Управління розвитком соціальної інфраструктури населених пунктів

Соціальна інфраструктура — це сукупність галузей невиробничої сфери, що створюють загальні умови для раціональної організації основних видів діяльності людини — трудової, суспільно-політичної, у сфері духовної культури та побуту.

До галузей соціальної інфраструктури відносять: торгівлю в тій її частині, що здійснює реалізацію продукції, громадське харчування, житлово-комунальне господарство і побутове обслуговування населення, пасажирський транспорт і зв'язок, що обслуговує населення і невиробничі галузі; освіту й охорону здоров'я; фізкультуру і спорт; туристично-екскурсійні організації; соціальне забезпечення; культуру і мистецтво; масову інформацію; науку та наукове обслуговування; підготовку кадрів; кредит і державне страхування; органи державного управління і громадських організацій.

Соціальна інфраструктура має не тільки галузеву, а й територіальну структуру. Одиницями територіальної структури соціальної інфраструктури є країна, регіон, автономна республіка, область, місто, сільський адміністративний район, населений пункт.

Нова політика регіонального розвитку полягає в розширенні самостійності та відповідальності місцевих органів влади й управління у вирішенні життєвоважливих завдань регіонів країни. Сутність такої політики орієнтована на розмежування повноважень між усіма об'єктами територіального господарювання. Децентралізація влади й адекватнее розмежування повноважень передбачає передавання на рівень місцевого і територіального управління основної частини відповідальності за соціальну інфраструктуру і соціальний розвиток міським та обласним органам самоврядування. У зв'язку з цим ключовим елементом нової політики регіонального розвитку є реальнее життєзабезпечення населення регіонів, міст, селищ та інших населених пунктів комплексом матеріальних благ і послуг.

Рівень розвитку галузей соціальної інфраструктури значно відстає від сучасних вимог суспільства. У складному становищі перебуває медичне обслуговування населення, скоротилась середня тривалість життя, зменшилася народжуваність, поглиблюються процеси депопуляції населення країни. Рівень освіти значно відстає від освітнього потенціалу розвинених країн, значна кількість структур культури і мистецтв узагалі втратили попередні масштаби діяльності й творчості. Знижується інтелектуальний потенціал суспільства. Держава має створювати сприятливі умови розвитку галузей соціальної сфери, виходячи з таких принципів:

Забезпечення державної підтримки розвитку галузей соціальної інфраструктури на рівні, що дає можливість населенню одержувати послуги в обсягах, які гарантують нормальні умови життєдіяльності;

максимального залучення недержавних коштів на утримання і розвиток установ соціально-культурного призначення;

комерціалізації соціальної інфраструктури, діяльності її установ, яка має здійснюватися лише за умови, що впровадження тут ринкових відносин не завдасть шкоди суспільству.

15.Програмно-цільовий метод управління соціальною інфраструктурою регіону

В сучасних умовах р-ку ринкових відносин ПЦМмає важл знач для комплексної реалізації евідкладних рег-х завдань, які передбачають максимальну ефективність засобів використання.

Розробля за умов адресності, має мати детально відпрацьовану с-му упр. Фін-ня відбувається за рах центрального і місцевого бюджетів.

Суть програмного підходу в регул р-ку структ. розкрив в осн його елем, які є необх умовами застосув ПЦМ та етапами реалізації для досягнення мети.

1-м етапом є виявл і обгрунтув найважл комплексом пробл соц.-ек р-ку регіону.

2-й етап – визначення конкретн цілей, які деталізують структуру наявних пробл і х-ть очікувані кінцеві результати у галузі р-ку.

3-й етап – розробка с-ми заходів, які реалізують визначені цілі і комплексно виріш пробл, об*єднаючи науково-технічні, соц.-ек, екологічні, організаційно-управлінські аспекти.

4-й етап – забезпеч визначених заходів ресурсами.

Програма р-ку інфраструктури має певну вн орг. схему, яка включає такі елем (блоки):

1) цільовий – фіксується осн мета та ін. цілі програми і найкраща послідовність їх реалізації.

2) структурний – визнач набору і контурів цілереалізуючих с-ем, тобто об*єктів і видів ді-сті соц. інфраструктури.

3) техніко-економічне обґрунтування – містить набір заходів, які намічені для здійснення в кожній з цілереалізуючих с-ем.

4) ресурсний – характеризує обсяг і структуру рес, які розподіляються і є необхідними для здійснення намічених заходів.

5) організаційний – визнач відповідальні виконавці, дж, строки і терміни здійсн заходів.

16. Регулювання розвитку галузей соціально-побутової інфраструктури

Торгівля і громадське харчування. Формальним показником, який характеризує рівень розвитку торгівлі в регіоні, є роздрібний товарообіг. Він відображує дію складної сукупності соціальних і економічних чинників, зокрема: купівельна спроможність населення, розвинутість мережі торговельних закладів, товарна забезпеченість, Інформаційна, транспортна інфраструктури тощо.

