Положення про юридичну службу Збройних Сил України, затверджене наказом начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних Сил України від 07.12.05 № 202. 6 страница

е) зберігання речового майна і технічних засобів, а також організацію і ведення обліку і звітності по речовій службі.

Військовослужбовці забезпечуються речовим майном залежно від умов проходження військової служби за нормами і в строки, які встановлюються Кабінетом Міністрів України, в порядку, визначеному Міністерством оборони України.

Речове майно особистого користування, що видається військовослужбовцям, які проходять військову службу за контрактом, є їх власністю з моменту отримання. Речове майно особистого користування і інвентарне майно, що видається військовослужбовцям, які проходять військову службу за призовом, вихованцям військових ліцеїв, громадянам, призваним на військові збори, є державною власністю і перебуває в оперативному управлінні військової частини.

Забезпечення пально-мастильними матеріалами – комплекс заходів, спрямованих на забезпечення військових частин і Збройних Сил України ракетним паливом, пально-мастильними матеріалами, спеціальними рідинами, технічними засобами служби пального.

Забезпечення пально-мастильними матеріалами включає:

визначення і обґрунтування потреби в ракетному паливі, пально-мастильних матеріалах і технічних засобах служби пального, своєчасне витребування і раціональний розподіл виділених ресурсів;

забезпечення військової частини ракетним паливом, пально-мастильними матеріалами і технічними засобами служби пального, а також організацію правильної експлуатації і ремонту цих технічних засобів;

організацію накопичення, зберігання і оновлення запасів ракетного палива, пально-мастильних матеріалів і спеціальних рідин на озброєнні і військовій техніці, здійснення заходів щодо їх укриття;

організацію правильного застосування ракетного палива, пально-мастильних матеріалів на озброєнні і військовій техніці, забезпечення їх збереження і контролю якості;

організацію і здійснення заправки пальним військової техніки;

розробку заходів щодо економного витрачання і раціонального використання пального, організацію і контроль за їх здійсненням;

організацію і ведення обліку і звітності по службі пального.

Командир військової частини несе відповідальність за забезпечення пально-мастильними матеріалами увіреної йому військової частини. Він зобов'язаний розглядати і затверджувати ліміти витрат пального на планований період (рік, квартал, місяць) і конкретні заходи (навчання, польові виходи та інше), вживати заходів по збереженню і правильному використанню пально-мастильних матеріалів і періодично перевіряти їх наявність.

Пально-мастильні матеріали витрачаються на озброєнні і військовій техніці відповідно до встановлених тимчасових і постійних норм.

Тимчасові норми розробляються на нову військову техніку, а також техніку подвійного призначення, несерійну і зарубіжну військову техніку, що надходить у військові частини. Термін дії тимчасових норм - не більше п'яти років з моменту їх затвердження.

Особливості господарської діяльності в умовах Збройних Сил України визначаються в положеннях, наказах, керівництвах та порадниках відповідних видів Збройних Сил, родів військ та служб. Відповідно до Закону України «Про господарську діяльність в Збройних Силах України» перелік видів господарської діяльності, здійснення якої дозволяється Збройним Силам України та іншим військовим формуванням затверджується Кабінетом Міністрів України. Для здійснення передбачених чинним законодавством України видів господарської діяльності військові частини повинні бути зареєстровані як суб’єкти господарської діяльності у Збройних Силах України. Порядок реєстрації військових частин як суб'єктів господарської діяльності у Збройних Силах, а також виключення з відповідного реєстру таких військових частин у разі припинення ними в установленому порядку господарської діяльності, затверджується також Кабінетом Міністрів України. Згідно даного Порядку реєстрації підлягають військові частини, заклади, установи та організації Збройних Сил (далі - військові частини), які здійснюють господарську діяльність з метою одержання додаткових джерел фінансування життєдіяльності військ (сил) для підтримання на належному рівні їх бойової та мобілізаційної готовності, шляхом включення до реєстру військових частин як суб'єктів господарської діяльності (далі - реєстр). Реєстрація військових частин як суб'єктів господарської діяльності проводиться на даний час уповноваженим органом Міністерства оборони України (на даний час – Департамент фінансів). Порядок ведення реєстру військових частин як суб'єктів господарської діяльності затверджується Міноборони.

