Боротьба Центральної Ради і більшовиків за владу в Україні

Утворення самостійної УНР не входило у плани більшовиків, бо вони мали свої наміри щодо новоствореної Української держави. Обласна конференція РСДРП(б) Донецького і Криворізького басейнів проголосила Центральну Раду ворогом трудящих і висловилася за скликання Всеукраїнського з'їзду Рад.

Однак Центральна Рада спромоглася в останню мить перехопити ініціативу скликання з’їзду Рад. Всеукраїнський з’їзд Рад, що відкрився в Києві 4 грудня 1917 р., висловив повну підтримку Центральній Раді та її політиці. Опинившись у меншості, 124 делегати від більшовицької партії разом із лівими есерами, деякими українськими соціал-демократами і безпартійними переїхали до Харкова, де відкрився з’їзд Рад Донецького й Криворізького басейнів. Зазначена частина делегатів київського з'їзду Рад, об’єднавшись з делегатами харківського з’їзду, прийняла рішення про проведення альтернативного І Всеукраїнського з’їзду Рад.

І Всеукраїнський з'їзд Рад, що проходив 11(24) – 12 (25) грудня 1918 р., вітав встановлення в Росії радянської влади, оголосив Україну Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Він визначив Українську республіку як «федеративну частину Російської республіки» і поширив на її території всі декрети і розпорядження Раднаркому Російської Федерації.

Здійснення влади в центрі покладалося на Всеукраїнський з’їзд Рад, обраний ним Центральний Виконавчий і Комітет (ЦВК) і ті вищі органи виконавчої й розпорядчої влади, які має створити ЦВК. Серед 41 членів ЦВК (ще 20 членів мусив обрати з’їзд Рад селянських депутатів) було обрано 35 більшовиків, 4 лівих есера, 1 лівий український соціал-демократ, 1 меншовик-інтернаціоналіст. Невдовзі ЦВК утворив так званий робітничо-селянський уряд України – Народний Секретаріат, до складу якого увійшли Артем, С. Бакинський, Є. Бош, В. Затонський, Ю. Коцюбинський, М. Скрипник та ін.

Головне завдання, що постало перед радянським урядом, стало поширення своєї влади на всю територію України. Це завдання було вирішено одночасним встановленням радянської влади в українських губерніях і наступом більшовицьких сил на Київ, де перебувала Центральна Рада. Хоча на допомогу Червоній гвардії, що була сформована з робітників Донбасу, Харкова, Катеринослава, інших міст України, прибуло понад 30 тис. солдат, матросів і червоногвардійців з Росії, цих сил було замало для перемоги над військами Центральної Ради. Вирішальну роль відіграло проголошення радянської влади і більшовицькі збройні повстання на території, підвладній Центральній Раді. Так, 29 грудня 1917 р. радянська влада перемогла у Катеринославі, 9 січня 1918 р. – у Житомирі, 16 січня почалося збройне повстання проти Центральної Ради у Києві на заводі «Арсенал», яке було придушено «січовими стрільцями».

Напередодні свого падіння, 9 січня 1918 р., Центральна Рада прийняла IV Універсал, у якому проголосила УНР незалежною. Утворила новий уряд — Раду Народних Міністрів на чолі з Володимиром Голубовичем. Однак під впливом більшовицької агітації війська УНР або відмовлялися воювати з червоногвардійцями, або переходили на їхній бік. Спроба Центральної Ради перетнути шлях більшовицьким силам на Київ за допомогою студентів і гімназистів призвела до загибелі останніх поблизу станції Крути. 28 січня 1918 р. більшовицькі війська увійшли до Києва, який став столицею Радянської України.