В Україні спостерігається регіональна відмінність обсягів роздрібного товарообігу. Він визначається насамперед:

^ динамікою економічного розвитку регіону;

^ структурою економіки;

^ особливістю умов життєдіяльності населення;

> статево-віковими відмінностями населення; ^ рівнем освіти;

> середнім доходом на одного члена сім'ї.

Товарообіг громадського харчування прогнозують окремим показником і вводять його складовою частиною до загального обігу роздрібного товарообігу.

Розвиток громадського харчування регіону характеризують такі економічні й соціальні показники:

^ обсяг товарообігу громадського харчування, в тому числі продукції власного виробництва;

^ кількість страв;

^ кількість підприємств громадського харчування та місць у них на 1000 осіб;

^ коефіцієнт забезпеченості населення місцями;

^ чисельність населення, яке користується послугами підприємств громадського харчування.

Потреба населення в послугах підприємств громадського харчування за окремими регіонами неоднакова. Для того щоб її визначити, треба взяти до уваги місце знаходження регіону, контингент його жителів, наявність промислових підприємств, навчальних закладів, шкіл тощо.

Житлово-комунальне господарство. Це складний комплекс підгалузей, завданням яких є задоволення комунальних, побутових і соціально-культурних потреб населення.

Складові житлово-комунального господарства:

> житлове господарство;

> санітарно-технічні підприємства;

> служби інженерних мереж і споруд;

> транспорт;

> енергетичне господарство;

> усі види зовнішнього благоустрою;

> служби обрядових і спеціальних послуг

Важливі дані для розроблення заходів регулювання розвитку житлово-комунального господарства:

^ чисельність населення і його соціальний склад;

^ нормативи забезпеченості житлом і комунальними послугами;

^ перспективні показники розвитку галузей виробничої і невиробничої сфер регіону;

^ обсяг ресурсів, які можуть бути спрямовані на розвиток житлово-комунального господарства.

Побутове обслуговування. Належне побутове обслуговування населення сприяє економіці суспільної праці, витрат, раціональному використанню вільного часу, зближенню рівнів життя міських і сільських жителів.

Для визначення прогнозних показників розвитку сфери побутового обслуговування обраховують такі показники:

^ потрібні виробничі потужності;

^ розміри основних фондів, матеріальних, трудових, фінансових ресурсів і джерела їх формування.

Структура підгалузей побутового обслуговування:

> ремонт і індивідуальне пошиття взуття, швейних, хутрових, шкіряних виробів, головних уборів і текстильної галантереї;

> ремонт, пошиття і в'язання трикотажних виробів;

> ремонт побутових машин та приладів;

> ремонт і виготовлення металовиробів і меблів;

> ремонт і техобслуговування індивідуальних транспортних засобів;

> хімчистка і фарбування;

> послуги пралень;

> фотопослуги;

> будівельні послуги;

> послуги лазень, перукарень;

> прокат речей;

> транспортні послуги; ^ ритуальні послуги

Пасажирський транспорт і засоби зв'язку. Для аналізу роботи пасажирського транспорту в регіоні застосовуються такі показники:

^ кількість перевезених пасажирів у міжрайонному сполученні і пасажирооборот (у тому числі за всіма видами транспорту);

^ середня відстань перевезення пасажирів за окремими видами транспорту;

^ протяжність автомобільних шляхів загального користування, в тому числі з твердим покриттям;

^ будівництво нових автомобільних шляхів; ^ реконструкція доріг;

^ обсяг капітальних вкладень у будівництво доріг; ^ площа території і протяжність транспортних шляхів на 100 км кв.

Органи територіального управління повинні особливу увагу приділяти внутрішньоміським перевезенням. Внутрішньоміський пасажирообіг залежить від визначеної на перспективу чисельності міського населення, його транспортної рухомості (кількість поїздок у розрахунку на одного жителя) та середньої дальності поїздок.

Прогнозування розвитку засобів зв'язку тривалий час спиралося на прогноз розвитку природних державних монополій - підприємств зв'язку і було пов'язане з розробкою показників приросту кількості відділень зв'язку, телефонних станцій, телефонів-автоматів, абонентів міського і сільського телефонного зв'язку, трансляційних радіоточок, протяжності телефонних міжміських ліній.

У наш час сфера зв'язку демонополізується за рахунок потужного втручання компаній, які надають послуги мобільного зв'язку, Інтернету.

17. Регулювання розвитку галузей соціально-духовної інфраструктури.

Народна освіта. Рег розв народної освіти має охоплювати мережу дошкільних закладів, загальних шкіл, шкіл і груп з подовженим днем, шкіл-інтернатів тощо.

Для задовол потреб населення в дошкільних закладах викор дані про чисельність дітей на перспективу. Враховують зростання к-сті осіб, зайнятих у сусп в-ві, працюючих жінок, у тому числі віком 18- 44 років, а також рівень забезпеченості дітей постійно діючими дошкільними закладами.