Рішення про включення військової частини до реєстру або про відмову у реєстрації приймається на підставі подання про реєстрацію військової частини як суб'єкта господарської діяльності у Збройних Силах встановленого зразка, до якого додаються:

реєстраційна картка військової частини як суб'єкта господарської діяльності у Збройних Силах України встановленого зразка;

довідка про включення військової частини до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України.

Крім цих документів, на вимогу Уповноваженого органу Міністерства оборони України або на розсуд військової частини додатково можуть надаватися наступні документи:

обґрунтування планових видів господарської діяльності;

доповідні записки.

розрахунки сум надходжень коштів від економічної та господарської діяльності військової частини за планованими видами господарської діяльності;

довідки органів Державного казначейства України про включення військової частини як розпорядника (одержувача) до Єдиного реєстру розпорядників та одержувачів бюджетних коштів та про відкриті рахунки військової частини;

довідки органів державної податкової служби про взяття військової частини на облік платника податків;

кошторис військової частини на відповідний рік.

комерційні пропозиції суб’єктів підприємницької діяльності на аналогічні види господарської діяльності, прайси тощо.

Уповноважений орган Міністерства оборони України у десятиденний термін з моменту одержання зазначених документів проводить або відмовляє в реєстрації військової частини як суб'єкта господарської діяльності у Збройних Силах. У разі реєстрації військової частини як суб'єкта господарської діяльності Міноборони видає свідоцтво встановленого зразка.

Військова частина у десятиденний термін з моменту одержання зазначеного свідоцтва інформує про свою реєстрацію податковий орган та орган Державного казначейства за своїм місцезнаходженням. У разі зміни місцезнаходження, найменування та інших відомостей військова частина у такий же термін зобов'язана в установленому порядку повідомити про це зазначені органи.

Уповноважений орган Міністерства оборони України відмовляє в реєстрації військової частини як суб'єкта господарської діяльності, якщо:

планований вид господарської діяльності не зазначено у переліку видів господарської діяльності, здійснення якої дозволяється військовим частинам;

здійснення господарської діяльності знижуватиме рівень бойової та мобілізаційної готовності військової частини;

у військовій частині відсутня відповідна матеріально-технічна база та умови для здійснення господарської діяльності.

За рішенням уповноваженого органу Міністерства оборони України господарська діяльність військової частини може бути припинена. У цьому разі військова частина виключається з реєстру, про що уповноважений орган Міністерства оборони України повідомляє у п'ятиденний термін податковий орган та орган Державного казначейства за місцезнаходженням військової частини.

У разі зміни виду господарської діяльності проводиться перереєстрація військової частини як суб'єкта господарської діяльності у Збройних Силах, про що вносяться зміни у відповідне свідоцтво про реєстрацію. Перереєстрація військової частини у цьому разі проводиться на підставі подання за встановленим зразком, до якого додається нова реєстраційна картка. У разі зміни умовного або дійсного найменування військова частина протягом п'яти днів з дати прийняття відповідного рішення, а у разі зміни місцезнаходження - протягом п'яти днів з дати завершення передислокації подає до уповноваженого органу Міністерства оборони України нову реєстраційну картку, на підставі якої вносяться зміни у свідоцтво про реєстрацію військової частини як суб'єкта господарської діяльності у Збройних Силах.

Правова робота в процесі укладання та виконання договорів.

В процесі укладання та виконання договорів правова робота здійснюється під час проведення договірної, рекламаційної, претензійної та позовної роботи.

Зазначені види включають в себе не лише складання оперативних документів (договорів, рекламацій, претензій та позовів), але й різноманітну підготовку та методичну роботу, а також аналіз практики та розробку пропозицій, направлених на усунення недоліків та підвищення якості укладання та виконання договорів.

Договірна робота

В контексті питання треба відразу відзначити, що військові організації в своїй більшості це бюджетні організації, а це позначається на їх здатності до укладання договорів. В такій площині господарські відносини військової організації, здебільшого це військова частина, з державними, кооперативними підприємствами, організаціями та установами по поставках та послугах оформляються договорами, угодами та разовими замовленнями.

Між військовими частинами договори та угоди, як правило, не укладаються. Взаємні поставки (послуги, роботи) регулюються начальниками відповідних служб.

Як правило, правове регулювання порядку здійснення договірної ро­боти в органах військового управління, об'єднаннях, з'єднаннях, військових частинах, військових навчальних закладах, установах та організаціях (далі – військові частини) визначається значним об­сягом правових норм.

