Рр. до н.е

Час створення	Назва пам’ятки	Автор	Місце створення і знаходження	Короткий опис
470-456 р. до н.е.	Храм Зевса в Олімпії	Фідій та його майстерня	м. Олімпія. Археологічний музей	Знаменитий храм із статуєю Зевса, що була одним із семи чудес світу повністю зруйнований, статуя була перевезена у Візантію, де загинула у пожежі у 5 ст. Збереглись (у фрагментах) окремі скульптури фронтонів – Аполлон, Кентавр, Амазонка, метопи у фрагментах (подвиги Геракла)
470- бл. 450 рр. до н.е.	Рельєф: Афіна зі списом	невідомий	афінський Акрополь (музей Акрополя)	Одна із найдосконаліших скульптур ранньої класики, зразок класичного стилю.
470-460 рр. до н.е.	«Трон Людовізі»	невідомий	південна Греція (?) вілла Людовізі у Римі	Вівтар із мармуру, що складається із трьох частин, присвячений народженню Афродіти, унікальний обємний рельєф з досконалими пропорціями і симетрією, на бокових плитах – служниці-богині (флейтистка і жінка перед жертовником).
470-450 рр. до н.е.	Бронзова статуя бога Посейдона	невідомий	знайдена у 20 ст. на дні моря біля мису Артемісіон	Прекрасно збережена статуя бога-атлета, один із кращих зразків бронзового ливарництва.
460-450 рр. до н.е.	Дискобол (бронзова статуя)	Мірон	в Римі знайдена копія 1- 2 ст. н.е. з мармуру.	Оригіналів статуй Мірона не збереглось, але римські копії дають уяву про його стиль і майстерність «Дискобол» - символ Олімпійських ігор сучасності. Інша відома статуя митця – «Афіна і Марсій»
450-440 рр. до н.е.	Дорифор (бронзова статуя). «Списоносець»	Поліклет	знайдені рештки римських мармурових копій 1-2 ст. до н.е.	«Дорифор» - був широко відомий у давній Греції, вважався еталоном досконалого чоловічого тіла з математично розрахованими пропорціями, його копії стояли у гімнастичних залах і на стадіонах.
440-430 рр. до н.е.	«Діадумен» (бронзова статуя юнака)	Поліклет	рештки мармурової римської копії	Поліклет єдиний серед греків намагався створити теорію пропорцій, написавши трактат «Канон» (правило). Жодного оригінала робіт славетного скульптора не збереглося.
450-430 рр. до н.е.	комплекс архітектурних і скульптурних робіт афінського Акрополя	Фідій, його учні, архітектори Мнесікл, Іктін, Каллікрат	Афіни, Акрополь, кращі статуї в Британському музеї (Лондон), в музеї афінського Акрополя, усі бронзові статуї втрачені	Архітектурні шедеври: Пропілеї, храм Парфенон, храм Ніки Аптерос(збереглись частково), із скульптур-метопи (17), статуї фронтонів (11 із 50), мармуровий фриз
421-405 рр. до н.е.	храм Ерехтейон	невідомий	афінський Акрополь, 1 статуя у Британському музеї	храм мав 3 портики, найвідоміший портик Каріатид (Кори-жриці Афіни).
4 ст. до н.е. час кризи грецького поліса
350-і рр.	мавзолей в Галікарнасі	Скопас та ін.	мала Азія, м. Галікарнас(руїни) Британський музей	Одне із семи чудес світу, зруйнований в середні віки, залишки скульптур у Лондоні.
360-330 рр. до н.е.	театр в Епідаврі	Поліклет молодший	Епідавр, Греція, Пелопонес	Театр вміщував понад 10 тис. чоловік, добре зберігся, чудова акустика.
380-330 рр. до н.е.	мармурові скульптури	Скопас	скульптури збереглись у фрагментах і копіях(Афіни, Лондон, Дрезден)	Скульптури мавзолею в Галікарнасі, та іншого дива світу – храма Артеміди в Ефесі. «Вакханка» - передача внутрішнього стану героя, динамізм, композиції.
380-330 рр. до н.е.	скульптури з мармуру	Пракситель	збереглась в оригіналі лише одна статуя в Олімпії	Афродіта Книдська (Фріна) – римська копія, Гермес з Діонісом (оригінал).
340-і рр.	бронзова статуя юнака	невідомий	т. зв. юнак з Антікафери	статуя знайдена у 20 ст. на дні моря, один із кращих зразків пізньої класики.
370-300 рр. до н.е.	скульптури	Лісіпп	Греція, Рим, в основному римські копії	За життя створив сотні бронзових статуй, деякій час був придворним скульптором Александра Македонського, Апоксіомен (римська копія).

Таблиця дає можливість зосередити увагу на еталонах класичного мистецтва, їх духовній вартості, а також стані і місцях знаходження пам’яток.

Особливу увагу слід приділити місцю і ролі в культурі афінського Акрополя (від гр. акрос – верхній, поліс – місто). Акрополі існували у багатьох містах Греції. На них знаходились святилища і храми, укріплення на випадок небезпеки. Але Афінський Акрополь набув особливого значення оскільки став символом перемоги на ворогом. За наказом стратега Перікла тут з 450 р. до н.е. починають створювати величний ансамбль культурних пам’яток. Мистецьке втілення задуму Перікла і керівництво усіма роботами належать його другу Фідію, видатному скульптору і архітектору.

Композиційним центром ансамблю став храм, присвячений богині Афіні Парфенос (Діві) – Парфенон. В центрі приміщення стояла майже 10-метрова дерев’яна статуя Афіни, оздоблена слоновою кісткою і золотом, ззовні по периметру храму його прикрашали мармурові рельєфи (близько 1,5 тис. фігур) з сценами жертвоприношення і урочистими процесіями, над колонами у стіни були вмуровані блоки мармуру-метопи (близько 100) із зображенням боротьби греків із кентаврами (залишилось 26 метоп, що знаходяться у Британському музеї).

Будь-яка із скульптур чи споруд Акрополя є взірцем класики. Вчені досі намагаються розгадати загадку його пропорцій, адже величезний комплекс, що складається із різноманітних і різномасштабних елементів з будь-якої відстані сприймається як єдине ціле. Щороку сотні тисяч туристів піднімаються на вершину Акрополя, щоб на власні очі побачити і відчути грецьке диво.

Окрім мистецтва великого розвитку в добу класики набули театр і драматургія. Основними жанрами були трагедія і комедія, в яких діють не лише боги та герої міфів, але і реальні персонажі, люди сильної волі, борці за торжество добра. У трагедії їх постійно переслідує злий рок, тобто помста богів, інколи за злочини давніх предків. Смерть героя часто викликає не відчай і страждання, а захоплення його високими людським якостями. Батьком давньогрецької трагедії називають Есхіла, автора трилогії «Орестея» (Агамемнон, Хоефори, Евменіди), що повертає нас у часи троянської війни, а також безсмертного «Прометея прикутого», згаданого Шевченком у поемі «Кавказ». (У 1994-1996 рр. німецький режисер Пітер Штайн вперше поставив на сучасній сцені «Орестею» в оригіналі, тобто так, як вона виконувалась в античну добу. Спектакль тривав понад 7 годин з перервою на обід. Бачили його і кияни.) Постійним конкурентом Есхіла за право називатись першим драматургом був Софокл. Він залишив нам безсмертні образи Едіпа, Антігони, Електри.

Іншим славетним драматургом був Еврипід, відомий трагедіями «Медея» і «Федра». Греки казали, що він зображає людей не такими, якими вони повинні бути, а такими, якими вони є, адже більшість творів трагіка присвячені гострим і злободенним проблемам того часу.