Після вигнання з Києва уряд Центральної Ради підписав 26 січня 1918 р. у Бресті угоду з державами німецького блоку. Згідно з цією угодою УНР зобов'язувалася постачати продовольство, а Німеччина і Австро-Угорщина – надати Центральній Раді дипломатичну і воєнну допомогу у боротьбі проти більшовицьких сил. Радянська Росія не мала сил, щоб протидіяти Німеччині, а тому змушена була підписати також 3 березня 1918 р. у Бресті угоду, згідно з якою, зокрема, визнавала Центральну Раду і окупацію України німецькими і австро-угорськими військами.

Центральна Рада продемонструвала цілу гаму сильних і слабких сторін української демократичної революції. До перших слід віднести відродження нації, її швидку, хоч і недостатню політизацію, проголошення Української Народної Республіки. До других – відсутність боєздатної армії, адміністративного апарату, необхідного політичного, державного досвіду в керівників Центральної Ради. Були прийняті закони Про випуск державних кредитових білетів УНР (6 січня 1918 р.), «Про національно-персональну автономію» (9 січня 1918 р.), «Земельний закон» (18 січня 1918 р.), «Про громадянство Української Народної Республіки» (2 березня 1918 р.), «Про державну мову» (11 березня 1918 р.), «Про державну символіку», за яким, зокрема, державним гербом УНР став «Володимирів тризуб» (12 березня 1918 р.), тощо. Однак більшість законів та інших правових актів носили декларативно-пропагандистський характер або не впроваджувалися повсякденне життя. Зокрема, не були реалізовані соціальна і аграрна програма.

Центральна Рада так і не змогла налагодити повноцінну роботу в країні, перебуваючи до того ж умовах окупації іноземних військ і втратила авторитет серед широких верств українського народу. Крім того, окупаційну адміністрацію, яка репрезентувала дві монархічні держави (Німеччину й Австро-Угорщину) не могло влаштовувати українське керівництво, яке складалося з представників партій соціалістичної орієнтації. Окупаційне командування почало схилятися до пошуків встановлення альтернативної влади в Україні, розуміючи, що Центральна Рада не може гарантувати стабільних поставок продовольства до Німеччини. Консерватизм німецького генералітету врешті-решт став базою для зближення німецько-австрійської воєнної адміністрації та колишнього царського генерала Павла Скоропадського.

День 29 квітня 1918 р. став останнім у діяльності Центральної Ради, яка без бою віддала владу в руки П. Скоропадського, проголошеного на з’їзді земельних власників гетьманом України. Жодних політичних актів масового громадського протесту проти державного перевороту історичні джерела не зафіксували.

У останній день свого існування Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР, згідно з якою Україна проголошувалась суверенною, демократичною, парламентською державою, з поділом влади на законодавчу, виконавчу і судову. Згідно з Конституцією УНР вищим законодавчим представницьким органом в республіці є Всенародні збори, які обираються строком на 3 роки на основі загального, рівного, таємного голосування за пропорційною виборчою системою. З числа депутатів обирається Голова Всенародних Зборів, його «товариші», один з яких стає заступником Голови. Основні важелі управління належать Раді Народних Міністрів, вищому виконавчому органі, який призначається за згодою Ради Старшин Головою Всенародних Зборів і затверджується Всенародними Зборами. Вищим органом судової влади є Генеральний Суд; місцеве самоврядування представлене виборними Радами і Управами общин, волостей і земель, причому тільки їм «належить єдина безпосередня місцева влада»: міністри тільки контролюють і координують їх діяльність, безпосередньо і через призначених ними урядовців.

У Конституції УНР не визначена форма державного правління (врядування), відсутнє поняття глави держави, однак її аналіз свідчить, що УНР мала б стати класичною парламентською республікою, оскільки глава держави, яким, по-суті, є Голова Всенародних Зборів, обирається не всенародно, а представницьким органом влади – Всенародними Зборами й він виконує здебільшого представницькі й церемоніальні функції. Щоправда, є деякі свідчення, що в у свій останній день Центральна Рада обрала М.Грушевського не як Голову Всенародних Зборів, а як президента, однак це не означало зміну сутності форми державного правління, наділити додатковими повноваженнями главу держави.