Вимова звукосполучень приголосних

Глухі приголосні перед дзвінками під впливом останніх змінюються на відповідні їм дзвінкі приголосні: кі[ з ΄б]а, про[ з ΄б]а, моло[ д ΄б]а, во[ ґ ΄з]ал. Дзвінкі приголосні перед глухими здебільшого не втрачають дзвінкості (кни ж ка, дя дь ко); тільки на звук [г] у деяких словах перед глухими [т΄], [к] змінюється на відповідний йому глухий [х]: ле[хк]о, ні[хт’]і, кі[хт’]і (але допомо г ти, підбі г ти, змо г ти - так само, як і кни ж ковий, рі з кий, соло д кий тощо).

Шиплячі приголосні перед свистячими під їх впливом змінюються на відповідні їм свистячі: ра́ди [ с΄:а ], до [ ц΄:і ^׀], у кни́ [ з΄ц΄і ], на до́ [ с΄ц΄і ] - ради ш ся, до ч ці, у кни ж ці, на до ш ці. Свистячі приголосні перед шиплячими під їх впливом змінюються на шиплячі: ро [ жч ] и́стити, бе [ ж: ] и́рний, бе [ жш ] о́вний, бе [ жш ] у́мний - ро з чистити, бе з жирний, бе з шовний, бе з шумний.

Звуки [д], [т] перед шиплячими змінюються на шиплячі африкати: льо [ ч: ] ик, закві [ ч: ] аний, ві [ дж ч ] ути, пі [ дж ж ] ивити - льо т чик, закві т чаний, ві д чу т и, пі д живити. Перед свистячими вони змінюються на свистячі африкати: п’ятна [ дз ΄ц΄а ] ть, два [ дз ΄ц΄а ] ть, ві [ дз ΄ц ΄] вісти - п’ятна д цять, два д цять, ві д цвісти.

Поєднання фонем [т΄с΄], що виникає у третій особі однини й множини дійсного способу та в другій особі множини наказового способу, реалізується звуком [ц΄:]: розго́йдує [ ц΄:а ], перегу́кую [ ц΄:а ], кла́нятиму [ ц΄:а ], зі́йду [ ц΄:а ], збері́ [ ц΄:а ], залиші́ [ ц΄:а ].

Українській мові властива милозвучність (евфонічність), яка виявляється в плавності, мелодійності, інтонаційній виразності мовлення. Потреба милозвуч-ності зумовила спрощення приголосних, важких для вимови: [стн], [ждн],[здн], [стл], [рдц], [лнц]: вісник, тижневий, обласний, проїзний, серце, сонце.

Для милозвучності в сучасній українській мові вживають слова:

із початковим голосним і без нього: ржа - іржа, мла - імла;

із кінцевим голосним і без нього: знову - знов;

із приставним приголосним і без нього: вогонь - огонь.

Милозвучності сприяє існування в українській мові фонетичних варіантів окремих слів, які виникають унаслідок чергування звуків [ у] - [в], [і] - [й]: уперед - вперед, учений - вчений, іти - йти.

Для усунення важких у вимові збігів голосних і приголосних в українській мові використовують також прийменники з, із, зі (з підручника, зі сходу, із школи); у, ув, уві (ввійшов у квартиру, глянув ув очі, бачив уві сні).

Отже, основні правила української вимови такі:

1. Відсутність «акання». Наприклад: [молоко], [вода].

2. Ненаголошений [о] перед наголошеним [у] вимовляється як [о^у]: [ ко^ужух ].

3. Ненаголошені [ е^и] та [и^е] у вимові зближуються і вимовляються як [е^и] або [ и^е ]: [ зе^илений ], [ жи^еве ], [ се^ило ], [ сте^ипови́й ].

4. Дзвінкі приголосні перед глухими та в кінці слів вимовляють дзвінко: книжка, дуб, сім. Глухо вимовляється лише приголосний [г] перед [к] та [т]: [ вохко ], [ кіхти ], [ лехко ], пишуть вогко, кігті, легко.

5. Звуки [ дж ], [ дз ] вимовляють злито: [ дж ерело ], [ хо дж у ], [ кукуру дз а ], [ са дж у ].

6. У небагатьох словах в українській мові вживають проривний звук [ ґ], який вимовляють подібно до російського [ ґ ]: ґанок, дзиґа, ґніт, ґудзик, ґрунт.

7. Приголосний [ ц’ ] у кінці слова вимовляється м’яко:[ с ^׀ т ^׀ іле́ц ], [ молоде́ц ]; тверда вимова [ ц]буває лише в словах іншомовного походження та деяких вигуках: [ пала́ц ], [ шприц ], [ бац ], [ клац ].

8. Приголосний [ р ] вимовляють твердо в кінці складу і слова: [ л ^׀ і́кар ], [ пов’і́рте ], [ з’в’ір ]. На початку складу [ р]буває м яким: [ говор ^׀ у́ ], [бур^׀а́к], [р^׀а́ст].

9. У закінченнях дієслів внаслідок асиміляції звукосполучення -ться,

- шся вимовляють як [ ц’:а ], [ с’:ся ]: [ усміха́jуц ^׀ :а ], [ поверта́jес ^׀ :а ].

10. Приголосний [ в ] не оглушується і не переходить у [ ф ]. Після голосних у кінці складів і перед приголосними та у кінці слова він вимовляється як [ў]: [ зроби́ў ], [ даўно́ ], [ в’іўто́рок ].