У комедії неперевершеним був Аристофан, його твори – це гостра політична сатира, вони пронизані іронією, гумором, а персонажі легко упізнавались, були прототипами відомих політиків і можновладців.

Унікальним явищем «грецького дива» було також виникнення історичної школи. Греція у повному розумінні започаткувала розвиток сучасної історичної науки. У славетній «Історії» Геродота, на відміну від історичних хронік Єгипту чи Вавилону йдеться не про життя і діяння правителів, а про минуле і сучасне цілих країн, їх культуру, природу, клімат. Великим представником цієї школи був Фукідід, що написав «Історію Пелопонеської війни».

В 4 ст.до н.е. формується грецька класична філософія, основними напрямками якої були два великих вчення: матеріалізм та ідеалізм. Засновником ідеалізму прийнято вважати Платона, згідно з його вченням творцем усього сутнього є абсолют, тобто вищий розум, вищий дух, Бог. Не тільки матеріальний світ, а й людський дух є втіленням Бога. Держава Платона нагадує сучасним людям тоталітарне суспільство, де все підкорено вищим правителям. Школа матеріалізму, навпаки вважає першоосновою матерію- речовину, з якої складається усе на Землі і у Світі. Ця речовина має властивості постійного руху, поєднання і роз’єднання своїх елементів, різні комбінації яких утворюють безліч живих істот, перетворюють живе на мертве і навпаки. Виникненню матеріалізму передувала натурфілософія, засновником якої був Геракліт з Ефесу. Окремі фрагменти його праці «Про природу», що дійшли до нас, свідчать, що вчений вважав мінливість основною властивістю матерії. «Все тече» казав він, або ж «в одну річку не можна увійти двічі», оскільки щомиті у природі відбуваються зміни. Першоосновою всіх елементів Геракліт називав вогонь. З нього все пішло і в нього все перетвориться згідно із законом розвитку. Метод пізнання світу натурфілософами був раціоналістичним (лат. ratio – розум.), тобто заснованим на розумі, логіці, спостереженні за природою, використанні попереднього досвіду і знань. Таким чином, закладались підвалини наукового пізнання світу, формувалась сучасна наука. Видатним матеріалістом був Демокрит. На думку вченого світ складається з атомів та порожнин між ними, що і спричиняє постійний рух і комбінації елементів. Вчений вважав, що світ існує незалежно від волі богів, а самі вони – лише уособлення явищ природи. Послідовником Демокрита був Арістотель(384-322 рр.до н.е.) – один з найвизначніших філософів людства. У юному віці він вступив до Академії Платона, де вчився і викладав на протязі 10 років. Вченню про ідеї Платона Арістотель намагався протиставити своє бачення світу.

Про спори славетних філософів існує багато легенд. Одна з них втілена в знаменитій римській сентенції: „Amicus Plato, sed magis amica veritas” (Друг Платон, але більша подруга – істина). Іншими словами: „Ти друг, Платон, але істина мені дорожча”. Ця сентенція зустрічається у багатьох творах літератури, зокрема у Сервантеса, Бальзака, Тургенєва, Фейхтвангера, ілюстрацією до неї є фреска Рафаеля „Афінська школа” у Ватикані. Платон на ній стоїть з піднятою догори рукою, закликаючи шукати істину на небі, натомість Арістотель вказує на землю.

Коло земних справ Арістотеля безмежне. Крім філософії він займався історією, математикою, зоологією, медициною, етикою, риторикою, теорією мистецтва. Його матеріалізм - вчення про єдність часу, простору і матерії. Праці вченого справили величезний вплив на розвиток подальшої культури як античної, так і середньовічної і новочасної. Вони переписувались і вивчались у стародавньому Римі, Візантії, ними послуговувались середньовічні богослови, арабо-мусульманські вчені, відомі вони були і в Київській Русі.

5. Елліністичний період (338 р. – сер 2 ст. до н.е.)

Початком періоду стали походи видатного полководця Александра Македонського, під час яких він здобув ряд перемог над персами і зумів об’єднати навколо Греції усі середземноморські держави, створивши велику середземноморську елліністичну імперію

Ядром імперії були елліни, або греки. Грецька культура стала взірцем для багатьох інших народів, духовним стрижнем нового суспільства, в якому об’єднувались держави з різними формами правління. Соратники Македонського, його полководці стали царями багатьох держав, на короткий час виникла ціла плеяда союзників, які не ворогували одне з одним і в обстановці миру розвивали економічні і культурні зв’язки.

Можна визначити декілька характерних рис елліністичного періоду культури:

1. Інтернаціоналізм – Грецька культура поширилась на широку територію Середземномор’я, поєдналась із культурами східних країн, в ній стали простежуватись вже не суто грецькі, а риси різних народів – інтернаціональні. Інтернаціональність породила наступну рису.

2. Поліетнічність і поліцентричність. Багатонаціональна культура вже не мала єдиного визнаного центра, яким були в період класики Афіни. Центрами нової цивілізації стають Антіохія, Пергам, Сіракузи, Афіни, острів Родос, а неофіційною столицею - Александрія, що була заснована Македонським, а після його смерті перейшла у правління династії Птолемеїв.

3. Високий рівень. За кількістю створених у цю добу пам’яток та крупних імен вона на порядок перевищувала класичну Грецію: всюди панувала розкіш, створювались видатні пам’ятки культури, циклопічні споруди, виникали бібліотеки, дуже багато музеїв, монументів. Також набула великого розвитку економіка і торгівля. Середземне море стало внутрішнім морем великої елліністичної імперії.

Порівнюючи елліністичну цивілізацію з класикою ми бачимо, що вона, вочевидь, додала в своєму розвитку і об’ємі. Проводячи паралель з сучасністю можна назвати її популярною і навіть масовою культурою, яка в повній мірі відповідала запитам середніх верств населення, достатньо забезпечених культурних громадян колишніх полісів, прошарки яких значно зросли в 4 ст. до н.е. Еллінізм набув і цілого ряду нових протилежних класиці рис, наприклад, він віддає перевагу індивідуальному і особистому над громадським і суспільним, побутові і сімейні цінності превалюють над колишніми патріотичними почуттями. Класична простота, ясність змінюються ускладненістю, вишуканістю, а, подекуди, манірністю у мистецтві. Безкорисливість і самопожертва, характерні для громадян полісу, відходять на другий план і поступаються цінностям підвищення добробуту, інтересам власного споживання і збагачення. Так, поступово в минуле відійшло «грецьке диво», змішались нації і народи. По суті, елліністичне суспільство було праобразом сучасного глобального світу. Парадокс його культури полягає в тому, що вона практично повністю зникла. Якщо європейці, віддаючи шану античності, звертались насамперед до Риму, то елліністична цивілізація, яка заклала фундамент римської, залишалась невідомою практично до 20 ст.. Взяти для прикладу її центр –Александрію. Унікальне місто з широкими проспектами, вулицями, що за планом нагадували сучасний Нью-Йорк, пересікаючись під прямими кутами, з багатоповерховими будинками, громадськими спорудами, велетенським маяком - одним із чудес світу, гігантським комплексом наукових залів, бібліотеки та інститутів під назвою Мусейон, де містилось не менше 500 тис. книжок і папірусів, храми, парки, будинки аристократії, добре упорядкований порт, канали, водогони, каналізації. Не менш цікаві Антіохія (тетраполіс, що поєднував 4 міста-супутника), Пергам, де археологи відкопали Акрополь, велетенський храм Афіни, бібліотеку, стадіон, лазні. Але і Александрія, і Антіохія, і Пергам практично зникли з лиця Землі. Сьогодні лише на глибині моря в Александрії можна знайти фундаменти знаменитого маяка, невідомо куди зникло мереживо магістралей і вулиць, нічого не залишилось від знаменитого Мусейона, так само і в Пергамі- лише руїни.

