Основні законодавчі та нормативно-правові акти з охорони праці

1. Виконавчі акти охорони праці:

—Кодексі законів України про працю;

—Законі України «Про охорону праці»;

—Законі України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання які спричинили втрату працездатності»;

—Законі України «Про пожежну безпеку»;

—Основах законодавства України про охорону здоров'я;

—Законі України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного
благополуччя населення»;

—Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища»;

—Законі України «Про використання ядерної енергії та радіаційну без­
пеку»;

—Законі України «Про поводження з радіоактивними відходами»;

—Законі України «Про дорожній рух»;

—Законі України «Про колективні договори і угоди» тощо.

2.Основні принципи трудового права.

Першу групу становлять три основних принципи трудового права:

1) свобода праці й занятості, заборона примусової праці (ст. 43 Конституції
країни, статті 5, 21, 49-4 КЗпП);

2) право на працю, захист від безробіття, допомога у працевлаштуванні та
матеріальна підтримка безробітних (ст. 43 Конституції України, статті 2, 5,
гл. IIIта ІП-А КЗпП);

3) рівноправність у праці й зайнятості, заборона дискримінації в праці (ст.
24 Конституції України, статті 2, 21 КЗпП).

Друга група основних принципів трудового права, на відміну від першої, є йдеться про правове забезпечення трудових відносин, розкриває зміст тих основних принципів трудового права, що реалізуються за наявності трудових відносин.

До третьої групи належать такі принципи:

1.) б езоплатна професійна підготовка, перепідготовка й підвищення квалі- фікації. Правове забезпечення цього принципу здійснюється нормами таки інститутів: а) працевлаштування і зайнятість населення; б) трудовий договір;

в) робочий час; г) оплата праці й гарантійні виплати;

2) виконання трудових обов'язків сторонами трудового договору. Правове забезпечення цього принципу здійснюється нормами таких інститутів: a) Tpудова дисципліна; б) трудовий договір (дисциплінарні звільнення); в) матеріальна відповідальність сторін трудового договору за заподіяну шкоду; г) розгляд трудових спорів.

3. Колективний та трудовий договір.

Колективний договір — це пись­мова нормативна угода між власником або уповноваженим ним органом і тру­довим колективом, від імені якого виступає профспілковий комітет чи інший уповноважений трудовим колективом орган. Цією угодою визначаються взаємні зобов'язання сторін у галузі трудових і соціально-економічних відносин.

Колективний договір (угода) є одним із найважливіших офіційних доку­ментів, що існують у системі нормативного регулювання взаємовідносин між роботодавцем (власником) і виконавцями (працівниками) з низки першочер­гових соціальних питань, у тому числі з питань забезпечення оптимальних умов здійснення трудової діяльності, безпеки життєдіяльності та охорони праці. В умовах лікувально-профілактичних закладів такий договір складається між колективом лікарні як виконавцем та адміністрацією (головним лікарем) як роботодавцем. Це випливає з вимог Законів України «Про охорону праці» а «Про колективні договори та угоди», якими передбачено, що здійснення комплексних заходів щодо організації безпечних і нешкідливих умов праці визначається встановленням певних обов'язків сторін, а їх реалізація забез­печується передусім за допомогою колективного договору (угоди).

11. Додаткові пільги. Установлюється розмір додаткової одноразової допо­моги у разі народження дитини, хвороби або смерті працівників, з метою оздо­ровлення, підтримки пенсіонерів, ветеранів та інвалідів тощо.

12. Участь працівників в управлінні підприємством. Указується, що саме профспілковий комітет є уповноваженим органом трудового колективу, ви­
значається чисельне представництво від громадських організацій у складі
ради підприємства, наводиться перелік керівних та інших посад, на призна­
чення яких потрібна згода профспілкового комітету.

