Не підлягають задоволенню і вимоги щодо зміни судом місця проведення загальних зборів господарського товариства

Наприклад, Харківський апеляційний господарський суд у постанові від 3 жовтня 2006 р. у справі за позовом ТОВ “Надія-Інвест” до ВАТ “Лебединське хлібоприймальне підприємство”, ТОВ “Севен Хілз Інвестментс Груп” про зміну місця проведення загальних зборів акціонерів, скасувавши рішення Господарського суду Сумської області від 27 липня 2006 р., вказав, що чинне законодавство не передбачає можливості подання до господарського суду позову із зазначеною вимогою.

Встановивши, що предмет позову не співвідноситься із встановленими законом способами захисту прав, господарський суд повинен відмовити в позові. Деякі суди помилково припиняють провадження у справі в зв’язку з її непідвідомчістю (непідсудністю) суду.

Так, Житомирський апеляційний господарський суд постановою від 9 грудня 2005 р. скасував рішення Господарського суду Вінницької області від 23 червня 2005 р. у справі за позовом Державної акціонерної компанії “Укрмедпром” до ВАТ “Фермент”, ДКЦПФР про скасування рішення загальних зборів у зв’язку з тим, що предмет позову не відповідає встановленим законом способам захисту прав (рішення загальних зборів може бути визнано судом недійсними, а не скасовано), тому господарський суд повинен був відмовити в позові, а не припинити провадження у справі.

Господарським судам слід враховувати, що акціонери (учасники) господарського товариства не вправі також звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших акціонерів (учасників) господарського товариства та самого товариства, а також обґрунтовувати свої вимоги порушенням прав інших акціонерів (учасників) товариства.

Так, у постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 9 серпня 2005 р. у справі за позовом ТОВ “Транс-Агро-Сервіс” до ТОВ “Агропромислова компанія “Хронос”, ВАТ “Український кредитно-торговий банк”, ВАТ “Благовіщенське хлібоприймальне підприємство” про визнання недійсним договору встановлено, що ТОВ “Транс-Агро-Сервіс” (акціонер ВАТ “Благовіщенське хлібоприймальне підприємство”) звернулося до господарського суду з позовом про визнання недійсним договору застави, укладеного між ВАТ “Благовіщенське хлібоприймальне підприємство” та ВАТ “Український кредитно-торговий банк”, у зв’язку з порушенням цим договором прав позивача як акціонера.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 10 листопада 2004 р., залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 23 грудня 2004 р., позов задоволено.

Залишаючи без змін постанову Вищого господарського суду України від 7 квітня 2005 р., якою зазначені рішення скасовано, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України в задоволенні позову відмовила, вказавши, що Вищий господарський суд України обґрунтовано виходив з того, що не можна вважати такою, що ґрунтується на законі, прийняту судами позицію про ототожнення власних прав та інтересів акціонера з правами та інтересами самого товариства.

В іншому випадку Господарський суд Дніпропетровської області у справі за позовом П. до українсько-чеського ЗАТ “Іскра-Ланіо” про визнання недійсним рішення загальних зборів обґрунтовано зробив висновок, що посилання позивача на те, що інший акціонер відповідача — Б. також не брав участі в загальних зборах акціонерів, рішення якого оскаржується, є безпідставними, оскільки позивачем не надано доказів щодо надання останнім повноважень позивачеві на захист його прав та інтересів у судовому засіданні. Позивач повинен довести, що певними діями (бездіяльністю) було безпосередньо порушено його права та інтереси, бо інакше суд повинен відмовити у позові.

Вирішуючи спір по суті, господарський суд повинен встановити наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб’єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов, а також з’ясувати наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорювання. Зокрема, не можуть бути також задоволені позовні вимоги щодо захисту права, яке може бути порушено у майбутньому і щодо якого невідомо, чи буде воно порушено, наприклад, вимоги про припинення дій шляхом заборони чинити перешкоди позивачу щодо участі у загальних зборах тощо.

Такий висновок зробив Виший господарський суд України у постанові від 6 лютого 2007 р. у справі за позовом ТОВ “Виробничо-комерційне товариство ”Укртрансгаз-Сервіс” до ТОВ “Юніс реєстр консалтинг”, ВАТ по газопостачанню та газифікації “Черкасигаз”, третя особа — Національна акціонерна компанія “Нафтогаз України” про визнання недійсними рішень загальних зборів, припинення дій. Звертаючись до суду, позивач просив здійснити захист його права шляхом заборони відповідачам чинити перешкоди щодо його участі у загальних зборах.

Виший господарський суд України вказав, що оскільки правовою підставою для звернення до господарського суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів (ст. 1 ГПК), право на позов у особи виникає після порушення відповідачем її права, тобто захисту підлягає вже порушене право, а не те, яке може бути порушено у майбутньому і щодо якого невідомо, буде воно порушено чи ні.

Спори щодо визнання недійсними установчих документів господарського товариства, а також щодо внесення змін до установчих документів господарського товариства

Наведені вище статистичні дані свідчать, що зазначена категорія спорів є однією з найчисельніших серед корпоративних спорів, які розглядалися господарськими судами. При цьому основна частина спорів вказаної категорії була пов’язана з припиненням юридичної особи. Відповідно до ст. 110 ЦК, ст. 38 Закону від 15 травня 2003 р. № 755-IV “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб–підприємців” підставою для припинення юридичної особи є визнання недійсним запису про проведення державної реєстрації через порушення закону, допущені при створенні юридичної особи, які не можна усунути, а відповідний позов може бути пред’явлено до суду, зокрема органом, що здійснює державну реєстрацію, а також учасником юридичної особи.

Господарським судам необхідно звернути увагу на те, що не всі спори, пов’язані з вимогою про припинення господарського товариства, є корпоративними спорами, та відповідно до цього вирішувати питання про підвідомчість (підсудність) спору господарським судам.

До категорії корпоративних не належать спори про визнання недійсними установчих документів господарського товариства та припинення юридичної особи, які порушуються за позовами органів Державної податкової служби України та інших суб’єктів владних повноважень, що здійснюють контроль за діяльністю товариства, а також органів, що здійснюють державну реєстрацію юридичних осіб. Ці спори як публічно-правові за зверненням суб’єкта владних повноважень на підставі п. 4 ч. 1 ст. 17 КАС віднесено до юрисдикції адміністративних судів.

Такий висновок, наприклад, зроблено колегією суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в ухвалі від 14 березня 2007 р. у справі за позовом Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва до Я., Ц., ТОВ “Укртехінтелпроект”, третя особа — Святошинська районна в м. Києві державна адміністрація — про визнання установчих документів господарського товариства недійсними.

Також Господарський суд м. Києва ухвалою від 26 квітня 2007 р. обґрунтовано відмовив у прийнятті позовної заяви у справі за позовом Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва до В., ТОВ “Технологія К” про визнання недійсними установчих документів.

Господарський суд вказав, що інспекція не є учасником корпоративних правовідносин по відношенню до відповідачів. Зважаючи на те, що позивачем у справі виступає суб’єкт владних повноважень, а також з огляду на підстави і предмет позову, спір не підлягає вирішенню в господарському суді. Висновок місцевого суду був підтриманий Київським апеляційним господарським судом у постанові від 18 липня 2007 р.

З вказаної категорії спорів до корпоративних належать лише спори за позовами учасників (засновників, акціонерів) господарського товариства, пов’язані з вимогами про визнання недійсними установчих документів господарського товариства та припинення юридичної особи у зв’язку з порушеннями вимог законодавства щодо порядку їх прийняття і затвердження.

Вимоги до змісту установчих документів передбачені статтями 88, 143, 154 ЦК, ч. 2 ст. 57, ст. 82 ГК, статтями 4, 37, 51, 65, 67, 76 Закону від 19 вересня 1991 р. № 1576-XII “Про господарські товариства” (далі — Закон № 1576-ХІІ). За змістом ч. 4 ст. 4 зазначеного Закону відсутність в установчих документах відомостей, обов’язковість яких визначена законом, є підставою для відмови у державній реєстрації товариства та змін, внесених до установчих документів товариства. Ця норма кореспондується із ч. 1 ст. 27, ст. 30 Закону № 755-IV.

Як свідчать аналізовані справи, недоліком чинного законодавства є невизначеність підстав та наслідків визнання недійсними установчих документів господарських товариств з урахуванням правової природи цих документів.

Суд може визнати недійсними установчі документи за наявності одночасно таких умов:

– на момент розгляду справи вони не відповідають вимогам законодавства;

– допущені при їх прийнятті та затвердженні порушення не можуть бути усунуті;

– відповідні положення установчих документів порушують права та законні інтереси позивачів.

Так, наприклад, з підстав відсутності передбачених законом положень у статуті Господарський суд Львівської області прийняв рішення про визнання недійсним статуту у справі № 3/166-9/439.

У ч. 2 ст. 87 ЦК передбачено, що установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до ч. 1 ст. 82 ГК засновницький договір є установчим документом повного товариства і командитного товариства, а статут — установчим документом акціонерного товариства (далі — АТ), товариства з обмеженою відповідальністю (далі — ТОВ) і товариства з додатковою відповідальністю (далі — ТДВ).

При вирішенні спорів про визнання установчих документів господарського товариства недійсними господарським судам необхідно розмежовувати правову природу статуту та установчого (засновницького) договору товариства.

Так, статут юридичної особи за своєю правовою природою є актом, який визначає правовий статус юридичної особи, оскільки він містить норми, обов’язкові для учасників товариства, посадових осіб товариства та інших працівників, враховуючи порядок затвердження та внесення змін до статуту.

Підставами для визнання актів, в тому числі статуту, недійсними, є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав (затвердив) цей акт. Крім того, обов’язковою умовою визнання акта недійсним є порушення у зв’язку з прийняттям відповідного акта прав та законних інтересів позивача.