Значного розвитку в даний період досягла наука, що перетворилася у самостійну галузь знання. Серед видатних вчених математик-геометр Евклід, Аристарх Самоський(жив на рубежі 3-2 ст. до н.е.),згідно з гіпотезою якого центром нашого світу є не Земля, а Сонце. Навіть серед соратників вченого це було незрозумілим, викликало шок і обурення аж до часів Коперніка(кін. 16 ст.). Аристарх Самоський достатньо точно розрахував відстань від Землі до Сонця. Великим вченим був і Архімед із Сіракуз, людина різнобічних знань і енциклопедизму, математик, механік, висунув теорію «важіля», йому належать слова: «Дайте мені точку опори і я переверну Світ». Ератосфен – географ, астроном, математик, один із видатних вчених еллінізму (за допомогою сонячного годинника він обрахував окружність Землі у 39 тис. км. помилка становить лише 310 км.). Видатним вченим-механіком був Герон Александрійський. Створені ним машини вражали людей, дозволяючи відкривати велетенські двері храмів, наповнюючи склянки дозованими порціями святої води узамін кинутих у щілину монет, люди чули спів залізного птаха, що махав крилами, віщуючи долю. Зараз приходять до висновку, що Герон був за два кроки до створення парового двигуна, створивши паровий шар його прототип, а також поршневий насос.

В епоху еллінізму свій розвиток продовжує антична філософія. Услід за матеріалізмом та ідеалізмом і в розвиток їх виникають нові філософські школи і системи, які мають для нас надзвичайно великий інтерес. І хоча антична філософія є предметом окремої дисципліни все ж хочеться зупинити увагу на її найвищих здобутках. Із найбільшою повнотою втілили в своїх філософських поглядах бачення доби філософ Епікур та його послідовники стоїки. Епікур був прибічником Демокріта,, для нього боги лише першопоштовх у розвитку світу, який далі розвивається на своїй основі. Філософ створив в Афінах школу, яка мала назву «Сад Епікура»- місце, де інтелектуали усамітнювались, вели бесіди, намагались пізнати себе і сенс життя. Спосіб досягнення гармонії в житті людини і світу, згідно з вченням Епікура полягав в заглибленні у себе, інтелектуальному самовдосконаленні, відході від активного громадянського життя. «Живи непомітно», - вчив Епікур. Людина, на його думку, повинна дбати про свою душевну рівновагу, насолоджуватись життям, подолати страх перед смертю. Доля людини, її відношення до світу, космосу хвилювала філософів-стоїків. Засновником Стої, що отримала свою назву від портика у Афінах був Зенон. Він розробляв вчення про свободу волі людини, індивідуальну душу кожного, яка має частину божественного дару, і так само як і цар, так і раб має в собі частинку божественного вогню. Зенон закликав жити у відповідності до законів природи, бути спокійним і незворушним, перемагати усі труднощі і негаразди. У цій філософії було багато спільних рис із християнським світоглядом. Послідовниками Епікура були в різний час інтелектуали в багатьох країнах Середземномор’я: Клеант, Хрисіп, Сенека, Марк Аврелій.

Дуже цікава релігія доби еллінізму. Змішання народів і культур привело до того, що змішались їх релігії. Зевс вже давно перестав панувати на Олімпі. Замість культа Зевса і олімпійських богів з’являється маса індивідуальних культів окремих богів, зокрема, Діоніса, Аполлона, Орфея, Ісіди, Серапіса (бога продороддя, підземного царства, здоров’я), Аїда, Асклепія, Тюхе (богиня випадку, щасливої долі). Виникло багато різних сект, люди не тільки поклонялись відомим богам і відправляли їм пожертви, але і проводили різні містичні обряди, заклинання, займались марновірством.

В літературі можна назвати дуже багато імен, але до нашого часу дійшло мало творів тієї доби. Найзнаменитішими є: Калімаг із Кірени, який жив на рубежі 4-3 ст. до н.е. Його епіграми були відомі у всьому елліністичному світі.Популярною була драматургія Менандра- видатного комедіографа (персонажі його комедій могли цілком підійти і для сучасних серіалів, тут були і сироти, які потім, як виявлялось були втраченими дітьми багатіїв, близнюки, яких постійно плутали, і гетери, і слуги. Комедії користувались симпатією в усіх країнах Середземномор’я. Так само як релігія, образотворче мистецтво вбирає у себе засади елліністичного суспільства, де поєднуються і життєрадісність, і трагічність.Серед видатних пам’яток можна назвати скульптуру Ніке Самофракійської (ця крилата богиня, створена у 190 р. до н.е., колись прикрашала бухту острівця Самофракія, біля Родосу, вона вітала кораблі, нагадуючи про колишні перемоги жителів Родоса над флотом сирійців. Скульптура була споруджена на високій скелі, а її п’єдесталом був ніс бойового корабля. Величава Ніке представлена у нестримному русі вперед, вона готова злетіти, у складках її одягу віє вітер. Знайдена у 1866 р., скульптура була буквально зібрала із 200 уламків. Ніке стала зразком для багатьох творів мистецтва. Мало хто знає, що створюючи модель статуї України, що височить нині на античній колоні над Майданом Незалежності у Києві український скульптор звернувся до образу Ніке. Широко розпахнуті руки з рушником України повторюють крила Ніке.

Характерний для еллінізму пафос боротьби і перемоги знайшов досконалий вираз у скульптурному ансамблі мармурового вівтаря Зевса, так званого Пергамського вівтаря. Він був знайдений археологами в кінці 19 ст. і декілька років пішло на те, щоб із сотень уламків, скульптур і колон відтворити первісний вигляд споруди. Один лише рельєфний фриз,що складається з блоків висотою майже 2,5 метри, має довжину 120 м. Перемогу греків у боротьбі із ворогами символізують у вівтарі скульптури богів, які долають титанів. Не лише розміри, а й значні мистецькі якості твору роблять його унікальним. Серед інших шедеврів елліністичної культури Афродіта Мілоська - скульптура, знайдена на грецькому острові Мелос на поч. 19 ст., скульптурна композиція Лаокоон, створена у середині 1 ст. до н.е. трьома родоськими майстрами Агесандром, Афанодором, Полідором. Лаокоона знайшли в 16 ст. під час розкопок на одній із давньоримських вілл. Визначними досягненнями елліністичного мистецтва є теракотові статуетки грецького міста Танагра. Сотні цих виробів прикрашали житло, служили дарами богам у поховальних обрядах. Знамениті також фаюмські портрети, знайдені у некрополі оази Єгипту.

Внаслідок воєн і конфліктів поступово весь елліністичний світ опинився під владою Риму. І хоча Греція була захоплена Римом у 146 р. до н.е., остаточною датою завершення Еллінізму є 30-ті р. до н.е., коли під владу Риму увійшов Єгипет.

6. Давньоримський період (сер. 2 ст. до н.е. – кінець 5 ст. н.е.).

