Список використаних та рекомендованих джерел 7 страница

Повноваження. Загальний суд в основному розглядає позови проти ЄС від фізичних та юридичних осіб, а саме:

а) розгляд суперечок між ЄС і його службовцями;

б) позови в межах процедури судового контролю, з якими звертаються фізичні або юридичні особи (але не інститути і не держави-члени ЄС);

в) позови про притягнення до позадоговірної відповідальності та відповідальності за контрактами, укладеними з фізичними та юридичними особами.

Ніццький та Лісабонські договори розширили юрисдикцію Загального Суду. Відповідно до цих змін Загальний Суд має юрисдикцію розглядати та виносити рішення у судових справах першої інстанції або у справах, визначених ст.ст. 263, 265, 268, 270 та 272 Договору про діяльність ЄС, за винятком справ, що належать до компетенції спеціалізованих судів та тих, що віднесені Статутом Суду до компетенції Європейського Суду Правосуддя.

На рішення Загального Суду на підставі питань права може бути подано апеляцію до Європейського Суду Правосуддя. Рішення Загального суду може бути оскаржено до Суду протягом двох місяців, але тільки в правових питаннях.

Юрисдикція Загального суду.

1. Прямі дії і звернення принесли фізичних або юридичних осіб від актів установ, органів, підрозділів і установ Європейського союзу (до якого вони адресовані або відносно них безпосередньо і індивідуально), а також проти нормативно-правового акту (що безпосередньо зачіпають їх інтереси і не спричиняє за собою здійснення заходів) або більш у разі бездіяльності з боку установ, органів, підрозділів і установ. Цілком можливо, це скарги, поданою компанією на рішення комісії про накладення штрафу;

2. Претензії і скарги держав-учасниць відносно Комісії;

3. Скарги відносно держав-учасниць Ради про заходи, прийняті у сфері державної допомоги на торгівлю заходів захисту ("демпінг"), а також дії, які вона здійснює виконавчу владу;

4. Претензії за збиток, викликаний інститутів ЄС або його службовцями;

5. Претензії і вимоги, засновані на договорах, що укладаються Співтовариства, які забезпечують явні юрисдикцію Суду;

6. Скарги на торговельну марку Співтовариства;

7. Скарги питанням права тільки відносно рішень Трибуналу Європейського Союзу.

Крім того, Загальний Суд має розглядати справи про оскарження рішень спеціалізованих судів, створених на підставі ст. 257 Договору про діяльність ЄС, а також може приймати попередні рішення щодо запитів національних судів держав-членів ЄС відповідно до ст. 267 Договору про діяльність ЄС у сферах, визначених Статутом Загального Суду.

Ніццький договір передбачив можливість створення спеціалізованих судів Європейського Суду Правосуддя в окремих сферах правового регулювання для розгляду певних видів справ у першій інстанції. Такі суди можуть створюватися за рішенням Ради Міністрів та Європейського Парламенту на подання Європейської Комісії та за згоди Європейського Суду Правосуддя або на подання Європейського Суду Правосуддя та за згоди Європейської Комісії. Рішення про створення таких судів має відповідно зазначати правила їх організації, юрисдикцію та повноваження (ст. 257 Договору про діяльність ЄС).

Члени спеціалізованих судів мають обиратися з осіб, чия незалежність є безсумнівною, та що відповідають вимогам для призначення суддею. Вони призначаються Радою Міністрів одностайно. Рішення, прийняті спеціалізованими судами, можуть бути оскаржені лише на підставі питань права та тільки якщо це прямо зазначено у рішенні про створення спеціалізованого суду, на підставі фактичних питань до Загального Суду.

Спеціалізовані суди можуть створюватися при Загальному суді за рішенням Європейського парламенту та Ради для розгляду в першій інстанції певних видів справ у спеціальних сферах. Члени спеціалізованих судів призначаються Радою з осіб, чия незалежність не викликає сумнівів та які мають необхідну компетентність для зайняття судових посад.

