Практичне заняття № 12

10. Приблизна кількість відтворюється словами понад, до, зверх, більше, менше.

Займенник. Особливості правопису і вживання. Займенник – це самостійна частина мови, яка замінює собою іменник, прикметник або числівник на абстрактному рівні і має відповідні граматичні категорії.

За значенням займенники поділяються на дев’ять розрядів. Вони в більшості випадків відмінюються на зразок замінюваних іменників, прикметників або числівників.

До особових належать займенники я, ми (перша особа), ти, ви (друга особа), він, вона, воно, вони (третя особа).

Зворотний займенник себе вказує на особу, яка виконує дію (показав на себе).

Присвійні займенники вказують на належність предмета першій особі (мій, наш), другій особі (твій, ваш), третій особі множини (їхній), особі, яка виконує дію (свій), третій особі – в особових займенниках у родовому відмінку (його, їх).

До вказівних належать займенники цей, той, сей, такий, стільки; до означальних – займенники весь, всякий, кожний, інший, сам, самий.

До питальних і відносних належать однакові займенники типу хто? (хто), що? (що), який? (який) і т. ін., які різняться тим, що останні вживаються у складнопідрядних реченнях у ролі сполучних слів: Що це?, але А віддалік, серед тих, що стріляли, стояла Мирослава (І. Франко).

Неозначені й заперечні займенники утворюються від питальних з додаванням часток аби-, де-, -сь (пишуться разом: дехто, щось, абиякий), хтозна-, казна-, -будь-, -пебудь (пишуться через дефіс: казна-скільки, хтозна-хто, будь-який, хто-будь, чий-небудь), ні- (ніхто, ніякий). Якщо в цих займенниках між частинами стоїть прийменник, вони пишуться окремо: хтозна з яким, будь до кого, ні про що.

Найчастіше особові займенники в ділових паперах і наукових текстах не вживаються (дирекція просить; повідомляємо; наказую; відомо, що). Така норма пов'язана з прагненням того, хто складає документ, до повної об'єктивності. Особові займенники в першій особі можуть уживатися лише у специфічних документах (наприклад, в автобіографії, дорученні, заяві, пояснювальній записці тощо: Я, Васько Іван Пилипович, народився..., Прошу Вас зарахувати мене на посаду...), а також у доповідях, оголошеннях і запрошеннях, де вони набувають значення однини (Ми вважаємо. Ми прийшли до висновку). Займенник Ви у таких випадках використовується для пом'якшення категоричності тону повідомлень на вимогу ділового мовного етикету (Прошу Вас з’явитися).

При цьому слід пам’ятати, що використання займенника свій призводить до появи стилістичних помилок: Петренко І.М. не справився зі своїми (стилістична помилка) службовими обов’язками.

Дієслово. Особливості правопису і вживання дієслів та дієслівних форм. Серед класу дій основною частиною мови є дієслово – самостійна частина мови, яка означає дію або стан (читати, хворіти) і відповідає на питання «що робити?» або «що зробити?».

На відміну від таких слів, як ходьба, молотьба, ця частина мови не називає дію, а характеризує її в часі (ходжу – ходив – буду ходити). Час – специфічна категорія граматики, притаманна тільки дієслову. Це певна умовність, яка дозволяє словам стати дієсловами з появою процесуальних форм категорії часу, виду й особи.

Якщо, наприклад, проаналізувати словосполучення жовтий лист і жовтіючий лист, то можна зробити висновок, що за граматичними ознаками вони нічим не відрізняються (відповідають на однакове питання який?, пояснюють іменник, узгоджуючись з ним у роді, числі й відмінку, мають однакові закінчення), але за лексичним значенням – це різні слова: жовтий має постійну ознаку, а жовтіючий – ознаку, змінну в часі, тобто дійову ознаку. Ось чому перше слово – це прикметник, а друге – дієприкметник.

Ще більше підстав класифікувати слова типу вивчаючи, замислившись як форми дієслова – дієприслівники. Справа в тому, що за граматичними ознаками, як і прислівники, вони не змінюються й відповідають на ті самі питання, але лексично характеризують додаткову дію, що відбувається одночасно з основною: Він ішов (основна дія), замислившись (додаткова дія).

Таким чином, до поняття дієслово належить п'ять форм: інфінітив (написати, вчитися), безособова форма (написано, забуто), дійсний (працюю, вчилася, прочитаю), умовний (працював би) і наказовий способи дієслова (працюй), дієприкметник (працюючий) і дієприслівник (відпочиваючи – відпочивши).

