Механізми забезпечення економічної стабільності інститутами Єврозони

Становлення суб’єктів економічної політики в ЄС. Інститути кризового регулювання.

Інституційне формування та теорія організації ЄВС.

Механізми забезпечення економічної стабільності інститутами Єврозони.

Сучасна еволюція суб’єктів економічної політики ЄС визначається умовами переходу до Європейського валютного союзу (ЄВС, EMU – European Monetary Union).

Відправною точкою вирішення проблематики формування єдиної грошово-кредитної політики та створення єдиної валютної системи стала криза платіжного балансу в Італії в 1963-64 роках, що починає відлік кризових явищ в системі. Італія зіткнулася з кризою платіжного балансу, її центральний банк звернувся до США і МВФ про залучення кредитів на покриття дефіциту бюджету, а не до країн ЄЕС [8]. Проте, вже в ті роки уряди країн ЄЕС розуміли, що МВФ є форпостом фінансових інтересів США у функціонуванні міжнародної валютної системи, а не міжнародною установою, яка відображає фінансові інтереси країн-членів [9].

Незважаючи на відносну стабільність в перші десятиліття Бреттон-Вудської системи, її успіх у справі відновлення міжнародного валютно-фінансового співробітництва та створення стійкої валютної системи в довгостроковому плані було поставлено під сумнів. Економіст Роберт Тріффін описав те, що пізніше отримало в економічній думці назву «дилема Тріффіна», він описав систему фіксованих обмінних курсів в рамках Бреттон-Вудської угоди яка була заснована на довірі до долара США і економіки США, на думку Р. Тріффіна така модель могла служити в якості двигуна для міжнародного економічного зростання і в країнах ЄЕС, проте така модель країнами ЄЕС не сприймалась в силу дилеми: приборкання інфляції в США буде уповільнювати темпи світового економічного зростання [12].

Міжнародна економіка стала залежною від Сполучених Штатів на фоні внутрішнього дефіциту платіжного балансу в цій країні, і ця ситуація не змінилась і після закінчення періоду переоціненого курсу долара та надлишковості цієї валюти на європейському фінансовому ринку на початку 60-х років [13]. Збереження дефіциту платіжного балансу в США означало, що Бреттон-Вудська система в кінцевому підсумку страждатиме від проблеми ліквідності: продовження американської кредитно-грошової політики в 1960-х роках призвело до зростання інфляції у всьому фінансовому світі (в країнах, де національні валюти були прив'язані до долара), що спричинило кризу обмінного курсу.

Ми прийшли до висновку, що кризові явища, які впливали на формування грошово-кредитної системи та фінансового сектору вцілому, в роки становлення цієї системи, були подолані саме завдяки зростанню мобільності міжнародного капіталу, адже уряди країн ЄЕС не були в змозі власними економічними заходами вирішити проблему компенсування дестабілізуючих коливань валютних курсів, не вдаючись до економічно-дорого втручання, що відбувалось за рахунок збільшення процентної ставки або валютної інтервенції (чи комбінування цих заходів). Проте, не зважаючи на ревальвацію німецької марки та голландського гульдена, спекулятивні скачки з використанням цих валют і надалі мали місце. Скоординовану відповідь на такі спекулятивні заходи країни ЄЕС не узгодили, що призвело до першої серйозної обмінної кризи в міжнародній валютній системі, що мала прямі наслідки для країн ЄЕС [14].

В контексті вироблення спільних заходів з подолання спекулятивної кризи країнами ЄЕС Європейський парламент закликав до більш тісної координації в грошово-кредитній політиці та створення системи надання фінансової допомоги країнам ЄЕС, що зазнали економічних труднощів із-за дефіциту платіжного балансу. Було запропоновано створити систему економічних і валютних консультацій через створення Комітету центральних банків країн ЄЕС, що фактично стало прототипом Європейського Центрального банку (ЄЦБ) [15].

Нагальним постало питання створення системи коригування економічних дій урядів країн ЄЕС. До 1969 року Німеччина і Франція були змушені брати участь у процесі реорганізації обмінного курсу у зв’язку з тим, що французький франк потерпав від втрати довіри, а сильні валюти, як німецька марка, були змушені ревальвувати, що робило їх експорт менш конкурентоспроможним, в рамках підтримки темпів економічного зростання всіх країн ЄЕС. Система фіксованих обмінних курсів ставала більш стримуючою економічний розвиток країн ЄЕС і дорогою для його учасників [16].

Окрім того позиції долара стали ще більш нестійкими протягом цього періоду у зв’язку із значними незапланованими емісіями в рамках В’єтнамської військової компанії та виконання соціальних програм Джонсона. Таким чином Сполучені Штати експортували інфляцію в інші країни зберігаючи фіксований обмінний курс, який не мав макроекономічного підґрунтя. Фінансові ринки також поставили під сумнів здатність Сполучених Штатів продовжувати таку обмінну політику в рамках золотовалютного паритету, що робило позиції долара на європейських валютних ринках нестійкими. Це стало кінцем Бреттон-вудської системи та зародженням європейської співпраці у грошово-кредитній та валютній сфері.

