Аксіологічний підхід до вивчення педагогічних явищ

Гуманістичний світогляд як узагальнена система поглядів, переконань, ідеалів будується навколо одного центра - людини. Людина є системо-утворювальним фактором, ядром гуманістичного світогляду. Різні її ставлення до людей, суспільства, духовних цінностей, діяльності, до себе, тобто до світу в цілому, пов'язані з двома різними, хоч і взаємообумовленими, підходами: практичним і пізнавальним. Перший підхід викликаний пристосуванням людини до явищ, що швидко змінюються у часі і просторі, а другий - переслідує мету пізнання закономірностей дійсності, яка її оточує.

Проте, як відомо, наукове пізнання здійснюється не тільки через любов до істини, а й з метою задоволення соціальних потреб людини. У цьому зв'язку зміст життєдіяльності людини визначається спрямованістю активності особистості не лише на осмислення, але й на створення матеріальних і духовних цінностей, що є складовими культури людства. Роль механізму зв'язку між практичним і пізнавальним підходами виконує аксіологічний (гр. ахіos - цінний), або ціннісний підхід, що виступає своєрідним мостом між теорією і практикою.

Цінності - це не тільки предмети, явища і їх властивості, що потрібні людям певного суспільства і окремій особистості як засоби задоволення їх потреб, а й також ідеї і спонукання у вигляді норми та ідеалу (В.П.Тугарінов).

Цінності, на думку філософів - гуманістів, не є однаково значимими для всіх. Адже у кожної людини, яка намагається пізнати навколишній світ, є свої значення. Цінності - це перевага певних смислів і побудованих на цій основі способів поведінки.

До цінностей суспільства належать лише ті позитивно значимі явища і їх властивості, що пов'язані із соціальним прогресом. Постійними на різних етапах розвитку людського суспільства є такі вартості як життя, здоров 'я, любов, освіта, праця, творчість, краса і под. Вони несуть у собі гуманістичне начало, і тому витримали перевірку в практиці світової історії.

У центрі аксіологічного мислення знаходиться концепція взаємозалежного, взаємодіючого світу. Вона стверджує, що наш світ - це світ цілісної людини. Тому важливо навчитися бачити те спільне, що не тільки об 'єднує людство, а й характеризує кожну окрему людину.

Ці положення філософії гуманізму на початку XX століття були підтверджені природничими науками, такими глобальними відкриттями як теорія відносності А.Ейнштейна, кібернетична теорія Н.Вінера, принцип додатковості Н.Бора. Ці відкриття спричинили сумніви людства щодо можливостей науки абсолютно точно передбачати хід подій, процесів і явищ. Кінцевий результат досліджень квантової теорії, що вивчає можливості природи світла, виявився залежним не від використання точних законів, а від мінливих умов, що їх диктує об'єкт дослідження. Теоретичним і дослідним шляхами було доведено, що атом як об'єкт поводиться не як класична частина чи хвиля, а як система, що об'єднує їхні властивості. Об'єкт набув статусу суб'єкта, що викликало необхідність перегляду загальнонаукової методології, яка керується класичними принципами пізнання об'єктів. Іншими словами, зміна способу постановки питання, перехід дослідника в середину системи спостереження привніс у науку новий погляд на основні положення і методи, які здавалися вічними.

Водночас непередбаченість, нелінійність, вірогідність і суб'єктність поведінки електронів, як частин, зумовлені достатньо передбаченою поведінкою цілого - атома. Але і поведінка атома багато в чому визначається поведінкою його частин. Таким чином, поняття синергія (від гр. sinergia - співробітництво), яке розробляється наукою синергетикою, набуває принципово нового значення. Сьогодні ця наука досліджує класичну взаємодію неоднакових, складних і відкритих систем (для обміну енергією, речовинами, інформацією), які перебувають у постійному процесі саморозвитку завдяки природній здатності нових систем до самоорганізації.

Концепція додатковості Н.Бора поставила під сумнів дієвість запозиченої Марксом у Гегеля ідеї про єдину можливість зняття протилежностей за допомогою "якісного зрушення", тобто насильницько організованого революційного стрибка. Принцип комплементарності (лат. komplementum -доповнення), що домінує у цій теорії, стверджує, що протиріччя зникають не шляхом зняття, а за рахунок взаємного доповнення, компромісу, поєднання рис попередніх протилежностей.