Рішення спеціалізованих судів можуть підлягати апеляції до Загального суду як на підставі питань права, так і з питань факту. Винесені у цьому зв'язку рішення Загального суду можуть підлягати перегляду Судом ЄС.

Юрисдикція спеціалізованих судів обмежується ДФЄС, оскільки їх діяльність пов'язана із Загальним судом.

Із спеціалізованих судів уже функціонує тільки Трибунал зі справ публічної служби ЄС.

Трибунал зі справ публічної служби Європейського Союзу складається з семи суддів, які призначаються Радою строком на шість років, який може бути продовжений на підставі конкурсу і наданого висновку відповідного комітету, що складається з семи членів, які обираються з числа колишніх членів Суду і Загального суду та адвокатів з визнаним авторитетом.

При призначенні суддів, Рада забезпечує збалансований склад Трибуналу на з врахування географічного представництва з числа громадян держав-учасниць відносно національних правових систем.

Судді Трибуналу обирають з свого числа президента строком на три роки з можливістю переобрання.

Трибунал повинен засідати в палатах з трьох суддів. У разі складності або важливості правових питань, щодо їх розгляду може бути призначений пленум Трибуналу. Крім того, у випадках, передбачених власними процедурними правилами, можуть проводитися розгляди справ у складі п'яти членів палати (Колегією) або суддею одноосібно.

Трибунал маючи власний секретаріат, також користується послугами Суду для інших адміністративних і мовних потреб.

Трибунал є судовим органом Союзу спеціалізованого суду по спорах, що виникають з державної служби Європейського Союзу тобто має повноваження вирішувати спори, пов'язані з державною службою Європейського Союзу.

Трибунал компетентний розглядати спори між Європейським Союзом і його співробітників відповідно до статті 270 TFEU, (щорічно виникає близько 120 подій, пов'язаних із співробітниками установ Союзу, що нараховує близько 35 000 чоловік).

Ці спори торкаються не лише питань фактично договорів про надання послуг (оплата праці, розвиток кар'єри, найму, дисциплінарні заходи тощо), але і щодо фондів соціального страхування (хвороби, старості, інвалідності, виробничих травм, догляду за дітьми тощо).

Крім того, трибунал наділений юрисдикцію щодо розгляду суперечок між будь-яким органом, організацією або установою і його співробітниками (наприклад, спори між Європолом, Відомством по гармонізації на внутрішньому ринку (OHIM) або Європейським Центральним банком та їх співробітниками).

Він не може розглядати спори між національними урядами і їх співробітниками.

Винесені Трибуналом рішення можуть бути оскаржені протягом двох місяців у Загальному суді ЄС тільки з питань права.

Тема 6. Правовий статус людини і громадянина в Європейському Союзі.

ПЛАН

1. Правовий статус громадян Європейського Союзу

2. Характеристика інституту правового статусу людини та громадянина у Європейському Союзі та його джерела

3. Громадянство Європейського Союзу

4. Основні права, свободи та обов’язки людини та громадянина у Європейському Союзі

5. Гарантії прав та свобод людини і громадянина у Європейському Союзі

РЕФЕРАТИ:

1. Принципи правового положення людини і громадянина в Європейському Союзі.

2. Європейський Союз у сфері захисту прав людини і громадянина.

3. Стандарти прав людини в Європейському Союзі на сучасному етапі.

4. Принципи права Європейського Союзу як гарантія реалізації захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні.

1. Правовий статус громадян Європейського Союзу

Маастрихтський договір 1992 р. запровадив інститут громадянства Європейського Союзу. Як випливає із змісту ст. 2 Договору про Європейський Союз, воно запроваджене як засіб захисту прав та інтересів громадян держав-учасниць ЄС.

Зміст цього інституту розкривається в іншому документі – Договорі про Європейське співтовариство, його частині другій (статті 17-21). Але в ній мова йде лише про політичні права, тоді як соціально-економічні права розпорошені по всьому договору.

