Тема 5. Культура доби бароко і Просвітництва

Йоганн Кеплер(1571 – 1630рр.) – підтвердження теорії Коперника, математичні розрахунки руху планет.

Рене Де Рене Декарт(1596 – 1650рр.) – філософ, математик, природознавець, що обґрунтував основний засадничий принцип пізнання «Cogito ergo sum»( Я мислю – отже існую). На думку вченого, наука повинна стати знаряддям панування людини над силами природи.

Ісаак Ньютон (1643 – 1727рр.) – англійський фізик, астроном, математик, засновник класичної механіки, закону всесвітнього тяжіння, що на декілька століть уперед визначили напрям розвитку природознавства, започаткували науково-природничу картину світу, безкінечного в часі і просторі.

Лише за декілька десятиліть 17-ого століття європейські вчені залишили далеко позаду наукові знання середньовіччя, зробили великі кроки вперед порівняно з античною наукою.

Релігійний поділ Європи – чинник, що, чи не найсуттєвіше впливав на розвиток всієї епохи. Німецька реформація на чолі з Лютером на початку 16-ого століття порушила основи католицької ієрархії, в Голландії, Англії, Франції десятки років точилась гостра боротьба між католиками і протестантами. Там, де перемогли прибічники папського престолу (Іспанія, Італія, Польща, Чехія) з середини 16-ого століття запанувала КОНТРРЕФОРМАЦІЯ, на чолі якої стала римська інквізиція, орден отців ієзуїтів, сили феодальної реакції. Гуманізм, вільнодумство, наукові відкриття в цих країнах були поставлені поза законом і переслідувалися (згадаймо виклик Галілея на суд інквізиції і його привселюдну відмову від своїх ідей; спалення Джордано Бруно в 1600р.).

Таким чином, світогляд людини епохи бароко і Просвітництва формувався під впливом різноманітних, суперечливих та інколи незбагненних чинників. Відкриваючи для себе безмежжя всесвіту, пише автор книги,, Світло українського Бароко” Анатолій Макаров,- розум 17-ого століття загубився в ньому як у пустелі. Якщо Земля, на думку Паскаля, лише піщина в пустелі, то чого варта сама людина, який сенс її існування? Психологічно комфортний світ християнської теології розпадався з кожним новим науковим відкриттям. Церква шукала опори і допомоги від’’сильних світу цього’’ у постійних чварах і війнах, намагаючись зберегти і зміцнити свої позиції серед вірян, примусити інтелектуалів до покори. «Світоглядний песимізм» став основною рисою у настроях багатьох, особливо освічених людей. Характерними його ознаками були меланхолія, сум, трагедійність, драматизм. Люди уподібнювалися до акторів у театрі, які як маріонетки грають свої ролі, не знаючи змісту і фіналу п’єси. Недарма девізом епохи стали слова Шекспіра «Весь світ театр, а люди в ньому актори!». Дещо інші відчуття панували серед аристократів і дворян, що зневірялися не тільки у Богові,але й у своєму майбутньому. Сакраментальний вислів короля Людовіка 14-ого «після мене хоч потоп» став їх життєвим кредо.

В моду знову входить античний гедонізм, згідно з яким єдиний сенс існування – насолоджуватися життям. В такий спосіб формувалася «барокова свідомість», постала людина бароко, в мистецтві виник новий стиль, який яскраво відображував новий світогляд. Сам термін Barocco (іспан.,італ.) – може бути визначений як щось дивне, химерне, зіпсоване і неправильне.В жаргоні моряків давно використовувалася назва «PEROLA BAROCCа» - перлина неправильної форми, чудернацький витвір природи. Як вже було в історії з готикою негативна естетична оцінка, яскрава характерність стали науковим терміном, даючи можливість порівняння різних епох та стилів. Для вчених кінця 18-ого середини 19-ого століть, що вважали античність, ренесанс і класику взірцями, сам дух, естетика епохи сумнівів і зневіри були смішними і неприйнятними. Це може бути проілюстровано наступною таблицею:

Крім того бароковим художнім творам були притаманні гіперболічність (перебільшення), метафоричність (перенесення змісту, приховане уподобання – «король Сонце…»), пафос (пристрастний, емоційний вираз).

Перш ніж проаналізувати найбільш видатні твори бароко, задамо собі питання, яке неодмінно постане. Як в епоху математичного раціоналізму, великих успіхів науки, експериментального природознавства, могло існувати таке нераціональне мистецтво, занадто пишна і ускладнена література, навіщо, врешті, розумні люди носили всі ті чудернацькі перуки і камзоли, панталони і шляпи з довгим пір’ям?

В своїй книзі Анатолій Макаров пише, що мистецтво бароко стало механізмом психологічного захисту моральної свідомості людини від світоглядних криз. Людина шукала порятунок не в світоглядних концепціях природознавства, а на краєчку власного розуму, де з давніх-давен знайшло собі притулок мистецтво зі своїм неоднозначним, інколи алогічним мисленням. В інтимному світі духовних цінностей людина заховалася від раціоналістичного скептицизму.

Долаючи страх перед земною стихією, відкриваючі невідомі досі землі, населені тубільцями, європейці стали більше цінувати цивілізацію, відокремлювали себе від некультурних людей – дітей природи. Все, що було пов’язано Naturою сприймалося зверхньо, ототожнювалося з дикістю, невіглаством.

Ось чому «культурні» дами носили штучну високу зачіску, корсети, ходили на високих підборах, чоловіки вдягали напудрену перуку, користувались парфумами, голили бороди і вуса. В моду увійшов галантний стиль. Серце дами можна було завоювати не героїчними подвигами і перемогами на рицарських турнірах, а умілим фліртом, манерами, поведінкою джентльмена (gentle англ. – м’який, ніжний, приємний). До чого сила, коли «вбивають» словом, або пострілом з пістоля.

Неофіційною духовною доктриною, фактично релігією освічених людей, поступово стає деїзм, в якому бог мислиться лише як Великий архітектор, механік, що,подібно до годинникаря, створив і запустив світовий механізм. Відтоді Бог віддалився від земних справ і спочиває, тому не варто очікувати страшного суду, а пекло і рай – лише абстракції. Такому Богу не варто молитися, в нього треба лише вчитися.