Одним із головних напрямків правової роботи є до­говірна робота у військовій частині. Це пов'язано на­самперед з тим, що саме за допомогою договорів оформ­ляються господарські зв'язки, а від їх успішного вико­нання залежить досягнення визначених цілей та завдань щодо рівня матеріального забезпечення.

Залежно від регламентування нормативно-правови­ми актами проведення тих чи інших процедур, які передують укла­денню договору у військовій частині, можна визначити наступні способи укладання договорів:

1. Неконкурентний спосіб, який пе­редбачає укладання їх на загальних засадах, тобто шля­хом досягнення домовленостей двох сторін, що не потре­бує додаткових процедур. До зазначеної групи договорів застосовуються загальні вимоги ЦК Ук­раїни, ГК України, а також норми встановлені іншими нормативно-правовими актами, що регулюють окремі сфери господарської діяльності, наприклад, Статутом залізниць України, Законом України «Про транспорт».

2. Конкурентний спосіб, який поді­ляється на:

А) Договори, укладенню яких передує процедура, що визначається Законом України «Про здійснення державних закупівель» та іншими нормативно-правовими актами, які кон­кретизують його положення.

Б) Договори по окремих видах господарських зобов'язань, укладенню яких передують процедури, що регулюються нормами, встановленими окремими нормативно-правовими актами, зокрема, законами України «Про оренду державного та комунального майна», «Про госпо­дарську діяльність у Збройних Силах України», «Про правовий режим майна у Збройних Силах України»; По­рядком одержання дозволу на передачу закріпленого за військовою частиною рухомого та нерухомого майна оренду, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 11.05.2000 року № 778, Положен­ням про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2000 року №1919, Положенням про повітряні перевезення авіацією Зброй­них Сил України», затвердженим наказом Міністра обо­рони України від 27.02.2004 року № 66, Інструкцією про ор­ганізацію та планування перевезень вантажів і паса­жирів автомобільним транспортом у Збройних Силах України», затвердженою наказом Міністра оборони Ук­раїни від 25.11.1996 року № 354

Разом з тим щодо запропонованих договорів конку­рентного способу укладання також застосовуються нор­мативно-правові акти, які використовуються для дого­ворів неконкурентного способу укладання, але з ураху­ванням особливостей, передбачених спеціальними нор­мативно-правовими актами для кожного з них.

Більшість відносин, однією з сторін в яких виступає військова частина, що виникають в процесі закупівлі продукції, надання послуг чи виконання робіт, оформля­ються договором. За допомогою договору здійснюється правове регулювання відносин між контрагентами, він містить в собі інформацію про правове становище сторін в даних відносинах, що дозволяє при невико­нанні умов договору однією з сторін забезпечувати при­мусове виконання зобов'язань через судові органи та ефективно використовувати такі правові гарантії вико­нання договірних зобов'язань, як неустойка, завдаток, застава тощо.

Зміст договірної роботи у військовій частині станов­лять такі її складові:

Формування наміру, пропозиції (оферти) на укла­дення майбутнього договору.

Попереднє визначення істотних і додаткових умов договору.

Підготовка проекту господарського договору.

Візування проекту договору, який подасться на підпис командиру.

Укладення господарського договору.

Реєстрація договорів.

Контроль з боку відповідальних та уповноважених посадових (службових) осіб за реальним та повним ви­конанням сторонами умов укладених договорів.

У разі та на підставах, визначених законодавчими та іншими нормативно-правовими актами України, наказа­ми Міністра оборони України щодо створення конкурентного середовища у сфері державних закупівель, недопущення ко­рупції у цій сфері, забезпечення прозорості процедур за­купівель товарів, робіт і послуг за державні кошти та до­сягнення оптимального і раціонального їх використан­ня, укладанню договору пере­дує проведення конкурсних процедур щодо визначення їх переможця..

Розпочинаючи роботу над проектом майбутнього до­говору, який повинен містити умови, що найоптимальнішим чином відображають інтереси суб'єкта гос­подарських відносин, особа, яка цим займається, повин­на чітко визначитися зі схемою побудови майбутніх до­говірних відносин.

З метою забезпечення максимально повного відобра­ження в договорі інтересів військової частини, не варто перекладати обов'язок підготовки проекту на іншу сто­рону. Інакше досить велика імовірність виникнення не­обхідності підганяти власні інтереси під проект, який відображає інтереси.

