Студопедия.Орг Главная | Случайная страница | Контакты | Мы поможем в написании вашей работы!  
 

Список використаних та рекомендованих джерел 5 страница



Закріпленими за Радою повноваженнями в узагальненому вигляді є:

1) повноваження на законодавчу діяльність;

2) право на висунення та призначення президента Єврокомісії, Верховного представника Європейського Союзу, членів Єврокомісії, Економічно-соціального комітету, Комітету регіонів, Європейської рахункової палати, Європейського суду, правління Європейського центрального банку, адміністративної ради Європейського інвестиційного банку, Економічно-фінансового комітету, комітетів з вивчення окремих проблем Євратому;

3) право звільняти з посади членів правління Європейського інвестиційного банку, а також порушувати питання про звільнення з посади членів Європейської комісії за рішенням Європейського суду;

4) право вимагати від Єврокомісії ініціювання нового правового акта;

5) обмежені функції контролю за діяльністю Єврокомісії щодо виконання бюджету;

6) координаційні повноваження в сфері економічної політики та політики зайнятості;

7) право наділяти Єврокомісію повноваженнями на ведення переговорів з третіми країнами чи міжнародними організаціями;

8) право на укладання договорів з третіми країнами чи міжнародними організаціями;

9) право на встановлення посадових окладів;

10) право на складання проекту плану бюджету;

11) право на встановлення обсягу власних коштів співтовариства.

Голова Ради ЄС, або Президент – це не конкретна фізична особа, а держава – член Європейського Союзу загалом. Від його імені відповідні обов’язки виконують міністри та інші відповідальні посадові особи, які ведуть засідання, підписують ухвалені Радою рішення тощо. Голова Ради визначає пріоритетність питань і пропонує компромісні рішення. Залучення до головування накладає на державу-члена певні обов’язки та обмеження, оскільки головування загалом вимагає не лише переходу від ролі сторони до ролі арбітра, але й наявності необхідних адміністративних та політичних можливостей для виконання цієї ролі.

Голова Ради виконує такі завдання:

– підготовка та проведення всіх засідань Ради;

– забезпечення узгодженості й безперервності процесу ухвалення рішень;

– здійснення пошуку практичних рішень із різних проблем ЄС.

До найважливіших функцій голови Ради та його апарату належать адміністративна, ініціативна, координаційна, та представницька. У зв’язку зі зростаючою складністю вирішуваних завдань, роль Президента Ради також продовжує зростати.

В межах адміністративної функції ця держава складає графік і порядок денний численних засідань, що відбувають протягом головування не лише на рівні Ради, але й на рівні Комітету постійних представників і значної кількості робочих груп, що функціонують під її егідою. Держава, що головує, також має право з власної ініціативи розпочати голосування, а у випадках, якщо за ініціативи члена Ради або Комісії Рада більшістю голосів ухвалить відповідне рішення, вона навіть зобов’язана це зробити. На державу, що головує, покладається обов’язок ведення протоколу та підбиття підсумків цих засідань, підготовка прескомюніке, які за потреби опубліковують. Ця держава також підписує ухвалені Радою акти.

Ініціативна функція передбачає організаційні дії держави-члена, що головує, спрямовані на створення умов для досягнення консенсусу, оскільки вона не може здійснювати жодного примусу стосовно урядових делегацій інших держав-членів. Успіх програми діяльності цієї держави залежить від того, як вона зможе поєднувати різні пріоритети держав-членів і визначити лінії компромісу з важливих питань. В межах співробітництва у сфері зовнішньої та безпекової політики та співпраці поліцій і судів у кримінально-правовій сфері держава, що головує, з дозволу Ради розпочинає переговори щодо укладання угод з однією чи декількома державами-членами або міжнародними організаціями.

Голова Ради здійснює також координаційну функцію, яка полягає у визначенні пріоритетів між важливими й побічними питаннями, оперуванні термінами й часом, збільшуючи або зменшуючи їх, і загалом визначає здатність Голови Ради досягати компромісу з найскладніших питань. Із цього приводу цікавим є приклад урегулювання Головою серйозних протиріч, що виникають між членами Ради у процесі обговорення, який дістав назву tour de table (франц.) – обхід столу. Він обходить стіл, за яким засідають члени Ради, та шляхом індивідуальної бесіди з кожним намагається змінити позицію тих, хто заперечує проти ухвалення акту. Нерідко, хоча й не завжди, йому це вдається.