Що ж до барокового стилю, то тут необхідно дати декілька коротких тез.

1. Бароко – вершина художньої культури, найбільш універсальний після класики, і останній великий стиль Європи.

2. Бароко – результат гармонійного синтезу кращих надбань попередніх культур: античної міфології, християнської містики, елліністичної пишності і вишуканості, ренесансної майстерності і техніки.

3. На відміну від Ренесансу, здебільшого італійського явища, барокова культура утворила цілий ряд яскравих національних шкіл. Це, зокрема, італійське, іспанське, фламандське, голландське, чеське, польське, українське бароко тощо.

Значний поштовх до розвитку барокового мистецтва в католицьких країнах дала Контрреформація. Напевне, католицька ієрархія і отці ієзуїти, даючи замовлення на будівництво пишних храмів, оздоблених скульптурою, фресковим живописом, дорогоцінними культовими речами, хотіли підкреслити велич церкви, її силу справити вплив на віруючих. Справжнім генієм католицького бароко був Лоренцо Берніні(1598-1680рр.) – архітектор і скульптор, творець грандіозного ансамблю собору св. Петра в Римі. Йому належать задум і створення інтер’єрів, скульптур, соборної площі і колонади, папської катедри (ківорія). Хрестоматійним твором майстра є скульптура Свята Тереза у церкві Санта Марія делла Вітторія в Римі(інколи цю композицію називають Екстаз Св. Терези). Віддана Богові, молода монахиня,дійсно впадає у екстаз, втрачає свідомість перед Ангелом, що готовий пронизати її серце стрілою святого одкровення. Таких скульптур ще не знала історія. Це справжня містика, суцільна зосередженість на духовній миті. Посилює настрій і техніка виконання твору: мармур робиться гнучким, як віск, а фігури ніби рухаються, випромінюючи енергію і неспокій.

Не меншим ніж Берніні майстром архітектурних містифікацій був Франческо Борроміні(1599-1667рр.), що також працював у Римі. Стіни і інтер’єри споруджених ним церков характеризує неспокій, бурхливий ритм, куполи спіралями звиваються до неба.

Творцями так званого ієзуїтського бароко були архітектори Віньола і Делла Порта. Збудована ними в Римі церква ІльДжезу(Ісуса)(1575) – головний храм ордена ієзуїтів стала взірцем для подібних споруд по всій Європі – від Португалії до Польщі.

Найбільш уславленим живописцем, що виконував замовлення католицької церкви, був Мікеланджело да Караваджо(1573-1610рр.). В розписах церков, вівтарів і картинах він вперше застосував прийом різкого контрасту світла і тіні, що надавало творам загадковості і емоційної напруги. Так само, художники Гвідо Рені, Пьетро да Кортона писали в церквах гігантські фрески, створюючи ілюзію безмежного неба, заповненого фігурами ангелів і святих.

Крім італійського, особливою пишністю і багатством відзначалося португальське, іспанське, чеське, віденське бароко. Навіть сьогодні, перебуваючи в інтер’єрах барокових храмів, людина переживає справжній культурний шок, не взмозі осягнути всього побаченого.

Іншим був напрям бароко в протестантських країнах. Архітектура тут позбавлена пишності, а інтер’єри багатства. В живописі(саме писанні живого життя, а не святого образу)який повністю витіснив іконопис, неперевершена роль майстрів Голландії і Фландрії(нинішня Бельгія).В цих країнах вперше з’являються нові мистецькі жанри – автопортрет, сімейний і груповий портрет, натюрморт, пейзаж, марина(морські сцени).

Фламандець Пітер Пауль Рубенс(1577-1640рр.) не тільки геніальний художник, але, в повній мірі, людина бароко. Його творчість і особисте життя – яскравий феєрверк. Він залишив по собі величезну мистецьку спадщину і багатство, мав десятки учнів, виконував замовлення королів, церкви, аристократів, був дипломатом. Останній раз одружився у віці близько 60 років на 16 річній красуні, яка народила йому дітей.

Голландець Рембрандт Харменс ван Рейн(1606-1669рр.)для багатьох фахівців – фігура номер один в усій історії мистецтва. Кількістю «рембрандтів» неофіційно визначається місце в суперництві найбільших музеїв світу. Доля художника була не простою: пізнавши багатство і славу, він все втратив і помер бідняком, поховавши за життя двох дружин і сина. Про творчість Рембрандта написані романи, створені цикли документальних і художніх фільмів.

Хотілося б лише привернути увагу молоді до таких шедеврів як «Нічна варта», «Даная», «Повернення блудного сина», «Вірсавія», цілої низки чудових автопортретів художника, зображень його друзів і рідних. Рамбрандт був одним з найкращих граверів свого часу, його офорти, навчаючись в академії мистецтв, вивчав і копіював Тарас Шевченко.

17 століття називають золотим віком голландського мистецтва. Крім вже згаданих епоха висунула цілу плеяду видатних художників: Франса Хальса(1580-1666рр.) неперевершеного портретиста; Яна Вермера(1632-1675рр.), що вперше в мистецтві застосував камеру обскура – попередницю фотокамери, для вдосконалення перспективи і освітлення, малих голландців(Пітер де Хох, Якоб ван Рейсдаль, Герард Терборх, Ян Стен та інші), які у невеликих за розмірами полотнах майстерно відтворювали життя та побут бюргерів і простого люду.

Художником короля і королем художників називають іспанця Дієго Веласкеса(1599-1660рр.). Весь час перебуваючи при дворі іспанських монархів, Веласкес поруч із їх офіційними портретами створив надзвичайно реалістичні(не зовсім барокові) портрети їх слуг – карликів, гувернанток, ткаль, але з особливою любов’ю він ставився до маленької принцеси – інфанти Маргарити. Усі дев’ять портретів дівчинки у віці 6-9 років, які встиг написати художник до своєї раптової смерті, збереглися у королівському палаці. Загадковим чином один із цих безцінних шедеврів сьогодні знаходиться в експозиції київського музею імені Ханенків.