Римські форми соціальних і суспільно-політичних відносин поступово приживалися у Середземноморському світі. Водночас йшов і зворотній процес проникнення у Рим світової еллінської культури. У Рим приїздили грецькі вчені, вчителі, на Італію розповсюджувались грецькі форми релігії, філософії, системи освіти, засади демократії. Врешті, підкоривши грецький світ, Рим сам був підкорений його культурою. Серед багатьох вчених прийнято вважати, що римська духовна спадщина поступається «грецькому диву», а давньоримське мистецтво є лише повторенням елліністичних здобутків. Але Рим не тільки перейняв, а й розповсюдив культуру еллінів по всій тодішній ойкумені від Британії до Африки, від Іспанії до Кавказу. Всюди на його територіях панував так званий “Pax Romana” (римський світ, римський закон, римський порядок), що існував до сер. 5 ст. до н.е. І саме він передав культурну естафету античності іншим цивілізаціям і культурам.

Дійсно, якщо б в Римі не були збережені всі ті численні цінності Греції і еллінізму,про які ми сьогодні знаємо, то навряд би ми мали про них якусь уяву. До скарбниці світової культури доби Риму відносять: храм Пантеон - споруда з куполом діаметром більше 40 м, подібної якій не було в Європі аж до 18 ст. Серед імен, світової літератури можна назвати Вергілія (автора «Енеїди»), поетів Горація, Овідія, істориків Тацита, Плінія, славетного оратора Цицерона, політика і письменника Юлія Цезаря, імператора-філософа Марка Аврелія, географа Страбона.

Всьому світу відомі Римський форум, Колізей, колона Траяна, місто Помпеї, давньоримські міста у північній Африці, зокрема Пальміра. Юристи сьогодні вивчають римське право, архітектори і інженери вчаться по книжкам Вітрувія, римські мости, театри, тріумфальні арки, акведуки збереглись не лише в Італії, але в багатьох європейських країнах. Римляни проклали по європі густу мережу доріг,вони будували міста,розвивали торгівлю, поширювали латинську мову, через Рим до народів західної Європи прийшло християнство.

3. УКРАЇНСЬКИЙ АРЕАЛ АНТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ.

Які здобутки матеріальної і духовної культури залишила античність на українських землях? Чи вплинула вона на розвиток наших предків?

Для об’єктивної відповіді на усі ці питання потрібно зробити декілька важливих акцентів. По перше. Українські землі були далекою околицею античного світу, загадковою для античності країною. Батько історії Геродот, який, ймовірно, міг відвідати Крим, був в Ольвії, в четвертій книзі своєї «Історії» називає цей край Скіфією.

Згадує він і про легендарних кіммерійців, які були попередніми володарями цих земель. «Я не бачив жодної людини, - пише Геродот, - що казала б, що знає ці землі як очевидець.., однак розкажу все, що хоча б у чутках дійшло до мене». Геродот намагається скласти достовірну розповідь про народ, що живе на північ від Криму, уздовж Дніпра, званого греками Борисфеном. а народ - Борисфенітами, або скіфами-землеробами, відокремлюючи їх від скіфів кочовиків, які живуть на схід, і царських скіфів, що кочують степами півдня. Даючи чудові описи природи і тваринного світу, історик зазначає, що у землях на десять днів руху вверх по Дніпру ніхто ніколи не бував.

Наступний акцент. В добу античності а українських землях було багато етносів і культур, жодна з яких не може вважатись автохтонною, тобто вкоріненою настільки, щоб передати сучасним українцям генетичний код, у вигляді звичаїв, обрядів, релігії, етнічного типу. Такими автохтонами нині вважають слов’ян русичів. Спроби вивести нашу генетику від більш давніх народів цікаві, але не наукові.

Від того, що ми не мали, подібно до єгиптян або греків декількох тисяч років етнічної історії, натомість вона творилась різними народами, від чого не є менш цінною, а її пам’ятки менш значущими. Не дивно, що крім окремих свідчень, подібних до Геродотових розповідей, ми не маємо писемної історії античної доби, однак археологічний матеріал різноплемінних культур в українських землях, як ніде, багатий.

Наші зв’язки з античністю та її ареал можна розглянути у трьох вимірах. По-перше, культура кочовиків, відомих тодішньому світу кіммерійців, скіфів, сарматів По-друге, світ самих греків і римлян, що як колоністи заселили околиці своєї ойкумени. Нарешті, культури слов’янських і праслов’янських народів, що межували з Римом в період його поступового занепаду.

Кіммерійці, що панували в степах півдня України 700 років (1,5 тис. до н.е. – 7 ст. до н.е.) були відомі тогочасному античному світу. До Геродота, їх згадував в «Одіссеї» Гомер писав про них і визначний географ Страбон в 1 ст. до н.е.

В українські степи кіммерійці привели коней з Азії, славились високою майстерністю виготовлення зброї. Збереглися кам’яні стели з курганів, на яких зображені воїни, кераміка. Досліджені глиняні будови з кам’яними фундаментами в городищах на мису лиманів.

Яскравий слід залишила скіфська культура. Час її розвитку припадає на добу найвищого піднесення грецької культури і триває з 6 по 3 ст. до н.е. Будучи союзниками греків у боротьбі з персидською державою, скіфи перемогли у 512 р. до н.е. армію царя Дарія. Не тільки Геродот, а й численні грецькі джерела детально описують життя скіфів, їх обряди і звичаї. Це знайшло вияв також в релігії (скіфи стали називати свого Володаря Зевсом).

Унікальним культурним феноменом, що виник на перетині античної і скіфської культури є золото скіфів. Перший великий його скарб знайдений в кургані КульОба, на околиці Керчі у 1830 році. В середині кургану була виявлена гробниця із тесаного каменю, де похований «скіфський цар» - вождь великого племені або союзу племен. Дерев’яний саркофаг оздоблений платівками із слонової кістки. Тіло покійника прикрашали сотні золотих предметів – браслети, кільця, пластини, на шиї містилася масивна гривня у вигляді крученого джгута, вагою близько півкілограма. На багатьох предметах зображені античні малюнки, а також імена грецьких митців. Знайдено і жіноче поховання, що не поступалося чоловічому за багатством. Тут був і посуд і ужиткові речі. За особистим наказом російського імператора скарб був негайно доставлений у Санкт-Петербург, де досі знаходиться у золотій скарбниці Ермітажу.

У 1971 році експедиція, яку очолив видатний український археолог Борис Мозолевський, знайшла один із самих визначних скіфських культурних скарбів. Його найбільшою цінністю є золота Пектораль – погрудна культова прикраса вождя, вагою в 1150 грамів. Сьогодні про неї знає весь світ. З виставкою «Золото степів України» Пектораль побувала у багатьох країнах. У цьому мистецькому виробі унікальне поєднання майстерності кращих античних ювелірів і неповторного світу скіфської міфології.

Усе поле Пекторалі поділене на три місяцеподібні яруси. Нижній і верхній заповнюють скульптурні композиції, середній оздоблений класичним орнаментом. Мозолевський в своїй чудовій книзі «Скіфський степ», розмірковуючи над загадкою Пекторалі, дійшов до висновку, що в її композиції, грецькі майстри надихались зразками високої класики, зокрема створених Фідієм фронтонів Парфенона.

Містика скіфського золота, знайденого у степу, полягає в тому, що у самих грецьких полісах північного причорномор’я (Тірі, Ольвії, Херсонесі, Пантікапеї та ін.) подібних за мистецькою довершеністю шедеврів не знайшли. У згаданих містах як політичний устрій,так і громадське і культурне життя будувалися за зразками метрополії – спочатку Греції, потім еллінізму і Риму. В музеях України, зокрема Національному історичному, Археологічному музеї НАН, музеї Ханенків чимало цінних предметів знайдених у причорноморських містах, розкопки тут тривають.