Регул розв галузей культури передбачає вивч умов формув сусп потреб у культ обслуговуванні, а також аналіз ресурсних можливостей їх задоволення.

Потребу в об'єктах культури визначають за встановленими нормами (кількість місць на 1000 осіб). Розміщення закладів культури здійснюють з урахуванням особливостей розселення та умов кожного регіону.

Систему охорони здоров'я в містах та сільській місцевості треба розглядати як єдину систему регіону.Для оцінювання якості роботи закладів охорони здоров'я викор такі показники: тривалість перебування хворого в лікарні; обіг ліжка;рівень госпіталізації.

Потужність амбулаторно-поліклінічних закладів установлюють на підставі нормативів кількості відвідувань лікарень одним жителем за рік, загальної чисельності населення і даних про пропускну спроможність існуючої мережі амбулаторно-поліклінічних закладів.

Основними показниками функціонування санаторно-курортних, оздоровчих закладів і закладів відпочинку є кількість ліжок у санаторіях і місць у будинках відпочинку, пансіонатах і на туристських базах.

Культура — це складна цілісність, яка включає в себе знання, вірування, мистецтво, мораль, закони, звичаї, здібності і звички, що набуваються і досягаються людиною як членом суспільства.

Показники діяльності закладів охорони здоров’я - тривалість перебування хворого в лікарні; обіг ліжка;рівень госпіталізації. Основними показниками функціонування санаторно-курортних, оздоровчих закладів і закладів відпочинку є кількість ліжок у санаторіях і місць у будинках відпочинку, пансіонатах і на туристських базах.

18. Становлення регіональних ринкових відносин.

За економічною суттю регіональний ринок є сукупністю високолокалізованих соціально-економічних процесів і відносин у сфері обігу, яка формується під впливом попиту і пропозиції кожного адміністративно-територіального утворення.

Ринкова економіка створює нові можливості для розвитку продуктивних сил і виробничих відносин за рахунок таких чинників:

підвищення ролі споживача;

· стимулювання розвитку виробництва продукції, яка визнана ринком суспільно необхідною, економічно вигідною і соціально виправданою;І

· створення умов для вільного вибору партнерів і формування найбільш раціональних схем торгово-економічних і виробничих зв'язків та залежностей;
перевага пропозицій над попитом, що пов'язано з насиченням ринку товарами та послугами широкого асортименту і високої якості;

Разом з тим ринкові відносини породжують негативні наслідки (різке підвищення цін на більшість видів продукції і товари широко вжитку; спад виробництва; зниження рівня життя; посилення розмежування населення за доходами і матеріальною забезпеченістю; зростання інфляційних процесів) та ускладню­ють умови розв'язання економічних і соціальних проблем ре­гіонального розвитку.

Механізм ринкового регулювання не в змозі розв'язувати довгострокові стратегічні завдання, забезпечити соціальний захист населення, а також гарантувати справедливість у розподілі та споживанні національного доходу, здійсненні регіональної ресур­созберігаючої політики, забезпеченні інженерно-технічного об­лаштування території, формуванні єдиних соціально-економічних принципів містобудування.

До нових учасників ринкових відносин можна віднести:

a. населення з грошовими ресурсами, за які в будь-якому місці і в будь-який час можна було б придбати товари і отримати послуги відповідного асортименту і якості;

b. підприємства різних форм власності, що виробляють товари широкого вжитку і надають послуги, незалежно від їх відомчої підпорядкованості;

c. сільськогосподарські підприємства;

d. кооперативи, що виробляють товари і послуги;

e. особи, що займаються індивідуальною трудовою діяльністю;

Становище учасників ринкових відносин залежить від рівня розвитку виробництва і темпів зростання доходів населення.

19. Економічне районування регіональних ринків та їх типізація.

Регіональні ринки можна згрупувати за такими ознаками:

· територіальний масштаб, або ареал;

· місце товарів і послуг у регіональному відтворювальному процесі;

· споживчі властивості товарів;

· функціональні властивості товарного руху і формування товарних ресурсів.
Багаторівневий характер територіальної організації сфери обігу передбачає різний територіальний масштаб, або ареал ринків. За цією ознакою розрізняють такі регіональні ринки: поселенські в населених пунктах сільської місцевості, районні, міжрайонні, міські, обласні, міжобласні, загальнодержавні, міждержавні. Кожний вид ринку має свою інфраструктуру з особливостями її розміщення, розвитку та функціонування, місткістю, каналом і схемою товарообороту.

За місцем товарів у регіональному відтворювальному процесі виділяють ринки споживчі, ринок засобів виробництва, ринок капіталу і цінних паперів, ринок праці. Якщо результативність споживчих ринків виявляється в рівні життя населення, то ринок засобів виробництва грунтується на державному замовленні та економічній самостійності і відповідальності виробників. Залежно від споживчих властивостей товарів виділяють ринки одягу, взуття, тканин, цукру, фруктів тощо.

