Музична культура першої половина ХХ ст

Музичне мистецтво першої половина ХХ ст. має складний, суперечливий характер. В ньому відобразилися проблеми соціально-суспільного життя в Європі. Воно тісно зв’язано з філософськими та літературно-художніми течіями часу. З’являються нові напрямки: експресіонізм, урбанізм, фовізм, футуризм, неокласицизм, неофольклоризм. Народжуються атональна та політональна музики, додекафонна система.

Неокласицизм та експресіонізм – два полюси модерністського мистецтва 1-ї пол. XX ст. Емоційної напруженості експресіонізму музика неокласицизму протиставляє стриманість виразів, ясність задуму. Х. Ейслер охарактеризував ці дві протилежності як ”перегрівання” та ”переохолодження” емоцій. Представники неокласицизму прагнули відродити стиль ранньокласичної та докласичної музики. Атор статті ”Новий класицизм” (1920), яка стала маніфестом цього напрямку – італійський композитор, піаніст, педагог Феруччо Бузоні – відокремлював неокласицизм від романтизму, до якого відносив також імпресіонізм та експресіонізм. Найбільшого розвитку неокласицизм досяг в період між двома світовими війнами (1930-1940 р.). Позитивним у неокласицизмі є опора на естетичний ідеал минулого, негативним – відхід від проблем і тривог сьогодення у бік елітарного мистецтва. Лідером світового неокласицизму став І. Стравінський.