Література Бароко зовсім не така яскрава і геніальна як мистецтво. Вона, як уже відзначалося, ускладнена, перевантажена метафорами і гіперболами, надмірно символічна і пафосна, її надзвичайно складно сприймати сучасному читачеві. Використовуючи театральні прийоми, письменники і поети намагаються перенести людину в ілюзорний, фантастичний світ або далеке минуле. Справжні літературні шедеври, як правило, відносять не до бароко, а до Просвітництва.

Барокова ж музика – явище абсолютно унікальне. Порівнюючи її здобутки із попередніми епохами, можна сказати, що музичне мистецтво стало загальнолюдським надбанням і духовним стрижнем сучасного людства лише з барокової доби. Від появи опери(драми для музики) на рубежі 16-ого 17-ого століття і до смерті геніальних Баха і Генделя у середині 18-ого століття тріумфально підноситься музичне бароко. Воно являє собою космологію і теологію, сповнену сокровенних таємниць, царство поліфонії(багатозвучності), пишної орнаментики, сильних пристрастей та почуттів.

Безсмертна творчість і геній Іогана Себастьяна Баха(1685-1750рр.) автора близько 300 духовних кантат(пісноспівів), чисельних ораторій, що виконувались під час богослужіння(у 2000 році силами оркестру, хору, балету Національної опери України була поставлена ораторія Пристрасті Христові за Матвієм(1729р.). У цьому феєричному дійстві брало участь понад 250 виконавців.).Крім того композитор писав твори для органу, клавесину, скрипки, фортепіано. Музика Баха пережила віки, сьогодні її слухають в усьому світі, постійно вона виконується артистами опери, філармонії, в церквах і органних залах, на класичних концертах і в аранжуванні популярних і рок музикантів.

Георг Фрідріх Гендель(1685-1759рр.) на відміну від Баха, не лише славить небеса, але й міцно стоїть на землі. Він подекуди вдається до міфологічних та історичних сюжетів,є автором понад 40 опер та чисельних ораторій.

П'єси для клавесина писали англієць Генрі Пьорселл(1659-1695), французи Франсуа Куперен(1668-1733), Жан Батіст Люллі(1633-1687). Взагалі музика бароко за виключенням творів геніїв, про яких згадувалось вище, продовжувала носити придворний характер, нею супроводжувались урочисті події, бали, церемоніали.

Просвітництво. Енциклопедизм.

У другий чверті 18століття бароко, ще залишається мистецьким образом епохи, починає поступатись Просвітництву. Передові ідеї і винаходи дедалі більше поширюються в суспільстві, картина світобудови починає впорядковуватись і перестає бентежити розум. Найбільш помітними нові тенденції були у Франції і Англії. Сам термін ПРОСВІТНИЦТВО вперше зустрічається в працях філософів і вчених кінця 18-19 ст. Вольтера, Гердера, Канта. В науці його характеризують як вік розуму, філософів.

Сутність Просвітництва можна звести до наступного:

1) Епоха поширення знань, освіти серед широких суспільних верств. просвітительство. Спираючись на науку, раціональні методи пізнання, просвітителі намагаються реформувати систему освіти, вирвати її з під впливу церкви і схоластики, зробити широко доступною усім верствам суспільства. З'являються перші, утримувані державним коштом школи - інженерні, політехнічні, ремісничі де могли навчатися усі діти віком до 14 років. Починають діяти перші публічні бібліотеки.

2) Послідовна критика основ феодального ладу, станових привілеїв, кріпосницьких порядків. Ідея суспільної рівності і відповідальності усіх перед одним законом. На противагу "божественній владі монарха" висувається ІДЕЯ СУСПІЛЬНОГО ДОГОВОРУ - юридично оформленої угоди між монархом і всіма станами суспільства(фактично конституційна монархія), тако ж ідея освіченого абсолютизму, тобто форм правління які спираються не на насильництво і примху, волю монарха, а на поради філософів, науковців, об'єктивні закони розвитку.

3) Просвітництво, яке вже згадувалось, проголошувало розум основою буття людини, вся поведінка і мораль якої будується на принципах здорового глузду і " розумного егоїзму ". Останній, основним критерієм суспільного служіння і доброчинності індивіда вважає насамперед "любов до себе". Героями нової доби стають люди розумні, розсудливі, винахідливі, підприємливі та ініціативні. В літературі такий образ втілений у Робінзоні Крузо Даніеля Дефо(1719), Гулівері Джонатана Свіфта(1726), численних персонажах Д.Дідро, Вольтера, Прево, Річардсона, Бомарше та інших.

4) Що ж до світогляду, то просвітництво проголошує свободу совісті, віротерпимість, які, однак, поєднуються з гострою критикою церковної ієрархії, релігійних забобонів та фанатизму.

Значним поштовхом в розвитку європейського Просвітництва у др. половині 18 ст. стала підготовка і видання французької Енциклопедії (Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел), що виходила протягом 1751-1772рр. Головним редактором Енциклопедії був Дені Дідро(1713-1784)- видатний мислитель, письменник, людина надзвичайного темпераменту., пристрасті і енергії, блискучий організатор. Геній Дідро творив епоху. Його статтями до енциклопедії, такими як "Людина", "Громадянин", "Тиран", "Привілеї", "Законодатель" захоплювались усі мислячі люди Європи від вчених до монархів. Навіть Катерина II, прагнучи бути освіченим монархом, запросила мислителя у Петербург, як дорадника і головного бібліотекаря, заплативши жалування на 50 років уперед.. Щоправда, після двох років, проведених у Петербурзі(1773-1774), Дідро, пізнавши справжню суть російської монархії, повернувся додому.