Представницька функція Голови Ради здійснюється ним у двох напрямках:

– з одного боку, Голова представляє Раду як інституцію у відносинах з іншими органами Співтовариства, зокрема у відносинах з Європарламентом та його комітетами у межах першого стовпа. В межах другого та третього стовпів держава, що головує, зобов’язана консультуватися з Європарламентом з найважливіших аспектів і напрямів спільної зовнішньої і безпекової політики з метою забезпечення належного врахування думки Європейського Парламенту. Крім того, Рада повинна постійно інформувати Європарламент про хід роботи у сфері співробітництва поліцій з кримінального правосуддя;

– з іншого боку, ця держава виражає позицію Європейського Союзу у відносинах з третіми країнами, зокрема в межах політичного співробітництва. Розвиток зовнішніх повноважень Європейських Співтовариств неодноразово змушував Раду наділяти Голову компетенцією діяти від імені держав-членів під час зустрічей на міжнародних конференціях.

У здійсненні представницької функції Голови Ради йому надають допомогу Генеральний секретар Ради та держава-член, яка здійснюватиме наступне головування – тобто майбутня головуюча держава. Остання здійснює de facto функції заступника Голови (de jure такої посади в Раді не передбачено). Відповідно до внутрішнього регламенту Ради (параграф 2, ст. 20), «Голові надає допомогу представник держави-члена, яка буде головувати наступною. На вимогу Голови та відповідно до його інструкцій, останній за необхідності є його заступником, який бере на себе деякі адміністративні завдання, забезпечує наступництво роботи Ради».

До повноважень Голови Ради належить скликання засідань Ради, складення проекту порядку денного, плану роботи Ради, проведення голосування, а також підписання протоколів і правових актів, прийнятих Радою самостійно або у співпраці з Європейським Парламентом. Крім того, Голова представляє Раду в контактах з іншими органами Європейського Союзу і третіми суб’єктами.

Голова Ради також виступає постійним представником ЄС загалом з питань зовнішньої політики і політики безпеки. Головування проводиться по черзі – заміна головуючого відбувається кожні 6 місяців у порядку, визначеному Радою, та забезпечує, таким чином, представництво кожної держави. Практика обіймання посади Голови Ради є максимально наближеною до міжурядового складу цього інституту. Однак, обіймаючи посаду Голови, держава-член бере на себе відповідальність за Раду та Європейський Союз загалом (особливо у межах другої та третьої опор). Відповідно, він повинен дбати про інтереси усіх країн та народів, що становлять цю організацію, за необхідності жертвуючи при цьому вузьконаціональними, внутрішньополітичними завданнями та пріоритетами. Наприклад, держави-члени на період головування у Раді намагаються не проводити дострокових виборів, уникати загострення внутрішніх конфліктів, що досягається спільними зусиллями правлячої партії (коаліції) та опозиції.

Відповідальність Голови має суто політичний характер (її не передбачено установчими договорами), при цьому вона може бути як негативною, так і позитивною. Голова, який бере на себе відповідальність за роботу найголовнішого законодавчого органу Європейського Союзу, сприймається громадськістю як основна рушійна сила роботи цього інституту. Від Голови також значною мірою залежить престиж Європейського Союзу на міжнародній арені.

Залежно від того, наскільки успішно працює Рада та яке зовнішньополітичне положення Союзу, визначається й неформальний рейтинг і авторитет самого Голови. Отже, посідаючи цей впливовий піст, держави-члени намагаються якомога ефективніше виконати свої повноваження та навіть змагаються одне з одним, хто зробить це краще.