Безпосередньо робота з укладен­ня договору починається з моменту, коли між контраген­тами досягається домовленість з основних або принци­пових умов майбутнього договору, що підтверджується нормами як ГК Ук­раїни, так і ЦК України. Так, відповідно до частини 1 статті 640 Цивільного кодексу України, договір є укла­деним з моменту одержання особою, яка направила про­позицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Тобто, якщо контрагент приймає пропо­зицію укласти договір саме на запропонованих іншою стороною умовах, значить він саме ці умови вважає принциповими для конкретного договору і погодження в цьому питанні є підставою для підготовки однією із сторін проекту майбутнього договору, який і буде в по дальшому підписаний сторонами.

Дане питання висвітлюється також в статті 180 ГК України. Зокрема, в частині 2 вказаної статті зазначається, що господарський договір вважається укладеним з моменту досягнення згоди по всіх істотних умовах, під якими мають на увазі умови, визнані такими за законом чи не­обхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін має бути досягнута зго­да. Положення даної статті є більш дос­коналими, порівняно з тими, що викладено в Цивільно­му кодексі України, оскільки містять, крім вказівки про момент, коли договір вважається укладеним, ще й визна­чення, то розуміють під істотними умовами госпо­дарського договору.

Робота з підготовки проекту договору починається відповідальною за це особою після отримання відповідної вказівки керівника, а також отримання інформації про те, які умови погоджені з майбутнім кон­трагентом.

Здійснюючи роботу з підготовки зазначеного проек­ту відповідальна за цей напрямок роботи особа може використовувати типову форму договору, яка відповідно до абзацу 4 частини 4 статті 179 ГК України та статті 650 Цивільного кодексу України, за умови затвердження Кабінетом Міністрів України чи іншим уповноваженим органом держави є обов'язковою для використання і сторони не можуть відступати від його умов. Також мо­жуть використовуватись зразки договорів, які публіку­ються в будь-яких друкованих джерелах. Вони можуть бути взяті як прототипи, тобто, лише з метою визначи­тись, якою має бути структура того чи іншого договору, які розділи, статті, пункти він повинен включати, а мо­жуть застосовуватись як приблизні договори. Як при­близні вони використовуються у випадках, коли об'єм конкретного договору досить великий, проте значна ча­стина змісту складається зі стандартних умов. Водно­час, приблизні договори, на відміну від типових, не є обов'язковими для суб'єктів господарювання.

Вирішення питання, застосовувати чи не застосову­вати зразки договорів, завжди залежить від того юрис­консульта, який складає текст договору. Ігнорувати напрацювання, які існують в різних видах договорів, не варто. Але, звичайно, у разі можливості, військовослуж­бовець відповідного структурного підрозділу, який зай­мається вказаним напрямом роботи, має підходити до складання кожного тексту договору індивідуально, якомога детальніше враховувати всі нюанси кожної кон­кретної ситуації.

В контексті цього питання не можна не згадати Указ Президента України «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів» від 04.10.1994 № 567/94, в пункті першому якого зазна­чається, що при укладанні суб'єктами підприємницької Діяльності України всіх форм власності договорів, у то­му числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), предметом яких є товари, застосовуються Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів, підготов­лені Міжнародною торговою палатою у 1953 році (далі - Правила ІНКОТЕРМС).

Суб'єктам підприємницької діяльності України при укладанні договорів, у тому числі зовнішньоеко­номічних договорів (контрактів), забезпечувати додер­жання Правил ІНКОТЕРМС (мова йде про ІНКО­ТЕРМС в редакції 2000 року). Крім того, вимога про обов'язковість застосування Міжнародних правил щодо тлумачення термінів при викладенні умов договорів по­ставки передбачена частиною 4 статті 265 ГК України.

Незважаючи на положення національного законодав­ства, яке закріплює обов'язковість використання умов «ІНКОТЕРМС» для суб'єктів господарських відносин, розглядаючи його положення у міжнародних пра­вовідносинах, слід мати на увазі те, що його юридична природа застосування має суто добровільний характер.

При наданні правової допомоги у складанні тексту договору юрисконсульт, крім знань в галузі юриспру­денції та власного досвіду, повинен використовувати методи просторово-часового уявлення та моделювання, а також розглядати майбутні договірні зобов'язання че­рез призму конкретних цілей, які висуваються у відповідних господарських правовідносинах. Це допо­може йому у тому разі, коли доведеться мати справу зі складанням так званого комбінованого договору, або до­говору, який не мав аналогів і відсутня можливість вико­ристати приблизний договір як допомогу.

