Правління Директорії

Державі П.Скоропадського довелося вести боротьбу на декількох фронтах – проти більшовицьких сил, що постійно отримували допомогу з радянської Росії, проти селянської армії Н.Махна, під контролем якого був весь південь України, та проти українських збройних формувань, що зберігали вірність Центральній Раді. Ще в травні 1918 р. партії соціалістичної орієнтації у утворили опозиційний гетьманові Український національно-державний союз (з серпня – Український національний союз). У ніч на 14 листопада на таємному засіданні керівництва політичних партій УНС було створено новий орган відновленої УНР – директорію на чолі зВ. Винниченком. Командуючим військами став С. Петлюра. Крім того, до складу Директорії увійшли Ф. Швець, П. Андрієвський, А. Макаренко. Розташувавшись у Білій Церкві, Директорія прийняла звернення до населення, в якому П. Скоропадський був оголошений «насильником і узурпатором народної влади», його уряд названий недійсним як «антинародний, протинаціональний».

Після цього армія Директорії, ядро якої становив корпус січових стрільців полковника Є. Коновальця, розгромило 18 листопада 1918 р. військо гетьмана П.Скоропадського, а 14 грудня 1918 р. здобула Київ. Зрікшись влади, Скоропадський виїхав до Німеччини. Директорія проголосила відродження Української Народної Республіки, відновила її закони та призначила свій перший уряд під керівництвом В. Чеховського. Вища законодавча влада належала Трудовому конгресові, який був сформований з селянських і робітничих депутатів, представників інтелігенції.

Загалом система організації влади Директорії виявилася дуже своєрідною. Голова Директорії, В. Вінниченко, відав зовнішньою політикою, С. Петлюра іменувався Головним отаманом, на місцях теж діяли численні отамани» або «польові командири», більшість з яких не визнавали над собою ніякої влади. Інші члени Директорії не мали чітко окреслених обов’язків. Не увінчалися успіхом спроби Директорії створити щось подібне до міністерств – відділи: освіти, фінансів, внутрішніх справ, торгівлі й промисловості, праці, шляхів тощо. Не залишив після себе помітного сліду й орган, який мав виконувати роль тимчасового уряду, – «Рада завідувачів державних справ».

Внутрішня політика Директорії відзначалася непослідовністю і наявністю суттєвих суперечностей. Декларуючи ліквідацію приватної власності на землю, уряд так і не зміг втілити в життя цей закон. Залишилась недоторканою і поміщицька земля. Директорія заявила про свою солідарність з робітниками, але разом з тим придушувала страйки і розганяла профспілки. На Правобережжі і Чернігівщині відбувалися єврейські погроми. Елементом дезорганізації державного життя було і особисте протистояння лідерів Директорії, відсутність у них єдності поглядів на першочергові завдання влади та політичну орієнтацію країни. Гостро дискутувалося питання, що краще для України: парламентська республіка чи радянська система? У зовнішній політиці Директорія орієнтувалася на держави Антанти, передусім Францію. З Францією був підписаний договір, за яким Україна підпала під її протекторат. Власне, й сама назва органа влади – «Директорія» була запозичена з історії Великої французької революції ХVІІІ ст.

Наприкінці грудня 1918 р. – у січні 1919 р. політична ситуація в Україні загострилася. На Півдні України та в Криму відповідно до україно-французької угоди висадилися 60-тисячні війська Антанти. На Південному Сході росла небезпека з боку Добровольчої армії генерала Денікіна, який прагнув відтворити Російську імперію. Польща мала претензії на Галичину. Вона вже захопила Львів і продовжувала тіснити на схід уряд і армію Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Проти Директорії рішуче виступили також радянський уряд Росії та більшовики України. 20 листопада 1918 р. був створений Тимчасовий Робітничо-Селянський уряд, який 4 грудня дав наказ радянським військам розпочати наступ на територію України. 1 січня 1919 р. у Харкові влада перейшла до Рад, а з січня в нього ввійшли передові радянські частини і переїхав більшовицький Тимчасовий Робітничо-Селянський уряд.

Директорія намагалася низкою дипломатичних кроків (спроби налагодження контактів з Антантою, проголошення Акта возз'єднання УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р.) вивести державу з політичної ізоляції, знайти засоби для зміцнення власних дипломатичних, фінансових та воєнних позицій. Однак ці кроки були безуспішними. Виявився безперспективним курс на союз з Антантою, яка робила ставку на відновлення єдиної і неділимої небільшовицької Росії. Не виправдав сподівань і акт возз'єднання УНР і ЗУНР, який значною мірою мав формальний декларативний характер. Отже, УНР і ЗУНР не мали реальних сил, щоб посилити інтеграцію та боронити свою державність. Під час падіння гетьманату Директорія мала 100-тисячну армію, а перед здачею Києва наприкінці січня 1919 р. могла розраховувати лише на 21 тис. бійців. Більшість вояків не хотіли ризикувати життям заради збереження влади Директорії. Поразка Директорії стала реальною після того, як радянські війська 12 січня захопили Чернігів, 19 січня – Полтаву, а 27 січня – Катеринослав. 5 лютого 1919 р. війська УНР залишили Київ, а навесні цього року радянська влада була встановлена на всій території України, крім Надзбруччя і західних областей.

Отже, народна підтримка, швидке формування армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент для повстання сприяли приходу Директорії до влади. Однак її недалекоглядна, суперечлива внутрішня політика, відсутність моделі державотворення, протистояння політичних лідерів, слабкість армії, міжнародна ізоляція, втрата контролю за розвитком подій були тими причинами, які не дали змоги Директорії надовго втриматись при владі і побудувати незалежну УНР.