2) Спеціалізований склад, до якого, залежно від предметної компетенції галузевої Ради та, відповідно, того, які міністри є його членами, входять різні спеціальні «формації», зокрема такі:

1. Рада з питань сільського господарства;

2. Рада з економічних і фінансових питань (Екофін);

3. Рада з питань навколишнього середовища;

4. Рада з питань транспорту і комунікацій;

5. Рада з питань зайнятості та соціальної політики;

6. Рада з питань рибальства;

7. Рада з питань промисловості та енергетики;

8. Рада з питань правосуддя, внутрішніх справ і захисту цивільних прав;

9. Рада з питань внутрішнього ринку, у справах споживачів та туризму;

10.Рада з питань науки;

11.Бюджетна рада;

12.Рада з питань культури;

13.Рада з питань розвитку;

14.Рада з питань освіти й молоді;

15.Рада з охорони здоров’я.

При цьому кожен уряд делегує до цих органів одного зі своїх членів – міністра відповідної компетенції. Перелік «формацій» Ради закріплено в її внутрішньому регламенті, у положеннях із відповідною назвою «Перелік формацій Ради».

Окрім наведених, є ще один спосіб комплектування Ради, коли в її засіданнях беруть участь вищі посадові особи виконавчої влади держав-членів. Таку «формацію» в установчих договорах прийнято називати «Рада у складі глав держав або урядів». З урахуванням форми правління, цей склад зазвичай включає 14 прем’єр-міністрів та одного президента (французького, оскільки Франція – це напівпрезидентська республіка).

Рада на вищому рівні збирається дуже рідко, оскільки «перші особи» держав-членів переважно зустрічаються у межах іншого органу – Європейської Ради. Остання, на відміну від Ради, не схвалює нормативних актів, проте, з іншого боку, не стримується жорсткими процедурними правилами, як це є в Раді. Разом із тим, у деяких випадках для вирішення питань, що мають найбільшу політичну значущість, установчими договорами прямо передбачено збір Ради саме в такій «формації». Наприклад, Рада у складі глав держав та урядів уповноважена здійснювати констатацію порушення окремими країнами ЄС загальних принципів конституційного ладу, і після цього Рада вже у звичайному складі може ухвалити рішення про застосування відповідних санкцій.

3) Генеральний секретаріат, який є адміністративним органом, допоміжним у роботі Ради Європейського Союзу. Генеральний секретаріат також працює у Брюсселі, здійснює підготовку рішень Ради і контроль за їх виконанням.

Генеральний секретаріат є підрозділом Ради, який забезпечує організаційну та технічну сторони роботи цього інституту, а також може представляти Раду перед іншими органами Європейського Союзу (у тому числі в Суді ЄС). Він відіграє важливу роль у взаємодії різних дієвих осіб, яка відбувається у процесі діяльності Співтовариства. Зокрема спочатку виникає діалог між делегаціями держав-членів у межах спеціалізованих робочих груп, потім – на рівні КОРЕПЕРу, і насамкінець – на рівні міністрів. Паралельно відбувається діалог між делегаціями держав-членів і Комісією, а також у кожній державі-члені між різними компетентними органами управління задля інтегрування приписів Співтовариства та поєднання їх із вимогами національного законодавства.

На чолі цього органу стоїть Генеральний секретар, котрий із набранням чинності положеннями Амстердамського Договору також виконує функції Верховного Представника у справах спільної зовнішньої політики та політики безпеки (цю посаду з 1999 року дотепер обіймає Хав’єр Солана). Йому допомагає Заступник Генерального Секретаря, відповідальний за управління Секретаріатом. Через те, що посада Верховного Представника у справах СЗіПБ забирає багато часу, поточною роботою Секретаріату керує de facto Заступник генерального секретаря Ради. Відповідно до ст. 207 р. 2 ДЄС, як Генеральний секретар Ради, так і його Заступник призначаються Радою в результаті одностайного рішення.

Окрім своїх повноважень щодо керівництва Секретаріатом, Генеральний секретар (або його заступник) скріпляють своїм підписом акти, які ухвалюються Радою (перший підпис ставить Голова). Вони також забезпечують розсилання та публікацію рішень Ради. Генеральний Секретар може призначатися також як депозитарій в угодах Європейських Співтовариств та Союзу, які укладаються ними з третіми країнами та міжнародними організаціями, та конвенцій, укладених між державами – членами Союзу. До складу Генерального Секретаріату входять 7 головних управлінь, або генеральних дирекцій, які виконують підготовчу роботу для Ради за такими напрямками:

– юридична служба;

– управління, бюджет, переклад;

– регіональна, соціальна, освітня політика, Соціально-Економічний Комітет;

– внутрішній ринок, промислова політика, інтелектуальна власність, транспорт, навколишнє середовище, охорона споживачів, підприємства і послуги, сталева промисловість;

– наука, технологія, енергія;

– іноземні зносини та співпраця для розвитку;

– економічні та фінансові справи, інформація, публікації, співпраця з Європейським Парламентом.