Громадянином Союзу є кожна особа, що має громадянство будь-якої держави-учасниці ЄС. Питання про те, кого вважати громадянином держави-учасниці вирішується згідно із законодавством відповідної держави. У ст. 17 Римського договору зазначається, що громадянство Союзу доповнює, але не замінює національне громадянство.

Серед політичних прав відзначимо, насамперед, електоральні права (ст. 19). Кожен громадянин Союзу, що постійно проживає на території держави-учасниці ЄС, громадянином якої він не є, має право на тих самих умовах, що й громадяни цієї держави, брати пасивну й активну участь у муніципальних виборах такої держави-учасниці, а також у виборах до Європейського Парламенту.

Громадяни ЄС мають комплекс прав на звернення до органів Європейського співтовариства (ст. 20). По-перше, кожен громадянин має право звертатися до Європейського Парламенту з питань, що його безпосередньо стосуються. По-друге, гарантується право подання скарги до Омбудсмана на порушення в діяльності інститутів чи органів Європейського співтовариства. По-третє, громадяни ЄС мають право звертатися до будь-якого інституту Співтовариства будь-якою із 12 офіційних мов Союзу і отримати відповідь такою ж мовою.

Нарешті, громадяни ЄС, що потребують дипломатичного захисту на території третьої країни, у якій держава-учасниця, громадянином якої він є, не має свого представництва, мають право вимагати надання такого захисту від діючих у цій країні дипломатичних або консульських представництв будь-якої держави-учасниці ЄС на тих самих умовах, що й громадяни такої держави (ст. 21).

Питання про становлення принципу дотримання основних прав і свобод людини в діяльності Співтовариств і Союзу має цікаву історію.

Зважаючи на суто економічний характер Європейських співтовариств, питання про захист прав людини не було виокремлене як таке, що потребує нормативного врегулювання в установчих договорах. Виняток становили кілька норм, що стосувалися суто економічних прав людини. Передбачалося, що політичними питаннями, до яких належать права людини, повинна займатися спеціальна організація – Рада Європи, що була створена у 1949 р.

Але згодом ситуація почала змінюватися: стало зрозуміло, що після отримання Співтовариствами реальної законотворчої влади, становлення принципів верховенства і прямої дії права Співтовариств у національних правопорядках держав-учасниць, виникла реальна загроза правам людини, гарантованим національними конституціями та міжнародними угодами.

На юридичному рівні проблема була розв’язана Судом Співтовариств, який у 70-х роках минулого століття у рішеннях за низкою справ проголосив, що у правопорядку Співтовариства основні права людини захищаються як “загальний принцип права Співтовариства”. Ця норма стала судовим прецедентом. Суть її полягає в тому, що будь-який ухвалений інститутом Співтовариства правовий акт, що порушує такі права, може бути скасований Судом Співтовариств.

Зрештою ця практика отримала закріплення в Договорі про Європейський Союз. Значення прав людини підкреслено у п. 1 ст. 6 Договору, що відносить повагу до прав людини до принципів, на яких заснований Союз. Частина 2 ст. 6 встановлює, що “Союз поважає основні права людини, – як вони гарантовані підписаною в Римі 4 листопада 1950 р. Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод, і як вони випливають із спільних для держав-учасниць конституційних традицій, – як загальні принципи права Співтовариств”. Стаття 46 Договору надає під юрисдикцію Суду Співтовариств право перевіряти дії інститутів ЄС на предмет їх відповідності п. 2 ст. 6.

7 грудня 2000 р. керівниками трьох політичних інститутів Союзу – Європейського парламенту, Ради Союзу та Європейської Комісії – була підписана і урочисто проголошена Хартія Європейського Союзу про права людини.

Документ містить чотири групи норм: що встановлюють суб’єктивні права і свободи, їх гарантії, деякі загальні принципи, а також норми, що визначають дію Хартії як юридичного акту. Хартія складається з преамбули і 54 статей, що об’єднані у 7 глав. Структура документу є новаторською: права людини розташовані не за видами, як це традиційно прийнято (особисті, політичні, соціальні, економічні), а згідно з цінностями, на захист яких вони спрямовані. Тому Хартія не використовує класичного протиставлення громадянсько-політичних і соціально-економічних прав, навпаки, вона закріплює принцип неподільності всіх основних прав і свобод.