Основу регулювання регіональних ринків має становити науково-обґрунтована схема економічного районування сфери обігу, найголовнішими ланками якої є реалізація засобів виробництва, зовнішня торгівля, переважна частина закупівель сільськогосподарської продукції і продажу товарів населенню.

Районування сфери обігу вирішує три взаємозв'язаних завдання:

· визначення ролі місцевого промислового і сільськогосподар­ського виробництва у формуванні фондів споживання регіональ­ного ринку, а також економічно обґрунтованої зони збуту товарів місцевого виробництва за межами регіону;

· групування територій з однаковими соціально-економічними і природними умовами, що впливають на розміри попиту та його структуру;

· визначення оптимальної схеми розміщення оптових баз з урахуванням безперебійного постачання товарів для задово­лення потреб населення при мінімальних господарських витратах обігу, максимальній швидкості обороту товарних ресурсів.

Області першої групи мають найсприятливіші умови розвитку, тому стають центрами широкого міжрайонного обміну. Виробництво в них за масштабами може забезпечити окремими групами товарів як внутрішньообласні, так і міжобласні потреби. Це створює умови для концентрації у сфері обігу великих мас товарів як для місцевого, так і для позарайонного спожи­вання. У таких областях розміщені великі оптові бази та асо­ціації оптової торгівлі міжрайонного значення.

До другої групи належать області,в яких товарно-грошові відносини та інтереси ринку обмежуються переважно забезпе­ченням внутрішньообласних потреб у слабкомобільних товарах широкого вжитку. Як правило, більшість продовольчих товарів виробляється всередині адміністративної області.

Третю групу становлять області,де ринок формується за рахунок завезення значної кількості товарів з інших областей країни.

Ринок споживчих товарів — це територіальна організація сфери обігу, яка повинна забезпечити на основі різних форм товарно-грошових відносин потреби населення при мінімальних витратах обігу.

20. Формування інфраструктури регіональних ринків та механізму їх регулювання.

У зв'язку з переходом від лімітно-розподільчих до товарно- грошових відносин зростає значення надійної інфраструктури регіонального ринку. Вона включає: матеріально-технічну базу оптової і роздрібної торгівлі; базу вивчення попиту та інформаційно-комерційне забезпечення учасників ринкових відносин; кредитно-розрахункові структури.

Матеріально-технічну базу оптової і роздрібної торгівлі становлять об'єкти акумуляції товарів та їх зберігання, торгові приміщення підприємств оптової, роздрібної торгівлі та громад­ського харчування, спеціалізований транспорт, об'єкти сервісу для обслуговування споживачів товарів, особливо технічно складних у процесі експлуатації, тощо.

Об'єктами акумуляції товарів та їх зберігання є: оптові бази, через які встановлюються міжрайонні зв'язки та формується належний асортимент продукції для кожного регіону; сховища; складські приміщення; холодильне і тарне господарство; вантаж­но-розвантажувальне і торгове устаткування; всі об'єкти для зберігання товарної маси. Від рівня, структури і якісних ха­рактеристик матеріально-технічної бази залежать обсяг заку­півель і витрати часу покупців, рентабельність підприємств та ефективність використання капітальних вкладень.

Інформаційне забезпечення регіональних ринків пов'язане з науковим обслуговуванням платоспроможного попиту, вивчен­ням його динаміки і просторово-часових характеристик. У кожно­му регіоні мають бути створені спеціалізовані служби з вивчення попиту, оснащені сучасною обчислювальною технікою.

Спеціалізована інформаційно-комерційна служба з вивчення попиту в регіоні включає служби: маркетингу, реклами, фірмової торгівлі, економічну і юридичну. Служба маркетингу є ланкою зв'язку між підприємствами як у регіоні, так і за його межами.

Комерційні банки, які є складовою інфраструктури регіо­нального ринку, мають забезпечити: стимулювання розвитку підприємств торгівлі, впровадження прогресивних форм кредитування, фінансування розрахунків, що сприяють приско­ренню обігу оборотних коштів, підвищенню рентабельності про­дукції, зміцненню розрахункової дисципліни.

Комерційні торгові банки акумулюють вільні кошти під­приємств і організацій торгівлі за певний відсоток і використо­вують їх для надання кредитів на пільгових умовах порівняно з кредитами державних банків. Комерційні банки можуть нада­вати підприємствам і організаціям коротко- та довгострокові кредити на розвиток матеріально-технічної бази, будівництво підприємств торгівлі, громадського харчування, роздрібної ме­режі та інших об'єктів.

Нагромадивши достатню суму кредитних ресурсів, комерційні банки можуть планувати розширення участі своїми кредита­ми в розвитку суміжних підприємств, акціонерних товариств, асоціацій, розширення комерційних зв'язків з промисловістю для збільшення виробництва товарів народного вжитку.

Економічний механізм регулювання регіональних ринків вклю­чає: соціально-економічні орієнтири їх формування; стимулюван­ня виробництва товарів; фінансування оптової і роздрібної торгівлі; кредитування і регулювання відсоткових ставок; диференційовані торгові знижки, ціни і тарифи; правові норми ринкових відносин, а також механізм роздержавлення оптової і роздрібної торгівлі.