При роботі над текстом договору юрисконсульт по­винен враховувати, що договір має містити точну назву, яка б дозволила чітко зрозуміти, про які правовідносини в ньому йдеться. Це має важливе значення для вирішен­ня питання, які норми слід застосовувати при регулю­ванні договірних відносин даного виду.

Крім цього, назва договору не завжди відповідає його змісту. Щоб розібратися, з якими правовідносинами ми маємо справу в такому випадку, необхідно прочитати увесь текст вказаного документу і керуватися не назвою, а змістом договору, а у випадку неспівпадіння назви договору і його змісту, пріоритет надається останньому.

На практиці зустрічаються договори, які складені взагалі без зазначення назви. В цьому випадку їх вид можна визначити лише за змістом. А це навряд чи вда­лий вихід. Єдиний випадок, коли його можна допусти­ти, то це з метою уникнення помилок при укладенні змішаних договорів, назву яких однозначно визначити важко.

Тож, як вже зазначалося, до визначення назви догово­ру юрисконсульту, варто підходити досить відповідаль­но, адже чітко визначена назва не лише дозволить уник­нути зайвих непорозумінь в майбутньому, але й свідчить про високий рівень підготовки та професіоналізм спеціаліста.

Передумовою успішного виконання господарського договору є чіткість та визначеність його змісту. У дого­ворах, які укладаються щодо матеріальних об'єктів, ос­танні підлягають ідентифікації, що здійснюється шля­хом детальної їх характеристики. Вказана характеристи­ка, зазвичай, міститься в додатку до договору, є невід'ємною його частиною, про що неодмінно повинно вказуватися в самому тексті договору.

Крім істотних умов договору, які визначені законодавством, необхідну увагу необхідно приділяти і додатковим умовам, тобто тим, які зазначені в дого­ворі, але не є істотними (визначення істотних умов містить частина 2 статті 180 зазначеного Кодексу) вва­жаються додатковими.

Також необхідно звернути увагу на те, при здійсненні закупівель за державні кошти встановлюються додаткові умови щодо передоплати зі сторони військо­вої частини та гарантій при недофінансуванні з держав­ного бюджету, які теж необхідно враховувати при скла­данні договорів.

При розгляді питання про договірну відповідальність, слід зазначити, що на практиці нерідко зустрічаються випадки, коли при укладенні договорів сторони взагалі не зазначають умови про відповідальність. Підстави для цього можуть бути найрізноманітніші. Інколи сторони забувають про необхідність такого пункту договору, як відповідальність, а трапляється, що й самі керівни­ки можуть заперечувати проти встановлення до­говірних санкцій, помилково вважаючи, що підпи­саний договір сам по собі вже є більш ніж достатньою гарантією належного виконання зобов'язань за ним. Але можливість порушення зобов'язань ви­ключати ніколи не можна. Відповідальність за не­виконання або неналежне виконання договірних зобов'язань існує як така, що передбачена законо­давством або визначена сторонами і закріплена в самому договорі.

Так, в договорах відповідальність може визна­чатися шляхом посилання на чинне законодавство, хоча навіть без цієї вказівки, у разі порушення своїх зобов'язань однією з договірних сторін нор­ми закону будуть діяти.

Договірна відповідальність виконує стимулюю­чу та компенсаційну функції. А чітке її формулю­вання відіграє досить важливе значення для забез­печення захисту інтересів військової частини та уникнення зайвих труднощів у майбутньому. Тому до умови про відповідальність сторін варто підхо­дити досить зважено.

Питання відповідальності за правопорушення у сфері господарювання присвячено 42 статті ГК України. Особливу увагу необхідно звернути на те, що Кодекс ввів поняття - «господарсько-правова відповідальність» і визначає такі види санкцій: відшкодування збитків, штрафні санкції, оператив­но-господарські санкції та адміністративно-госпо­дарські санкції. Не вдаючись до детального розгля­ду даного питання, хотілося б в контексті теми, яка розглядається, наголосити лише на одному з дис­кусійних моментів, а саме на питанні оперативно-господарських санкцій. Так, відповідно до частини першої статті 235 ГК України, оперативно-госпо­дарські санкції являють собою заходи оперативно­го впливу на порушника з метою припинення або запобігання повторення порушень зобов'язання, що використовуються самими сторонами зо­бов'язання в односторонньому порядку. Вони за­стосовуються незалежно від вини суб'єкта, що по­рушив господарське зобов'язання і їх застосування передбачено договором.