Дієслова мають доконаний або недоконаний вид (писати – написати), можуть бути перехідними, якщо вимагають після себе іменник або займенник у знахідному відмінку без прийменника (виконувати завдання), і неперехідними, змінюватися за особами, числами (я пишу, ти пишеш, вони пишуть) і в минулому часі за родами (світив, світила, світило).

У теперішньому часі та в простій формі майбутнього часу дієслова розрізнюються за дієвідмінами.

До першої дієвідміни належать дієслова, в яких при відмінюванні в усіх закінченнях (крім першої особи однини) з'являється звук [е], а в третій особі множини – -уть (-ють): будую, будуєш, будує, будуємо, будуєте, будують. В інфінітиві такі дієслова закінчуються на -ити (будувати).

До другої дієвідміни належать дієслова, в яких при відмінюванні в усіх закінченнях (крім першої особи однини) з'являється звук [и], а в третій особі множини -ать (-ять): зроблю, зробиш, зробить, зробимо, зробите, зроблять. В інфінітиві такі дієслова закінчуються на -ити (зробити).

До жодної з дієвідмін не належать слова на -повісти (доповісти), а також слова дати і їсти. Дієслово бути змінюється у парадигмі першої дієвідміни.

У системі дієслова окремо стоять питання про дієприкметник і дієприслівник.

Дієприкметник поєднує в собі дієслівні ознаки з прикметниковими. З одного боку, дієприкметник указує на дію, має вид (доконаний чи недоконаний) і буває перехідним чи неперехідним (співаючий пісню птах – спійманий птах), а з іншого, пояснює предмет і змінюється за родами, числами й відмінками (достигле яблуко, достиглого яблука, достиглому яблуку тощо). Дієприкметник разом із залежними від нього словами утворює дієприкметниковий зворот, який виділяється комами, якщо стоїть у реченні після означуваного слова: Траншея, вирита в повний профіль, спускається все нижче (О. Гончар).

Дієприслівник називає додаткову дію, поєднуючи в собі дієслівні ознаки (вид) з прислівниковими (незмінюваність): відпочиваючи – відпочивши. Дієприслівники недоконаного виду утворюються від основи теперішнього часу (третьої особи множини) за допомогою суфіксів - учи або - ючи для дієслів першої дієвідміни (кажучи, сміючись) і -ачи або -ячи для дієслів другої дієвідміни (лежачи, говорячи). Дієприслівники доконаного виду утворюються від форми минулого часу чоловічого роду за допомогою суфікса -ши (доповівши). Дієприслівники і дієприслівникові звороти переважно виділяються комами.

При використанні дієслівних форм у практиці професійного спілкування слід орієнтуватися на загальноприйняті правила й традиції, щоб уникнути найтиповіших помилок, а саме:

1. У діловій мові найпоширенішою є форма теперішнього часу в першій чи третій особі множини, яка має значення позачасовості. Недоконаний вид передається складеними формами – «розщепленими присудками» (не здійснюватимуться, а будуть здійснюватися), а доконаний утворюється за рахунок префіксації (завізувати, запроектувати). Це дозволяє ліквідувати у професійному спілкуванні суб'єктивність і створити атмосферу абсолютної об’єктивності.

2. До специфіки ділового стилю належить також уживання інфінітива й безособових форм у значенні наказового способу дієслова: Відрядити слюсарів до електроцеху, Забороняється тощо.

3. В українській мові немає пасивних дієприкметників теперішнього часу. Російські активні дієприкметники теперішньою часу на - ущ- (-ющ-), -ащ- (-ящ), особливо утворені від дієслів з афіксом -ся, при перекладі українською мовою замінюються підрядними реченнями (порівняйте: рос. движущаяся колонна – укр.: колона, що рухається, рос. проживающий по адресу – укр. що, мешкає за адресою), а активні дієприкметники минулого часу утворюються за допомогою суфікса -л- (пор.: рос. почерневший – укр. почорнілий).

Прислівник. Особливості правопису і вживання. Прислівник – незмінювана самостійна частина мови, яка характеризує дію, стан або ознаку предмета й відповідає на питання «як?», «де?», «коли?», «куди?», «наскільки?» тощо. Прислівники можуть означати спосіб, міру й ступінь дії, ознаку предмета (добре, дуже), місце дії (тут, вгорі), час дії (рано, вранці, досі), причину дії (згарячу, зосліпу), мету дії (навмисно, наперекір). Крім того, прислівники, утворені від якісних прикметників, можуть мати ступені порівняння (глибоко – глибше – найглибше, близько – ближче – найближче).