Ринок споживчих товарів і послуг має регулюватись за допо­могою економічних методів, оскільки:

регіональний ринок навіть при збалансованості попиту і про­позиції є предметом економічного регулювання, що підтверджу­ється досвідом розвинених країн;

ринок споживчих товарів виступає як сфера реалізації го­ловної функції регіональної системи — задоволення матеріально- побутових потреб населення;

регіональне регулювання через економічні нормативи може вплинути на процес ціноутворення, проте тільки при враху­ванні законів ринку.

21. Міжрегіональні економічні зв’язки.

Міжрегіональні економічні зв'язки являють собою систему економічних відносин та інтересів регіонів, які розвиваються в процесі діяльності суспільного виробництва. Ці зв'язки обумовлені суспільним поділом праці, специфікацією і розміщенням виробництва по територіях, у тому числі в залежності від природно-географічних умов і джерел сировини, розвиненості інфраструктури та ступенем забезпеченості якісними трудовими ресурсами.

Міжрегіональні зв'язки представлені на таких основних рівнях: - На рівні окремих підприємств, організацій, фірм, громадян, які здійснюють внутрішні економічні операції; - На рівні виробничих комплексів, окремих галузей виробництва і міжгалузевих комплексів; - На рівні регіонів.

Основними формами цих міжрегіональних економічних зв'язків є: матеріал товарообмін результатами виробництва, взаємовигідне відтворення регіонами окремих робіт, послуг, розвиток міжрегіонального туризму, проведення узгодженого регулювання податкової, кредитної, демографічної сфер, спільне проведення політики ціноутворення.

Ще однією формою взаємодії є спільне проведення робіт виробничого та невиробничого характеру підприємствами декількох регіонів.

Метою регулювання міжрегіональних економічних зв’язків, слід вважати збільшення обсягів обміну товарами, послугами, капіталом та робочою силою між регіонами на взаємовигідній еквівалентній основі. Тільки такий підхід до економічної співпраці забезпечує досягнення стабільних темпів соціально-економічного розвитку країни в цілому та її окремих регіонів, згладжування необґрунтованих розривів у розвитку регіонів України, зростання добробуту людей.

22. Організаційно-економічний механізм формування стратегії розвитку регіону.

Під ЕОМ формування стратегій розвитку регіону розуміють сукупність організаційно управлінських і економічних методів і інститутів впливу на розвиток соціально економічної системи певної території з метою забезпечення досягнення стратегічних цілей і завдань.

В даному розумінні стратегія ототожнюється з моделлю дій необхідних для досягнення поставлених цілей шляхом багаторівневої координації управлінських завдань.

Така структурна модель розробляється з метою здійснення правильного вибору шляхів досягнення цілей за умови найбільш раціональне використання місцевих ресурсів.

Основні категорії, що характеризують ОЕМ форми стратегічного розвитку регіону:

1. Стратегія або структурний план розвитку регіону - це всебічний комплексний план розвитку регіону спрямований на досягнення довгострокової мети, що включають напрями, завдання та пріоритети розвитку територій і комплекс відповідних заходів, дій та рішень.

2. Стратегічне планування – це систематичний процес за допомогою якого суб’єкти управління координують і планують свою діяльність на майбутнє.

3. Стратегічна мета розвитку регіону це певний орієнтир на досягнення якого спрямований на діяльність суб’єкта регіонального управління.

4. Суб’єкт ОЕМ формування і реалізації стратегії розвитку регіону будь який владний суб’єкт регіонального управління, місце якого в інституційній системі є достатнім для відчутного впливу на процес розвитку і який спроможний розробляти та реалізовувати стратегічні орієнтири.

5. Об’єкт - це соц..-екон. система регіону.

6. Стратегічні завдання ОЕМ – визначається особливостями регіону і є гнучким набором заходів довгострокового характеру з реалізації стратегічних цілей розвитку.

7. Організаційні форми і реалізація стратегічного розвитку регіону – впровадження схеми суспільної поведінки яка б сприяла знаходженню компромісу між інтересами і можливостями соц..-ек. системи регіону на основі координації цих інтересів вибору спільних цілей, вироблення правових рішень, врегулювання регіональних процесів стимулювання пріоритетів заходів та контролю за функціонуванням системи.

8. Стратегічні пріоритети розвитку регіону - Ранжування стратегічних цілей та завдань при розробці стратегії формування потенціалу регіону відповідно до поставленої мети їх розвитку, виробничо-технічних ресурсних можливостей.

9. Методи ОЕМ реалізації стратегії – це сукупність прийомів та операцій на розвиток регіону за допомогою організаційних та економічних інструментів.

10. Інструменти ОЕМ реалізації стратегій - Засоби, та дії за допомогою яких суб'єкти стратегій розвитку регіону здійснюють регулюючий вплив на об'єкти стратегії.