В 1965 році ідею валютного союзу висунули Німеччина та Нідерланди як продовження європейської інтеграції, проте категорично цю ідею не сприймав уряд Франції [17]. У травні 1968 року хвиля спекуляцій на курсі франк-марка спровокувала кризу і в серпні 1969 року уряд Франції змушений був провести девальвацію своєї валюти. Відповідно німецький уряд зробив переоцінку марки у жовтні 1969 року, що змусило країни ЄЕС вносити корективи до платіжного балансу. На нашу думку, така ланцюгова реакція була спричинена не лише фінансовими наслідками спекулятивних операцій у Франціїї, але і девальвацією англійського фунта стерлінгів в листопаді 1967 року [18].

Вагомий внесок у створення європейської валютної системи був здійснений Планом Барре, який було прийнято у лютому 1969 року, який рекомендував країнам ЄС створити систему координації матеріальної підтримки. В рамках цього плану Рада прийняла резолюцію, яка створювала систему короткострокової грошової підтримки, де банк держави-члена ЄС повинен надавати загальну позику в еквіваленті квоти держави-боржника, для вирішення проблем з платіжним балансом країни-позичальника [19].

На Гаазькому саміті в грудні 1969 року, німецький канцлер Брандт схвалив програму європейської валютної інтеграції і в 1970 році Вернером була сформульована мета створення Європейського валютного союзу до 1980 року, що дозволить захистити європейські економіки від коливання курсу долара, який ставав все більш нестабільним. Передбачалось, що Валютний союз може бути досягнуто в три етапи. Перший етап передбачав скорочення поля коливання валютних курсів у Європі, встановлення керівних принципів економічної політики, податкової політики та координації змін до Римських договорів в очікуванні прогресу в ЕВС. На другому етапі згадана інтеграція фінансових ринків, усунення обмежень на мобільність капіталу, усунення коливань обмінного курсу, а також короткострокова економічна та фіскальна координація. Останнім кроком розглядалось створення системи центральних банків [20].

До другої половини 1970 року дефіцит платіжного балансу США досяг нових максимумів, в результаті погіршення торгового балансу та втечі капіталу, що спровокувало інфляційний тиск всередині країни і необхідність підвищення внутрішніх процентних ставок. Міністри фінансів французького та німецького урядів не погодилися з пропозиціями щодо запобіганню світової фінансової кризи, яка розгорталася внаслідок фінансових подій в США, висловленими в ході надзвичайної зустрічі в травні 191 року. Хоча французький уряд виступав за управління переміщенням капіталу, німецький уряд наполягав на продовженні своєї політики вільної мобільності капіталу, у результаті чого Німеччина та Нідерланди залишили плаваючий курс своїх валют, інші країни ЄЕС ввели контроль за переміщенням капіталу.

Смітсонівською угодою в грудні 1971 було розширено поле валютних флуктуацій до 2,25 відсотка. Взаємні ставки між двома валютами країн ЄЕС становили, внаслідок підняття рівня коливань долара 4,5 %, що було неприпустимо великим рівнем, з огляду на рівень стабільності, необхідної в рамках спільної сільськогосподарської політики країн ЄЕС (ССП). Окрім цього інтервенції на валютному ринку перестали проводитись в доларах, тільки в національних валютах країн ЄЕС, що стало суттєвим імпульсом для подальшої валютної інтеграції [21].

Важливим етапом формування спільної грошово-кредитної політики краї ЄЕС стало заснування 24 квітня 1972 року спільного режиму коливання валютних курсів «Європейська валютна змія» Бельгією, Францією, Німеччиною (ФРН), Італією, Люксембургом та Нідерландами, до яких долучились Великобританія, яка зазнавала масштабних валютних спекуляцій, Данія та Норвегія. Проте, не зважаючи на девальвацію долара, продовжувались спекуляції проти європейських валют, що призводило до подальшого обмеження мобільності капіталу на європейських фінансових ринках.

Стосовно плаваючого курсу національних валют країн ЄЕС до долара та відміни «тунелю», рішення було прийнято в березні 1973 року, активізувалась напруженість всередині «Європейської валютної змії», потужні інтервенції німецького Бундесбанку призвели до того, що з’явилась група сильних валют (німецька марка, голландський гульден і норвезька крона) і група слабких валют (французький франк, бельгійсько-люксембурзький франк, датська крона і шведська крона) [23]. Франція не погоджуючись з послаблення національної валюти неодноразово виходила та поверталась до «Європейської валютної змії» (див. табл. 1.1.). Також суттєвою проблемою «Європейської валютної змії» була проблема втрати грошового суверенітету, відома як «n-1 problem», в якій система фіксованих обмінних курсів потребувала валютного якоря, який би оберігав від валютних спекуляцій учасників спільного режиму коливання валютних курсів [24].

Таблиця 1.1.