Навколо видання Енциклопедії Дідро об’єднав інтелектуалів Франції. Членами редколегії та авторами багатьох статей були математик Д'Аламбер, історик Тюрго, архітектор Блондель, скульптор Фальконе, природознавець Гольбах, знавець права Монтеск’є(загалом 183 автори). Центральними постатями Просвітництва серед енциклопедистів були Вольтер і Руссо. Марі Франсуа Аруе Вольтер(1694-1778) драматург, прозаїк, науковець, філософ. Його роль у просвітництві можна порівняти з Леонардо да Вінчі у Ренесансі. Гострий критичний розум, в'їдлива іронія та гумор з якими він викривав вади феодального суспільства забезпечили йому славу і шанування серед численних прибічників від Англії до Росії, а також ненависть у феодально-клерикальних колах. Вольтерівскі сентенції " роздавіть гидоту","якщо бога не було б, його слід було б вигадати" стали ідейним закликом до переустрою суспільного ладу не тільки Франції, але і всієї Європи.

Жан-Жак Руссо(1712-1778)- письменник і філософ, що висунув теорію суспільного договору, парадоксально поєднує в своєму світогляді природу і Бога, деїзм і атеїзм. Гострій критиці він піддавав сучасну йому цивілізацію засновану на нерівності, марнотратстві природних ресурсів, розбещенні людей." Плоди земні належать всім,- казав Руссо,- земля ж-нікому." Про величезний вплив ідей Руссо на суспільну свідомість свідчить вже те, що після смерті філософа, його пам'яті і праху у Пантеоні поклонялись як королева Марія Антуанетта, так і вождь революції Робесп'єр, або імператор Наполеон.

Незважаючи на заборони цензури, невдоволення короля і церкви, численні судові процеси і переслідування Дідро та його однодумці видали 28 томів Енциклопедії(17 текстових, 11- карти та ілюстрації) тиражем 4 тис. примірників, які, попри досить високу ціну, розійшлись вмить. До 1789р. вийшло ще 5 видань більшими накладами, але доступніші і дешевші, що стало потужним засобом розповсюдження передових просвітницьких ідей.

Отже Просвітництво започаткувало новий етап в історії і культурі людства. Воно підготувало грунт для Великої Французької революції(1789), війни за незалежність у Північній Америці(1775-1783), сприяло створенню перших європейських конституцій, його ідеї і практика заклали фундамент сучасної освіти, науки, демократії.

В епоху Просвітництва в європейській художній культурі крім бароко виникають течії рококо і класицизму. Батьківщиною Rococo (від фр. rocaille-мушля) була Франція. Нова художня течія відповідала потребам королівського двору і аристократії, характеризуючи їх світогляд і стиль життя. В рококо практично відсутні релігійні пристрасті і героїка, натомість оспівується приватність, камерність та інтимність, культ кохання і галантні манери. Естетика нового стилю базувалась на декоративності, вишуканості, екзотиці і манірності. В моду входять так звані шінуазері,- східні китайські та японські порцеляна, меблі, живопис на шовку, гобелени. Основним стильовим елементом стає рокайль- декоративна мушля, або манірно вигнуте стебло рослини. яскраві фарби замінюються ніжними пастельними тонами. В садах і парках з’являються казкові печери, гроти, мисливські будиночки для усамітнення і розваг. В живописі набуває популярності пастораль (сцени з "пастухами і пастушками", що віддаються флірту і коханню на природі).

Серед видатних живописців епохи рококо французи Антуан Ватто(Паломництво на острів Кифера), Франсуа Буше(виконавець численних замовлень Людовика 15 та придворної знаті), Огюст Фрагонар(учень і послідовник Буше), італійці Джамбаттіста Тьєполо, Антоніо Каналетто та Франческо Гварді - співці казкової Венеції з її буднями, святами і карнавалами.

Попри всю здавалося б камерність, рококо стало значним явищем в історії культури, що не мало прототипів і справило вплив на розвиток архітектури, живопису, скульптури, декоративно-ужиткового мистецтва багатьох європейських країн - Німеччини(палаци Сан Сусі у Потсдамі та Цвінгер у Дрездені,мейсенська порцеляна), Франції(Версаль), Росії(Царськосільський, Петергофський та Оранієнбаумський палаци), Австрії, Польщі, України. У другій половині 18-го ст. в середовищі європейської аристократії рококо виходить з моди. На зміну йому приходить класицизм.

Під класицизмом (у Західній Європі послуговуються терміном неокласика) слід розуміти епоху розвитку і художній стиль які встановлюють свою спорідненість з класикою античності, вважаючи її взірцем як суспільного розвитку, так і мистецької досконалості. Ми вже знаємо, що у переломні епохи розвитку європейських країн класика неодноразово виступала чинником стабілізації, збирання сил нації, втілення суспільних ідеалів, навіть гегемоністських претензій правителів. Такими були епоха Ренесансу в Італії, епоха Людовика 14-ого у Франції. Навіть в період розквіту бароко, при дворі Короля-Сонця класичним взірцям віддавалась перевага за їх строгу ієрархічність і впорядкованість, підконтрольність владі. Прикладом драматургії була творчість П. Корнеля, Ж.Расіна, Мольєра, в мистецтві - живопис Н.Пуссена та К. Лоррена. Але в період панування Просвітництва, класика вже не могла бути лише примхою влади, чи модою аристократії, вона живилась потребами суспільства, підґрунтям якого ставали раціоналізм, антропоцентризм і демократія. Величезний вплив на цивілізованих європейців справили археологічні відкриття античних міст Помпеї та Геркуланума,(1750р), вихід "Історії мистецтв" Й.Вінкельмана (1764) " Розмов про мистецтво" Ж.Ж.Руссо, трактату "Лаокоон " Г.Лессінга, "Салонів" Дідро. У названих працях мистецтво перетворювалось на науку, а античні твори на взірці суспільно-громадського звучання і виховання.

Класицизм, як явище загальноєвропейське набув розвитку вже на рубежі нового 19-ого століття(про це йде мова в наступній темі), але і у 18 столітті залишив чимало шедеврів. В архітектурі - ансамбль паризької площі Concorde ("Згоди"), палац Малий Тріанон у Версалі(Ж.Габріель), паризький Пантеон(Ж,Суфло),т.зв." Катерининський класицизм " у Петербурзі і Москві(ціла плеяда видатних імен архітектури - Чарльз Камерон, Юрій Фальтен, Василь Баженов, М.Казаков; скульптори - М.Козловський, Ф.Шубін, Е.Фальконе, художники-Ф,Рокотов, Д.Левицький, В.Боровиковський, Ф.Щедрін та ін.).

