Слово як структурна одиниця мови

Слово – найменша самостійна і вільно відтворювана в мові відокремлено оформлена значеннєва одиниця мови, що співвідноситься з пізнаним і вичленованим окр.. елементом дійсності (предметом, явищем, ознакою, процесом, відношенням та ін..) і основною функцією якої є позначення знакова репрезентація цього елемента – його називання, вказування на нього або його вираження.

Слово – основна одиниця лексики і центральна структурно-семантична одиниця мови в цілому, оскільки різними своїми аспектами воно входить до різних структурних рівнів мови. Структура слова складається з двоярусної форми – фонетичної (певним чином організованої сукупності сегментних і суперсегментних елементів, що становлять його звукову оболонку) і граматичної форми і двох принципово відмінних типів мовного значення – лексичного значення і граматичного значення.

Слово як сукупність усіх його форм і значень, як структурний елемент мови протиставляється як лексема його конкретним реалізаціям – словоформам, слововживанням і слово значенням (окремим значенням при полісемії). Сукупність словоформ у слові структурується як основні (вихідна) і похідні форми (напр.. у слові прикметник. відмінювання: форма Н. в. чол.. роду однини – форми Н. в. та родів в одн. і мн.); сукупність означень полісем. Слова поділяється аналогічно, але в мові це виявляється не достатньо виразно. Як значеннєва одиниця мови слово входить в один ряд, з одного боку, з одиницею нижчого рівня мови морфемою – своєю складовою частиною, а з другого – з одиницями вищого рівня – словосполученням і реченням, складовою частиною яких є воно саме.

Серед інших значеннєвих одиниць мови слово виділяється такими ознаками:

· за формою – як найменша (для виконання зазначеної функції знак. репрезентації) і відокремлено оформлена, виокремлювана одиниця. Окремість слова виявляється: а) у фонетичному аспекті: як велика імовірність відокремлення слова в звуковому потоці паузами, наявність єдиного наголосу і взагалі наявність наголосу в більш як односкладовому слові, певні звукові сигнали на початку і наприкінці слова; б) у внутрішньоструктурному (морфемному) аспекті: як лінійна цілісність (нерозривність і непроникність) слова, що виявляється в неможливості його розчленування і вставлення якоїсь іншої одиниці (на відміну від багатьох синтаксичних одиниць і навіть стійких словосполучень: «брати активну участь»), фіксована послідовність його морфем і неможливість їх переставлення. Хоча ці ознаки не є абсолютними.

· за змістом: а) протиставляючись в ономасіологічному плані з одного боку, разом із словосполученням і реченням морфемі, яка не має номінативної функції, слово з другого боку, разом із стійким словосполученням протиставляється синтаксичному словосполученню і реченню за характером цієї функції; б) у власне семасіологічному плані слово має свій специфічний тип мовного значення – лексичне, виражаючи його з граматичним значенням. Семантика слова має певну сигніфікативну специфіку навіть порівняно з тим стійким словосполученням, на основі якого воно може бути утворене, пор. «на швидку руку» - «нашвидкоруч» - «нашвидку» (як вираження дальшого переходу від поняття з двома складниками до єдиного поняття). Проте різні типи слова по-різному здатні виконувати функцію знакової репрезентації об’єкта і мають різний ступінь повноти вираження лексичного значення.

· за функціонуванням: слово (разом із стійким словосполученням) як самостійна, відносно автономна одиниця протиставляється морфемі і синтаксичному словосполученню, а як вільновідтворувана мовна одиниця – син такс. Словосполученню і реченню.

Самостійність, тобто функціональна окремість слова виявляється в його позиційній рухомості в межах речення і в здатності виконувати функцію члена речення або окремого однослівного речення. За ознакою синтаксичної самостійності службові слова не відповідають критерію виділення слова («на столі» - це один член речення), різною мірою наближаючись до статусу морфем, але як вільно відтворювані одиниці вони відрізняються від останніх.