До ареалу античної культури на її римському етапі ми, хоч і опосередковано, можемо віднести праслов’янські і ранньослов’янські археологічні культури Подніпров’я, зокрема Зарубинецьку (2 ст. до н.е. – 1 ст. н.е.), Пшеворську (1 ст. до н.е. – 1 ст. н.е.), а особливо Черняхівську культуру (2 – 4 ст. н.е.). Всі ці культури - результат міграцій і асиміляцій різних, так званих,«варварських» народів, що знаходилися на дальніх околицях римського світу. Навіть їх етнічна належність до кінця науці невідома, хоча, як відзначають вчені, тут сильна присутність слов’ян. Для всіх варварських культур характерне землеробство з використанням тяглової худоби, тваринництво, домашня металургія. Житла будувались з дерева, очерету, наполовину заглиблювались у землю. У домашньому ужитку широко застосовувалась проста кераміка. Контакти з античним світом, в основному, здійснювались через західних сусідів. Археологи знаходять в цих поселеннях вироби зроблені римлянами, або за римськими зразками – фібули (застібки для одягу), прикраси, скло. Знайдені і декілька скарбів римських монет, які належали купцям, або племінній верхівці. Племена Черняхівської культури постійно мігрували уздовж кордонів Римської імперії інколи здійснювали напади на неї, а після невдач намагались пристосуватись до римського світу, засвоїти окремі його здобутки. Не дивно, що в науці культуру черняхівців називають провінційно римською.

Тема 3. Культура середніх віків

1. Середні віки в історії світової культури. Їх час, простір, менталітет.

2. Культурні здобутки Візантії і Західної Європи.

3. Культура слов’ян і Русі.

Ключові слова:	Готика-Романіка, тривіум-квадріум, містерія-містика, схоластика, теоцентризм, трубадур-трувер, медієвістика
Мистецькі терміни:	Абсида, аркбутан, неф, нервюра, графіті, вітраж, базиліка, фреска, контрфорс.

1.Середні віки в історії світової культури. Їх час, простір, менталітет.

Насамперед потребує пояснення термін «середні віки». В ньому ніби прихований негативний зміст. А саме: середній, той що знаходиться по- середині, між якимись іншими віками (століттями) при цьому зовсім не «початковими» або «кінцевими», а між конкретними «античними» і «новітніми». В побутовому мовленні тут синонімами «середнього» може бути «посередній», «пересічний», відтак другорядний.

Терміном цим спочатку послуговувались гуманісти 16 ст., що вивчали класичну латинську мову доби римської імперії. Забута і спотворена мова великих римлян, що тоді більше нагадувала суржик, здавалось була втрачена внаслідок тривалого культурного занепаду і варварства. Між улюбленою гуманістами античною епохою та їх часом, таким чином, знаходилась прірва середньовіччя. У Джорджо Вазарі - письменника, художника і гуманіста Флоренції (др..пол.16 ст.) навіть стосовно мистецтва і архітектури тієї доби зустрічаємо вираз «opus goticum» - варварський витвір.

В епоху Просвітництва (17-18 ст.) негативна оцінка «середніх віків» стала загальною, розповсюдилась на всі напрями політичного, соціально-економічного, релігійного і культурного життя Європи цілого тисячоліття. В суспільній свідомості і освіті 19-20 ст. утвердилась термінологія «темних віків» (dark ages), характерними рисами яких називали панування інквізиції, «полювання на відьом», тотальну владу теократії і феодальної ієрархії, що не давали простору для розвитку суспільства, науки, застосовували принцип насильства і беззаконня. Цікаво, однак, що вже наприкінці 18 ст. серед освічених людей і аристократів були не лише ті хто картав середньовіччя, але і намагався поглянути на нього, як на цікаву і навіть романтичну епоху.

В 19 столітті, завдяки досягненням гуманітарних і природничих наук, середньовіччя стало ближче і зрозуміліше європейцям. В епоху так званого історизму (40-70-ті рр.) не тільки інтерес до середніх віків, але і мода на їх культуру стають надбанням інтелектуальних верств суспільства. Серед англійських митців виник рух «Мистецтв і ремесел» (Arts and crafts) який очолив філософ Томас Карлейль, поставивши за мету вивчення середньовічного мистецтва, відродження старовинних ремесел. Романтизація середньовіччя була ностальгією за «старою доброю Англією», яка після промислового перевороту перетворювалась на фабрику-майстерню, де зникали залишки старої культури, руйнувались стіни замків, старі собори.

Англійські художники Прерафаеліти писали картини на теми середньовіччя, всі зацікавились рицарськими романами сера Вальтера Скотта, що описував романтичне рицарське життя, кохання до Прекрасної дами, рицарські турніри. Виникає захоплення рицарською поезією, мистецтвом, починають колекціонувати старовинний середньовічний іконопис, в моду входить навіть архітектурний стиль, що використовував принади середньовіччя, так звана неоготика. В цьому стилі зводились численні особняки заможних людей, громадські споруди, церкви по всій Європі, прикладом може служити і костел Святого Миколая в Києві архітектора Городецького.

Сьогодні існує значна наукова і мистецькознавча література з питань «медієвістики». Серед видань останніх років «Словарь средневековой культуры» (М.,2007) за редакцією видатного вченого Арона Гуревича. Кращою у Європі вважається школа французьких медієвістів на чолі з Ле Гоффом. Декілька цікавих книжок про середньовічну культуру представників цієї школи вийшли впродовж останніх років. Книжка Жоржа Дюбі «Європа в средние века» вийшла у 1994р. російською мовою, пізніше декілька разів перевидавалася, зокрема має український переклад. Чудова книга, що поєднує науковий і популярний стиль: Едмон Поньон «Повседневная жизнь Европы в тысячном году», вийшла в серії «Живая история» у 1999р.

Особисто пам’ятаю, яке величезне враження на мене, студента 1-го курсу історичного факультету, справив фільм російського режисера Андрія Тарковського «Андрій Рубльов» - про художника початку 15-го століття. Фільм потім на довгий час зник з екранів бо Андрій Тарковський мислив надзвичайно неординарно, вкладав у свої твори настільки глибокий і нетрадиційний для радянського часу і для нашого заідеологізованого суспільства зміст, що вони майже всі були або заборонені, або напівзаборонені. Картини середньовічного життя буквально шокували,коли,затамувавши подих, поринаеш у його вир– страшний, жорстокий, несправедливий, але чудовий завдяки силі, таланту, розуму, моральним якостям героїв фільму- Феофана Грека, Андрія Рубльова і багатьох простих людей, життя яких було тяжким, часом нестерпним, але всупереч усьому вони були творцями, що залишили нам видатні шедеври - ікони, церкви, кам’яне різьблення і все те, що сьогодні становить славу середньовічної культури.

Перш ніж заглибитись у проблеми середньовічної культури необхідно встановити систему її координат: часові, або хронологічні межі епохи, а також рамки простору. Нагадаємо також, чим є середньовіччя з соціально-економічної точки зору.

Воно є добою феодалізму,феодального способу виробництва і підпорядкування. Феодалами називають власників земельних наділів – феодів, що даються вищою владою - королем або іншими представниками ієрархії своїм підлеглим. Відтак, останніх називають васалами вищої ієрархії - сеньйорів. В свою чергу васали роздають наділи своїм васалам, за що ті виконують певні повинності. Рицарі –служать у війську, селяни – працюють на землі феодала. Основне правило феодальної ієрархії – «васал мого васала - не мій васал». Роздаючи землі графам, баронам король не втручається в проблеми їх землекористування, так само як останні не збираються входити в деталі господарювання своїх підлеглих.

