Стратегія ТНК і МНК

Однім з основних джерел глобалізації є транснаціоналізація, у рамках якої значна частка виробництва, споживання, експорту, імпорту й доходу країни залежить від міжнародних центрів за межами даної держави. Як провідна сила тут виступають транснаціональні компанії (ТНК). Таким чином, поряд з державами, що залишаються основними діючими особами в сучасній глобальній економіці, велику роль у ній грають транснаціональні корпорації. Приставка „транс-„ у їхній назві означає, що ТНК виробляють і продають товари й послуги за національні границі; вони поширюють ідеї, смаки, стандарти й технології по усьому світі; вони планують свої операції в глобальних масштабах, але при цьому зберігають свій національний характер. Під транснаціональними компаніями найчастіше розуміють фірми, які контролюють виробничі активи більш ніж в одній країні.

Компанії не є ТНК, якщо вони просто торгують за кордоном або виступають партнерами іноземних фірм. Існує кілька шляхів одержання компанією статусу ТНК. Наприклад, якщо:

1) компанія має багато філій закордоном;

2) вона діє у великій кількості країн світу;

3) частка прибутку або інших доходів, отриманих за рубежем, висока щодо всіх доходів;

4) її працівники, акціонери й менеджери з багатьох різних країн;

5) її закордонні операції – це не тільки продаж, але й виробництво, дослідження, розробки.

Однак статистика міжнародних компаній зіштовхується з більшими складностями. Як приватні фірми, вони неохоче подають інформацію про свою діяльність, до того ж частина інформації ховається. Існують також розходження в трактуваннях міжнародних корпорацій. Їх звичайно визначають як фірми, що мають право контролю над активами не менш ніж у двох країнах.

Але інші автори підкреслюють значення такого критерію, як обсяг закордонного виробництва. Комісія ООН по ТНК у свій час давала таке визначення транснаціональним корпораціям це компанія:

 що включає одиниці у двох або більше країнах, незалежно від їхньої юридичної форми й поля діяльності;

 що оперує в рамках системи прийняття рішень, що дозволяє проводити погоджену політику й здійснювати загальну стратегію через один або більше керівний центр;

 у якій окремі одиниці зв'язані між собою за допомогою власності або яким-небудь іншим образом так, що одна або більше з них можуть мати значний вплив на діяльність інших і, зокрема, ділити знання, ресурси й відповідальність із іншими.

Виділяють два види міжнародних корпорацій.

1. Транснаціональні корпорації (ТНК) – національні по капіталу (тобто головна компанія належить одній країні) і міжнародні по сфері своєї діяльності (інвестиції здійснюються в багато країн світу).

2. Мультінаціональні корпорації (МНК) – міжнародні й по капіталу, і по сфері своєї діяльності (головна компанія належить капіталу декількох країн, інвестиції також здійснюються по усьому світі).

Переважна більшість сучасних міжнародних корпорацій мають форму ТНК, хоча в сучасних умовах ці розходження поступово стираються.

Можна визначити наступні особливості, що виділяють ТНК із загальної маси компаній, що оперують на зовнішніх ринках:

 відрив від національного ґрунту, глобальний характер усередині фірмового планування, а також операцій по постачанню й збуту, під централізованим приватним контролем;

 використання міжнародного одиничного поділу праці в рамках системи технологічно взаємозалежних підприємств у різних країнах світу, що обмінюються незавершеною продукцією по некомерційним, трансфертним цінам;

 розділ ринків між філіями і їх централізоване технологічне забезпечення.

Аналіз діяльності ТНК дозволяє виділити чотири їх типи:

 етноцентричні створюють філії за кордоном для забезпечення поставок сировини або ринків збуту, але закордонні ринки залишаються для них, насамперед, продовженням їхнього внутрішнього ринку;

 для поліцентрчних характерно те, що зовнішній ринок – це не менш, а часто й більш важливий сектор їхньої діяльності порівняно із внутрішнім ринком. На їх закордонних філіях виробляється більша частина продукції, що випускається ними;

 регіоцентричні особливо популярні в інтеграційних угрупованнях. Вони орієнтуються вже не на ринки окремих країн, а на цілі регіони, наприклад на всю Західну Європу, хоча закордонні філії й у цьому випадку розміщаються в окремих країнах;

 геоцентричні – це найбільш зрілий тип ТНК, він характерний для тих ТНК, які є як би децентралізованою федерацією регіональних філій.

На ТНК припадає понад 70% світової торгівлі, причому 40% цієї торгівлі відбувається усередині ТНК, тобто не за ринковими цінами, а за так званими трансфертними цінами, які формуються не під тиском ринку, а з огляду на довгострокову політику материнської корпорації. Дуже великі ТНК мають бюджет, що часто перевищує бюджет деяких країн. Зі 100 найбільших економік у світі 52 – транснаціональні корпорації, решта – держави. ТНК мають великий вплив у регіонах, оскільки володіють значними коштами, можуть впливати на громадськість, часто утворюють могутнє політичне лобі.

Стосовно поширення ТНК слід зазначити, що на цей час у світі налічується понад 64 тис. транснаціональних корпорацій, які мають близько 900 тис. зарубіжних філій, розташованих, у тому числі, і в країнах співдружності.

Транснаціональні корпорації відіграють важливу роль у глобалізації. Зокрема, ТНК посідають вагоме місце у світових науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробках. ТНК – це не тільки виробничі компанії, а й транснаціональні банки, телекомунікаційні, страхові, аудиторські компанії, інвестиційні й пенсійні фундації.

ТНК стали двигуном зростаючої глобальної взаємозалежності. Проте більша частина з них залишається в рамках блоків „тріади” – Північної Америки, ЄС і Японії. Якщо точніше, то 43% із 500 найважливіших ТНК походять з цих регіонів.

Сучасне покоління ТНК і МНК застосовують для зміцнення своєї могутності глобальні стратегії. Стратегія є глобальною, якщо фірма одночасно враховує ряд вимог поводження на світових ринках, зокрема, якщо вона має загальнопланетарне бачення ринків конкуренції, добре знає своїх суперників, контролює свої операції в загальносвітовому масштабі, оперує у високотехнологічних галузях промисловості, розміщає своє виробництво щонайкраще відповідно до принципу порівняльних витрат, координує свою діяльність за допомогою гнучкої інформаційної технології й інтегрованого внутріфірмового бухгалтерського обліку, інтегрує свої заводи й філії в єдину міжнародну мережу керування, включену в мережу угод з іншими країнами.

У сучасних умовах ТНК та МНК вдаються до наступних глобальних стратегій:

1. Злиття та поглинання.

Компанії, що приймають участь в злиттях і поглинаннях прагнуть таким способом знизити витрати, підвищити прибуток, збільшити свою ринкову частку, скористатися новими технологічними й ринковими можливостями, захопити позиції на глобальних ринках, що розвиваються. Злиття й поглинання інтенсивно йдуть у різних галузях промисловості – нафтовій і нафтохімічній, автомобільній, сталеливарній, харчовій, текстильній, виробництві комп’ютерів і фармацевтичної продукції й ін., а також в області управлінського консультування, страховій і банківській справі, інших галузях сфери послуг. Транскордонні злиття й поглинання є найбільш економічним способом проникнення на закордонні ринки, особливо коли об'єктом угоди стає місцева фірма зі стійкою торговельною маркою. Тим самим заощаджуються значні засоби на будівництві виробничих потужностей, організації науково-дослідних робіт, навчанні персоналу, пристосуванні продукції до специфічних вимог даного ринку, налагодженні збуту. Злиття й поглинання найчастіше спричиняють раціоналізацію й реорганізацію діяльності. Вона виражається в скороченні управлінських функцій і чисельності адміністрації, об’єднанні дослідницьких центрів, зменшенні витрат на науково-дослідницькі роботи й виробничий персонал, переміщенні науково-дослідних підрозділів з однієї країни в іншу. Але нерідко за поглинанням йде негайне закриття виробництва з метою знищення конкурента.

2. Створення стратегічних альянсів.

Альянси створюються й у сфері послуг, наприклад в авіатранспорті, і в найбільш передових галузях промисловості (мікроелектроніка, телекомунікації, біотехнологія, автомобілебудування, аерокосмічна промисловість), де конкуренція носить вкрай жорсткий характер, однак витрати зі створення нових технологій настільки високі, що їх не можуть дозволити собі навіть компанії-лідери. За допомогою стратегічних альянсів фірми швидко пристосовуються до змін у технологіях, заощаджують на витратах на науково-дослідні роботи, освоюють закордонні ринки, обходять обмеження на злиття й поглинання. Такі альянси дозволяють учасникам вирішувати стратегічні завдання й зміцнювати свої конкурентні позиції, зберігаючи при цьому господарську і юридичну самостійність, координувати й оптимізувати використання спільних ресурсів і мінімізувати трансакційні витрати. У сфері промисловості стратегічні альянси між фірмами полягають звичайно на ранніх етапах життєвого циклу продукції, насамперед на дослідницькій стадії, у той час як на ринках готової продукції об’єднуючи свої зусилля компанії виступають непримиренними конкурентами.

Основними технологічними й інноваційними мотивами вступу компаній в альянси є наступні:

 партнерства дозволяють створювати стійкі канали передачі передових знань і спрощують їхнє освоєння; сучасні технології часто виникають на стиках наук або галузей. Альянси розширюють обрії компаній і спрощують доступ до невідомих раніше технологій;

 технологічне лідерство сполучене з високої невизначеністю й ризиком. Спільні розробки й інноваційні проекти дозволяють знижувати витрати інноваційного процесу;

 спільні зусилля дають можливість ефективніше вводити нові стандарти там, де вони не одержали ще відповідного оформлення.

3. Інші міжфірмові коопераційні угоди, які допомагають їм використовувати конкурентні переваги всіх учасників таких союзів без дорогих витрат на покупку їхніх активів.

4. Стратегії взаємодії із приймаючими країнами та країнами базування.

Відносини між приймаючими країнами й ТНК складні й суперечливі. Це пов’язано із частою розбіжністю інтересів і розходженнями в їхній силі. Ці розходження відчуваються одразу ж, як тільки обидві сторони здійснюють спробу максимізувати свої вигоди. Економічно ТНК, як правило, сильніше більшості приймаючих їх країн. Тому ТНК нерідко прагнуть використовувати свою міць для тиску на місцеві уряди, змушуючи їх знижувати податкові вимоги, або домагаючись одержання особливих пільг у фінансовій сфері, інфраструктурі, захисту ринку й т.ін. Політика приймаючих держав стосовно ТНК варіює від націоналізації іноземної власності до використання системи пільг для залучення іноземного капіталу. Багато урядів заохочують ПІІ в ряді секторів економіки, обмежуючи або закриваючи доступ в інші (наприклад, у галузях, пов'язаних з національною обороною). Більше того, деякі центральні уряди проводять рестріктивну політику відносно іноземних інвестицій, у той час як регіональні уряди (штатів, провінцій) конкурують один з одним у залученні іноземних інвесторів.