Обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи

Згідно із ст. 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов’язки з моменту вчинення цього правочину.

Зазначена стаття розміщена в Цивільному кодексі України в главі 17 "Представництво", де мова йде про представництво (обов’язкове і договірне) та довіреність.

Вищий господарський суд України в постанові від 17.09.2002 у справі № ПД19/111 висловив правову позицію, згідно із якою дії органу юридичної особи не є представництвом цієї особи в аспекті тих вимог, що містяться у ст. 62 ЦК 1964 р. (ст. 237 ЦК 2003 р.). Тобто, стосовно обставин справи, дії директора, в особі якого підприємство уклало договір з іншим підприємством, не можна ототожнювати з представництвом юридичної особи, оскільки це є різні правові інститути

Таким чином, оскільки ст. 241 ЦК України, яка регулює питання наступного схвалення правочину, є нормою інституту представництва і розміщена у відповідній главі Цивільного кодексу України, тому ця норма не може бути застосована в спірних правовідносинах, оскільки при укладенні оспорюваного договору особи, які його підписали від імені позивача, не були представниками останнього в розумінні глави 17 Цивільного кодексу України.

Водночас, за конкретних обставин, до спірних правовідносин підлягає застосуванню положення абз. 2 ч. 3 ст. 92 ЦК України, згідно з яким у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Як роз’яснила Президія Вищого господарського суду України в п. 2.18 рекомендацій від 28.12.2007 № 04-5/14 "Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин", розглядаючи справи про визнання недійсними правочинів, вчинених керівником товариства з перевищенням повноважень, господарським судам необхідно виходити з положень частини третьої статті 92 ЦК України.

Згідно із роз’ясненнями Президії Вищого арбітражного суду України від 12.03.1999 №02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними» за загальним правилом передбачені установчими документами обмеження повноважень особи щодо укладення угод у порівнянні з визначеними у довіреності, законі не повинні впливати на відносини підприємства, установи, організації, від імені якої укладено угоду, з іншими особами. Винятком є випадки, коли сторона знала чи повинна була знати про існуючі обмеження. Наприклад, продавець, укладаючи договір, підписаний генеральним директором акціонерного товариства, знає про відповідні обмеження повноважень, оскільки є акціонером товариства і брав участь у загальних зборах, якими затверджено статут. У цих випадках угода може бути визнана недійсною за позовом особи, в інтересах якої встановлено обмеження, але заявник повинен довести, що друга сторона знала чи повинна була знати про існуючі обмеження (п. 9.3).

При застосуванні вищезазначеної норми варто встановити, що відповідач не знав чи за всіма обставинами не міг знати про встановлені статутом позивача обмеження на укладення оспорюваного попереднього договору.

По-перше, суд виходить з того, що оспорюваний попередній договір посвідчений нотаріально.

Так, відповідно до п. 42 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України,затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 № 20/5 (яка була чинною на момент нотаріального посвідчення попереднього договору), при посвідченні правочинів, вчиненні інших нотаріальних дій за участю уповноваженого представника юридичної особи нотаріус встановлює його особу відповідно до вимог статті 43 Закону України "Про нотаріат", а також перевіряє обсяг його повноважень. Нотаріус не вимагає подання довіреностей на вчинення правочинів та інших дій від осіб, уповноважених на це установчими документами юридичної особи, законом або іншими актами цивільного законодавства. У цих випадках від представників вимагаються документи, які передбачають зазначені повноваження та посвідчують їх службове становище. Якщо від імені юридичної особи діє орган його управління, нотаріусу подається документ, в якому закріплено повноваження даного органу та розподіл обов'язків між його членами.

При перевірці цивільної правоздатності та дієздатності юридичної особи нотаріус зобов'язаний ознайомитися з установчими документами, свідоцтвом про державну реєстрацію і витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців цієї юридичної особи і перевірити, чи відповідає нотаріальна дія, яка вчиняється, обсягу її цивільної правоздатності та дієздатності. Копії зазначених документів залишаються в справах нотаріуса (п. 41 зазначеної Інструкції).

Таким чином, перевірка повноважень особи, яка укладає правочин від імені юридичної особи, включаючи ознайомлення з установчими документами, а також встановлення факту відповідності вчиненої нотаріальної дії обсягу цивільної правоздатності та дієздатності юридичної особи тощо, за законодавством України покладається на позивача.

Інша сторона правочину, який посвідчується нотаріально, в силу ч. 2 ст. 14 ЦК України не може бути примушена до перевірки необхідного обсягу дієздатності юридичної особи, оскільки такі дії не є для такої особи обов’язковими за законом. Покладення на сторону договору, який посвідчується нотаріально, обов’язку перевіряти обсяг дієздатності іншої сторони договору, суперечитиме приписам ч. 1 ст. 19 Конституції України.

А відтак, відповідач при нотаріальному посвідченні попереднього договору в розумінні абз. 2 ч. 3 ст. 92 ЦК України не знав і за законом не повинен і не міг і не зобов’язаний був знати про наявність у позивача яких-небудь обмежень, відсутність яких встановив нотаріус, посвідчивши зазначений договір.

Суд також бере до уваги, що позивач, оспорюючи попередній договір з мотивів незаконності його змісту та відсутності у продавця достатнього обсягу цивільної дієздатності, не посилався на неправомірні дії нотаріуса, який перед нотаріальним посвідченням договору в силу норм вказаної Інструкції перевірив законність змісту правочину та повноваження осіб, які підписали цей договір.

У зв’язку з цим, приватний нотаріус, який посвідчив оспорюваний договір, в силу роз’яснень, наведених в п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" до участі у справі не залучався, оскільки позивач не обґрунтовував недійсність правочину посиланням на неправомірні дії нотаріуса.

По-друге, ч. 2 ст. 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців" визначає перелік відомостей щодо юридичної особи, які містяться в Єдиному державному реєстрі, зокрема, даних про наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи.

Враховуючи відсутність в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців відомостей про обмеження повноважень голови правління позивача та одного із членів правління, що діють разом, на укладення будь-яких договорів від імені позивача, суд вважає, що відповідач був необізнаний під час укладення оспорюваного договору про наявність обмежень на укладення цього договору згідно з п.п. 7, 18 п. 10.2 статуту позивача (аналогічна правова позиція викладена в постанові Вищого господарського суду України від 16.05.2012 у справі № 4/580).

Таким чином, суд дійшов висновку, що відповідач за конкретних обставин справи не міг знати про наявність зазначених обмежень.

Омеження щодо представництва позивача не мають юридичної сили, а тому не можуть бути підставою визнання оспорюваного попереднього договору недійсним з мотивів відсутності необхідного обсягу цивільної дієздатності в осіб, які його уклали від імені позивача.

Треба також враховувати роз’яснення, надані в п. 42 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008 № 13 "Про практику розгляду судами корпоративних спорів", що при вирішенні спорів щодо визнання недійсними правочинів, укладених виконавчим органом господарського товариства, рішення загальних зборів про обрання якого на посаду визнано у судовому порядку недійсним, судам необхідно керуватися частиною третьою статті 92, статтею 241 ЦК. Зокрема, у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Це положення є гарантією стабільності майнового обороту і загальноприйнятим стандартом у світовій практиці, зокрема відповідно до Першої директиви 68/151/ЄEC Ради Європейських співтовариств від 9 березня 1968 р.

Водночас, згідно з ч. 4 ст. 92 ЦК України якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов’язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.