Правописні системи II пол. XIX – поч.ХХст. у західноукраїнському письменстві

У 1848 році галицька інтеліґенція остаточно відкинула ідею "історичної Польщі" – об'єднання українських західних земель у складі Польщі як нібито споконвічне польських. Наступним кроком у пошуках національної тотожності стало визначення своєї української індивідуальності. Ця проблема допускала два альтернативні шляхи її розв'язання: "всеросійський" або "український". Так, діячі москвофільської партії, яка викристалізувалася у 50-ті роки ХІХст., у плані культури хотіли протиставити польській мові не "низьку" народну, а іншу "родовиту" мову, якою їм здавалася церковнослов’янська з етимологічним правописом. Москвофілів, що обстоювали ідею етимологічного правопису стали іменувати етимологами. Противників русофільської течії називали молодими русинами, або народовцями. Народовецький рух виник у 60-х роках ХІХст. і його представники відстоювали права народної мови, боролись за утвердження правопису на фонетичній основі, який на той час активно впроваджувався у Наддніпрянській Україні.

Згодом "етимологи" почали з української, церковнослов’янської, польської та російської мов компонувати свою штучну мову – язичіє", наближаючи її до російської. Така мовна політика спряла витворенню, за влучним висловом І.Франка, " язикового й ідейного макаронізму та гібрідизму, якому подібного дарма було б шукати у цілій слов’янщині".

Вживаючи етимологічний правопис, москвофіли об’єднувалися навколо редакції "Слова", яка виступала з гострою критикою фонетичного правопису. Арґументація москвофілів ґрунтувалася на нерозумінні фонетичної системи, при якій основою є живе слово, а букви лише його вираженням, "етимологи" звикли виходити із букви і до неї пристосовувати живе слово. Прихильники фонетики висували свої правописні положення, посилаючись на різні фонетичні системи Наддніпрянської України. А оскільки письменники Східної Українитак і не розв'язали правописного питання, незважаючи на міцну фонетичну основу, то протягом II половини ХІХст. з’являється ряд спроб дальшої фонетизації української орфографії.

Офіційно в Галичині "Собором руських учених" 1848р. дозволено було писати "гражданкою" і правописом М. Максимовича, якого дотримувались повсюдно у школах і який був проведений через граматику М.Осадци (Львів, 1864). В окремому додатку до неї "О правописи" автор вмістив детальні правила орфографії, що заснував на вимові та походженні слів. М.Осадца поділив науку про правопис на 4 розділи:

– где якû гласнû писати;

–якъ слова роздђляються;

– где великû буквы пишутъся;

– якь ô тдђляти слова знаками перепинання.

Основні правила правопису за цим прикладом стали з того часу окремим додатком до кожної граматики. Вмістили їх П.Дячан у своїй граматиці для народних шкіл (1865), О.Партицький у „Граматиці для людових шкіл" (1873). А тим часом з’явився навіть окремий правописний покажчик О.Лепкого "Указатель на употребленіє декоторьіхь буквь вь руской правописи"(1870).

Паралельно з’являється рядспроб дальшої фонетизації української орфографії в Галичині. У 1857р. М.Гаццук запропонував свій варіант українського правопису, фонетизованого настільки,що той відбивав усі діалектні відмінності української мови. М.Гаццук до свого правопису залучив обидва алфавити (і гражданку і кирилицю),які ускладнив багатьма надрядковими знаками. Наприклад, крапка над å, О, У означала, що ці і букви передають відповідні йотовані; дужка над голоснми А, О, і означала дифтонги ай, ой, ій; коли перед голосними 'і, 'е з’являвся паєрок, то це у правописі Гаццука означало їх йотацію; над довгими приголосними писалася риска. Хоч як гаряче обороняв свій правопис М.Гаццук, крім нього таким правописом ніхто не друкував.

Л.Боровиковський перший у Галичині показав варіант спрощення "гражданки":

– букви і та и позначають один звук;

– замість ф вживається хв;

– літеру ё пропонує вилучити, а йотацію о передавати на письмі через йо;

– ліквідував ъ на кінці слів.

У II половині 50-х років ХІХст. суперечки щодо мови та правопису зводились до двох питань: кирилічні чи “гражданка, українська мова” чи "російський язик"? про латинський алфавіт або польське абецадло серйозних виступів серед галичан не було. З новою силою боротьба іа введення латинської азбуки розгорнулась у 1859 році. Приводом стала брошура урядового характеру про введення латини у Галичині. Згодом до "латинського питання" повернувся М.Драгоманов, Учений відстоював латинський правопис з теоретичних міркувань і вживав його у деяких своїх виданнях. На думку М.Драгоманова, за уведення латинської азбуки свідчать такі арґументи:

– цими літерами пишуть найосвіченіші народи: італійці, французи, англійці, німці;

– між слов'янами латинськими літерами пишуть не тільки поляки, а й чехи,словаки,хорвати;

– латинська азбука зблизила б нас із цивілізованим світом.

Такі намагання запровадити латинську азбуку до української мови були приречені на поразку, адже ця графічна система не могла відтворити всіх особливостей та специфіки української мови.

У 60 – 70-х роках ХІХст. між москвофілами та народовцями точилася гостра політична боротьба, викликана політичним та економічним станом Галичини. Головними об’єктами цієї боротьби були, поруч з іншими, літературна мова й орфографія. " Етимологісти, - писав І.Франко, – ні за шо в світі не стануть читати книжок ані газет, друкованих фонетикою; фонетики відплачують такою ж монетою ". Очевидно, загострення політичної боротьби знову спонукало до появи в 70-х роках ряду фонетичних систем і на прикінці 70-х років правописна боротьба увінчалася тим, що з’явилася "драгоманівка". Сам М.Драгоманов до переїзду в Женеву в 1877 році більшість своїх творів друкував "кулішівкою" або "максимичівкою". З часом виробив свою систему правопису, вважаючи її "справжньою фонетикою". Від попередніх відомих систем "драгоманівка" відрізнялася тим, що її автор спробував по-новому вирішити проблему відповідності літер звукам:

– усунув з алфавіту літери я, ю, є, ї, ё, щ, ъ;

– для позначення йотації голосних запропонував писати j (відповідно jа, jу, jе, jі, jо) (рукоіу, jою, тіjеjі, краjіни);

– проблему пом'якшення приголосних розв'язавза допомогою м'якого знака (русньаки,сльоза, синьу);

– африкату щ послідовно передавав через шч (дошч, шчириj, шчока).

"Драгоманівку" вживали в окремих виданях І.Франко, Леся Українка, М.Павлик, В.Стефаник. Однак широкого вжитку "драгоманівка" не набула.

Наказ царського уряду 1876 року про заборону друку українських книжок і періодики в межах Російської імперії змусив перенести майже всю літературно-видавничу діяльність, а тим самим і відповідальність за розвиток української літературної мови у Галичину. Початок 80-х років ХІХст. засвідчив у Галичині наявність двох орфографічних течій. У той час як преса перейшла на "максимичівку", в наукових колах почала поширюватись нова система у вигляді желехівки, тобто правопису, якого вживав Євген Желехівський у своєму "Малорусько-німецькому словарі", що почав виходити з 1882 року. Основні риси фонетичного правопису Євгена Желехівського, якими він відрізняється від інших систем, такі:

– новиною цього правопису стала буква ї, що вживалася не тільки для позначення йотованого і, але й для позначення і після м'яких приголосних д, т, з, с, ц, л, н. Тому після твердих приголосних писалася літера і, а після м'яких – ї (дїло, цїна, приніс);

– позначалась м’якість с перед наступним м’яким (сьвіт, сьвято);

– вживались тверді с та ц у суфіксах ск -ий, цк- ий (сїльский, нїмецкий, галицкий);

– у словах іншомовного походження послідовно вживалося м’яке л (блюза, кляса, бльокада, зоольогія).

Правопис Є. Желехівського був побудований на фонетичному принципі з урахуванням особливостей мови південно-західного наріччя. І хоча "желехівка" не була офіційно визнана у Галичині, незабаром стала зброєю проти етимології.

У 80-х роках ХІХст. особливо відчутною стала необхідність вирішення справи правопису, оскільки вже "не можна було найти і двох письменних людей, щоб однаково писали, бо навіть один і той самий чоловік не міг дотримуватись певних правил, бо всі правописні правила були занадто штучно придумані" (С.Смаль-Стоцький "Правописні непорозуміння"). Такий непевний стан в українській орфографії вимагав учених вироблення єдиного правопису, оскільки саме від правопису, за визначенням багатьох лінгвістів залежав стан вивчення мови у школах і літературний розвиток взагалі.

Тому у 1886 році С.Смаль-Стоцький та Ф.Гартнер звернулися до Міністерства освіти Галичини з листом, в якому доводили необхідність запровадження у галицьких школах фонетичного принципу. До листа додавався проект нового правопису. У відповідь на це звернення Міністерство освіти постановило уЛьвові та Чернівцях провести анкетування українських вчених з питань правопису. У Львові учасники анкети виступили проти фонетики, на що М.Драгоманов зауважив, що громадськість ще не готова до таких змін.

І тільки у 1893 році "Руска граматика" чернівецьких професорів С.Смаль-Стоцького і Ф.Гартнера, в якій узаконено було фонетичний принцип із правилом "пиши згідно правильної вимови" була схвалена Міністерством освіти Галичини як підручник української мови для шкіл. Правила правопису тієї граматики зводилось до таких:

– ліквідовано ъ (пес, стіл);

– замість буков ы та і, де вони звучать як и писали и (шия, мити);

– розрізняли і та ї за сучасними нормами;

– вживали є (житє);

– вживали ґ (ґазда);

– правильно вживали прийменник від (а не отъ чи водъ).

Боротьба за впровадження фонетичного правопису завершилася постановою австрійського Міністерства освіти (для Буковини) про запровадження фонетики у школах.

Так наприкінці ХІХст. фонетичний правопис став офіційною орфографічною системою Галичини і Буковини. Однак боротьба за його повсюдне впровадження тривала і далі, а основну роботу над удосконаленням українського правопису було зосереджено у новоствореному Науковому товаристві ім. Т.Г.Шевченка.