Прислівник належить до тих частин мови, які й сьогодні інтенсивно розвиваються. Більша їх частина утворюється за допомогою прийменниково-іменникових сполук і пишеться разом, але деякі з них пишуться через дефіс: ледве-ледве, рано-вранці, більш-менш, врешті-решт, пліч-о-пліч, будь-що-будь, по-новому, будь-який тощо (див. про це вище в параграфі «Правопис складних слів»).

Разом пишуться прислівники, утворені від підрядних словосполучень типу босими ногами – босоніж,обома руками – обіруч,в один час – водночас, на самий перед – насамперед,має бути – мабуть (крім у сто крат, хоч стократ; тим часом, хоч тимчасом, як; все одно,все рівно). Вони не пояснюються іншими словами, не можуть змнюватися й відповідають тільки на прислівникові питання типу як ?, де?, коли? тощо.

Порівняйте: Вночі йшов дощ (ішов «коли?»). Тут слово вночі – прислівник. Але: В ночі, темній і туманній, ішли батальйони (йшли «у чому?», «в якій ночі?»). У наведеному контексті в ночі – сполучення прийменника з іменником.

Окремо пишуться прислівникові сполучення, які повністю «не відірвались» від предметного значення. До їх складу найчастіше входять прийменники без (без жалю, без кінця-краю, без угаву, без упину), в (в далечінь, в міру, в ногу, уві сні, в разі), до (до діла, до загину, до краю, до ноги, до побачення), з (з розгону, з переляку, з радості, з болю, з жалю), на (на диво, на днях, на добраніч, на жаль, на зло), під (під боком, під силу, під вечір, під кінець), по (по можливості, по суті, по двоє).

Уживання прислівників і прислівникових сполучень у діловій і науковій сферах обмежене (особливо в писемній формі) через підвищене суб'єктивно-оцінне забарвлення. Можливе використання пов'язане з ситуаціями, коли треба вставити слова для пом'якшення категоричності тону при діловому листуванні (на жаль, до побачення, здається, мабуть, по можливості) або для внесення в текст чи висловлювання елементів логічності шляхом класифікаційних характеристик, які є в «арсеналі» такої частини мови, як прислівник: по-перше, по-друге, по-третє, по суті, принаймні, врешті-решт, наприкінці, насамкінець, передусім тощо.

Службові частини мови

Прийменник – це службова частина мови, яка разом з відмінковими закінченнями служить для вираження підрядних зв'язків між словами, вказуючи на відмінок іменника або займенника (від кого? – родовий відмінок, у чому? – місцевий відмінок тощо).

Їх правопис досить часто залежить від способу словотвору. За будовою прийменники бувають прості (без, в, для, до, коло, перед), складні (з-під, з-поза, внаслідок, завдяки, навкруги) і складені (незважаючи на, відповідно до, згідно з, залежно від, у зв'язку з). Складні прийменники пишуться разом (їх більшість) і через дефіс, якщо вони починаються з частини з- або із- (з-за, із-за, з-поза, з-на, з-під, з-серед).

Оскільки більшість складних і складених прийменників утворювалися поєднанням різних частин мови, їх треба відрізняти від однозвучних сполучень прийменника з іменником (порівняйте: назустріч бурі – на зустріч з дівчиною) або від прислівників: в бік річки – дивитися вбік, з краю поля – знаходитися скраю, на початку місяця – напочатку треба встановити регламент та ін.

Прийменники дають змогу чіткіше виражати смислові зв’язки між словами в реченні, їх точне використання у відповідному контексті дозволяє уникнути небажаних двозначностей, особливо при перекладі українською мовою. Це в першу чергу стосується прийменників по, в, на, до, про, за, через, відповідно до, згідно з, залежно від, протягом тощо.

Сполучник. Особливості правопису і вживання.

Сполучник – це службова частина мови, яка поєднує однорідні члени речення або речення (Професор Бердвіста й ряд інших учених наполягають, що вербальне спілкування складає всього 35%, а 65% інформації передається невербальними шляхами).

За значенням розрізнюють сурядні сполучники (вони з'єднують однорідні члени речення або рівноправні речення: і, зате, або), підрядні сполучники (вони приєднують підрядні речення до головного: що, як, щоб, якби, якщо, хоч, бо, тому що, через те що, ось чому, немовбито, начебто) і пояснювальні (вживаються при уточнюючих словах: тобто, або, а саме, як-от). Серед сурядних сполучників виділяють єднальні (і (й), також, ні...ні, і... і), єднально-протиставні (та, як..., так і, не тільки..., а й), протиставні (а, але, зате, проте, однак, все ж) і розділові (або, або..., або; чи, чи..., чи; то..., то; не то..., не то; чи то..., чи то).