13. Порядок підготовки, укладання та перегляду колективного договору.
Визначається конкретний список членів комісії з рівномірним представни­
цтвом від адміністрації (роботодавця) та трудового колективу (виконавця),
встановлюються терміни його обговорення у структурних підрозділах та при­
йняття на загальних зборах, формулюються норми дій сторін у разі появи роз­
біжностей та визначаються права щодо звернення до третіх осіб (фахівці ін­
спекції охорони праці, санітарно-епідеміологічних станцій, вищестоящі відо­
мчі інстанції тощо), передбачаються можливості щодо змін змісту окремих
розділів колективного договору або його загального перегляду, які може ініці­
ювати кожна зі сторін, що підписує договір.

14. Порядок виконання і контроль за реалізацією колективного договору.
Визначається список осіб, що мають повноваження контролерів від колективу
та адміністрації, а також термін звітування сторін про виконання колективно­
го договору на загальних зборах трудового колективу, яке має відбуватися не
менше 2 разів на рік,

15. Забезпечення правових гарантій профспілкового комітету і громад­
ських активістів. Підкреслюються права профспілкового комітету у сферах,
визначених колективним договором, та встановлюється порядок виконання
адміністрацією її повноважень щодо окремих форм здійснення контролю за
змістом колективного договору, окреслюються права профспілкового комітету
щодо інформування колективу.

16. Заключні положення. Зазначаються прізвища та посади осіб, що підпи­
сують колективний договір, наводяться номер та дата протоколу загальних
зборів (конференції), на яких схвалено цей документ.

Колективний договір — це угода між колективом та адміністрацією, то трудовий договір — це індивідуальна угода між окремим виконавцем та роботодавцем.

4. Тривалість робочого часу, час відпочинку.

Робочий час — це встановлений законом або на його основі час (неповний робочий час), коли пра­цівник повинен бути на робочому місці й виконувати обумовлену трудову функцію

а) нормальна тривалість робочого часу, що не може перевищувати 40 год на
тиждень (ч. 1 ст. 50 КЗпП). Вона встановлена Законом України «Про внесення
змін до КЗпП у зв'язку з встановленням 40-годинного робочого тижня»
№ 3610-ХП від 17 листопада 1993 р. і закріплена в ст. 45 Конституції України
1996 p., в якій вказується, що максимальна тривалість робочого часу визна­чається законом;

б) скорочений робочий час, який за тривалістю менше нормального, але з
оплатою праці як за нормальну тривалість. Він має такі особливості: встанов­люється лише законом; поширюється тільки на окремі категорії працівників
(з урахуванням їх віку, умов та інтенсивності праці, специфіки трудових функцій

тощо). Зокрема, для неповнолітніх тривалість робочого часу встановлюється

36 год на тиждень, а для осіб віком 15—16 років і учнів віком 14—15 років, які працюють, — 24 год на тиждень; для працівників, які працюють у неспри­ятливих умовах (шкідливих — інфекційні лікарні, протитуберкульозні, пси­хіатричні заклади тощо; важких — шахтарі) залежно від рівня шкідливого впливу на їхнє здоров'я, тривалість робочого часу встановлюється 24 год на тиждень.

Неповний робочий час, менший за нормальний нормований та скорочений. Зазвичай неповний робо­чий час встановлюється як під час прийняття на роботу, так і пізніше. Харак­терні ознаки цього виду робочого часу: а) як правило, він встановлюється за угодою сторін трудового договору; б) оплата праці здійснюється згідно з норма­ми виробітку чи залежно від відпрацьованого часу; в) обсяг трудових прав пра­цівників не обмежується; г) для окремих працівників власник зобов'язаний встановити неповний робочий час (це вагітні, а також жінки, які мають дити­ну віком до 14 років або дитину-інваліда).

Ненормований робочий день — це особливий режим праці. Він встановлю­ється для окремих категорій працівників (керівників підприємств, структур­них підрозділів та ін.), коли тривалість їх праці не піддається точному обліку, а робота виконується понад нормальну тривалість робочого дня без додаткової оплати й без компенсації відгулом, а лише додатковою відпусткою тривалістю до семи календарних днів.