На сьогодні Хартія не є юридично обов’язковим документом. Планується надати цьому документу найвищої юридичної сили у правопорядку ЄС шляхом включення всього тексту Хартії до установчого документу Європейського Союзу.

2. Характеристика інституту правового статусу

людини та громадянина у Європейському Союзі та його джерела

Правовий статус людини й громадянина в Європейському Союзі багато в чому визначається природою цього міжнародного утворення, історією й перспективами його розвитку.

Положення Маастрихтського договору вносять зміни й доповнення в установчі документи Співтовариств (Договір про утворення Європейського об’єднання вугілля й стали 1951 р., Договір про установу Європейського економічного співтовариства 1957 р., Договір про установу Європейського співтовариства по атомній енергії 1957 р.), містять нововведення щодо створення й діяльності Європейського Союзу.

Важливе місце серед них займають положення про громадянство Європейського Союзу. Цьому присвячується ч. II Договору про Європейське Співтовариство «Громадянство Союзу», статті 17-22, і, як додаток до Договору – Декларація про громадянство держави – учасниці. Зміст статей 17 і 21 змінено Амстердамським договором про зміну Договору про Європейський Союз, договорів, що засновують європейські співтовариства й ряду пов’язаних з ними актів 1997 р.

Джерела правового регулювання статусу людини та громадянина у Європейському Союзі. Правовий статус людини й громадянина в Європейському Союзі можна характеризувати як явище, джерелами якого є міжнародні акти.

Визначаючи правовий статус людини й громадянина Європейський Союз, усвідомлюючи свою духовну й моральну спадщину, виходить із таких загальних і неподільних цінностей, як людське достоїнство, свобода, рівність і солідарність, і опирається на принципи демократії й законності. У центр своєї діяльності він ставить людську особистість, засновуючи громадянство союзу й створюючи сферу свободи, безпеки й правосуддя. Сприяючи збереженню й розвитку цих загальних цінностей, союз у той же час поважає як розмаїтість культур і традицій народів Європи, так і національну самобутність держав-учасниць і форми організації їхньої державної влади на національному, регіональному й місцевому рівнях; він прагне сприяти збалансованому й довгостроковому розвитку й гарантує вільний рух людей, товарів, послуг і капіталу, а також свободу створення об’єднань.

Визначаючи правовий статус людини та громадянина Європейський Союз як об’єднання демократичних держав, що визнали міжнародні акти про права й свободи людини безсумнівно як джерела цього статусу визнає міжнародні акти, такі як Загальну декларацію прав людини ООН, пакт про соціальні та економічні права ООН, міжнародний пакт про громадянські і політичні права ООН, конвенцію по захисту прав людини й основних свобод і інші міжнародні договори по правах людини. При цьому варто мати на увазі, що міжнародні пакти про права людини – це договори, держави – учасники яких офіційно домовилися й погодилися дотримуватися їхніх положень, уклали їх для того, щоб поважати, гарантувати й вживати заходів для повного здійснення широкого спектра прав і свобод людини.

4 листопада 1950 р. Комітет міністрів Ради Європи в Римі прийняв Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод. Положення Конвенції сформульовані у формі строгих зобов’язань держав і безумовних прав індивідів, у той час як статті Хартії носять умовний характер. Можна сказати, що стосовно громадянських і політичних прав мова йде дійсно про їхній міжнародний захист, а у випадку соціально-економічних прав можна говорити про міжнародне співробітництво в справі заохочення й розвитку поваги до цих прав. Цінність Конвенції визначається фактично її механізмом, а не правами, які вона захищає. Уперше в історії людства існує міжнародний механізм, що функціонує поза державою й виражає загальні цінності всього людства. Цей механізм, по визначенню багатьох учених, є унікальним, життєвим і таким, що розвивається. На основі Конвенції були утворені й діють два органи: Європейська Комісія із прав людини і Європейський суд по правах людини, які наділені повноваженнями по розгляду скарг як держав, так і окремих осіб.

У рамках Ради Європи в 1960 році в Туріні була прийнята Європейська соціальна хартія, що вступила в силу в 1965 році. Безумовно, основним джерелом, що визначає правовий статус людини й громадянина в Європейському Союзі є Хартія основних прав Європейського Союзу від 7 грудня 2000 р. Хартія визначає фундаментальні права людини в ЄС, такі, як право на життя (включаючи заборону страти), право на цілісність особистості (включно із забороною на селекцію людей і клонування). Хартія також забороняє катування, рабство, примус до праці, торгівлю людьми.

У сфері свобод документ установлює такі права, як право на особисту свободу та безпеку, право на повагу особистого та сімейного життя, право на захист персональних даних, право женитися та створювати родини, право на свободу думок і сповідання релігії, право на свободу висловлення й інформацію, право на свободу зборів, право на свободу науки й мистецтв, право на освіту, право на вибір професії й роботи, право на ведення бізнесу, право на власність, право на притулок, право на захист у випадку переміщення або екстрадиції.

У Хартії також проголошується рівність всіх перед законом, заборона дискримінації, рівність між чоловіками й жінками, культурна, релігійна і язикова розмаїтість. Документ визнає права дітей і осіб похилого років, права на інтеграцію в суспільство осіб з фізичними або іншими обмеженнями.

У Хартії встановлені права працівників на одержання інформації, на протести, на захист у випадку необґрунтованого звільнення й чесні умови праці. Крім того, установлені права на охорону здоров’я й захист навколишнього природного середовища, визначені громадянські права. У документі також визначається, що будь-який громадянин Європи у випадку порушення його прав може звернутися до Європейського Омбудсмену. Хартія також надає право громадянам ЄС опротестовувати порушення своїх прав не тільки проти національних урядів, але й проти європейських керівних органів у Європейському суді в Люксембурзі.

Великобританія в ході переговорів про нову Угоду ЄС домоглася права не застосовувати на своїй території положення Хартії фундаментальних прав. Прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск також заявив про намір одержати таке право для своєї країни. Не можна не згадати у зв’язку із цим Європейську конвенцію про громадянство від 6 листопада 1997 р., що встановлює принципи й правила, що стосуються громадянства фізичних осіб, і правила, що регулюють військовий обов’язок у випадках множинного громадянства, яким повинне відповідати внутрішнє законодавство держав-учасників.

В Європейському Союзі мають юридичну чинність також інші міжнародно-правові акти, які за своєю суттю є джерелами, що визначають правовий статус людини та громадянина. У той самий час можна привести також міжнародні документи, що регламентують більше вузькі відносини: Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти від 14 грудня 1960 року, Конвенція про захист прав культурних цінностей у випадку збройного конфлікту від 14 травня 1954 року, Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 7 березня 1966 року, Конвенція про політика в області зайнятості від 9 липня 1964 року, Конвенція про охорону материнства від 28 червня 1952 року, Конвенція про права дитини від 22 листопада 1989 року, Декларація прав дитини від 20 листопада 1959 року та ін.

3. Громадянство Європейського Союзу

Класична теорія громадянства розуміє в якості сутності цього юридичного інституту стійкий правовий зв’язок між певною людиною та певною державою, що виражається у взаємних правах і обов’язках. У зв’язку із зазначеним слід визначити, що громадянство Європейського Союзу це не зовсім громадянство в його звичайному розумінні.

Громадянство ЄС не заміняє громадянства держави й не накладає додаткових обов’язків. Його одержують всі ті, хто на момент приєднання до ЄС мають громадянство держав-учасниць Європейського Союзу.

Особливі права громадянина ЄС покладаються додатково до прав громадянина, гарантованим конкретною державою.

Додатково до чинних сьогодні прав і обов’язків громадяни країн-учасниць ЄС входять індивідуальні демократичні права громадян ЄС:

голосувати й балотуватися на виборах Європейського Парламенту й самоврядних утворень держави свого походження або перебування;

подавати петицію в Європейський Парламент по будь-якому пов’язаному з ЄС питанню.