За способом уживання сполучники поділяються на одиничні (і), повторювальні (н, ні) і парні (не тільки..., а; як..., так і).

За будовою сполучники бувають прості (і, а, бо), складні (якщо, щоб, проте) і складені (та й, або й, коли б, тому що, через те що). У складених сполучниках, утворених поєднанням самостійних слів, усі складові частини пишуться окремо: так що, тому що, через те що, після того як, та й, крім сполучників тимчасом як, незважаючи на те що.

При вживанні складних сполучників слід пам’ятати про те, що їх можна сплутати з однозвучними поєднаннями повнозначного слова (займенника чи прислівника) з прийменником або часткою. Сполучники як службові частини мови з’єднують члени речення або цілі речення й не відповідають на питання, а повнозначні слова мають лексичне значення і виступають членами речення. Порівняйте: Удар словом так, щоб аж дзвеніло міддю (П. Тичина) і Неба тут було так багато, що очі тонули в нім, як в морі, та шукали, за що б зачепитись (М. Коцюбинський). У другому випадку слово що – займенник, а б – частка на позначення умовного способу дієслова.

Частка. Особливості правопису і вживання.

Частка – це службова частина мови, яка передає ставлення мовця до викладеної інформації, що надає висловлюванню чи окремому слову певного змістового або емоційного відтінку (Хіба він не приїхав? Що ж мені робити? Він не прийшов).

За значенням частки поділяються на підсилювально-видільні (навіть, тільки, лише, аж, ні... ні), уточнювальні (саме, якраз, рівно, майже), вказівні (то, от, це), спонукальні (бодай, бо, годі, ну, давай), заперечні (не, ні, ані), питальні (чи, хіба, невже, що за), стверджувальні (авжеж, так), окличні (Що за золота у вас дитина! Ну й день!), приєднувальні (теж, також, до того ж, значить, так, то). У практиці наукового й ділового стилів зустрічаються, як правило, підсилювально-видільні, уточнювальні, вказівні, заперечні і приєднувальні частки, які мають мінімальні можливості емоційності і суб'єктивного оцінювання.

Частки, що утворюють граматичні форми (хай, нехай, би), уточнюють або підсилюють зміст речення (же, то, це, що то, що за, чи то, дарма що, хіба що, поки що), пишуться окремо. Через дефіс пишуться частки -бо, -но,-от, -то, -таки, -будь-, -небудь, казна-, хтозна-, бозна-, чортзна- (стій-бо, працюй-но, як-от, як-то, будь-хто, будь-який, казна-куди, бозна-де, чортзна- як, хтозна-що, але: кому би то, таки умів, казна в чому).

Окремо стоїть питання про правопис часток не й ні (ні... ні). Для правильного вживання цих часток перш за все треба знати їх функцію у реченні: частка не – заперечна, а частка ні – підсилювально-видільна (стверджувальна). Порівняйте: Ця річка не широка (широка? – ні). Робота не виконана (виконана? – ні). Я не знаю, ні хто він, ні до кого він приїхав (хто? – так, приїхав? – так; але знаю? – ні).

Частка не вживається:

а) при наявності реального або домисленого протиставлення (не воля, а рабство; це непрезидентська функція);

б) зі словами аж ніяк не, далеко не, нітрохи не, зовсім не;

в) у дієприкметниках, якщо вони мають при собі залежні слова або виконують функцію присудків: ніким не скорений народ, кімната не провітрена. Але непровітрена кімната, незадовільно, пепоширене речення неправдиві цифри – слова і словосполучення, у яких заперечення нема, а просто констатується певний факт (дивись про це докладніше у розділі «Способи словотвору і вживання деяких афіксів при діловому спілкуванні»).

Підсилювально-видільна частка ні (ні... ні ) вживається:

а) у реченнях із заперечним присудком (Вона його ні словом не вкорила);

б) при повторюванні єднального сполучника (Був ні гарний, ні поганий, ні старий, ні молодий);

в) у фразеологізмах типу ні риба ні м'ясо, ні світ ні зоря, ні се ні те, ні за що.

Частку ні треба відрізняти від префікса ні - у складі слів, що без нього не вживаються (ніяковість, нікчемний, німота), або від займенників і прислівників без підсилювальної частки (ніхто не відвідує, нікуди не дінешся).

1.3. Термінологічний словник

Дієприкметниковий зворот – конструкція, до складу якої входить дієприкметник і слова, що залежать від нього і пояснюють його. Наприклад: підписаний керівником звіт.

Вправа 1. Утворіть кількісні та порядкові числівники, провідміняйте їх: