У західноукраїнському письменстві

В історії національно-культурного життя Галичини боротьба за впровадження єдиного правопису, яка тривала впродовж ХІХст. і не вщухала й на початку ХХст., була досить складною. Наукове і культурне життя тут обслуговувалося кількома азбуками і правописними системами: кириличною азбукою і традиційним правописом ХУІІ-ХУШст., мішаним "язичієм", російською "гражданкою" і польським абецадлом. З них традиція кириличного письма й етимологічного правопису була тут напрочуд міцна і підтримувалась галицькими граматиками слов'яноукраїнської мови Івана Могильницького (1824р.) та Михайла Лучкая (1830р.), Йосипа Левицького (1834р.). А.Кримський, характеризуючи стан правописної проблеми в Галичині на початку ХІХст., зазначав: "...там ніхто не захотів зірвати звичної для всіх вимови церковного h, буквьі ы та ъ – все там у Галичині залишилося у повній силі – так, як воно і було в ХУІІІст. з використанням старослов'янської кириличної азбуки "^1[8]. Лише наприкінці тридцятих років ХІХст. були спроби змінити правописну традицію у Галичині за зразком східної України. Першою такою спробою був правопис альманаху "Русалка Днhстровая", упорядкований і виданий "Руською трійцею" у 1837р. Поява альманаху, надрукованого українською народною мовою, гражданським алфавітом, а не старослов'янською кирилицею та новим фонетичним правописом, для Галичини тих часів була не тільки явищем прогресивним, але й "явищем наскрізь революційним", за словами І.Франка. Автори "Русалки Дністрової" відстоювали фонетичні засади правопису, дотримуючись правила: " Пиши, як чуєш, а читай, як видиш ". Пристосовуючи за зразком О.Павловського російську гражданку до звукової системи української мови, упорядники альманаху запропонували такі правила:

– ліквідували букви ы та ъ у кінці слова (за прикладом М.Лучкая, який це вперше зробив у своїй граматиці 1830р.);

– послідовно запровадили літеру і для передачі о та е (віз, сокіл, рідна, пізнала);

– однак і що походить з h передавали буквою h (недhля).

Так само через h передавався йотований і (кроhла, hде, своh);

– звук и передавали тільки через и (витягнули, встромила, ногами);

– звук е передавався буквою е, а йотований е вперше передано через кириличну є (мене, серце, ночуєш, допомагає, рубає);

– йотований о та м'якість приголосного перед о вперше запропонували передавати буквосполученням йо та ьо (його, сьогоднђ, дньовати);

– нескладовий у передавали буквою ў, а не в (порубаў, молиў);

– однак моментальний ґ передавали буквою г (грунт, гвалт);

– апостроф на письмі не позначався (бю, пє);

– етимологічне звукосполучення тсья передавалося через т-ся (бют-ся).

Намагання М.Шашкевича,Я.Головацького та І.Вагилевича запровадити в літературу живу українську мову і фонетичний принцип правопису замість церков­нослов'янського викликало збурення серед консервативних галичан, які вже охоче користувались модифікованим історико-етимологічним правописом М. Максимовича. Правопис "Русалки Дністрової" не поширився у Галичині, тим ча­сом як у Східній Україні деякі його риси були використані(йо, ьо у правописіА.Метлинського табуква є у нього ж).

Розглядаючи історію становлення українського правопису в західноукраїнсь­ких землях, необхідно проаналізувати й спроби впровадження тут ЛАТИНСЬКОЇ АЗБУКИ. 30-ті роки ХІХст. в Галичині відзначались боротьбою за утвердження тут української мови серед інших слов’янських, набравши ознак "азбучної війни". Одна частина освіченої громадськості вважала, що найкраще вирішити азбучну проблему через збереження традиційності у написанні, інша була схильна до впровадження латинського "альфабету". За таких умов у 1834 році з’явилася стаття Йосипа Лозинського "O wprowadzeniu Abecadla polskiego do pismiennictwa ruskiego". У ній автор теоретично обґрунтував питання впровадження "латинки" й польського правопису до української мови, аргументуючи свою позицію тим, що:

–кирилиця має багато зайвих букв;

– прийняття польського абецадла сприятиме поширенню української мови серед інших слов’янських, зробить її доступнішою для вивчення;

– латинськими літерами швидше й легше вчити дітей читати й писати;

– уведення латиниці полегшило б вивчення польської мови галичанам.

Дійсно, українська мова не вкладалась ні у старий кириличний правопис ні у російську гражданку, однак пропозиція Й.Лозинського про затвердження латинсь­кого алфавіту також не вирішувала проблеми нового українського правопису. Тому виступ Й.Лозинського викликав полеміку, яка сприяла пожвавленню культурно-на­ціонального руху серед галицьких українців.

На кінець 40-х років ХІХст. правописне питання в Галичині набуло особливої гостроти у зв’язку із улітературпенням тут української мови. Тому не випадково у запрошеннях на Сбор руських учених, який відбувався 19-26 жовтня 1848р. у Львові, говорилося, що за його програмою у першу чергу належить встановити однакові форми правопису і з'ясувати відмінності української мови від старослов’янської, російської і польської мов. Учасники конференції поділилися на ряд секцій, серед них і секція для впорядкування руської мови та словесності, головою якої був Яків Головацький. На засіданні секції вчені принагідне розглянули підготовлений "Проект правописи" Івана Жуківського, основними засадами якої були:

– писати так, як вимовляється, але не заперечувати й етимології;

– при побудові українського правопису "маємо ся тримати язика, яким наш на­род говорить";

– кириличну азбуку можна залишити, але деякі букви з неї слід вилучити, інші – додати.

Під час обговорення доповіді І. Жуківського на Соборі не раз виникали гарячі суперечки: одні вчені хотіли, аби правопис був наближений до церковнослов'янсь­кого, інші – щоб він відбивав живу народну мову. Після тривалих дискусій Собор прийняв компромісне рішення: кирилиця залишиться у церковних книгах, а в світ­ському письменстві поруч з нею повинна увійти в життя "гражданка", пристосована до народної мови. Галицькі вчені ухвалили також постанову, згідно з якою затвер­джені етимологічні правописні правила вважалися обов'язковими для шкіл та пись­менників, які не вникали у граматичні тонкощі. А для вчених-філологів залишалася певна свобода у дотриманні орфографічних норм, що мало сприяти подальшому його удосконаленню.

Собор не вирішив правописної проблеми в Галичині, однак уже те, що його ухвалою дозволялось паралельно із кирилицею користуватись і гражданським алфа­витом, пристосованим до українських потреб було значною подією.

Таким чином, ні у Східній, ні у Західній Україні в І пол. ХІХст. єдиного зага­льновизнаного правопису не було. Провідна роль у виробленні й організації україн­ського правопису на фонетичних засадах належала східноукраїнським ученим і письменникам, тоді як галицька інтеліґенція дотримувалась в більшості своїй ети­мології. Проте виразно виявилась загальна тенденція в історії українського право­пису цього періоду – виробити такий правопис, який би найповніше й найточніше фіксував норми формованої української національної мови.