Основною одиницею територіального управління є ринок обласного рангу під яким слід розуміти своєрідну центральну ланку у якому здійснюються основні соц..-ек. процеси на основі провідних тенденцій розвитку територіальних організацій в цілому.

Сучасний етап розвитку регіонів вимагає необхідності розробки такого стратегічного курсу, який поєднував регіон та соц. економ. аспекти:

Щодо економічних процесів – на відновлення відтворювальної здатності економіки України і регіонів до саморозвитку.

Щодо соц.. процесів – на забезпечення стабілізації соціальної безпеки, підвищення рівня і якості життя населення у всіх регіонах країни.

Щодо економічних процесів – на забезпечення відтворювальної здатності навколишнього середовища та раціонального використання природно-ресурсного потенціалу регіонів країни.

Основною метою такої стратегії є підвищення життєвого рівня населення усіх регіонів країни на базі забезпечення раціонального використання їх ресурсного потенціалу, покращення економічної ситуації, що передбачає досягнення міжрегіональної єдності економічної зацікавленості, в активний соц. економічної діяльності регіону структурного і якісного оновлення господарства.

Основні засоби ОЕМ реалізації стратегії розвитку регіону є:

1. розробка програми проектів індикат. прогнозних планів економіки.

2. Створення спеціальних зон на ТПР

3. Створення спільних підприємств

4. Налагодження системи товарообміну

23. Класифікація стратегій розвитку регіону.

Виділяють два основні види стратегій регіонального розвитку:

1. базові – в основі рівень розвитку регіонів;

2. функціональні – розвиток галузі відповідної території.

Базові стратегії регіонального розвитку:

1. стратегія зростання – орієнтована на максимально можливе використання всіх ресурсів регіону. Її доцільно використовувати в тих регіонах для яких характерним щорічне перевищення рівня розвитку над досягнутим і швидка зміна технологій. Ця стратегія є найефективнішою і найсприятливішою стратегією стабільного зростання обсягів виробництва, прибутковості і фінансового потенціалу підприємства;

2. стратегія «обмеженого росту» або стабілізації – застосовується для регіонів із стабільною технологією у якій встановлюються цілі «від досягнутого» з коригуванням на зміну зовнішнього середовища. Така стратегія розробляється для регіонів, які досягли певного рівня розвитку при нераціональному використанні їх ресурсів;

3. стратегія фокусування – виділяються один із регіональних пріоритетів, що реалізуються з прикладанням максимум зусиль регіональних суб*єктів;

4. стратегія глобалізації регіонального співробітництва – встановлення прямих зв*язків між регіонами країни і сусідніми державами і включення вітчизняних підприємств у процес розробки великих міжрегіональних проектів;

5. стратегія «економіки» - за своєю суттю є захисною стратегією і передбачає здійснення комплексу заходів, що забезпечують вихід регіональної економіки із кризи в максимально короткий термін з орієнтацією лише на місцеві ресурси і резерви;

6. стратегія «виживання» - застосовуються для регіонів, показники діяльності яких набувають сталої тенденції до погіршення. І всі намагання змінити ситуацію не призводять до позитивного ефекту.

Функціональні стратегії:

1. інноваційна стратегія – спрямована на розширення території регіону, які охопленні новою технікою і технологічними нововведеннями. Вона передбачає розробку і впровадження нових прогресивних технологій, нових видів продукції, нових форм організацій і управління з метою досягнення конкурентних переваг регіональної економіки і забезпечення процесу розвитку;

2. стратегія конкуренції на різних етапах життєвого циклу:

* зародження – коли ще не визначено закономірності за якими буде функціонувати галузь доцільно застосовувати стратегію «першопроходця», яка передбачає захоплення найбільш місткої споживчої ніші;

* ріст – стратегія концентрації зусиль, яка полягає у прагненні отримання найбільш вигідних відносин з основними постачальниками, активізація пошуку нових сегментів ринку, охоплення нових географічних територій;

* сповільнений ріст – інноваційна стратегія, при цьому акцент на якості продукції;

* зрілість – інноваційна стратегія;

* спад – зниження попиту, посилення конкуренції, що вимагає коригування раніше обраних стратегій з часом.

3. стратегія зміни курсу (реструктуризація) – адаптація виробничих структур галузі і поступова інтеграція у світовий ринок шляхом пріоритетного розвитку тих підприємств, які здатні виробляти конкурентоспроможну продукцію на зовнішні і внутрішні ринки;

4. стратегія диверсифікації – процес ускладнення галузевої структури регіону за рахунок появи і розвитку нових галузей і сфер діяльності;

5. кластерна стратегія – формування диверсифікаційних організацій, що здійснюють свою діяльність шляхом об*єднання різних галузей і сфер діяльності.

24. Методичні засади розробки стратегії регіонального розвитку.

Міністерство економіки України розробило і запропонувало для практичного використання Методичні рекомендації, що встановлюють єдиний порядок та основні методичні засади розроблення стратегій регіонального розвитку (далі - СРР). Вони є типовими і можуть уточнюватися залежно від специфіки регіону за погодженням з центральним органом виконавчої влади з питань економічної політики.

Відповідно до Законів України “Про місцеве самоврядування в Україні” та “Про місцеві державні адміністрації” проекти СРР розробляються Радою міністрів АРК, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями на основі відповідних рішень Верховної Ради АРК, обласних, Київської та Севастопольської міських рад, у якому встановлюються терміни розроблення, порядок його фінансування, процедури розгляду та затвердження проекту СРР. Для забезпечення розроблення проекту СРР можуть утворюватися робочі групи з представників владних структур, бізнесових кіл, наукових і громадських організацій, політичних партій тощо.

Стратегія регіонального розвитку є стратегічним планом розвитку регіону, що визначає цілі, завдання, пріоритети, напрямки сталого економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя на середньостроковий (4 - 6 років) та довгостроковий (10-15 років) періоди.

СРР є основою для розроблення:

– середньострокових програм економічного і соціального розвитку регіонів, Здійснення яких триває більше одного бюджетного року;

– щорічних програм економічного і соціального розвитку регіонів, що включаються до проекту бюджету відповідного регіону на наступний рік;

– угод між КМ України та ВР Автономної республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами щодо регіонального розвитку;

– визначення депресивних територій.

Функції з методичного забезпечення процесу розроблення СРР здійснює центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики, який на основі Державної стратегії регіонального розвитку.

Стратегія має включати декілька найбільш важливих напрямів розвитку окремих компонентів системи “регіон”, які б дали максимально можливий ефект у змінах стану регіону в необхідному напрямку. Особлива увага при виборі цих напрямків має приділятися можливості реалізації запланованих заходів силами самого регіону.

Проект СРР розробляється у складі текстових і графічних матеріалів, які повинні включати:

I. Описово-аналітичну частину – детально викладений з географічними, історичними, економічними, соціальними характеристиками документ, у якому здійснюється аналіз та оцінка фактичного стану розвитку регіону;

II. Бачення майбутнього – відображення (узагальнення) найбільш загальних та тривалих уявлень про краще майбутнє розвитку регіону та життя його населення. Місію регіону;

III. Характеристика конкурентних переваг та обмежень перспективного розвитку регіону;

IV. Стратегічні цілі та поетапні плани дій – сукупність стратегічних цілей та поетапних планів дій щодо досягнення всіх стратегічних та оперативних цілей з детальним описом заходів, термінів виконання, відповідальних виконавців, джерел фінансування.

До загальних даних про регіон можна віднести наступні:

А) Географічно-історичні.

Б) Демографічні.

В) Показники, що характеризують стан освіти, науковий потенціал, громадсько-політичну сферу, екологічну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища тощо.

Г) Показники ринку праці.

Д) Показник валової доданої вартості, яка була створена в регіоні.

Є) Показники фінансового забезпечення регіонального розвитку.

Ж) Показники просторової організації регіону.

З) Показники розвитку роздрібного товарообігу; розвитку ринкової інфраструктури.

Термін “стратегічне бачення” окреслює оптимістичний погляд на розвиток регіону в майбутньому та є основою тих завдань, виконання яких буде визначено стратегічним планом.

Робоча версія бачення розвитку регіону на 5 – 7 років на даному етапі формується на підставі публічних виступів голови обласної державної адміністрації, оскільки стратегія розвитку регіону є політичним документом і розглядається саме в якості “документу влади”.

Основними напрямками бачення розвитку регіону, як правило, є:

¾ Енергозабезпечення та енергозбереження

¾ Промисловість

¾ Аграрний сектор.

¾ Інвестиції

¾ Малий і середній бізнес.

¾ Соціальна сфера.

¾ Наука і культура.

¾ Економіка

¾ Міжнародна конкурентоспроможність економіки регіону.

Характеристика конкурентних переваг та обмежень перспективного розвитку регіону здійснюється на основі діагнозу стартових умов регіонального розвитку шляхом проведення SWOT – аналізу.

Складовими SWOT – аналізу є визначення:

– сильних сторін, тобто внутрішніх можливостей чи ресурсів регіону, які можуть зумовити формування конкурентної переваги;

– слабких сторін, тобто видів діяльності, ресурсів, обставин, які використовуються неефективно або не за призначенням;

– можливостей, що їх можна використати для досягнення стратегічних цілей розвитку регіону;

– загроз, тобто будь-яких процесів або явищ, що перешкоджають руху в напрямі досягнення місії та цілей розвитку регіону.

Визначення сильних і слабких сторін стану регіону, глибокий їх аналіз є обов’язковою умовою для здійснення обґрунтованого стратегічного планування.

На основі розробленого SWOT – аналізу здійснюється ідентифікація соціально-економічних проблем та вибір стратегічних напрямів розвитку регіону.