Так виникає система підпорядкування нижчих верств вищим. Вищі -феодали, нижчі –селяни, які, виконуючи повинності, поступово закріпачуються і, по суті, перетворюються на власність феодалів. Хоча жоден феодал не має права ні на життя ні на свободу селянина, але постійно користується так званим позаекономічним примусом, тобто правом сильного. Порівнюючи з сучасністю, можна дещо спрощено, але відповідно до суті сказати, що феодалізм був системою організованого рекету, коли вища ієрархія захоплювала землі, називала їх своєю власністю, інші були лише користувачами. Народ в середні віки постійно виступав проти такої несправедливості і, дійсно, був знайдений вихід. Всі, хто хотів позбавитись поземельної залежності втікали до міста. Згодом міста ставали центрами опору, а також вільного життя. Хоча і тут примус багатих по відношенню до бідних існував, але не в такій грубій, насильницькій формі. Наприкінці середньовіччя більшість європейських міст отримали Магдебурзьке право, тобто право бути незалежними від короля, феодалів, вищої церковної влади і на власний розсуд обирати правління. У правлінні містом, певною мірою, брали участь значні верстви його мешканців, як це було у давньогрецьких полісах.

Характерною ознакою середньовіччя слід вважати панування християнства у європейському світі. На заході християнство існувало у вигляді католицтва, на сході - серед слов’ян і візантійців - православ’я. Враховуючи такі ознаки феодального ладу як кріпосне право, відсутність демократичних інститутів і свобод деякі вчені доводять рамки середньовіччя до 19-го століття. (В Іспанії наприклад інквізиція існувала ще у першій половині 19-го ст., в Російській імперії інститут кріпосництва відмінено у 1861.). Але то були лише пережитки минулого, в цілому ж, середньовіччя завершилось на початку 17-го ст. з настанням Нового часу. Ренесансна епоха була перехідною до нього. Найбільш прийнятна така хронологія історії та культури середніх віків:

1)Раннє середньовіччя. 5-11 століття. Від падіння Римської імперії до економічного підйому в Європі.

2)Розвинене середньовіччя. 12-15 ст. аж до початку епохи Відродження в Італії.

3)Пізнє середньовіччя, або за словами культуролога Йогана Хейзинги «Осінь середньовіччя»-16ст.

У мистецтвознавстві період раннього середньовіччя називають романською епохою, а мистецтво – романським(5-11 ст.).

Період розвиненого середньовіччя називають епохою готики, яка триває з 11 до 15-16 століття.

Спробуємо створити схему просторових координат середньовічного світу. Зазначимо, насамперед, що ми не беремо до уваги такі країни сходу як Китай, Японія. Європейці дізнались про їх історію лише в 19-му столітті. Обмежимось простором європейським і середземноморським. Межі античного світу і його ареалу мало у чому відрізнялись від світу Середньовічного. (див.карту)

На час розпаду Римської імперії (кін 5-поч. 6 ст.) на більшій частині західної Європи панували варвари (Жовтий колір.), Східна Римська імперія отримала назву Візантії із центром у Константинополі (зелений), на Півдні і Південному Сході був незнайомий та ворожий християнам арабо - мусульманський світ. Середземне море перетворилось із внутрішнього моря античного світу в зону розділу різних світів і культур.

На питання: «Що таке феодалізм?» вже згадуваний історик Жорж Дюбі дав відповідь – «Це середньовічний менталітет». Проблема ментальності, з нашої точки зору, найбільш цікава і важлива у вивченні середньовічної культури. Останнім часом історики намагаються досліджувати її по новому. Усі згадані автори належать до наукової школи історичної антропології, що намагається вивчати минуле, так би мовити, з середини, аналізуючи мотиви поведінки, образ мислення людей, уявлення їх про світ, які багато в чому протилежні сучасним. Слово менталітет означає світогляд, склад розуму, світосприйняття. У середньовічних людей він складався з комплексу первісних, родоплемінних уявлень, залишків античних традицій, християнських і язичницьких вірувань. Відмінність у менталітеті порівняно з античною добою подекуди досить значна. Антична свідомість на її класичній стадії містила в собі такі світоглядні засади як демократизм, раціоналізм, матеріалізм, антропоцентризм, натомість в середньовічну епоху склалась така модель світогляду яку можна позначити як Теоцентризм. В уявленні християн Бог є не тільки творцем всесвіту а його центром, причиною всього сущого, його доглядачем і суддею. Згадаємо слова Біблії: «Спочатку було слово і слово було від Бога і слово було Бог». Можна запитати: чому християнство вже з третього століття нашої ери і фактично на протязі всього середньовіччя утверджувалось як провідна релігія Європи, чому воно змогло витіснити всі інші релігії, язичницькі культи, що існували у різних європейських народів? Напевне, воно найповніше відповідало на виклики нової епохи,роблячи наголос на пріоритеті духовного над матеріальним, індивідуальній відповідальності перед Богом. Християнство зрівняло людей не перед законом, а перед вічністю. Основа християнського віровчення – віра в безсмертну людську душу, що дана від Бога і яку можна втратити, ставши на шлях гріха. В час, коли занепадали цивілізації, руйнувались держави і міста, гинули армії, суспільства, нехтувались закони і правила люди покладали останню надію на Всевишнього і для нього берегли свою безсмертну душу.

Характерними ознаками менталітету середньовіччя були містика і спіритуалізм.

Містика (від гр. таїнство) – уява про загадкові, непояснимі божественні діяння, надприродні прояви.

Зокрема зошестя святого духа, зцілення хворих і багато іншого. Під час свят на вулицях міст і сіл люди любили розігрувати містерії, тобто історії святих таїнств. До нашого часу дійшли колядування на Різдво, будування ясел, де народився Ісус, несення Віфлеємської зірки. У західній Європі популярністю користувались міраклі – спектаклі, що розповідали про те чи інше диво.

Спіритуалізм (лат. Дух) – заглиблення у таїнства життя духу, що подекуди приводило до нехтування буденністю, земними справами. Спіритуалістична відстороненість характерна для багатьох людей, віднесених церквою до праведників, мучеників і святих. Такими були преподобні Антоній і Феодосій Печерські, засновники Лаври у Києві, що жили у печерах, Ніл Столбенський, Серафим Саровський, Франціск Асізький та ін..

Ментальність середньовічних богословів і вчених можна визначити терміном схоластика (від лат. Shola- школа). Це середньовічна вченість, що завжди прагнула підпорядкувати розум вірі. Серед перших схоластів так звані останні римляни – філософи, що жили на рубежі античного і середньовічного суспільства – Боецій, Кассіодор, Ісідор Севільський, Августин Аврелій. Вони розробляли основи схоластичного віровчення. Августин Аврелій у творі під назвою «Сповідь» пише, звертаючись до Бога: «Людина – це найменша частка творіння Твого. Вона знаходить блаженство в уславленні Бога бо він створив нас для себе.». Усі середньовічні схоласти в той чи інший спосіб займались наукою, філософією, літературою, намагались вивчати античних авторів, але єдина мета їх роботи – пристосувати ті знання, які залишились від античності до християнського віровчення. Так, зокрема Боецій перекладав праці Платона та Арістотеля на латинську мову і коментував їх в дусі християнства. Кассіодор вів широке християнське просвітительство, писав коментарі до псалмів. Ісідор Севільський створив навіть своєрідну енциклопедію середньовічної вченості, яка складалась із залишків античних знань з граматики, історії, географії, антропології, теології, космології. Ансельм Кентерберійський (1033-1109) вважається класиком схоластичної думки, йому належить вислів: «Не шукаю розуміти, щоб вірувати, але вірую, аби розуміти.». Визнаючи існування двох істин: віри і розуму, богослав беззаперечно віддавав перевагу першій. Будь-яке знання повинно мати висхідним принципом віру в Бога вчив Кентерберійський. В той же час траплялись мислителі, які намагались дати більший простір знанням, серед них поет Пьєр Абеляр (1079-1142), що пропонував «розуміти щоб вірувати».

Найвідомішим схоластиком середньовіччя залишається Фома Аквінський (1225-1274). Його книга «Сумма теології» - справжня енциклопедія католицького богословія, що і сьогодні береться на озброєння Ватиканом. Істини розуму, вчив Аквінський, здатні осягнути лише окремі люди, видатні філософи і вчені, в той час як святе одкровення, віра ніколи не помиляється, бо спирається на абсолютну правдивість Бога. Критики такої філософії в добу Відродження казали, що вона хоче перетворити науку на служницю церкви.

Характерною рисою середньовічного менталітету був імперсоналізм. Риси персони, особистості властиві сучасному світу, були майже відсутні в середніх віках. Люди тоді мало переймались результатами своїх земних справ, місцем в історії, адже земне життя сприймалось лише як випробування на право заслужити вічне життя безсмертної душі. Серед людських чеснот більше цінились терпіння, покора і молитва, ніж активна громадянська позиція. В мистецтві головним було прославити Бога, а не показати власну персону. До нашого часу дійшло надзвичайно мало імен середньовічних іконописців, архітекторів, монахів, що роками переписували священні книги, або ремісників, що виготовляли коштовні емалі або вітражі. Середньовічна людина відчувала свою ідентичність скоріше в рамках корпорацій, якими були ремісничі цехи, торговельні гільдії, сільські общини, церковні братства, або рицарські ордени. Цікаво, що корпоративність була притаманна навіть єретикам, які створювали різні секти, а також іншим маргінальним групам.

Людина середньовіччя не переймалась плином часу, вона навіть не вміла його добре рахувати. Час рахувався в основному по сезонам сільськогосподарських робіт, церквою відзначались в точності всі релігійні свята. Були навіть годинники, так звані плексидри, облік часу в яких вимірювався протіканням води з однієї судини в іншу.Початок року у багатьох місцях відліковували від Різдва Христового, інколи від Благовіщення. Взагалі вік світу визначався середньовічними богословами по Біблії. Він складався з декількох епох. Найдавніша – від створення Адама і до Ноя. Від Ноя і до Авраама була друга епоха. Остання, шоста епоха, рахувалась від Різдва Христового.

По різних редакціях Біблії рахувався час існування світу, інколи відрізняючись один від одного на тисячу років. В 6 ст. у Візантії богослови утвердили хронологію, що була прийнята у православному світі. Згідно з нею від Створення Світу до рідва Христовгого пройшло 5508 років. До 17-18 ст. деякі європейські країни ще послуговувались таким календарем. За ним ми сьогодні живемо у 7519 р. від створення світу. Але головним для людей середньовіччя було те, що вони живуть у найбільш відповідальну, останню епоху, яка завершиться Другим пришестям і Страшним судом. Очікування цієї події було своєрідним дамокловим мечем, що стримував плоть і розум.

Середньовічну ментальність можна назвати символічною. В небуденному світі духовності і культури середньовіччя все мало свій символічний зміст. Для людей, що в більшості своїй,були неписемними, символи відігравали роль знання. Дослідники свідчать, що майже усі символи раннього християнства, зокрема ранньохристиянського мистецтва, запозичені з еллінізму або пізньоримського мистецтва. Так, зокрема, в християнстві з’являється зображення доброго пастиря, який дуже нагадує своїм виглядом Діоніса. Пишні орнаменти багатство тваринного і рослинного світу в елліністичному і пізньоримському мистецтві, у християнстві набувають нового змісту. Так, ранні християни зображували символ Христа у вигляді риби. Символіка тут склалась дуже цікаво: перші літери сакральної фрази «Ісус Христос – син Бога та спаситель», складались у грецьке слово риба. А відтак, перші християни побачили в цьому зображенні певну символіку. В ранньохристиянському мистецтві зображення виноградної лози, відтворюють у свідомості середньовічних людей кров пролиту Ісусом. У сценах Євхаристії - причастя Ісусом своїх учнів апостолів він роздає їм хліб і вино, які символізують жертвенне тіло і кров бога. Основним символом середньовіччя був хрест. В мистецтві він символ мученицької смерті, знак тріумфу, перемоги над силами зла в усьому світі. Крім того хрест слугував емблемою рицарства, влади сили. Хрест - знак порядку, світла, воскресіння. Він втілював сутність імператорської влади. Іншим символом був меч - знак влади, що виділяє рицаря, сеньйора, феодала з маси інших людей, символізує його соціальну перевагу над ними. У тисячному році, пише Ж. Дюбі, меч це майже жива людина. У кожного меча є ім’я. Люди вірять легендам про те, що мечі рицарів були викувані в казкові часи. Кожному відомо, що першим піклуванням знаменитого Роланда в час смерті, було те, щоб його меч не дістався ворогам. Знаменитим був і меч Ескалібур, яким володів король Артур. Зброя була віддана йому з Неба. Середньовіччя розробило складну символіку кольорів. Золотий означав святість, синій - вірність, пурпуровий - владу і божественну зорю, фіолетовий – молитву і віру, зелений – кохання, білий – чистоту. Складна символіка прикрашала рицарські герби і щити. На рицарських турнірах навіть була спеціальна професія, люди якої вміли прочитати загадковий символ невідомого рицаря і прокоментувати його на публіці. Отже, знаючи менталітет середньовіччя, володіючи його символікою ми зможемо краще зрозуміти і полюбити ті численні матеріальні і духовні цінності, які були створені в той час.

2.Культурні здобутки Візантії і Західної Європи

Говорячи про здобутки середньовічної культури неможливо оминути ролі Візантії. Ця країна відігравала в середньовіччі особливу роль. Хоча в масовій свідомості під середніми віками розуміють епоху хрестових походів, рицарських турнірів, замків, готичних соборів, які характерні для західної Європи. Історією Візантії та її культури цікавляться здебільшого вчені та мистецтвознавці. Це не дивно, адже вона довготривала, достатньо заплутана і складна. Наприкінці 80-х років в Радянському Союзі вийшла велика трьохтомна праця під назвою «Культура Візантії». В ній, на жаль, немає захоплюючих розповідей про рицарів, мало яскравих проявів геройства або кохання, але від того для людства ця країна і ця культура не скільки не втрачають свого значення. У згаданій праці півтори тисячі сторінок. Уявіть, який великий обсяг матеріалу про культуру в різних її царинах: філософії, науці, літературі, поезії, крім того –- великі матеріальні здобутки. Оскільки осягнути цього в лекції не можливо, пропонується записати декілька тез про значення візантійської культури, а потім звернутись до окремих, найбільш яскравих її здобутків.

– Історія Візантії та її культури повністю вкладається в рамки середньовіччя і не виходить за них(5-15-ого століття). З часу перенесення імператором Костянтином, першим християнином на римському престолі, своєї столиці до грецького містечка Візантій у 330- р. н.е., воно було перейменоване на Константинополь і, фактично, був започаткований відлік часу майбутньої Візантії. Після падіння Риму під тиском варварів у 5-ому столітті, Константинополь, який у той час був столицею Східної римської імперії став його правонаступником. Не дарма його аж до Нового часу називали «Другим Римом».