Для філософського забезпечення гуманістичної освіти ці відкриття набули методологічного значення. На зміну необхідності ламати і підганяти особистість учня засобами виховання до досконалої моделі особистості приходить необхідність плавного і обережного розвитку людини; виховання пронизує не ідея диктатури "об'єктивних" вимог, а ідея пошуку компромісу, який поєднує протилежності суспільства і особистості; педагогічний вплив поступається взаємодії, співробітництву, партнерству, орієнтаціям на реальну свободу особистості, яка розвивається, і діалог з нею.

Смисл аксіологічного підходу може бути розкритим через систему аксіологічних принципів, до яких належать:

- рівноправність усіх філософських поглядів у межах єдиної гуманістичної системи цінностей (при збереженні різноманітності їх культурних і етнічних особливостей);

- рівнозначність традицій і творчості, визнання необхідності вивчення і використання учінь минулого і можливості відкриття в теперішньому і майбутньому;

- екзистенціальна рівність людей, соціокультурний прагматизм замість суперечок про підґрунтя цінностей;

- діалог замість байдужості чи взаємозаперечення.

Ці принципи дають змогу різним наукам і течіям, що об'єднані гуманістичною орієнтацією, вести спільний пошук оптимальних рішень на підставі діалогу.

5.Формування та розвиток особистості в національній школі. Вікові аспекти розвитку та виховання особистості.

З тезою про те, що особистістю людина не народжується, а стає, погоджується зараз більшість психологів. Але їх точки зору на те, за якими законами розвивається особистість, значно розходяться. Це стосується розуміння рушійних сил розвитку, закономірностей та етапів розвитку, належності, специфіки та ролі в цьому процесі криз розвитку особистості, можливостей прискорення розвитку та інших питань.

Проблемами розвитку та формування особистості займалися Л.С.Виготський, О.М.Леонтьєв, Л.І.Божович, О.В.Запорожець, С.Л.Рубінштейн, Д.Б.Ельконін, О.РЛурія та інші. Слід відзначити, що саме Д.Б.Ельконін, Л.І.Божович та О.В.Запорожець зробили найбільший внесок до розробки психологічної теорії дитячого розвитку. Тому в подальшому ми будемо спиратися головним чином на їхні праці.

Д.Б. Ельконін розробив концепцію психічного розвитку, у якій об'єднав дві лінії: пізнавальний та особистісний розвиток дітей від народження до закінчення школи. Згідно з його теорією, розвиток пізнавальної сфери дитини та її особистості йде в руслі різних провідних діяльностей, що послідовно змінюють одна одну в онтогенезі. Першим різновидом діяльності, з якого розпочинається формування особистості дитини ще до розвитку в неї комунікативної функції, виступає її безпосередньо-емоційне спілкування з матір'ю та іншими оточуючими людьми. Потім форми спілкування розвиваються в рольовій грі, спільній навчальній та трудовій діяльності дітей, розкриваючи нові можливості для вдосконалення особистості. Саме тоді відбувається переважний розвиток у дітей мотиваційно-потребнісної сфери (сфера „хочу").

Іншу групу провідних діяльностей складають ті, у середині яких відбувається переважно розвиток пізнавальної сфери та відповідних здібностей людей. Це маніпуляційно-предметна діяльність дитини раннього віку, ігри з предметами дітей шкільного віку, навчання та праця в шкільному дитинстві. Це сфера „можу", „умію".

Якщо всі різновиди спілкування та діяльності дітей розташувати в порядку їх становлення, то виходить такий віковий ряд:

Безпосередньо-емоційне спілкування (вік немовляти).

Предметно-маніпулятивна діяльність (ранній вік).

Сюжетно-рольова гра (дошкільний вік).

Навчальна діяльність (молодший шкільний вік).

Інтимно-особистісне спілкування (підлітковий вік).

Навчально-професійна діяльність (ранній юнацький вік).

Таким чином, від народження до ранньої юності (до закінчення школи) провідні діяльності предметного плану послідовно та періодично змінюють одна одну, з одного боку, та форми спілкування — з іншого, що забезпечує почерговий розвиток пізнавальних процесів і самої особистості.

Весь процес дитячого розвитку від народження дитини до закінчення школи Д.Б.Ельконін розділив на три вікових етапи: раннє дитинство (дошкільне), молодший шкільний вік (від 1 до 4-5 класів), середній та старший шкільний вік (5-8 та 10-11 класи). Кожний з цих етапів складається з двох періодів, які розпочинаються з провідної діяльності спілкування, спрямованого на розвиток особистості, а закінчуються виходом на перший план діяльності, пов'язаної з формуванням пізнавальної сфери.

Один етап від іншого розмежовують моменти, які можна назвати „критичними періодами розвитку". За цих обставин виникає невідповідність між пізнавальними (операційно-технічними) можливостями дитини і її особистістю.

Систему поглядів Д. Б. Ельконіна на формування особистості розвинув та продовжив Д.І. Фельдштейн. У центрі його уваги знаходиться соціальний розвиток особистості, який розуміється як взаємозв'язаний процес соціалізації та індивідуалізації, тобто залучення дитини до єдиних для всіх соціальних норм та разом з тим її поступове перетворення на неповторну особистість. Визнаючи висунуту Д.Б.Ельконіним тезу про те, що розвиток особистості випереджає становлення пізнавальної сфери дитини, Д.І.Фельдштейн формулює закономірність, яку він називає „механізмом зворотної дії". Суть її полягає в тому, що новоутворення одного плану, наприклад, особистісного, входять у протиріччя з тією сферою діяльності, де вони були сформовані (наприклад, у спілкуванні), але одержують можливість для реалізації в іншій сфері.

Д.І.Фельдштейн також вніс деякі зміни до уявлень про періодизацію дитячого розвитку порівняно з концепцією Д.Б. Ельконіна. Замість трьох вікових етапів, розділених на два періоди кожний, він висуває гіпотезу про дві фази розвитку з чотирма періодами кожний. Вікова періодизація Д.І. Фельдштейна має такий вигляд:

фаза — до 10 років:

-й період — до 1 року; 2-й період — від 1 року до 3 років; 3-й період — від 3 до 6 років; 4-й період — від 6 до 8 років.

фаза — від 10 до 17 років:

-й період — від 10 до 15 років; 2-й період — від 15 до 17 років. У середині кожного з шести виділених періодів відзначаються по три фази розвитку:

— розвиток однієї певної сторони діяльності;

— максимальна реалізація, кульмінація розвитку цієї сторони діяльності;

— насичення даного різновиду діяльності та актуалізація іншої сторони діяльності.

Зрозуміти роль дитинства у розвитку особистості надзвичайно важко, якщо не брати до уваги, яке місце цей період життя займає в усьому процесі особистісного розвитку людини. У цьому плані слід звернутися до теорії розвитку особистості, розробленої Е. Еріксоном.

Розвиток особистості, відповідно до цієї теорії, розуміється як закономірна зміна етапів, протягом кожного з них відбуваються якісні перетворення внутрішнього світу, відношень та поведінки людини, у результаті чого вона як особистість набуває дещо нове, характерне для даного етапу розвитку.

Особистісні новоутворення, за Е. Еріксоном, виникають не просто так — їх поява на певній стадії готується всім процесом попереднього розвитку особистості. Нове в ній може виникнути та ствердитися лише тоді, коли в минулому для нього були створені відповідні психологічні та поведінкові умови.

Е.Еріксон, виходячи зі своєї концепції, виокремив вісім стадій розвитку особистості:

Раннє дитинство (від народження до 1 року). Розвиток дитини визначається майже виключно через спілкування з нею дорослих, у першу чергу матері. На цій стадії вже можуть виникнути передумови до проявів у майбутньому прагнення до людей або відчуження від них.

Пізній період немовляти (від 1 року до 3 років). У дитини відбувається формування таких особистісних якостей, як самостійність, упевненість у собі, але їх становлення також значною мірою залежить від характеру спілкування та стосунків дорослих з дитиною. До трьох років дитина набуває певних особистісних форм поведінки — дитина цього віку вже особистість.

Раннє дитинство (від 3 до 5 років). Розвивається жива уява, активне вивчення навколишнього світу, наслідування дорослим, включення до статево-рольової поведінки.

Середнє дитинство (від 5 до 11 років). Встановлюється виражене почуття обов'язку та прагнення до досягнень, розвиваються пізнавальні та комунікативні вміння і навички. Відбувається активне засвоєння інструментальних і предметних дій, орієнтація на задачу.