Концепція громадянства Європейського Союзу звичайно аналізується на трьох на вид суперечливих рівнях: його інтеграція свіжою судовою практикою Європейського Суду (European Court of Justice) в існуюче вільне переміщення, його обмеження в договорах про вступ з новими Державами-учасницями щодо вільного переміщення робітників, і його перевизначення самими новими Державами-учасницями.

В Договорі про ЄС (Маастрихтський договір) громадянство Союзу визначається гранично коректно, цьому присвячена ст. 17 Договору. Амстердамський договір 1997 р. вносить нову редакцію даної статті: "Сьогоденням установлюється громадянство Союзу. Кожна людина, що має громадянство держави-учасниці, є громадянином Союзу. Громадянство Союзу доповнює, а не заміняє громадянство держав-учасниць".

Громадянство Союзу й національне громадянство держав-учасниць не те саме. Громадянство Союзу субсидіарне національному.

З формальної сторони, така кількісна констатація інституту громадянства Європейського Союзу найбільш прийнятна. Громадянин держави-учасниці автоматично стає громадянином Союзу.

Йому не потрібно звертатися в які-небудь органи для придбання громадянства Союзу.

Документи, що засвідчують громадянство – національні загальногромадянські й закордонні паспорти громадян держав-учасниць – уніфіковані за формою й змістом і носять позначку про входження держави в ЄС.

Питання ж про наявність або відсутність в особи громадянства держави-учасниці, підстави його придбання й припинення, перебуває винятково в компетенції держав-учасниць, як це підкреслюється в Декларації про громадянство держави-учасниці.

Зміст громадянства становлять взаємні права й обов’язки людини й держави.

Маастрихтський договір визначає основні права громадян Союзу в статтях 17-21.

Ст. 18 установлює право громадян Союзу на вільне пересування й постійне проживання на території держав-учасниці.

Ст. 19 наділяє громадян Європейського Союзу правом обирати й бути обраним у Європейський Парламент і в місцеві органи влади в тій державі, де вони постійно проживають.

Ст. 20 надає право користуватися на території третіх країн дипломатичним захистом з боку посольства або консульського представництва кожного з держав-учасниць.

Ст. 21 Договору про ЄС проголошує право громадян Європейського Союзу на звернення з петиціями в Європейський парламент або до Омбудсмену Співтовариства. Відповідно до редакції ст. 21, внесеної Амстердамським договором, таке звернення з петицією можливо на кожній з 12 офіційних мов Союзу.

Ст. 22 визначає, що Рада за пропозицією Комісії й після консультацій з Європейським Парламентом одностайною ухвалою може приймати положення, що мають метою усталити або доповнити права громадян Союзу.

Право Європейського Союзу не містить "стандартного" переліку основних прав і свобод людини й громадянина, що як правило відбивається в конституціях держав-учасниць. Договір про Європейський Союз 1992 р. переборює цю недосконалість, установлюючи в ст. 6, що Союз поважає основні права особистості:

– гарантовані Європейською конвенцією про захист прав людини й основних свобод;

– що випливають із загальних конституційних традицій держав-учасниць, "як загальні принципи права Співтовариств".

Громадянство Союзу надає якісно нові права громадянам держав-учасниць, пов’язані з розширенням їхніх просторових можливостей. Положення про громадянство встановлюють безпосередній зв’язок між Союзом і громадянами.

Інститут громадянства Європейського Союзу – втілення ідеї створити союз не тільки держав, але й народів, об’єднання людей. Громадянство Європейського Союзу має ідеологічне значення.

З листопада 1996 року діє програма "Громадяни – вище всього", ціль якої складається в забезпеченні населення держав-учасниць Союзу інформацією про право громадян Союзу на проживання, навчання й роботу в будь-якій державі-учасниці.

Власне громадянство надає Європейському Союзу риси державності.

Доповнення, що з’явилося в закордонних паспортах громадян ЄС в 90-і роки: на темно-червоній обкладинці документа стоїть тепер не тільки назва країни, громадянином якої ви є, але й: "Європейське співтовариство". Саме це й означає, що особа – громадянин Європейського союзу.

Громадянин ЄС може жити й працювати в будь-якому куточку Євросоюзу.

Громадянин Євросоюзу, має право жити й працювати в будь-якому населеному пункті ЄС – причому, без спеціального дозволу на роботу.

Переїзд в іншу державу ЄС обумовлений виконанням певних умов. Працівник по найманню повинен спочатку не тільки довести, що він працює, але й що його зарплата не нижче розміру соціальної допомоги, що нараховується в країні, у яку він має намір переїхати. Громадяни ЄС не тільки вправі жити й працювати в будь-якому населеному пункті Євросоюзу, але й брати участь у комунальних виборах, а також висувати на них свою кандидатуру.

Існує дві інстанції, куди громадяни ЄС можуть звертатися зі скаргами:

уповноваженого ЄС із питань цивільного населення. До нього можна звертатися із приводу порушень у сфері діяльності різних органів і установ – наприклад, при оголошенні конкурсів на заміщення тієї або іншої вакантної посади;

розгляд загальних питань Петиційною комісією Європейського парламенту. Наприклад, сюди може звернутися той, хто не згодний із законодавством ЄС. А наступним правом можуть скористатися насамперед громадяни таких європейських міні-держав, як, наприклад, Люксембург: якщо люксембуржець перебуває в країні, де немає люксембурзького посольства або консульства, то він може звернутися в розташоване тут дипломатичне представництво будь-якої іншої держави ЄС – приміром, при втраті закордонного паспорта або в пошуку правового захисту.

Кожний громадянин країни-учасниці Європейського Союзу (ЄС) одночасно є громадянином Європейського Союзу. Європейське громадянство доповнює громадянство держави-учасниці, але не заміняє його. Це означає, що громадянство Європейського Союзу саме по собі громадянством не є, а тільки супроводжує громадянство країни-учасниці ЄС. Отже, бути тільки громадянином Європейського Союзу неможливо.

Громадянство ЄС надає право на:

свободу переміщення (подорожі),

право на проживання,

роботу й навчання у всіх країнах-учасницях ЄС,

рівні права на ринку робочої сили ЄС.

Виключення становлять деякі сфери, у яких установлені обмеження (поліція, збройні сили, закордонні представництва). Крім того, громадянин ЄС може в будь-якій країні-учасниці ЄС надавати суспільні послуги, тобто вести самостійну бізнес-діяльність.

У громадянина Європейського Союзу, крім економічних і соціальних прав, є чітко визначені політичні права.

Згідно до положень Маастрихтському договору, кожний громадянин ЄС може обирати та бути обраним на виборах у Європейський парламент і на місцевих виборах у країні-учасниці ЄС, громадянином якої він не є, але в якій він постійно проживає.

Громадянство Європейського Союзу також дає в широких межах право на консульський і дипломатичний захист у третіх країнах.

Це означає, що, перебуваючи проїздом або проживаючи в державі, де немає дипломатичного представництва країни-учасниці ЄС, у особи, що має європейське громадянство є можливість звернутися за допомогою в дипломатичне представництво будь-якої держави-учасниці ЄС. Наприклад, подорожуючи по Єгипту й ставши жертвою крадіжки або нещасного випадку така людина може звернутися за допомогою в посольство Франції, що допоможе їй повернутися у свою країну.

4. Основні права, свободи та обов’язки людини

та громадянина у Європейському Союзі

Права людини, демократія та верховенство закону є головними цінностями Європейського Союзу. ЄС розглядає права людини як загальні й неподільні. ЄС активно захищає права людини й у границях Союзу, і в усьому світі.

Політика ЄС у сфері прав людини зосереджена на захисті громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав. ЄС приділяє особливу увагу заходам щодо захисту прав жінок, дітей, меншостей і переміщених осіб.