В УКРАЇНІ у 1990—2000 pp

	Одиниця виміру	Роки	2000 р. до 1990 p., %
Видобуток (виробни­цтво) первинних ПЕР	млн т у. п.	139,3	83,6	81,8	58,7
у тому числі: вугілля	млн т	164,8	83,6 49,3	80,7 42,7	48,3
млн т у. п.	97,8
нафта (включаючи газовий конденсат)	млнт	5,2 7,5	6,0	5,9	78,7
млн т у. п.
природний газ	млрд м	28,1 32,3	18,1 20,9	18,5 21,3	65,9
мли т у. п.
торф	млн т	0,7	0,3	0,3	42,9
млн т у. п.
дрова	млн щіль. м	2,8 0,7	23 0,6	23 0,6	85,7
млн т у. п.
АЕС, усього	млн т у. п.	24,8	22,5	24,6	99,2
ГЕС, усього	млн т у. п.	3.7	3.7	3.5	94,6

Основна частина електроенергії виробляється великими елек­тростанціями: тепловими (ТЕС), гідравлічними (ГЕС), атомними (АЕС).

Україна має у своєму розпорядженні значні природні паливно-енергетичні ресурси: вугілля, нафту, пальні гази, торф, сланці, дрова, уранові руди, гідроенергію, внутрішнє тепло землі, вітро­ву і сонячну енергії, енергію припливів і відпливів. Усі природні паливні ресурси належать до непоновлюваних природних ба­гатств, тому питання їх раціонального використання в інтересах соціально-економічного розвитку країни мають дуже велике і принципове значення.

Щодо поновлюваних джерел енергії слід зазначити, що за ви­нятком гідроенергетики їх використанню в Україні приділяється недостатня увага.

Широке використання паливно-енергетичних ресурсів у всіх сферах економіки привело до створення унікальних за парамет­рами і довжині засобів передачі енергоресурсів і електроенергії єдиних для України енергосистем.

Основні системи ліній електропередачі (ЛЕП) і трубопровід­ного транспорту, що включають у себе нафто-, газо- і нафтопро-дуктопроводи, були сформовані в Україні до початку 1990-х pp. відповідно до концепції розвитку ПЕК СРСР.

Ця концепція виходила з необхідності першочергового забез­печення енергетичними ресурсами великих промислових і сіль­ськогосподарських регіонів, одним з яких була Україна, і необ­хідності експорту енергоресурсів у країни Східної і Західної Європи. Така концепція визначила рух основних потоків нафти і газу по території України зі сходу на захід для забезпечення екс­портних постачань і внутрішніх потреб України.

Про масштаби та роль паливно-енергетичного комплексу в еко­номіці країни дають уявлення такі цифри. Питома вага паливно-енергетичного комплексу в народногосподарському комплексі України за валовою продукцією промисловості збільшилась з 8,9 % у 1990 р. до 27,4 % в 2000 р. (на 18,5 відсоткового пункту), за чисельністю промислово-виробничого персоналу збільшилась з 10,3% до 15,5% (на 5,2 відсоткового пункту), за основними ви­робничими фондами збільшилась з 25,6 % до 29,7 % (на 4,1 відсот­кового пункту) (табл. 3.5).

Таблиця 3.5

ПИТОМА ВАГА ПЕК У НАРОДНОГОСПОДАРСЬКОМУ КОМПЛЕКСІ УКРАЇНИ у 1990,1995,2000 pp., %

За валовою продукцією промисловості	8,9	24,9	27,4
За чисельністю ПВП	10,3	13,9	15,5
За основними виробничими фондами	25,6	27,0	29,7

Розвиток паливно-енергетичного комплексу (ПЕК) великою мірою обумовлений впливом науково-технічного прогресу, який сприяє застосуванню передової техніки і технології, інтенсифіка­ції виробничих процесів, реконструкції та модернізації паливо-видобувних і паливопереробних підприємств тощо.

У вугільній промисловості видобуток вугілля здійснюється у складних гірсько-геологічних умовах. Для того щоб успішно про­тистояти впливу природних чинників, великого значення набуває технічне переозброєння шахт.

Комплексна механізація та автоматизація виробничих проце­сів, застосування прогресивної технології, перехід на більш до­сконалі форми та методи організації праці та виробництва пови­нні протидіяти негативному впливу гірсько-геологічних умов на показники роботи галузі.

Нині у зв'язку з посиленням універсальності використання па­ливно-енергетичних ресурсів (ПЕР) витрати паливно-енергетичних ресурсів набувають характер узагальнюючого показника в розвитку і розміщенні продуктивних сил.

Вплив енергетичного чинника на розміщення промисловості насамперед виявляється стосовно енерго- і паливомістких вироб­ництв. До великих споживачів палива відносять металургійні і коксохімічні заводи. Значним споживанням електроенергії харак­теризуються алюмінієві, електрометалургійні, хлорні, нікелеві, титаномагнієві виробництва. Великі витрати тепла характерні для нафтопереробних заводів, заводів з виробництва ізопрену, аміа­ку, металургійних комбінатів та ін. Для цих підприємств величи­на енергетичної складової в капіталовкладеннях близька до ви­трат на створення основного виробництва. Частка енергетичної складової в собівартості продукції таких виробництв може досяг­ти 40- —50 % (наприклад, виробництво синтетичних волокон, син­тетичного каучуку, феросплавів, синтетичного аміаку, фосфору). Розміщення цих виробництв тяжіє до джерел енергії, тепла і ви­добутку палива, оскільки при цьому досягається істотне здешев­лення основної продукції.

Водночас, треба підкреслити, що науково-технічний прогрес коригує характер впливу енергетики на розвиток і розміщення господарства. Так, можливості передачі електроенергії на все більші відстані за допомогою ліній електропередачі (ЛЕП) з мінімальними витратами територіально не прив'язують промислові під­приємства до джерел електроенергії (електростанцій). Це призво­дить до перегляду принципів розміщення окремих виробництв.

Таким чином, галузі, які виробляють паливо і енергію, мають районоутворююче значення, на базі їх формуються територіаль­но-виробничі комплекси. Вони впливають на процеси концент­рації виробництва, комбінування, промислову спеціалізацію і пог­либлення територіального поділу праці. Вплив його тим більший, чим потужніші запаси і вищі техніко-економічні показники ресур­сів палива. Дешеве паливо сприяє розвитку паливомістких вироб­ництв, формує спеціалізацію господарства району.

Шляхи розвитку паливно-енергетичного комплексу України виз­начено в Національній енергетичний програмі (НЕП) України. В її

основу покладено схвалену Верховною Радою Концепцію розвитку паливно-енергетичного комплексу України на період до 2010 р.

На жаль, жодна з прийнятих програм розвитку галузей паливно-енергетичного комплексу, енергозбереження та власне Націона­льна енергетична програма України не виконується в повному обсязі. Проблеми з енергопостачанням, які склалися в країні, зу­мовлюють необхідність розробки нової Енергетичної програми України, яка б дала змогу, по-перше, зупинити поглиблення енер­гетичної кризи і, по-друге, забезпечити енергетичну безпеку Украї­ни в умовах переходу до сталого розвитку.

Таким чином, головне завдання розвитку паливно-енергетич­ного комплексу — це ефективне і надійне забезпечення потреб країни в енергії високої якості з прийнятними техніко-економічни-ми показниками за рахунок нарощування власного видобутку (ви­робництва) палива, проведення реструктуризації паливно-енер­гетичного комплексу під контролем держави, реалізації програм з енергозбереження, диверсифікації джерел паливозабезпечення, особливо щодо природного газу та нафти.

Враховуючи потребу України в нафті, нафтопродуктах і при­родному газі та найбільш оптимістичні прогнози щодо їх власно­го видобутку, можна очікувати, що Україна залишиться імпорте­ром цих ресурсів і на перспективу.

Потреба України в нафтопродуктах за різними оцінками ста­новить 24—28 млн т на рік, природного газу — 85 млрд м³.

Отже, і в перспективі Україна задовольнятиме свою потребу в нафті (нафтопродуктах) на 80—90 % за рахунок імпорту, а в при­родному газі більш як на 50 %.

Доцільно зазначити, що рівень забезпеченості України влас­ними первинними ПЕР є досить високим (51 %). Згадаємо, що в Японії цей показник становить лише 7 %, в Італії— 17 %, для біль­шості країн світу цей показник не перевищує 50 %, що зумовлено сучасними світовими економічними закономірностями.

Проблема полягає в тому, що велика частка імпорту ПЕР (більш ніж 70 %) здійснюється з території однієї країни (Росії). Вважається, що коли з однієї країни імпортується до 20 % необ­хідного ресурсу, то це проблема економічна; якщо 30 % — то це стає проблемою політичною; якщо понад 40 % — переростає в проблему державної безпеки. Як бачимо, для України рівні обся­гів імпорту ПЕР з території однієї країни значно перевищують рівні, що становлять загрозу не тільки для енергетичної незалеж­ності, а й для державної безпеки взагалі. Таким чином, в країні існує гостра необхідність диверсифікації джерел імпорту нафти і

газу, яка зумовлена чинниками економічної доцільності та дер­жавної безпеки.

Створення умов для надходження в Україну нафти з Азербай­джану, Казахстану та країн Близького Сходу має для нашої краї­ни стратегічне значення.

Диверсифікація джерел постачання нафти також може бути ви­рішена шляхом побудови Одеського нафтового терміналу та тан­керного флоту. Побудова нафтового терміналу потужністю 40 млн т дасть можливість не тільки забезпечити сирою нафтою НПЗ Украї­ни, а й здійснювати транзит нафти в Західну Європу через нафто-продуктопровід Одеса — Броди.

Значно складнішою є проблема диверсифікації джерел поста­чання природного газу, бо її вирішення пов'язане з дуже велики­ми капіталовкладеннями та низкою політичних проблем.

Можливими джерелами додаткового надходження газу в Україну є родовища Туркменістану, Північного моря та Алжиру. Існують проекти щодо реалізації цих можливостей.

Альтернативним регіоном постачання газу в Україну є також Близький Схід. Сьогодні в Ірані не знаходять виходу понад 36 млрд м³/рік газу. З усіх потенційних споживачів газу Україна знаходиться ближче всіх до Ірану (на 1600 км ближче Німеччини — найбільш реального західного споживача близькосхідного газу).