Загалом штатна чисельність головних управлінь є значною і становить близько 2,5 тис. службових осіб. На відміну від інших допоміжних органів і від самої Ради, співробітниками Генерального секретаріату є не представники держав-членів, а посадові особи, які перебувають на цивільній державній службі Європейських Співтовариств. Посадовці Генерального секретаріату складають звіти робочих засідань різних груп, та направляють звіти робочих груп КОРЕПЕРові, а потім – Раді. Вони також надають допомогу державі, що головує, та пропонують до її послуг свій досвід.

Генеральний секретаріат працює на постійній основі, а його співробітники отримують грошове винагородження за свою роботу безпосередньо з бюджету Європейського Союзу. Роль Генерального секретаріату істотно зросла після набуття чинності Договором про Європейський Союз. В системі «трійки», що об’єднує чинного голову Ради, комісара у сфері зовнішніх відносин та Генерального секретаря Ради, саме Генеральний секретар забезпечує безперервність, цілісність і прозорість заходів, які здійснює Європейський Союз. Крім того, роль, яку відіграє Генеральний секретар стосовно органів Ради, поширюється також і на Європейську Раду.

4) Комітет постійних представників, на який спирається Рада у своїй діяльності.

У структурі Ради функціонує декілька різних комітетів, що складаються з посадовців держав-членів ЄС. У зв’язку з тим, що члени Ради мають різний статус (постійні та непостійні члени), основна робота з підготовки сесій Ради ЄС здійснюється Комітетом постійних представників – КОРЕПЕР (COREPER – від французької назви «le Comitee des representants permanents»), який складається з дипломатичних співробітників, що мають вищий ранг. У зв’язку з тим, що засідання Ради тривають кілька днів протягом місяця, а її члени мають у своїх країнах постійні обов’язки міністрів або державних службовців (державні службовці не мають права голосу), Комітет перебрав на себе переважну частину підготовчої роботи. Комітет є постійно діючим органом, що включає представників країн-членів при Європейському Союзі (або їх заступників).

КОРЕПЕР було засновано внутрішнім регламентом Ради у 1958 р. відповідно до моделі Координаційної комісії, створеної 7 грудня 1953 р., яка складалася з найвищих посадовців держав-учасниць. Його основна функція полягає в уважному вивченні пропозицій, які надходять від Комісії, до винесення остаточного рішення. У свою чергу, КОРЕПЕРу надають допомогу кілька робочих груп, що займаються конкретними галузями. Такий передавальний процес (робоча група – КОРЕПЕР – Рада) дає можливість вирішувати окремі питання на відповідному рівні, залишаючи Раді більш складні та суперечливі рішення. Проте, при цьому остаточне рішення завжди залишається за Радою.

Представники в Комітеті мають ранги послів і призначаються відповідними урядами, як правило, на тривалий термін. Постійні представники розглядають у межах цього Комітету питання, що передаються на розгляд міністрів під час засідань Ради. Головує тут посланець тієї країни, яка на той момент головує в Раді Європейського Союзу. У кожної держави є постійне представництво в Брюсселі. Комітет має у своєму розпорядженні власний апарат, а за необхідності може створювати робочі групи для реалізації покладених на нього завдань. Рішення з обговорюваних питань Комітет приймає консенсусом.

КОРЕПЕР є постійним органом, який проводить попереднє обговорення питань, що виносяться на розгляд Ради, і таким чином забезпечує безперервність функціонування останньої. Загалом роль КОРЕПЕРу у процесі ухвалення рішень є значною, оскільки на практиці 90% рішень Європейського Союзу фактично приймаються ним того, як вони виходять на міністерський рівень.

Діяльність КОРЕПЕРу здійснюється на двох рівнях – на рівні послів та на рівні заступників послів. Це пов’язано з тим, що з 1962 р. КОРЕПЕР було поділено на дві частини, засідання яких відбуваються окремо у різні дні тижня. Так, на рівні послів (так званий КОРЕПЕР ІІ) здійснюється підготовка роботи Ради із загальних справ, справ економіки та фінансів, юстиції, внутрішніх справ і цивільної безпеки, а також справ розвитку. Розподіл завдань, прийнятий головою КОРЕПЕРу ІІ разом із Секретаріатом Ради, є гнучким та може варіюватися залежно від важливості питань та робочого навантаження різних структур КОРЕПЕРу. Його засідання, як правило, проходять у четвер, за винятком тижнів, що передують засіданням Ради «з загальних питань» або Ради «Екофін» (економіка та фінанси), – у таких випадках його засідання відбуваються по середах.

Всі інші Ради готуються на рівні заступників послів (КОРЕПЕР І), або «першої частини». КОРЕПЕРу І зокрема належить підготування роботи Ради з питань внутрішнього ринку, справ споживачів і туризму, промисловості та енергетики, досліджень, транспорту й телекомунікацій, рибальства, довкілля, зайнятості та соціальної політики, охорони здоров’я, освіти та молоді, культури та сільського господарства, ветеринарні та фітосанітарні питання. Його засідання відбуваються по середах, іноді – по п’ятницях.

Як свідчить сама назва, КОРЕПЕР є постійно діючим органом. Він функціонує на основі робочих груп і комітетів, до складу яких входять експерти різних галузей. Під час переговорів посланці готують два переліки справ: перелік «А» та перелік «В». Відповідно до цього, порядок роботи КОРЕПЕРу поділено на дві частини:

– перша частина містить пункти, з яких було досягнуто згоди в межах робочої групи та які КОРЕПЕР може без обговорення схвалити – ці пункти викладаються в окремому списку – так званому переліку «А». У випадках, коли делегація виступає проти цього, ці пункти виносяться до другої частини на наступному засіданні;

– до другої частини входять пункти, які потребують детального розгляду КОРЕПЕРом – так званий перелік «Б», а також пункти «різне», внесені на вимогу держави, що головує, делегації або Комісії. Держави-члени, які вимагають внесення таких пунктів, мають повідомляти про це, але водночас ці пункти не можуть зумовити ухвалення рішення – будь-який пункт може бути внесено лише з приміткою «можливо». Це дозволяє державі, що головує, відхилити або підтримати пункт за умови дуже короткого попереднього повідомлення.

Під час ухвалення остаточної редакції порядку денного на початку засідання можна додати новий пункт на вимогу однієї чи декількох делегацій, що потребує одностайної згоди КОРЕПЕРу. Після того, як питання технічного характеру перевірено робочими групами, Комітет постійних представників прагне знайти компроміс і згладити суперечності, які виникають між країнами-учасницями. Якщо Постійні представники країн-учасниць ЄС дійшли згоди, то винесення Радою остаточного рішення фактично є формальністю і, навпаки, в тому випадку, якщо згоди не досягнуто, прийняття компромісних рішень покладається на міністрів.

Напрямки, визначені КОРЕПЕРом, завжди може переглянути Рада, оскільки лише вона наділена повноваженнями ухвалювати рішення. Загалом КОРЕПЕР не є інституцією Європейського Союзу, а лише структурним підрозділом Ради, який здійснює підготовчу роботу і не має власних повноважень та не наділений правом ухвалювати рішення. В межах другої та третьої опор у Раді створено ще два важливих органа, які відіграють значну роль у здійсненні підготовки т реалізації рішень Ради. Це, по-перше, Комітет з питань політики та безпеки. Він складається з керівників політичних департаментів міністерств закордонних справ держав-членів. До його відання належить слідкування за обстановкою та сприяння формуванню політики шляхом направлення своїх висновків Раді. В межах повноважень, делегованих Радою, він здійснює політичний контроль та стратегічне керівництво операціями з урегулювання криз.

По-друге, це Координаційний комітет, який діє в межах третьої опори. Він включає вищих посадових осіб, до відання яких належать питання боротьби зі злочинністю та забезпечення співробітництва судових органів. Під егідою Ради діють численні робочі групи з конкретних питань. Їх завданнями є підготовка рішень Ради та контроль діяльності Єврокомісії у випадку, якщо їй делеговано певні повноваження Ради. Засновницькі договори запроваджують також існування деяких спеціалізованих комітетів, на які покладається координація діяльності Ради в окремих галузях. Це, передусім, економічний і фінансовий, спеціальний, політичний комітети та комітет з питань зайнятості. Ці комітети не відіграють провідної ролі, проте в їх складі діють експерти, яких направили відповідні міністерства різних держав-членів для розгляду конкретної ситуації в цих державах, тому вони з власної ініціативи, або на вимогу Ради та Комісії можуть подавати відповідні висновки.


Тема 5. Статус Європейської Ради та інших органів ЄС.

ПЛАН

1. Європейська рада Європейського Союзу

2. Рішення Європейської Ради та порядок їх реалізації

3. Рахункова палата Європейського Союзу

4. Європейський Центральний Банк Європейського Союзу

5. Суд Європейського Союзу

РЕФЕРАТИ:

1. Економічний та валютний союз Європейського Союзу.

2. Митний союз Європейського Союзу.

3. Комітет регіонів Європейського Союзу.

4. Європейська політика сусідства.

1. Європейська рада Європейського Союзу

Історія. Європейська Рада – це установа, яка продовжила розпочату в 1962 році в Парижі конференцію керівників урядів і держав тодішніх Європейських Співтовариств. Витоки створення Європейської ради сягають початку шістдесятих років, оскільки подібні Європейські конференції на найвищому рівні практикувалися від 1961 до 1974 рр.

Європейську раду було сформовано на основі так званої «конференції у верхах», яка на початку відбувалася несистематично (10 – 11 лютого 1961 р. у Парижі, 17 – 19 липня 1961 р. – у Бонні, 29 – 30 травня 1967 р. – у Римі, 1 – 2 грудня 1969 р. – у Гаазі, та 9 – 10 грудня 1974 р. – знов у Парижі). У цих конференціях брали участь глави держав та урядів, а після конференції в Гаазі (Нідерланди) – також і міністри закордонних справ та керівники Комісій. З часом ці зустрічі отримали офіційний статус і стали відомі як «Європейська Рада».

Так, на самміті в Фонтенбло (Франція) у 1974 р. було погоджено, що керівники держав та урядів країн-учасниць разом із їхніми міністрами закордонних справ регулярно проводитимуть конференції на найвищому рівні з метою обговорення найбільш важливих питань розвитку Співтовариств, особливо у тих випадках, коли узгоджене рішення не було ухвалено на рівні інститутів. Глави держав та урядів постановили зустрічатися регулярно три рази на рік: один раз у Брюсселі, а два наступних – у столицях чи інших містах країн-учасниць. Натомість назва «Європейська рада» існує, починаючи від зустрічі, що відбулася дещо пізніше – в м. Дубліні (столиця Ірландії) в березні 1975 р.

У основі створення Європейської ради лежала ідея французького президента Шарля де Голля про проведення неформальних саммітів лідерів держав Євросоюзу, що покликаний було перешкоджати зниженню ролі національних держав у рамках інтеграційного утворення. Неформальні самміти, що проводилися з 1961 р., в 1974 р. на самміті в Парижі були формалізовані за пропозицією Валєрі Жіскар д'Естена, що займав у той час пост президента Франції.

Таким чином, Європейська рада була створена в 1974 році з метою проведення неофіційних форумів глав держав-учасниць ЄС для обговорення відповідних питань. Свій офіційний статус Європейська Рада отримала в Маастрихтському договорі 1992 року, який передбачає, що Європейська рада дає Союзу необхідний імпульс для визначення загальних політичних принципів. У Лісабонському договорі від 1 грудня 2009 року, Європейська Рада стала одним з семи інститутів Євросоюзу.

Статус. Європейська Рада – найвищий орган політичної координації і планування Євросоюзу. Лісабонський договір (розділ 3 Положення стосовно інститутів) вказує, що Європейська рада є інститутом Євросоюзу. Європейська рада дає Союзу необхідний імпульс для розвитку і визначає політичні орієнтири і пріоритети. Вона не здійснює законодавчих функцій.