В Англії провідником неокласики в архітектурі був Р.Адам, в мистецтві майстерно поєднували класику з реалізмом Уільям Хогарт, Джошуа Рейнольдс. Унікальну серію офортів у 4 томах під назвою"Римська давнина" створив італієць Джованні Баттіста Піранезі(1720-1778). Гравюри Піранезі справжня симфонія класичних форм - мостів, гробниць, скульптур, колон, храмів. Окрім зображення давніх руїн, майстер своєю фантазією відтворює зниклі пам’ятки, надає їм подекуди грандіозної величі, пробуджуючи ностальгію за великим минулим. Послідовниками Піранезі були художник Гюбер Робер(1733-1808), театральний декоратор Пієтро Гонзага(1751-1831). Їх капричіо (італ. capriccio - фантазія, каприз, примха) на античні теми викликали загальне захоплення у просвітницьких колах.

3.УКРАЇНСЬКЕ БАРОКО.

В історії кожної нації є вершини, на які вона сходить завдяки максимальній концентрації своїх матеріальних і духовних сил, акумуляції всієї енергії на творенні, а не руйнації. Усвідомлення народом своєї єдності, коріння, етнічних витоків завжди супроводжувалось злетом культури, створенням справжніх шедеврів людського генія, які і через віки вражають нащадків, служать предметом гордості і шанування, збуджують до творчості нові покоління.

Саме таким, золотим віком української культури, була друга половина 17-ого середина 18-ого століття - доба гетьманщини, або епоха українського бароко.

Назва питання, яке ми пропонуємо у лекції, безумовно, не вичерпує усіх проблем культури зазначеного періоду. Дехто з дослідників навіть вважає некоректним застосовувати європейський термін БАРОКО в характеристиці національного культуротворення і пропонує термін УКРАЇНСЬКЕ ВІДРОДЖЕННЯ, вважаючи, що дійсний ренесанс нації відбувався не у 16 ст., а в добу від Хмельницького до Розумовського. Залишимо вченим ці проблеми, для нас важливо не те, коли з’явилось бароко в Україні, і що в ньому є запозиченим із Заходу, а що своєрідним. Нам треба зрозуміти, яким чином українська ідея знайшла вираз у шедеврах світового рівня, що і в 21 столітті залишаються духовним стрижнем нації.

До українського бароко ми відносимо такі надбання як загальний рівень культури, розвиток освіти, досягнення в образотворчому мистецтві, літературі, творчість геніїв. Оскільки стрижень національної культури формувався в Гетьманщині слід, з нашої точки зору, основну увагу приділити її пам’яткам. Що до бароко в Західній Україні, яке розвивалось, переважно в річищі європейської, католицької культури, пропонується цю проблему опрацювати самостійно. Теми творчих завдань та рефератів можна присвятити таким непересічним явищам як львівське бароко, творчість Івана Пінзеля, Бернарда Меретина, Августа Мощинського, Фасінгера тощо. Усім, хто насправді хоче заглибитись у пізнання краси бароко, радимо звернутись до праць визначних українських мистецтвознавців та істориків культури Ф.Ернста, Г.Лукомського, М.Макаренка, М.Цапенка, Г.Логвина, П.Білецького, В.Вечерського, А.Макарова та ін.(див. Список літератури). В працях, що виходили в радянський час, цензура, вочевидь, намагалась вилучити сам термін українське бароко, щоб не зосереджувати увагу на якійсь відмінності української культури, так само уникали згадки імен найвизначніших меценатів -Мазепи, Апостола, Самойловича, Розумовського. Замовчувались і питання про причини знищення, або жалюгідний стан багатьох памяток.

Першим періодом розвитку бароко в Лівобережній Україні були 1650-1680р.р. Цей час називають добою КОЗАЦЬКОГО, АБО СТАРШИНСЬКОГО БАРОКО. Після Визвольної війни та Руїни поступово відроджувалось життя, налагоджувались стосунки з іншими країнами. Європейський бароковий стиль з характерним пафосом боротьби, пластичною експресією і багатством мальовничих композицій якнайкраще відповідав піднесенню національної свідомості українців, тріумфові перемоги і створення власної держави. Країна відроджувалась, гарнішала на очах. "Поки що на обрії ось-ось майорів стяг перемоги, веселковими фарбами малювалося майбутнє,- пише П.Білецький. - Породжене цими надіями натхнення живило українську культуру кільканадцяти десятиліть, було тим сонцем, що опромінювало "козацький ренесанс.". У щоденниках Павла Алепського, сина антіохійського патріарха, що у 1654 та 1656 роках з посольством подорожував Україною передаються враження, що справили на мандрівника, прості українці. Він із захватом говорить про їх гостинність, охайність в одязі та побуті, щирість і співочість, дивується високою, як на той час,освіченістю. Алепський змальовує багато красивих міст, містечок і сіл, що трапляються дорогою, густі гаї, рясні сади "лани усякого збіжжя заввишки людини, неначе то море безкрає...о яка це благословенна країна, що за благословенний народ! Який він численний!’’ - завершує автор свій опис.

Ще не почалася Руїна, про яку ми прочитаємо у Самійла Величка:" Видах многіє гради і замки безлюдніє...поля і долини запустєлиє...много костєй чєловєчєских, сухих і нагих, только нєбо покровом сєбє імущих..." Але і рани Руїни швидко загоювались, козаки вміли порядкувати на своїй землі. Образом мирної доби стає козацький собор, що, майже не змінюючи простих форм січової дерев’яної архітектури, вдягається у камінь, прикрашається різьбленням, орнаментованими дерев’яними іконостасами. Від тої доби до нас дійшли Іллінська церква у Суботові (1653р.)- усипальниця Богдана Хмельницького, Успенський собор Єлецького монастиря, храм 12 століття, відреставрований за бароковою модою у 1670 рр. У Чернігові і Седньові, де були родинні маєтки полковника Лизогуба, збереглись дві унікальні кам’яниці- старшинські помешкання(за планом хата на двоє сіней) і фортеці водночас із товстими стінами, вікнами-бійницями, підземним ходом.

З середини 17-ого століття посилюються демократичні мотиви у мистецтві. В гравюрах лаврської друкарні поруч із церковними сюжетами з’являються реалістичні портрети, світські елементи.

Рубіж 17-18-го ст., відомий в історії як доба Мазепи, був часом найвищого піднесення українського бароко. Воно набуло своїх неповторних рис і досконалості, увібрало кращий європейський досвід. Православне духівництво і козацька верхівка в той час не відділяли себе від народу, охоче демонстрували єдність з ним своїх смаків та інтересів. Шедеврами архітектури цієї доби є церква Всіх святих над Економічною брамою Київської лаври (1696-1701), Катерининська церква у Чернігові (1715), Покровський собор у Харкові (1689) та Георгієвський собор Видубицького монастиря (1696-1701). Всі вони у плані повторюють дерев’яні козацькі церкви трьох або п’ятиглаві, хрестоподібні, вони не мають чітко визначеного фасаду - рівні на всі боки, стрункі, пронизані світлом числених вікон, з незкінченим кам’яним орнаментом на стінах. "Собор ніби не має стіни,-пише А. Макаров, - бо те, що було в його давньоруського попередника стабільною, надійною, чітко окресленою в просторі стіною, в даному разі починає саме розчленовуватися, подрібнюватися, вигинатися під різними кутами. Храм ніби прагне розчинитися у просторі, а простір намагається проникнути у нього, злитися з ним. Храм чимось нагадує живу і рухливу в кожному її вигині хмару. Хмару, що зпустилася на землю і ще не встигла застигнути, скам’яніти, відокремитись від повітря, що її породило". Ось в такий спосіб і постало наше національне диво, образ незалежності, наш Парфенон.

Разом з тим, в добу Мазепи, приходять нові ідеї про одноосібність, монархічність гетьманської влади, концентрацію всієї сили в одних руках, знову ж таки, заради зупинення чвар і розбрату.

Ось як це звучить у пісні-Думі,що належить гетьману:

Гей, братища, пора знати, Пчулка бідна матку маєть,

Що не всім нам пановати, І оноє послухаєть.

Не всім дано всеє знати, "Чом ти братов не учила,

І річами керовати. Чом од себе їх пустила?

На корабель поглядімо, Ліпше було пробувати

Много людей полічимо: Вкупі лихо одбувати!

Однак стерник сам керуєть,

Весь корабель управуєть

Ідея національної монархії знайшла свій вияв, насамперед, в архітектурі - монументальній, державній. На кошти Мазепи наприкінці 17ст. зводиться величний Микільський (т.зв.Військовий) собор, будівля Чернігівського колегіуму(1700-1702), здійснюється капітальна перебудова київської Софії- храм набуває пишного барокового оздоблення, до нього прибудовується Велика дзвінниця,завершується будівництво стін Києво-Печерської лаври, реставрується Успенський собор.

Обов’язковою умовою здійснення державницьких проектів був розвиток освіти. Перші цеглини в її фундамент заклали діячі братств кінця 16 ст., гетьман П.Сагайдачний, отаман війська запорозького І.Петражицький, митрополит П.Могила. Поширення освіти в добу гетьманщини, її демократичний характер було найсуттевішим виявом національної ідеї. Вочевидь, що система початкової освіти складалась наприкінці 17 ст. Є дані, хоч і неповні,що у 1732 р. в Слобідській Україні було 129 шкіл, а в 1740-1748 рр. в 7 з 10 полків гетьманщини діяло 866 початкових шкіл.

Таким чином, освіта в гетьманщині була доступна якщо не всім, то широким колам дітей козацтва, міщанства, навіть селян, не говорячи вже про шляхту. Звичайно, рівень багатьох шкіл, де викладали дяки був не високий, але люди навчались рідної мови, навчання тісно повязувалось з глибинними пластами народної культури. Яскравим прикладом може служити вченість Григорія Сковороди і Тараса Шевченка. В ній органічно поєднуються низова народна культура,церковні традиції,шкільна грамота. Феномен шевченкової мови в поезії деякі дослідники пояснюють тим, що в роки дитинства Тараса в школах надніпрянщини ще існували школи дяківки, справжні релікти шкільної системи започаткованої братствами і могилянською академією. В цих школах і в сім’ї Шевченко познайомився з «Мінеєю» Туптала, віршами Сковороди, народними піснями, псалмами.

Феноменом українського бароко була і Києво-Могилянськаакадемія. Один із перших загальноосвітніх вищих навчальних закладів Східної Європи, вона бере свій початок від Київської братської школи (1615 р.), яка, як відомо, об’єдналась із школою при Печерській лаврі (1632 р.) і отримала назву Києво-Могилянської колегії. Сучасники прирівнювали колегію до академій (університетів)хоча офіційний статус і назва академії була закріплена лише в 1701 р. В період найвищого піднесення Академія налічувала 1,7 тис. учнів (1700 р.), в середньому ж, з кінця 18 до початку 19 ст. тут вчилось 800-1000 учнів. Значну їх частину складали сини міщан, козаків, селян. Навчання продовжувалось 12 років (8 класів), вищу ступінь складали 2-х річна школа філософії, 4річна богослов’я, школи риторики і поетики. В різний час в Академії вчились десятки іноземних студентів,тут була бібліотека, що налічувала близько 12 тис. томів, особисту бібліотеку у 2 тис. книжок передав закладу Петро Могила. В стінах Академії вчились і працювали професорами визначні люди епохи,просвітителі І.Гізель, Ф.Прокопович, С. Яворський, Г. Кониський, М.Ломоносов (1734р.), С.Полоцький, Д.Туптало, Л.Баранович, Г.Сковорода. Про те наскільки високим був рівень вченості і попит на українських академіків свідчить той факт, що після заснування першого вищого навчального закладу Росії Московської словяно греко-латинської академії в 1701 і до 1762р.в ній працювало близько 100 професорів з Києва, а з 21 ректора 18 були могилянцями. Один із ректорів Феофан Прокопович став радником Петра 1 і фактично очолив православну церкву.

З посиленням тиску російського самодержавства на Україну академія втрачає своє значення і у другій пол. 18ст. перетворюється у суто релігійний заклад. Втрачає національні ознаки і система початкової освіти.

Українське друкарство, так само, постійно переслідувалося самодержавством.

Діяльність Києво-Печерської та Чернігівської друкарень, які випускали богослужебні книги і твори тогочасних письменників Інокентія Гізеля, Антонія Радивиловського, Лазара Барановича, Дмитра Туптала та інших авторів, після підпорядкування київської митрополії московській патріархії (1686) зазнало переслідування з боку московських обскурантів.

Московським патріархам у київській книжковій продукції не подобалось «елінскія і франкскія мудрованія» («грецькі і французькі мудрощі»). В звязку з цим на соборі 1690. було засуджено твори Симеона Полоцького, Петра Могили, Іоаникія Галятовського. За наказом царя і патріарха в Москві було спалено усі книги Кирила Ставровецького (Транквіліона).

Остаточно діяльність Києво-Печерської та Чернігівської друкарень перервалася з відомим указом Петра І, який 5 жовтня 1720 р. наказав, що… з огляду на те, що в цих друкарнях: «книги печатают нессогласно с великороссийскими печатли… книг никаких, кроме церковных, прежних изданий не печатать.» А для тих книг, що друкувалися, було встановлено сувору цензуру. З того часу Києво-Печерська і Чернігівська друкарні занепадають, втрачаючи свій український характер.

Помітне місце в українському бароко посідає світський портрет «парсуна». Нова українська шляхта, багаті міщани, бажаючи залишити слід в історії і запам’ятатися нащадкам, так само, як дворянство в західній Європі, замовляють художникам свої «персональні» портрети. Оскільки великих портретистів в Україні майже не було, замовлення виконували місцеві «богомази», відтак у цих творах сильний вплив іконопису, вони прості, наївні але щирі і відверті. Кращі з них – портрети Богдана Хмельницького, полковників Миклашевського, Сулими і його дружини, генерального обозного Родзянка, міщанина Гудими добре передають дух епохи.

Засновниками українського барокового стилю у граверстві були брати Олександр і Леонтій Тарасевичі, що вже досвідченими художниками прибули в Україну з Вільно. Вони мали величезний вплив на художню гравірувальну школу Київської лаври. Олександр, ставши ченцем присвятив свою творчість релігії, Леонтій,мандруючи по Україні, Росії, Литві залишив велику спадщину –портрети видатних осіб, книжки, церковні фоліанти, підготував ряд талановитих учнів, зокрема Інокентія Щирського.

Найбільш поширеним видом мистецтва в Україні був іконопис та фресковий живопис. Особливою майстерністю відрізнялись роботи художників Лаврської іконописної школи, яка виконувала замовлення не лише для Києва, але для церков в інших регіонах.

Більшість фресок, нажаль, не збереглась, тому значну цінність мають роботи, виконані у Троїцькій надбрамній церкві Києво-Печерської Лаври(майстри Павловський,Максимович,Якубович,Галик).

Зайшовши у Лавру, піднімемося крутими сходами до надбрамної церкви. З її стін та іконостасів на нас дивляться святі і мученики, зображені у візантійській традиції, в сінях – чудові орнаменти, сплетіння квітів і рослин, голівки янголів і пташки. А ось, ціла процесія священнослужителів, що прямують у Рай за Іоаном Предтечею. Навпроти – Богоматір, що веде до Раю придворних дам. В її образі легко упізнати царицю Єлизавету. Алімпій Галик, що створив цей шедевр, вочевидь, передає враження від урочистої церемонії відвідання лаври імператрицею, свідком якої він був у 1747 році. Образи і кольорова гамма фрески створені у модному стилі рококо.

Українське бароко чудово репрезентують різьблені дерев’яні із позолотою іконостаси. Скільки їх згоріло в пожежах і було знищено в добу боротьби з релігією невідомо. Серед тих, що збереглися, особливою граціозністю, пишністю і багатством відзначаються іконостаси Елецького та Троїцького Соборів в Чернігові, Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях, св. Софії Київської і Печерської Лаври.

Українська література кінця 17-18-ого століття також розвивається в рамках європейського барокового стилю, хоча і з певними відмінностями: перевага духовенства серед носіїв літературної творчості ті відсутність суто наукових центрів, брак власної державності або її занепад призвів українську барокову літературу до мовної розбіжності. Поряд з літературною українською або церковною мовою існувало багато видань латинською, а також польською мовами.

Найглибшою за змістом є українська віршована поезія. Насамперед, духовні вірші, призначені для співу, їх тематика дуже різноманітна: прославляння Христа та Богородиці, пісні на честь свят(Різдва, Великодня), окремих ікон(наприклад, у «Руні орошенному» Д. Туптала, 1680) або святих. Багато пісень із світською тематикою, що вихваляють кохану жінку, висловлюють жаль з приводу нещасного кохання.

Кінець 17-ого початок 18-ого століття були останнім періодом розквіту народних дум та пісень про «козацьку славу». Після народно-визвольної боротьби розвиток дум припиняється. Занепад козацького життя призвів і до занепаду героїчного епосу. Проте самі думи жили в народі і були й пізніше популярними.

Менш розвиненим був епос. Збереглися вірші про видатні події – битву під Берестечком, під Хотином, оборону Відня. В зображеннях подій вплетене міркування та виражено почуття.

Досить широко в українському бароко була представлена прозова новела. Сюди відносять багато оповідань оригінальних, переважно релігійного змісту. Це оповідання про святих та їх чудеса. Зібрав такі оповідання Петро Могила, видав велику збірку «Небо новое»(1665) І.Галятовський. Велике значення мало видання «Патерика Печерського»(1661, 1678, 1702). Монументальну збірку житія святих «Четьї-Мінеї» в 12-ти частинах уклав Дмитро Туптало (1689, 1700, 1705).

