Фонди підприємства, їх склад і структура

Термін „ фонди” походить від латині і дослівно означає „основа”. Це дійсно основа продуктивної діяльності підприємства, так як виробниче підприємство не може діяти, не маючи засобів виробництва. Засоби виробництва складаються із засобів праці та предметів праці.

Засоби праці - це сукупність речей, за допомогою яких людина впливає на предмети праці. До засобів праці відносяться будинки, споруди, машини, устаткування, інструменти, різні пристосування, транспортні засоби.

Предмет праці – це сировина; основні, допоміжні матеріали; паливо, що використовується в процесі виробництва.

Засоби праці і предмети праці, що беруть участь у створенні споживчої вартості й утворенні вартості продукту, мають назву виробничих фондів чи капіталу підприємств.

У вартісному виразі вони становлять виробничі фонди (засоби) підприємства, які поділяються на основні та оборотні.

Основні фонди – це засоби праці, які мають вартість і функціонують у виробництві тривалий час у незмінній споживчій формі, а їх вартість переноситься конкретною працею на вартість продукції, що виробляється (робіт, що виконуються, послуг, що надаються) частинами в міру спрацювання.

Згідно Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств ” під терміном „ основні фонди” слід розуміти матеріальні цінності, що призначаються для використання у господарській діяльності підприємства протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів із дати введення в експлуатацію таких матеріальних цінностей та вартість яких поступово зменшується у зв’язку з фізичним або моральним зносом.

На відміну від основних, оборотні фонди – це частина виробничих фондів підприємства, що повністю споживаються в кожному виробничому циклі виготовлення продукції, переносять усю свою вартість на вартість цієї продукції і в процесі виробництва змінюють свою натуральну форму. До них відносяться: сировина, напівфабрикати, основні і допоміжні матеріали, паливо, тара.

Необхідною умовою правильного використання та відтворення основних фондів є їхня класифікація за такими ознаками:

1. Функціональне призначення (натурально-речовий склад).

1.1. Будинки (будинки виробничо-господарського, соціально-культурного призначення та зайняті органами управління).

1.2. Споруди (об’єкти, що виконують технічні функції- дороги, мости, водокачки тощо).

1.3. Машини та обладнання:

- робочі машини й обладнання;

- вимірювальні прилади (водоміри, касові апарати тощо);

- комп’ютерна техніка та її комплектуючі;

- інші машини та обладнання (телефони, факси тощо).

1.4. Транспортні засоби.

1.5. Виробничий інвентар і прилади.

1.6. Інші основні фонди.

2. Формування бухгалтерської інформації про основні фонди підприємства.

2.1. Земельні ділянки.

2.2. Капітальні витрати на поліпшення земель.

2.3. Будинки, спорудження, передавальні пристрої.

2.4. Машини й устаткування.

2.5. Транспортні засоби.

2.6. Інструменти, прилади, інвентар (меблі).

2.7. Робоча і продуктивна худоба.

2.8. Багаторічні насадження.

2.9. Інші основні засоби.

3. Роль у процесі господарської діяльності.

3.1. Активні (безпосередньо беруть участь у виробничо-торговельному

процесі).

3.2. Пасивні (створюють умови для здійснення процесу виробництва).

4. Сфера використання.

4.1. Виробничі (беруть участь у процесі виробництва і переносять свою

вартість на вироблений продукт).

4.2. Невиробничі (використовуються у невиробничій сфері

підприємства).

5. Форма власності.

5.1. Власні.

5.2. Орендовані (лізинг).

6. Характер участі у процесі виробництва.

6.1. Діючі.

6.2. Ті, що перебувають у запасі чи на консервації.

7. Рівень технічної придатності.

7.1. Обладнання, яке можна використовувати у виробництві.

7.2. Обладнання, що потребує капітального ремонту.

Залишкова вартість основних фондів характеризує їхню реальну вартість і визначається як різниця між вартістю, за якою об’єкт основних фондів був занесений на баланс підприємства, та сумою зносу.

Основні фонди враховуються й оцінюються в натуральній і вартісній формах. Для оцінки основних фондів використовується первісна, відновлена, залишкова, ліквідаційна, балансова вартість.

Первісна вартість основних фондів – це сума витрат на придбання і введення в експлуатацію (кошторис витрат на будівництво будинків, споруджень, оптово-відпускна ціна устаткування, транспортні витрати по його доставці, монтаж, налагодження, розмір сукупних капітальних вкладень).

Відновлена вартість основних фондів – це вартість їхнього відтворення за сучасних умов виробництва. Тобто сума коштів або інших форм компенсації, яку необхідно було б витратити на придбання такого самого засобу праці на дату складання звітності.

Залишкова вартість основних фондів – це розрахункова величина, різниця між повною первісною (відновленою) вартістю і накопиченою на момент числення суми амортизаційних відрахувань (зносу) основних фондів.

Ліквідаційна вартість – це сума коштів або вартість інших активів, які підприємство має отримати від реалізації (ліквідації) основних фондів після закінчення терміну їхнього корисного використання (експлуатації) за вирахуванням витрат, пов’язаних із реалізацією (ліквідацією).

Балансова вартість – це сума, за якою об’єкт основних фондів включається до балансу після вирахування суми накопиченої амортизації.

Протягом тривалого функціонування в господарській діяльності підприємства основні фонди зазнають фізичного (матеріального) та економічного спрацювання, а також технічного(морального) старіння.

Фізичний (матеріальний) знос основних фондів виникає внаслідок втрачання ними своїх первісних техніко-експлуатаційних якостей, що призводить до економічного спрацювання, тобто до поступового зменшення їхньої первісної реальної вартості, що зумовлене не тільки функціонуванням основних фондів, але і їхньою бездіяльністю(руйнування від зовнішнього, атмосферного впливу, корозії).

Внаслідок фізичного зносу основних фондів погіршуються їхні техніко-економічні та соціальні характеристики – знижується продуктивність, збільшуються експлуатаційні витрати, змінюється режим роботи тощо.

Техніко-економічний(моральний) знос основних фондів - це процес їхнього знецінення до настання повного фізичного спрацювання під впливом науково-технічного прогресу.

Фізичний знос і техніко-економічне старіння основних фондів можна усунути частково або повністю шляхом їхнього поліпшення за рахунок проведення технічного огляду і обслуговування, поточного і капітального ремонту, модернізації, реконструкції, технічного переозброєння, а також придбання (спорудження) нових аналогічних об’єктів.

Для характеристики ефективності основних фондів використовують ряд показників. Одним з показників, який найпоширеніший в практиці, є фондовіддача.

ЇЇ розраховують як відношення розміру виручки від реалізації (товарооборот) до середньорічної вартості основних фондів:

Фв = Т: ОФср.р.,

де Фв – фондовіддача, грн.;

Т - розмір виручки від реалізації (товарооборот), грн.;

Офср.р. – середньорічна вартість основних фондів, грн.

Середньорічну вартість основних фондів визначають за формулою:

ОФ_ср.р = ОФ_поч.+ ОФвв × Твв ­ ОФвив × Твив, 12 12

де ОФ_поч. – вартість основних фондів на початок року, грн.;

ОФ_вв - вартість введених протягом року основних фондів, грн.;

ОФвив – вартість виведених основних фондів, грн.;

Т_вв - кількість місяців до кінця року, протягом яких

функціонували введені основні фонди.

Твив - кількість місяців до кінця року, протягом яких

не функціонували виведені основні фонди.

Показник фондовіддачі відображає ту кількість продукції (товарообороту), яку отримано на гривню основних фондів. Він показує загальну віддачу від використання кожної гривні, витраченої на основні фонди, тобто ефективність цього вкладення коштів.

Оберненим до фондовіддачі показником є фондомісткість, яка визначається відношенням середньорічної вартості основних фондів до об’єму реалізації (товарообороту) або обсягу виготовленої продукції.

Ф_м = ОФ _ср.р: Т,

де Ф_м - фондомісткість

Цей показник дає можливість визначити вартість основних фондів підприємства на одну гривню реалізованої продукції і характеризує забезпеченість підприємства основними фондами. За нормальних умов фондовіддача повинна мати тенденцію до збільшення, а фондомісткість – до зменшення.

Приклад 1. Об’єм товарообороту за рік склав 348000грн., середньорічна вартість основних фондів 37200грн. Фондомісткість дорівнює 0,11грн (37200: 348000), тобто на кожну гривню товарообороту припадає 0,11 грн. вартості основних фондів.

Важливим показником, що характеризує озброєність одного працівника основними фондами, є показник фондоозброєності праці, який визначають шляхом ділення середньорічної вартості основних фондів на середньооблікову чисельність робітників персоналу.

Ф_оз = ОФ _ср.р: Ч,

де Фоз – фондоозброєність праці, грн./чол.;

Ч - середньооблікова чисельність персоналу, чол.

Відносним показником ефективності використання основних фондів підприємства є рентабельність (прибутковість) основних фондів. Цей показник визначається за формулою

Р_оф = П: ОФ_ср × 100%,

де Р_оф – рентабельність основних фондів;

П – прибуток за звітний період;

Офср. – середня вартість основних фондів за той же період.

Показник рентабельності основних фондів можна визначити за валовим та чистим прибутком. У першому випадку рентабельність характеризує ефективність використання основних фондів у виробничій діяльності підприємства, у другому – в звичайній та надзвичайній діяльності підприємства в цілому.

Абсолютним показником ефективності використання основних фондів є сума прибутку на одну гривню основних фондів.

2.3. Сутність і значення фактору «трудові ресурси»

Поряд із забезпеченням підприємства сировиною і матеріалами, основними й оборотними фондами, що представляють категорію матеріальних ресурсів, центральне місце все-таки належить трудовим ресурсам, тобто забезпеченню підприємств робочою силою.

Поняття «трудові ресурси» виникло на початку 20-х років минулого століття. Після перепису 1959 року поняття «трудові ресурси» стало широко застосовуватися у директивних документах, і в економічній літературі.

Під «трудовими ресурсами» розуміється працездатна частина населення, яка володіє фізичними й інтелектуальними можливостями, може виробляти матеріальні блага і надавати послуги.

Економічно активне населення - це частина населення, що забезпечує постачання робочої сили для виробництва товарів і послуг. Дана категорія включає зайнятих і безробітних.

У поняття «зайнятих» поєднуються дві великі групи працівників, що відіграють різну роль в економіці. Перша група – підприємці, друга – наймані робітники.

«Економічно неактивне населення» - це та частина населення, що не входить до складу ресурсів праці.

В Україні працездатним віком вважається в чоловіків 16-59 років включно, у жінок – 16-54 роки включно.

Термін «трудовий колектив» має соціально-політичний відтінок. Він використовується при характеристиці соціальних і моральних потреб працівників підприємства, визначених цілей і економічних інтересів.

Термін «кадри» характеризує частину фахівців і висококваліфікованих працівників підприємства, що постійно працюють на даному підприємстві. „Кадри вирішують все” – ця формула не застаріла, оскільки ринок вимагає кваліфікованих, конкурентоздатних фахівців.

Найбільш універсальним є термін «персонал підприємства».Це сукупність постійних працівників, які отримали необхідну професійну підготовку та мають досвід практичної діяльності і забезпечують господарську діяльність суб’єкта господарювання.

Робоча сила – це сукупність фізичних і розумових здібностей людини, його здатність до праці. В умовах ринкових відносин «здатність до праці» робить робочу силу товаром. Але це не звичайний товар. Його відмінність від інших товарів полягає в тому, що він, по-перше, створює вартість більшу, ніж він коштує; по-друге, без його залучення неможливо здійснити будь-яке виробництво; у третіх, від нього багато в чому залежить ступінь (ефективність) використання основних і оборотних виробничих фондів, економіка господарювання. Тому для підприємства небайдуже з позиції ведення його економіки, як і на яких умовах повинне відбуватися задоволення його потреб у робочій силі і як вона повинна використовуватися в процесі виробництва товарів і послуг.

Ринок праці, як і будь-який товарний ринок, заснований на попиті та пропозиції. Попит у даному випадку виступає у формі потреби на заняття вільних робочих місць і виконання робіт, а пропозиція - наявність незайнятої робочої сили, або бажання змінити місце роботи. Попит та пропозиція здійснюються в конкурентній боротьбі, з одного боку, між працівниками за заняття того чи іншого робочого місця щодо виконання роботи, а з іншого боку, між роботодавцями за залучення потрібної робочої сили по кількісному і якісному складу.

Попит на робочу силу (надання робочих місць, величина заробітної плати) визначається граничним доходом підприємця, отриманого від продажу продуктів, зробленого в зв'язку з залученням додаткової робочої сили на одиницю продукції. Підприємець, перш ніж прийняти рішення про залучення додаткової робочої сили, повинен відповісти на запитання: «Чи треба це робити?», тобто, чи дає це йому додатковий ефект, достатній для того, щоб покрити витрати, зв'язані з їх найманням. У своєму рішенні він керується законом зменшуваних доходів при додатковому збільшенні якого-небудь фактору виробництва. Тобто, при загальному випуску продукції на кожного додаткового працівника він падає, і настає край, нижче якого невигідно залучати робочу силу.

Регулювання трудової діяльності в даний час здійснюється на основі законодавства про зайнятість, що визначає правові й організаційні основи зайнятості населення в умовах ринкової економіки і рівноправність різних форм власності, а також гарантії з боку держави в реалізації права громадян на працю. Зайнятість – це не суперечна Конституції діяльність громадян, позв'язана з задоволенням їх особистих і суспільних потреб і, як правило, що приносить їм заробіток (трудовий доход). Громадянам належить виключне право розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці і здійснювати будь-яку, не заборонену законодавством діяльність, у т.ч. і не зв'язану з виконанням оплачуваної роботи (виховання дітей, ведення домашнього господарства, навчання).

Зайнятість має кілька видів: повна, сумісництво, неповна і тимчасова.

Групи громадян, що вважаються зайнятими, це:

- працюючі по найму;

- тимчасово не працюючі в зв'язку з відпусткою та з інших причин;

- ті, що самостійно забезпечують себе роботою;

- обрані на оплачувану посаду;

- відбуваючи службу в армії;

- учні і студенти.

Державна політика в області зайнятості населення спрямована на:

- забезпечення рівних можливостей усім громадянам у реалізації права на працю і вільний вибір форм зайнятості;

- підтримку трудової і підприємницької ініціативи громадян, сприяння розвитку їх здібностей до продуктивної праці шляхом координації діяльності в області зайнятості з іншими напрямами економічної політики;

- дотримання принципу добровільності праці, вільного вибору;

- забезпечення соціального захисту населення в області зайнятості на основі координації діяльності державних органів, профспілок, підприємців у розробці і реалізації заходів для забезпечення зайнятості населення;

- міжнародне співробітництво в рішенні проблем зайнятості населення.

Питаннями регулювання зайнятості населення займаються центри зайнятості.