– Візантійська імперія є зразком трансформації, або перетворення античної культури на середньовічну. Візантійці шанували античність, як у скарбниці в своїй державі зберігали численні пам’ятки Греції, Римської імперії, доби еллінізму. Але поступово втрачали інтерес до них. Сам дух античності був чужий християнській візантійській ментальності.

– Візантійській культурі були притаманні такі риси, як традиційність, стабільність і незмінність, канонічність, ієрархічність, ортодоксальність (грец. Ортодоксос - правовірний). Ця культура, що утримувала свій достатньо високий рівень на протязі сотень років, виявилася нездатною до новацій і реформ – застійною. Усе духовне життя Візантії знаходилось під контролем церкви, що поєдналась із державою, а отже культура перебувала під пильним наглядом теократії і бюрократії.

– Характер візантійського суспільства визначав і особливу ментальність його громадян. Вони вважали себе істинними християнами, нащадками великих ромеїв (римлян). Всі інші були для них або варварами –язичниками, або невірними – мусульмани. Звідси і походять такі риси візантійського характеру як презирство до ворогів, зверхність над ними, намагання підкороти своїй волі або приручити. Добре знані сьогодні такі принципи візантійської «політики»: поділяй і владарюй, лицемірність, хитрість, підступність, підкуп.

– Попри те, що Візантія вважала себе бастіоном, з усіх боків оточеним ворогом, вона водночас була і золотим мостом, що поєднував різні народи і різні культури. Візантійська вченість поступово розповсюджувалась на інші народи. Через Візантію до багатьох країн дійшли залишки античних традицій та впливів. Візантійські місіонери несли слов’янам християнство, а з ним і писемність та освіту. З візантійськими принцесами та аристократками охоче родичалися правителі тодішньої Європи.

– Внесок Візантії у світову цивілізацію, порівняно з античністю, не такий великий, але в ній чимало видатних здобутків, унікальних і неповторних культурних явищ. Насамперед треба сказати про візантійське мистецтво і архітектуру. Стиль візантійської архітектури у 19-ому столітті був названий романським саме через те, що у Візантії та ранньосередньовічній Європі дотримувались римських прийомів та правил будівництва. Для романського стилю характерна так звана важка геометрія: храми і будинки складалися із великих кам’яних блоків, мали вузькі вікна, що нагадували бійниці, високі башти. Знавець візантійського мистецтва російський письменник Павло Муратов, на рубежі 19-20 століття в книзі «Образи Італії», так описує романський стиль: «У поєднанні сторожових веж римських військових таборів із грецькими базиліками, візантійським орнаментом і готськими наметами, виник новий архітектурний стиль - романіка».

Основним типом храму в романській архітектурі була вище згадана базиліка (грецьк. Царський дім). Вона являє собою продовгувату споруду, що розділяється на три частини стовпами-колонами, які тримають балки дерев’яного даху. Частини храму називалися нефами (з грецьк. – корабель). Віруючі, приходячи до храму, почувались нібито на кораблі або Ноєвому ковчезі, знаходячи порятунок у бурхливому морі життя. Кожен з нефів закінчується напівкруглою стіною - абсидою. Вона відділялася невисокою перегородкою, яка слугувала за вівтар. Невеликий храм мав один неф, більші – три або п’ять. Їх називали трьох - або п’ятинефними храмами. Зокрема, Софія Київська п’ятинефна.

В романській архітектурі існував також тип хрестово-купольного храму, квадратного у плані зі стовпами, які встановлювалися посередині і ділили простір споруди навхрест. На стовпах ставився купол.

Багато романських храмів збереглося на територіях, де панувала Візантія - у Греції, Туреччині, Болгарії, Грузії і Вірменії. До романської архітектури можна віднести і українські православні храми часів Русі.

Доводилося бачити вірменські церкву святої Ріпсіме, храм Звартноц, знамениту Джварі та монастирі у горах Грузії. Зведені за чотирі століття до прийняття Руссю християнства вони і сьогодні зберігають первісний вигляд.

Найдосконалішим храмом романської архітектури вважається Свята Софія в Константинополі. зведена Анфімієм з Трал та Ісідором з Мілета-кращими архітекторами свого часу, що добре засвоїли античну традицію. Купол церкви діаметром 34 метри, є одним з найбільших у світі. На протязі сотень років візантійські майстри прикрашали храм мозаїками. На жаль, більшість з них на сьогоднішній день втрачено, адже після захоплення мусульманами Константинополя, майже всі християнські символи були або знищені, або вкриті товстим шаром штукатурки. Декілька мозаїк, що залишилися, розчищені і дивують нас надзвичайною майстерністю, передають дух християнства. Константинопольська або Царгородська (Константинополь називали Цар-городом в багатьох країнах слов’янського світу), була зведена в 532-537 рр., за правління імператора Юстиніана.

Шедеврами романського зодчества Візантії є церкви Сергія і Вакха, Сан Віталі, мавзолеї Теодоріха, короля остготів, та візантійської принцеси Гали Плацидії. Всі вони знаходяться у місті Равенна в Італії, на березі Адріатичного моря, де певний час була столиця остготів, місце перебування візантійських імператорських родин. Равенна славиться також мозаїками, що прикрашають усі архітектурні споруди. Зокрема в Сан Віталі на них зображені імператор Юстиніан, імператриця Теодора і увесь їх придворний почет.

Мозаїки унікальні тим, що вони є першою християнською іконографією символів і святих християнства. Візантійці добре володіли мозаїчною технікою, запозиченою з Риму, але теми їхніх творів зовсім інші. В них з’являються перші християнські святі, апостоли, матір Божа, Ісус Христос, символічні зображення Святого Духа.

Надзвичайно цікавим і рідкісним є візантійський іконопис (ікона від грецьк. – образ) що завжди зображує святого. Перші ікони стали писати у Візантії в 6–ому столітті. Зважаючи на складну історію Візантії, війни з хрестоносцями і мусульманами, до нашого часу дійшла лише незначна частка ікон. Деякі – з Київської Русі. Візантійські купці, сановники, посли, інколи привозили в дар руським князям ікони.

В самій Візантії більшість ікон було знищено у 7- 8-ому століттях в період іконоборства – гострого суперництва між імператорами і церковними ієрархами, що тривав майже сто років.

В 9-ому столітті написання ікон було відновлено, але більшість наявних в світі ікон – твори вже наступних століть.

Унікальна колекція візантійських ікон доіконоборчого періоду експонується у Київському музеї Західного та Східного мистецтва ім. Ханенків. Це один з найбільших художніх скарбів України: чотири невеликі ікони 6-7-ого століття. Іоан Предтеча, святі Сергій і Вакх, Богоматір з немовлям, Мученик та мучениця –найбільш давні з усіх відомих християнських ікон. У 1850 році вони були випадково знайдені в монастирі святої Катерини в Синаї, дослідником православ’я у країнах сходу, архімандритом Порфирієм Успенським і привезені до Росії, а до колекції музею надійшли в 1940 р.

Напевне, мистецтво і архітектура є найбільшим внеском Візантії до світової культурної скарбниці. У теократичному суспільстві, про особливості якого вже було сказано в попередніх тезах, ні література, ні філософія, ні наука не досягли свого найбільшого розвитку. Хоча і тут були видатні імена, про які слід пам’ятати.