У літературі бароко значне місце посідають історичні твори. Це літературно оформлені щоденники: борця проти унії Атанасія Филиповича (близько 1650, записки Якова Марковича, Миколи Ханенка, автобіографії Іллі Турчиновського та інших.

Центральне місце в цій літературі займають так звані «козацькі літописи»: «Самовидця» (доведений до 1702 р.), Григорія Грабянки (після 1709 р.), який використовував наукові джерела і писав піднесеним стилем, Самійла Величка (закінчений після 1720 р.), що зберігав історичні події як повчання сучасникам.

Спроби систематичної обробки української історії з найдавніших часів можна простежити в «Синопсисі» (1674), в «Густинському літописі» (1670), у «Хрониці» Т. Сафоновича (1672), в «Обширному синопсисі руському» П. Кохановського (1682). У 1674 р. випущено перший підручник історії – відомий «Синопсис» Гізеля.

Широкої популярності в Україні набули музика і театр. Українська барокова музика, враховуючи обставини розвитку гетьманщини, зовсім не тяжіла до європейських барокових жанрів(опера, симфонія, інструментальний концерт), вона була дійсно народною, демократичною. Численні музичні колективи розвивали традиції церковного мелодичного співу, хорової музики АКАПЕЛО (без супроводу інструментів), багатоголосого партесного співу (з окремими партіями для солістів). Провідним центром музичної культури була Києво-Могилянська академія, в якій діяв високопрофесійний хор і оркестр. Тут здобували музичну освіту українці Максим Березовський(1745-1777) та Артемій Ведель(1770-1818), які разом із Дмитром Бортнянським(1751-1825), вихованцем глухівської школи, стали зачинателями не тільки українського, але російського хорового співу, авторами числених хорових, оперних і симфонічних творів, відомих всій Європі завдяки унікальному поєднанню барокового, а наприкінці століття вже класичного стилю, з багатими традиціями народної мелодики і фольклору.

Театр, так само як музика був здебільшого народним і демократичним. Надзвичайного розвитку набули шкільні театри, де ставили п’єси як знаменитих, так і місцевих драматургів, до кожного свята готувались концерти, декламації, вдосконалювались і перероблялись з додаванням світських елементів старі релігійні містерії і мораліте. Найбільш улюбленими серед школярів і студентів були т.зв. шкільні драми, авторами найвідоміших були Г.Кониський("Воскесіння мертвих"), Ф.Прокопович("Володимир"), Д.Туптало("О причащенії святих тайн") та ін. До них додавались "ІНТЕРМЕДІЇ" та "ІНТЕРЛЮДІЇ - короткі одноактні комічні пєси, що ставились у антрактах між діями основних п’єс для розваги і відпочинку. Тут звучала колоритна народна мова, згадувались персонажі анекдотів і сатиричної літератури.

Ще більш давню історію має український ВЕРТЕП - різновид лялькового театру, що міг виставлятись не тільки в приміщеннях, але й на базарах, ярмарках. Декорація складалась із двох поверхів. У верхньому - відбувались події євангельського змісту, після чого у нижньому- сцени з народного життя. Виконавці, що сиділи за стіною вертепу, водили ляльками і говорили за них різними голосами.

В останній період свого розвитку українське бароко помітно европеїзується, втім воно так ніколи і не втрачало своєї народної основи. Навіть у такому "офіційному" виді мистецтва, як архітектура продовжує зберігатись національний колорит. Добрим прикладом є творчість видатного німецького архітектора Йогана Готфріда Шеделя(1680-1752), який довго працював у Росії, а під час тривалого перебування у Києві в 1731-1752р.р. створив такі шедеври українського бароко як Брама Заборовського і будинок митрополита у Софійському соборі, дзвінницю Києво-Печерської лаври –найвищу у той час споруду на теренах Російської імперії (96 метрів). Брама слугувала колись парадним в’їздом до Софії, але після недолугої забудови вулиці у др. пол. 19ст. опинилась у глухому завулку, була закладена цеглою. У 2009році почалась її капітальна реставрація, що завершилася у 2011р.,повернувши пам’ятці її автентичність.

Приходиться лише дивуватись, як зумів німець, так досконало передати стан української душі, створивши "лебедину пісню козацького бароко"? Соковитий орнамент, маски, герби створюють суцільну килимову композицію, казковий образ нашої давнини. Велика дзвінниця так само, шедевр генія, що завдяки майстерності і блискучій техніці, гармонійно вписав гігантську споруду у бароковий ансамбль Лаври.

Активну участь у створенні лаврського ансамблю брали також українські майстри. Степан Ковнір(1695-1786)-корпуси келій, дзвінниця на Ближніх печерах, Іван Григорович-Барський(1713-1785)-проект дзвінниці Дальніх печер. Григоровичу-Барському- останньому великому архітектору бароко в Києві належать такі шедеври як фонтан Самсон на Контрактовій площі, та Покровська церква біля підніжжя Андріївського узвозу(1765). Покрова є вже ностальгією за козацькими часами: пластичні форми, орнамент у надвіконнях, входи-ганки, здвоєні круглі вікна, що нагадують широко розплющені очі. Піднявши голову вгору, до вершини пагорба, ми бачимо на ньому Андріївську церкву славетного Растреллі(1747-1767р.р.), чудове європейське рококо. Тут уважний спостерігач може лише посміхнутись. Адже обидві пам’ятки розмовляють одна з одною. Їх пропорції, об’єми, силуети - частина одного цілого. З гори на нас дивиться європейська аристократка, внизу-знатна козачка, із своїм гонором і почуттям гідності.

То що ж таке українське бароко, міф чи реальність? Спочатку міф, який треба розповідати дітям і дорослим. А реальністю воно стане для тих, хто на власні очі побачить золото церковних бань, іконостасів, вибагливі візерунки і орнаменти, хто, затамувавши подих, роздивиться тьмяні портрети-парсуни і фрески на стінах. Подарувавши українське бароко собі, ми будемо дарувати його світу.