Статеве дозрівання, підлітковий вік та юність (від 11 до 20 років). Відбувається життєве самовизначення, розвиток тимчасової перспективи — планів на майбутнє, активний пошук себе та експериментування в різних ролях, чітка статева поляризація у формах поведінки, формування світогляду.

Рання дорослість (від 20 до 40-45 років). Прагнення до контактів з людьми, бажання і здатність до присвячення себе іншим людям. Народження та виховання дітей. Любов та робота. Задоволеність особистим життям.

Середня дорослість (від 40-45 до 60 років). Творчість. Продуктивна та творча робота над собою та іншими людьми. Зріле, повноцінне, різноманітне життя, задоволеність сімейними відносинами, батьківська гордість за дітей. Навчання та виховання нового покоління.

Пізня дорослість (понад 60 років). Повнота життя. Постійні роздуми над минулим, його оцінка. Здатність змиритися з неминучим.

Слід вказати, що в кожній з виділених стадій розвитку особистості вказуються лише окремі моменти, які пояснюють його перебіг, і лише деякі, характерні для даного віку, особистісні новоутворення.

У вітчизняній психології прийнято вважати, що розвиток особистості відбувається в процесі її соціалізації та виховання. Під соціалізацією здебільшого розуміють процес, у ході якого людська істота з певними біологічними задатками шляхом засвоєння системи знань, норм та цінностей набуває якостей, необхідних для її життєдіяльності в суспільстві. У такому розумінні соціалізація — це процес розвитку людини як соціальної істоти, становлення її як особистості. Сутність процесу соціалізації полягає в тому, що людина поступово засвоює соціальний досвід і використовує його для адаптації до соціуму.

Процес соціалізації нерозривно пов'язаний із спілкуванням і спільною діяльністю. Разом з тим соціалізація не є механічним відображенням безпосередньо відчутого або одержаного в результаті спостереження соціального досвіду. Засвоєння досвіду має суб'єктивний характер: сприймання одних і тих самих соціальних ситуацій може відрізнятися. Різні особистості можуть виносити з об'єктивно однакових ситуацій різний соціальний досвід, що є підґрунтям іншого процесу — індивідуалізації. Соціалізація та індивідуалізація — це не два протилежні процеси. У процесі соціалізації людина набуває власної індивідуальності, соціальний досвід не тільки засвоюється, а й активно опрацьовується, стаючи джерелом індивідуалізації особистості.

Розвиток людини — це процес становлення і формування її особистості під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих факторів, серед яких цілеспрямоване виховання і навчання відіграє провідну роль.

Напрямки розвитку: анатомо-фізіологічний, психічний, соціальний. До анатомо-фізіологічних змін відноситься ріст і розвиток кісткової і м'язової систем, внутрішніх органів, нервової системи. Психічні зміни стосуються, передусім, розумового розвитку, формування всіх психічних рис особистості. Набуття соціальних якостей, необхідних для життя в суспільстві, відносяться до соціального розвитку особистості.

Фактори розвитку: спадковість, середовище, виховання.

Особистість — людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільна значущого та індивідуального — неповторного.

Формування особистості — це становлення людини як соціальної істоти, яке проходить у результаті впливу середовища і виховання на внутрішні сили розвитку.

Поняття розвитку особистості і формування особистості дуже близькі і нерідко їх вживають як синоніми. Можна виділити три види формування особистості: стихійне, цілеспрямоване, самоформування.

Функції виховання в розвитку і формуванні особистості людини:

а) організовує діяльність, в якій розвивається і формується особистість;

б) підбирає зміст для розвитку і формування особистості; в) усуває впливи, які можуть негативно позначитись на розвитку і формуванні особистості; г) ізолює особистість від несприятливих для її розвитку і формування умов.

Виховання не тільки визначає розвиток, а й само залежить від розвитку, воно постійно спирається на досягнутий рівень розвитку. Його завдання полягає в тому, щоб створити "зону ближнього розвитку" (Л.С. Виготський), яка б у подальшому перейшла у зону актуального розвитку. Значить, виховання формує особистість, веде за собою розвиток, орієнтує на процеси, які ще не дозріли, але перебувають у стадії становлення.