Крім того, для військової частини обов'язковим є врахування вимог статті 231 ГК України, згідно з якою законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допус­кається.

У разі, якщо порушено господарське зобов'язан­ня, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом госпо­дарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету Ук­раїни чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:

за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості не­якісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);

за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості то­варів (робіт, послуг), з яких допущено прострочен­ня виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стя­гується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

У разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, пе­редбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зо­бов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, бо у відсотковому відношенні до суми зобов'язан­ня незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт по­слуг).

У разі недосягнення згоди між сторонами щодо встановлення та розміру штрафних санкцій за по­рушення зобов'язання спір може бути вирішений в судовому порядку за заявою заінтересованої сторо­ни відповідно до вимог ГК України.

Штрафні санкції за порушення грошових зо­бов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за весь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передба­чено законом або договором.

Нерідко в господарських договорах окремим па­раграфом розглядається питанім форс-мажору (непереборної сили). Виписуючи його положення, до­сить часто при цьому намагаються перерахувати всі події, які вважають, що може підвести під це поняття. Форс-мажорні обставини часто пов'язані із зовнішньоекономічними договорами, при чому у різних правових системах будуть існувати різні їх тлумачення як щодо подій, які до них відносяться, так і щодо способів його підтвердження. Тому, для конкретизації змісту договірних зобов'язань, слід зазначати вичерпний перелік форс-мажорних об­ставин із зазначенням способу підтвердження їх настання.

Серед обставин, що виключають господарсько-правову відповідальність, непереборна сила пе­редбачена також в частині 2 статті 218 ГК Ук­раїни. Слід звернути увагу, що дана стаття містить, в тому числі і визначення поняття непе­реборної сили, під яким розуміються надзвичайні і невідворотні за даних умов господарської діяль­ності обставини.

Взагалі, всі обставини, що ми відносимо до не­переборної сили, умовно можна поділити на ті, які носять природний та антропогенний характер. На­приклад, ураган, антициклон, повінь мають природ­не походження, а страйк, війна, блокада, аварія -антропогенне.

Крім того, у статті 3 Цивільного кодексу Ук­раїни, як одна із загальних засад цивільного зако­нодавства передбачається свобода договору. Тобто, сторони можуть, за взаємною згодою, погодити інші умови, ніж передбачено законом.

Важливою умовою, якій варто приділити увагу, є визначення моменту початку та закінчення дії до­говору, порядку внесення до нього змін і допов­нень. Часто в договорах робиться вказівка на те, що в усьому, що сторони не передбачили в дого­ворі, вони будуть керуватися чинним законодавст­вом. Таке формулювання не носить великого інформаційного навантаження, оскільки в будь-якому випадку договірні правовідносини підпада­ють під регулювання чинного законодавства, так само, як і зазначення, що спори, у разі їх виникнен­ня, будуть розглядатися у відповідних судових ор­ганах.

Ще один момент, на який варто звернути увагу, це важливість зазначення в господарському дого­ворі реквізитів, адреси та підписів сторін. Точне за­значення реквізитів мас велике значення не лише для належного виконання договірних зобов'язань, але й для захисту сторонами своїх прав та інтересів у разі виникнення спору. Не маючи відомостей про місцезнаходження організації сторона позбавлена можливості звернутися з позовом до суду за захистом порушеного права; не маючи відомостей про те. на якому розрахунковому рахунку зберігаються гроші недобросовісного контрагента, не можна ставити питання про накладення на них арешту та звернути стягнення за виконавчим документом.

Певні труднощі виникають із зазначенням адре­си організації. Як правило, в договорах вказується юридична адреса, але крім юридичної адреси існу­ють ще такі поняття як поштова адреса, а також місцезнаходження. Господарська організація зо­бов'язана повідомляти орган реєстрації, а також контрагента у разі зміни у неї поштової адреси. Але оскільки дана вимога виконується не завжди, доцільно вимагати від контрагента підтвердження фактичного місцезнаходження господарської організації, а в договорі вказувати поряд з офіційною статутною адресою - адресу фактичного місцезна­ходження. Якщо контрагент мас декілька структур­них підрозділів, які знаходяться у різних місцях, в договорі має зазначатися місцезнаходження його виконавчого органу.