Місце перебування. Спочатку Європейська Рада не мала постійного місця знаходження. Кожного разу вона збиралася у столицях чи інших містах країни, яка головувала в Раді Європейського Союзу. Засідання Європейської ради проводяться зазвичай у Брюсселі (Бельгія), який у теперішній час прийнято вважати неофіційною столицею Європи, або на території головуючої держави.

Склад. Структура. Порядок формування. Складається з глав держав-учасниць ЄС або їх урядів (у яких глава держави монарх) і Голови Європейської Комісії, яким допомагають міністри закордонних справ і один комісар Європейської Комісії. У її роботі бере участь Високий представник Євросоюзу з зовнішніх справ і політики безпеки.

Європейська рада, діючи на основі кваліфікованої більшості, за погодженням з Головою Комісії призначає Високого представника Євросоюзу з зовнішніх справ і політики безпеки.

Європейська рада обирає її Голову (Президента) кваліфікованою більшістю голосів на два з половиною роки з правом бути переобраним ще на один строк.

Президент Європейської Ради. Під час неформальної зустрічі в Брюсселі 19 листопада 2009 року, першим постійним президентом Європейської ради одноголосно в листопаді 2009 року був обраний Херман Ван Ромпей який вступив на посаду з набуттям чинності Лісабонського договору 1 грудня 2009 року, та який закінчився 31 травня 2012 року. 1 березня 2012 року Херман Ван Ромпей був переобраний на другий термін, який почався 1 червня 2012 року і тривав до 30 листопада 2014 року. 1 грудня 2014 року обраний Дональд Туск (Термін повноважень закінчується 31 травня 2017 року).

Президент Європейської ради:

- головує на її засіданнях та спрямовує її роботу;

- забезпечує підготовку та безперервність роботи Європейської ради у співпраці з Головою Комісії і на основі роботи Ради із загальних питань;

- докладає зусилля досягнення згуртованості і консенсусу у рамках Європейської ради;

- представляє доповідь Європейському парламенту за підсумками кожного засідання Європейської ради.

Президент Європейської ради на своєму рівні і у своїй якості представляє Європейський Союз у зовнішніх відносинах з питань спільної зовнішньої політики і політики безпеки.

Президент Європейської Ради є також головою самміту Єврозони. У цій ролі він грає провідну роль в управлінні Єврозоною.

Не менш ніж один раз на місяць він обговорює питання Єврозони з президентами держав-учасниць Єврогрупи, щоб визначити, проведення економічної політики і конвергенції, питання розширення в Єврозоні та її стратегічні орієнтири.

Президент Європейської Ради протягом строку свого головування здійснює вище керівництво Союзу у сфері міжнародних відносин.

Форма роботи. Європейська рада скликається її головою два рази на півроку (двічі кожні шість місяців). Президент, за потреби, може скликати спеціальне засідання.

Процедуру роботи Європейської Ради, засідання якої зазвичай тривають протягом двох днів, визначено таким чином, що перед початком її пленарних засідань проводяться окремі зустрічі у вузькому складі, тобто так звані «неформальні бесіди». У таких неформальних зустрічах, як правило, не беруть участь не тільки допоміжний персонал, але й навіть міністри закордонних справ. На офіційне пленарне засідання виносяться лише ті питання та проекти рішень, які пройшли попередню апробацію та стосовно яких досягнуто консенсус. Однак, це не виключає можливості дискусій та гострих дебатів протягом обговорення рішення на пленарних засіданнях.

Перше засідання Європейської ради відбулося 10 – 11 березня 1975 р. в Дубліні. З самого початку існування Європейської Ради, за рішенням політичних лідерів країн-учасниць, ці зустрічі призначалися три рази на рік.

В ході цих зустрічей обговорюється:

- загальна ситуація і найважливіші політичні проблеми Союзу;

- стан світової економіки й міжнародних відносин;

- визначаються пріоритетні напрями діяльності;





Дата публикования: 2015-09-17; Прочитано: 480 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!



studopedia.org - Студопедия.Орг - 2014-2024 год. Студопедия не является автором материалов, которые размещены. Но предоставляет возможность бесплатного использования (0.019 с)...