Поняття про банківську таємницю

Як відомо, банківська система в будь-якій країні є важливою складовою економіки і має значний вплив на життєдіяльність суспільства.

Поняття “банківська таємниця” є одним із центральних понять банківського права, оскільки пронизує усі напрямки банківської діяльності, а тому з метою забезпечення її стабільного та ефективного функціонування держава створює ряд гарантій банківської діяльності, одне з головних місць серед яких займає банківська таємниця. Необхідною умовою нормального функціонування комерційних банків є збереження банківської таємниці. В законодавстві передбачено право банків на збереження таємниці операцій, рахунків та вкладів своїх клієнтів і кореспондентів та визначено ті підстави, за якими інформація щодо юридичних та фізичних осіб, які містять банківську таємницю, може бути розкрита банками.

Положення, присвячені основним засадам банківської таємниці, містяться як у загальному, так і у спеціальному банківському законодавстві.

Основні правові засади банківської таємниці закріплені у главі 10 Закону України “Про банки і банківську діяльність”, а стаття 1076 Цивільного кодексу України закріплює, що банк гарантує таємницю - банківського рахунка, операції за рахунком і відомості про клієнта. Відомості про операції та рахунки можуть бути надані тільки самим клієнтам або їхнім представникам, іншим особам, у тому числі органам державної влади, їхнім посадовим і службовим особам, такі відомості можуть бути надані виключно у випадках та в порядку, встановленому Законом «Про банки і банківську діяльність».

Поняття «банківська таємниця» можна розглядати, як в вузькому так і в широкому значеннях.

У вузькому розумінні банківська таємниця — це обов'язок банку зберігати в таємниці операції клієнтів від сторонніх осіб, насамперед конкурентів того чи іншого клієнта банку, операції, рахунки та вклади (депозити) своїх клієнтів і кореспондентів.

У широкому розумінні це різновид службової таємниці, тобто конфіденційна інформація щодо клієнта, яка стала відома службовцю банку.

Основними суб'єктами права на банківську таємницю є:

1) власники банківської таємниці;

2) зберігачі банківської таємниці.

Оскільки в Законі “Про банки і банкувську діяльність» чітко не прописано, хто є власником банківської таємниці, а хто її зберігачем, то з урахуванням системно-логічного аналізу законодавства це можна розуміти таким чином:

- власник банківської таємниці - це клієнт банку, тобто фізична або юридична особа, яка у процесі співпраці з банківською установою надала йому відомості, які можуть становити банківську таємницю;

- хранитель банківської таємниці - це особа, яка при виконанні своїх службових обов'язків отримує відомості, що становлять банківську таємницю. До зберігачів можна віднести: НБУ, банки та органи державної влади, вичерпний перелік яких зазначений в пунктах 2-6 частини 1 статті 62 Закону «Про банки і банківську діяльність». Цей перелік є вичерпним і може бути змінений лише на підставі закону.

Банківською таємницею, зокрема, є:

1) відомості про стан рахунків клієнтів, у тому числі стан кореспондентських рахунків банків у Національному банку України;

2) операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди;

3) фінансово-економічний стан клієнтів;

4) системи охорони банку та клієнтів;

5) інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи- клієнта, її керівників, напрями діяльності;

6) відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація;

7) інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню;

8) коди, що використовуються банками для захисту інформації.

Інформація про банки чи клієнтів, що збирається під час проведення банківського нагляду, становить банківську таємницю.

Системний аналіз відповідного законодавства свідчить про те, що перелік банківської таємниці можна доповнити наступними положеннями: персональними даними про діючих клієнтів банку, отриманими банком офіційно; відомостями про майно, яке знаходиться на зберіганні у банку (відомості про власника майна, перелік майна і його вартість, відомості про види банківського заощадження); інформацією про осіб, які хотіли стати клієнтами банку, але при наявності певних причин ними не стали; інформацією про клієнтів, які вже припинили свої відносини з банком.

Правова охорона прав власника банківської таємниці починається з моменту укладення у письмовій формі договору між клієнтом - з одного боку, і банківською установою - з іншого.

У разі розголошення банком відомостей, що становлять банківську таємницю, клієнт має право вимагати від банку відшкодування завданих збитків та моральної шкоди.

Обов’язок зі збереження банківської таємниці покладається в першу чергу на банк. Згідно зі статтею 61 Закону “Про банки і банківську діяльність” банки зобов'язані забезпечити збереження банківської таємниці шляхом:

1) обмеження кола осіб, що мають доступ до інформації, яка становить банківську таємницю;

2) організації спеціального діловодства з документами, що містять банківську таємницю;

3) застосування технічних засобів для запобігання несанкціонованому доступу до електронних та інших носіїв інформації;

4) застосування застережень щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її розголошення у договорах і угодах між банком і клієнтом.

Службовці банку при вступі на посаду підписують зобов'язання щодо збереження банківської таємниці. Керівники та службовці банків зобов'язані не розголошувати та не використовувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфіденційну інформацію, яка стала відома їм при виконанні своїх службових обов'язків.

Проте клієнт, укладаючи угоду з банком, так само може набути зобов’язань по забезпеченню встановленого режиму відповідної інформації, якщо це буде передбачено угодою. На клієнта, крім того, може бути покладено відповідальність за розголошення банківської таємниці (у тому числі тої, що стосується самого клієнта). Отже, спеціально зобов’язаними суб’єктами щодо збереження банківської таємниці можуть виступати як банк, так і клієнт, але у банка такі обов’язки виникають на підставі закону, а у клієнта вони можуть виникати на підставі договору з банком.