Сценарій стратегії розвитку як опис послідовності подій від теперішнього до майбутнього стану розвитку регіону ґрунтується на припущеннях, що стосуються формування комбінацій сильних та слабких сторін, можливостей та загроз.

Розробка стратегії розвитку регіону відноситься до класу слабко формалізованих задач, пов’язаних з необхідністю прогнозування поводження складних організаційних систем у плановому майбутньому.

Сучасна методологія рішення цих задач базується на системному аналізі, який реалізується сукупністю методів, заснованих на якісному аналізі процесів і подій, що відбуваються у системі, що розглядається та оточуючому її середовищі.

До таких методів відносяться: метод Делфі; метод перехресного аналізу; метод аналізу ієрархій; метод морфологічного аналізу; метод Байєса. Всі вони забезпечують здійснення якісного аналізу, на відміну від методів кількісного аналізу, що домінували до середини 80-х років ХХ-го століття. Ці кількісні методи засновані на статистичних та імітаційних моделях і використовувалися для прогнозу майбутнього стану об’єкта кількісну ретроспективну інформацію про зміну основних його характеристик (регресій ний, дисперсійний, факторний і компонентний аналізи).

Таким чином, ієрархічна модель оцінки пріоритетів сценаріїв розвитку регіону складається з наступних рівнів:

I. Визначається сукупність сценаріїв розвитку України в умовах активного впливу світового середовища.

II. Визначаються основні організаційні структури людей, діючих на території конкретного регіону (актори).

III. Кінцевою метою дослідження є визначення найбільш ймовірного, на погляд експертів, сценарію розвитку регіону, тобто побудови ранжированої послідовності значимості кожного з розглянутих контрастних сценаріїв і вибір такого, у якого коефіцієнт значимості є максимальним.

Основними типами сценаріїв є:

– сценарій шансів базується на максимальному використанні сильних сторін та можливостей (за одночасної мінімізації слабких сторін, загроз, певною мірою аспект бажаного переважає аспект реального);

– сценарій загроз базується на максимальному впливі слабких сторін та загроз, не надаючи сильним сторонам вирішального значення (прагматичний підхід домінує над оптимістичним);

– інші базуються на різних варіантах співвідношення: максимальному використанні можливостей та слабких сторін; максимальному використанні загроз та сильних сторін; припущенні різного ступеня використання можливостей та сильних сторін, а також неповного впливу слабких сторін та загроз.

Стратегії регіонального розвитку є важливим елементом управління соціально-економічним розвитком територій України. Аналіз показав, що стримуючими факторами щодо розробки стратегій регіонального розвитку, були такі:

– розбалансованість доходів та видатків бюджету за умов систематичного прийняття завищеної дохідної частини, яка не забезпечувалась податковими надходженнями, та надмірної видаткової частини;

– брак кредитних ресурсів за умов високих кредитних ставок та скорочення фінансових можливостей підприємств;

– високий рівень податкового навантаження на товаровиробника та відсутність просування в напрямку проведення податкової реформи. За умов браку власних фінансових, а також кредитних ресурсів та високого податкового тиску постійно виникала потреба у збільшенні зовнішніх позик як джерела фінансового забезпечення потреб структурної перебудови економіки;

– використання в основному інструментів монетарної політики для боротьби з інфляцією, хоча в Україні важливою складовою інфляційних процесів була інфляція витрат, що викликало потребу в застосуванні інших методів;

– накопичення зовнішніх боргів та збільшення боргового навантаження на виробництво, причому обсяги зовнішніх кредитів, отриманих Україною на забезпечення структурних змін, витрачались, як правило, не за призначенням, в основному на поточні бюджетні потреби.

Необхідним є моніторинг реалізації стратегії, що витікає із умов, які постійно змінюються і тому може виникнути необхідність корегування вже існуючої стратегії. Моніторинг стратегії розвитку регіону має бути постійним процесом спостереження кількісних та якісних змін сукупності визначених параметрів. Зафіксовані розбіжності оцінюються з точки зору правильності та корисності дій у процесі реалізації стратегічних програм розвитку регіону.

Процес моніторингу включає наступні дії:

– систематичний збір інформації щодо реалізації стратегічних цілей;

– проведення порівняльного аналізу;

– періодична підготовка звітів;

– оцінка отриманих результатів і визначення ступеню досягнення цілей;

– оцінка відхилення здійснення дій і досягнутих результатів від програмних цілей і завдань;

– аналіз причин відхилень і визначення сфер корегування;

– планування складу змін та їх впровадження

25. Аналіз Стратегії економічного та соціального розвитку Хмельницької області на 2004-2015 роки.

Метою Стратегії економічного і соціального розвитку Хмельницької області на 2004-2015 роки є підвищення добробуту населення, покращання демографічної ситуації, забезпечення сталого економічного зростання на основі структурних змін в економіці, ефективного використання наявного ресурсного, виробничого і кадрового потенціалу, комплексного соціально-економічного розвитку міст, районів, селищ і сіл.