масова і воцерковлена. Перший тип означається низь­ким ступенем і поверховістю релігійних переконань, недостатньою силою релігійної віри, слабкою інтенсивністю релігійних почуттів та пережи­вань, неактивною та неусрідомленою релігійною діяльністю, повільним засвоєнням релігійних ідей, норм і цінностей, конформізмом тощо. Другий тип вирізняється цілісністю, виваженістю, ґрунтовністю релігій­них переконань та їх відповідністю конкретним релігійним віруванням, вимогливістю до виконання релігійних практик, залученістю до релігійних організацій, участю в соціальній, просвітницькій, благодійній та іншій діяльності релігійних громад. Н.Дудар належить встановлення кореляційного зв'язку (тобто узгодженості) між вірувал ьною ідентифіка­цією і ступенем сімейного релігійного виховання: міцнішими є релігійні ідентитети серед тих віруючих, які інтегрували релігійні цінності й норми

Психологічні

стани

населення

Перспективи розвитку україномовної культури

на етапі первинної соціалізації, у сім'ї. Ця тенденція має глибше коріння на Заході; дещо слабша вона на Півночі та в Центрі країни. Механізм набуття релігійності на Сході і Півдні зазвичай діє у процесі вторинної соціалізації і має радше ритуальний характер.

Нарешті здійснимо аналіз декількох характеристик психологічних станів респондентів, які дають змогу уявити не лише вербально-раціональні зрізи масової свідомості, а й глибинніші її складники (див. Табл.№8).

Табл. № 8. Ступінь задоволення соціальним статусом респондентів та їх відносинами з суспільством (у%)

Задоволеність своїм місцем у суспільстві.	12,6	8,1
Задоволеність тим, що одержую від суспільства	6,0	4,8
Задоволеність тим, що віддаю суспільству	15,7	16,1

Задоволеність своїм місцем у суспільстві, як бачимо, протягом семи років зменшилась ї становить незначну величину. Те саме стосується задоволеності респондентів тим, що вони одержують від суспільства на тлі зростаючого переконання в тому, що суспільству особа віддає більше, ніж отримує від нього. Але загальна маса населення перебуває у стані перманентного незадоволення відносинами між суспільством та окремою людиною. Це дуже тривожний індикатор соціального самопочуття людей у сучасній Україні, який, по-перше, вказує на існування помітного розриву між найменшою суспільною одиницею та соціумом у цілому, а по-друге, на постійний ґрунт масового невдоволення, на якому зростають протестні настрої.

І останнє, що також живить певний песимізм дослідників, це брак віри людей у те, що нині в Україні є норми й цінності, здатні об'єднати людей у державі та в суспільному житті; ствердно відповідає майже кожний десятий опитаний. \

Однак не слід вбачати в сучасних соціокультурних процесах лише негативні явища і тенденції. Кризовий стан культури м'оже бути ознакою майбутнього одужання й зростання; нове народжується у важкій боротьбі зі старим і віджилим. Український дослідник О.Кіхно, міркуючи над долею української культури в європейському і світовому контексті, наголошує, що нарешті для неї настав час нормального культуро творення,

Нова