Нічний робочий час визначається законом з 22-ї години до 6-ї години (ст. 55 КЗпП) і має таку особливість, як заборона залучати до роботи в нічний час ва­гітних і жінок, які мають дітей до трьох років, осіб, молодших 18 років, та ін­ших передбачених законом працівників.

Облік робочого часу повинен здійснювати власник підприємства. Існують такі види обліку робочого часу:

—щоденний, коли працівник має однакову тривалість щоденної роботи;

—щотижневий, коли кожного тижня однаково реалізується тижнева норма робочих годин (наприклад, 40, 24, 6 чи менше);

—підсумковий, коли неможливе додержання щоденної чи щотижневої
норми тривалості робочого часу.

Він може бути місячним, квартальним, річним, але з таким розрахунком, щоб тривалість робочого часу на тиждень не перевищувала 40 год на кожного працівника. Такий облік застосовується за наявності змін різної тривалості або на безперервно діючих підприємствах тощо.

Час відпочинку — частина календарного часу, коли працівник вільний від виконання трудової функції й має право використовувати його за власним роз­судом. До видів часу відпочинку належать:

—перерви протягом робочого дня чи зміни;

—щоденний відпочинок між робочими днями (змінами);

—щотижневі вихідні дні;

—щорічні святкові та неробочі дні;

—щорічні відпустки.

I. Щорічна відпустка:

—щорічна основна відпустка — не менше ніж 24 календарні дні за відпра­цьований робочий рік. Керівникам, педагогічним, науково-педагогічним пра­цівникам освіти щорічна основна відпустка встановлена впродовж 56 кален­дарних днів. Особам у віці до 18 років — 31 календарний день, інвалідам І і II
груп — ЗО календарних днів, інвалідам III групи — 26 календарних днів. Уста­новлено тривалість щорічних відпусток для шахтарів, працівників лісової
промисловості, гірничорятувальних частин;

—щорічна додаткова відпустка за роботу у шкідливих і важких умовах
праці — до 35 календарних днів (для зайнятих на роботах, пов'язаних з нега­тивним впливом на здоров'я шкідливих виробничих факторів; конкретна три­валість відпустки встановлюється колективним чи трудовим договором залеж­но від результатів атестації робочих місць за умовами праці та часу зайнятості працівника в цих умовах);

—щорічна додаткова відпустка за особливий характер праці — до 35 ка­лендарних днів (для працівників, робота яких пов'язана з підвищеним нервово емоційним та інтелектуальним навантаженням; конкретна тривалість від­пустки встановлюється колективним чи трудовим договором залежно від ре­зультатів атестації робочих місць за умовами праці та часу зайнятості праців­ника в цих умовах) і 7 календарних днів — працівникам з ненормованим робочим днем.

II. Додаткові відпустки у зв'язку з навчанням працівників:

а) у середніх навчальних закладах — працівникам, які здобувають загаль­ну середню освіту в середніх загальноосвітніх вечірніх школах, класах, групах з очною, заочною формами навчання при загальноосвітніх школах. Надається
додаткова оплачувана відпустка на період складання:

—випускних іспитів в основній школі — тривалістю 10 календарних
днів;

—перевідних іспитів у старшій школі — 23 календарні дні;

—перевідних іспитів в основній і старшій школах — від 4 до 6 календар­них днів без урахування вихідних. Тим, хто складає іспити екстерном за основну і старшу школи, — відповідно 21 і 28 календарних днів;

б) працівникам, які навчаються у професійно-технічних закладах освіти;
вони мають право на додаткову оплачувану відпустку тривалістю 35 календар­
них днів упродовж року;

в) працівникам, які навчаються у вищих навчальних закладах, навчаль­них закладах післядипломної освіти та аспірантурі.

Працівникам, які успішно навчаються без відриву від виробництва у ви­щих навчальних закладах з вечірньою та заочною формами навчання, нада­ються додаткові оплачувані відпустки:

1) на період настановних занять, виконання лабораторних робіт, складан­ня заліків та іспитів для тих, хто навчається на першому і другому курсах у вищих навчальних закладах: