Розвиток радянської держави в умовах громадянської війни

Україна була одним з головних театрів воєнних дій громадянської війни в колишній Російській імперії. Війна розпочалася з того, як більшовики розігнали Установчі збори у січні 1918 р. Основна причина війни полягала у неприйнятті нового політичного режиму, більшовицьких ідей та економічної політики радянського керівництва з боку різних соціальних верств: буржуазії, дворян-поміщиків, значної частини селянства й інтелігенції. З подіями громадянської війни тісно переплелась визвольна боротьба народів проти інтервенції військ німецького блоку і Антанти.

Після поразки Директорії Україна стала ареною бойових дій між силами Червоної Армії і білогвардійської армії Денікіна. У квітні-серпні 1920 р. Червона Армія воювала з польсько-українським військом (що було наслідком угоди С. Петлюри з польським урядом). З серпня 1920 р. велась війна проти військ Врангеля, яким пощастило закріпитись в Криму після поразки Денікіна. У листопаді 1920 р. радянські війська вигнали білогвардійців із Криму. Одночасно війська Червоної армії розгромили решту петлюрівських військ між річками Дністер та Південний Буг.

В умовах громадянської війни на території, яка контролювалася більшовиками, була створена система радянської влади. Вищим органом влади вважався Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Як уже відзначалося, І Всеукраїнський з’їзд Рад відбувся в грудні 1917 р. у Харкові, на ньому було проголошено встановлення Радянської влади. Протягом 1918 – 1920 рр. відбулося ще три Всеукраїнських з’їзди Рад.

ІІ Всеукраїнський з’їзд Рад відбувся в березні 1918 р. у Катеринославі. Необхідність скликання з’їзду була зумовлена передусім окупацію України австро-німецькими військами. Тому головним на порядку денному з’їзду було питання про позицію Української радянської республіки до Брестського (російсько-німецького) миру та про відносини України з Радянською Росією. З-поміж 964 делегатів з’їзду було 428 більшовиків, 414 лівих есерів, 90 безпартійних. Інші делегати були меншовиками, правими есерами, українськими соціал-демократами та ін. Перемогла більшовицька позиція щодо необхідності підтримати підписаний Росією мирний договір з Німеччиною та її союзниками, незважаючи на надзвичайно складне становище, в яке він ставить Українську радянську республіку. Однак, щоб мати змогу організувати боротьбу проти австро-німецькій окупації й водночас не спровокувати новий наступ німців на Радянську Росію, з’їзд проголосив Україну самостійною, незалежною від РСФРР Радянською республікою.

Після вступу до Харкова більшовицьких військ у січні 1919 р. був прийнятий декрет Українського Радянського уряду про найменування України Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР).

ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад проходив уже після повалення Директорії й відновлення Радянської влади – в березні 1919 р. у Харкові. Переважну більшість його делегатів (1435 з 1887) становили більшовики. Головним на порядку денному з’їзду було прийняття Конституції УСРР, яка мала закріпити завоювання соціалістичної революції. Подібно до Конституції РСФРР, яка була взята за зразок, висувалося завдання переходу від буржуазного ладу до соціалізму шляхом проведення революційних перетворень і придушення контрреволюційних намірів з боку заможних класів. Українська Соціалістична Радянська Республіка проголошувалася в Конституції державою «трудящих і експлуатованих мас пролетаріату та найбіднішого селянства. Влада трудящих мала здійснюватися через Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Визначалися структура і компетенції вищих органів державної влади. Найвищий орган – з’їзд Рад, а в період між з’їздами – Всеукраїнський Центральний виконавчий Комітет (ВУЦВК), який утворювався з'їздом і звітував перед ним.

До складу ВУЦВК, обраного ІІІ з’їздом Рад увійшло 99 членів, з них 89 більшовиків, 10 українських есерів (боротьбистів). ВУЦВК обрав Президію і затвердив склад уряду – Раднаркому. Головою ВУЦВК став Г. Петровський, до Раднаркому України увійшли більшовики О. Бубнов, К. Ворошилов, В. Затонський, Е. Квирінг, М. Скрипник, О. Шліхтер та ін.

ІV Всеукраїнський з’їзд Рад відбувся в травні 1920 р. у Харкові. Він проходив у надзвичайно складних умовах. З-заходу почалася польська агресія, на півдні, з Криму, розпочався наступ білогвардійців на чолі з бароном Врангелем. З огляду на це з’їзд прийняв звернення до робітників і селян Польщі, де вказав на загарбницький характер наступу польських військ і звернувся з маніфестом до селян, робітників і солдатів України, закликав їх помножити свої зусилля для розгрому ворогів. Були також визначені конкретні заходи щодо роботи всіх державних установ в умовах воєнного часу.

Одночасно з формуванням центральних органів Радянської влади органів здійснювалися зміни в адміністративно-територіальному поділі України й створювалися місцеві органи влади. Зокрема, в 1919 р. Україну було поділено на 11 губерній: Київську, Подільську, Херсонську, Одеську, Таврійську, Донецьку, Харківську, Катеринославську, Полтавську, Чернігівську, Волинську. Губернії ділилися на волості. За результатами виборів до місцевих рад, що відбулися в лютому-квітні 1920 р., було створено 1500 волосних Рад та їх виконкомів, 10850 сільських Рад.

Отже, формально в УСРР влада належала радянським органам. Однак насправді Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів були лише інструментом більшовицької диктатури. По-перше, всі рішення органів радянської влади мали відповідати генеральній лінії більшовицької партії. У липні 1918 р. у Москві відбувся І з’їзд Комуністичної партії (більшовиків) України. Першим секретарем ЦК КП(б)У був обраний Г. Пятаков. Будучи складовою частиною РКП(б) Компартія України нав’язувала свої рішення всім органам і установам Радянської влади в республіці. По-друге, переважну більшість у Радах всіх рівнів та в їх виконавчих органах становили більшовики, вони ж обіймали більшість керівних посад в усіх радянських установах. По-третє, в умовах громадянської війни й іноземної інтервенції більшовики створювали надзвичайні органи влади. Зокрема, у квітні 1918 р. у Таганрозі, куди у зв’язку з австро-німецькою окупацією України переїхали радянські державні органи, замість ЦВК Рад і Народного Секретаріату було утворено Бюро для керівництва повстанською боротьбою в тілу окупантів. У липні 1918 р. за рішенням І з’їзду КП(б)У був створений Центральний військово-революційний комітет (ЦВРК) на чолі з О. Бубновим. Під керівництвом більшовиків також створювалися місцеві військово-революційні комітети. Широкими повноваженнями наділялися коменданти й комісари, які призначалися ревкомами. Спочатку й ЦВРК, і ревкоми діяли як органи боротьби проти австро-німецької окупації та контрреволюційних сил, але в подальшому фактично перебирали на себе функції органів місцевого управління.

На території, що знаходилася під контролем більшовиків, діяла так звана революційна законність, яка забезпечувала боротьбу з контрреволюцією, експропріацію й націоналізацію приватної власності, проведення економічної політики, що дістала назву політики «воєнного комунізму». Її основні риси: мілітаризація всього економічного життя, жорстка централізація управління і розподілу ресурсів; заборона приватної торгівлі; введення продрозкладки; карткова система забезпечення; націоналізація банків і промислових підприємств; введення загальної трудової повинності під гаслом: «Хто не працює, той не їсть!».

На характер, хід і результати громадянської війни в Україні великий вплив мали коливання українського селянства, в розумінні якого уживались комуністичні уявлення про справедливість, бажання вільно працювати на власній землі і самостійно користуватися результатами своєї праці. Все це проявилось у діяльності Революційно-Повстанської армії, яку очолив Нестор Махно. Селянська армія, яка нараховувала в різні періоди громадянської війни від 5 до 80 тис. бійців, спочатку в союзі з Червоною армією вела бої проти білогвардійців (Денікіна, Врангеля), а згодом проти більшовицьких сил, які проводили на Україні політику воєнного комунізму.

Загострення стосунків Радянської держави з селянством припадає на першу половину 1921 р., коли повстанський рух поширився майже на всю територію України. Але на той час радянська влада вже досить зміцніла і селянські повстання було придушено завдяки силам регулярної більшовицької армії.

Головними політичними наслідками громадянської війни в Україні стали: усунення з політичної арени українських національних сил, їх дискредитація; загибель УНР; встановлення Радянської влади, утворення Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР).

Контрольні запитання

1. Який партійний склад і політична орієнтація Центральної Ради?

2. У чому основний зміст І, ІІ, ІІ, ІV Універсалів Центральної Ради?

3. Чому Центральна Рада не змогла добитися незалежності України?

4. У чому причини перевороту П. Скоропадського?

5. Чому Директорії не вдалося побудувати демократичну українську

державу?

6. Хто такий Махно? На які соціальні сили він спирався? Яку мету ставили

його дії?

7. У чому причина успіхів Червоної армії в боротьбі з Директорією,

іноземними інтервентами, Денікіним, Врангелем?

8. Якими були основні рішення І, ІІ, ІІІ, ІV з’їздів Рад?

9. Які завдання вирішувалися за допомогою так званої революційної законності?

10. Які політичні наслідки громадянської війни в Україні?