Рабовласницькі міста-держави Північного Причорномор'я

Рабовласницькі міста - держави стародавніх греків з'явилися на узбережжі Чорного і Азовського морів внаслідок колонізації VIII - VI ст. до н. є. Цей рух зумовлювався низкою причин. Головною серед них стало майнове розшарування в більшості районів Стародавньої Греції, де не вистачало земель, придатних для сільського господарства. Швидкий розвиток дешевої рабської праці в ремісництві не надавав зубожілим селянам можливості перетворитися на ремісників. Невеличка територія поліса, тобто античного міста - держави, і низький рівень економічного розвитку мали забезпечити в його межах пристойне існування лише для незначної кількості громадян. Внаслідок цього соціально - економічний і політичний розвиток балканської Греції супроводжувався масовим виселенням зайвих людей з рідних полісів. Ці виселення набули таких розмірів, що в історію античності вони увійшли під назвою Великої грецької колонізації.

Окрім основної причини, розвиток колонізації був визначений збільшенням морської торгівлі й загостренням класової та політичної боротьби в грецьких полісах. Географічна і політична замкненість поліса (в материковій частині і на островах Середземномор'я) поряд з досить високими рівнем розподілу праці зумовлювали його залежність від вивозу ремісничих виробів і довозу зерна і рабів, що втягувало грецькі міста - держави в міжнародну морську торгівлю. Нарешті, найбільш активні представники соціального чи політичного угрупування, що зазнало поразки в боротьбі за владу, виганялися або добровільно виселялися зі свого полісу. При цьому такий процес нерідко проходив організовано. Група колоністів обирала свого керівника, якого називали ойкистом (засновником). На суспільні кошти переселенці споруджували кораблі й відправлялися в різні регіони Середземномор'я. З часом основним напрямком колонізації став північно - східний, у напрямку південної частини сучасної України.

У VIII ст. вигнанці з малоазійського міста Мілет заснували поблизу гирла Дніпро - Бузького лиману на о. Березань колонію Борисфенида. Потім на правому березі лиману з'явилася велика колонія Ольвія. Ті ж таки мілетяни заснували в Криму міста Феодосія і Керкінтида (Євпаторія), а поблизу сучасного міста Білгород - Дністровський – колонію Тіра. На березі Боспора Кіммерійського (Керченської протоки) опорним пунктом вихідців з Мілету стало велике місто Пантікапей (сучасна Керч). Лише один великий поліс, Херсонес Таврійський (сучасний Севастополь), заснували інші колоністи – вихідці з дорійського міста Гераклія Понтійського, розташованого на південному узбережжі Чорного моря.

Грецька колонізація теренів сучасної України первісно мала торгівельний характер, адже спочатку колоністи утворювали факторії для купівлі у місцевих племен осілих землеробів хліба, якого завжди не вистачало в полісах балканської Греції. Однак з часом вона перетворилася на аграрну, і колоністи самі вирощували хліб і виноград в сільськогосподарській окрузі (грецькою – хора) й виробляли різні ремісничі вироби. Зрозуміло, що колоністи, які впродовж століть політично не залежали від рабовласницьких міст - держав Греції, мали підтримувати з останніми розвинені економічні стосунки на підстави укладання відповідних угод. Такі угоди фіксували надання громадянам метрополії й колоній рівних громадянських прав, за відсутності яких не можна було сподіватися на взаємне сприяння в торгівлі.

За грецьку добу колонізації, яка продовжувалася до появи держави Олександра Македонського (20 - ті рр. ІV ст. до н.е.), еллінські колонії були досить розвиненими державними утвореннями, економічною основою яких стали землеробство, ремісництво, рибальство і торгівля з місцевими племенами, як осілими землеробами, так і кочівниками. В останньому випадку стосунки з сусідами відбувалися на основі обміну. Є підстави стверджувати, що греки - колоністи, які жили лише на узбережжі Чорного і Азовського морів, втягували в цей обмін осілих землеробів, що населяли регіон поблизу о. Хортиця. Саме тому на ринки Середземномор'я з території сучасної України поставлялися зерно, худоба, риба, сіль і раби, а в зустрічному напрямку грецькі кораблі везли металеві й мармурові вироби, тканини, оливкову олію та інші продукти. І цей обмін певним чином прискорював соціально-економічний розвиток кочівників і землеробів Північного Причорномор'я.

Одним з наслідків економічного розвитку грецьких колоній став, подібно до ситуації у полісах метрополії, процес соціального розшарування. За існування в грецьких колоніях суто формального демократичного ладу там панували заможні верстви населення – судновласники, володарі ергастеріїв (античних майстерень, де працювала велика кількість рабів) і купці, які налагодили заморську торгівлю. Суспільний лад грецьких колоній передбачав юридичну рівність громадян. Тому в політичному житті в колоніях брали певну участь і дрібні землероби, ремісники і торговці, але за умови, що це були чоловіки, які грали роль голови патріархальної родини, що була основою суспільного устрою. У такій родині лише домовласник був суб'єктом права, тоді як жінки, навіть вільні, не мали політичних прав, а в цивільно - правових відносинах вони могли сподіватися лише на розпорядження речами з власного побуту, проте під наглядом чоловіка.

Крім громадян, у античних містах - державах на теренах сучасної України мешкали напівзалежні людини, чия праця використовувалася в усіх галузях господарського життя.

Відповідно до традицій міст - держав метрополії, в колоніях могли перебувати деякі чужоземці, головним чином – асимільовані вихідці з числа «варварів», тобто негрецьких племен. Подібно до періеків і метеків Греції, вони мали право на будь - яку господарську діяльність, що забезпечувало їм пристойний прожиток. Але політичних прав такі особи не мали. Лише великі заслуги чужоземців перед полісом іноді ставали підставою для отримання ними громадянства.

Соціально-економічний розвиток грецьких колоній досить рано викликав відхід у минуле патріархального рабства. На зміну йому в колоніях мало прийти класичне рабовласництво, яке поширювалося в усьому античному світі. Рабовласники почали розглядати рабів як прості знаряддя праці, оскільки саме невільники перетворювалися на основну робочу силу. Джерелами рабства, яке широко використовувалося в землеробстві, ремісницькому виробництві, видобутку солі та мореплавстві, були військовий полон, примусова праця боржників і народження від рабині. Тому демократія, яка мала встановитися у колоніях, де первісно вкоренився республіканський устрій, перетворювалася у політичну форму сумісного панування громадян (рабовласники, дрібні власники і люмпени) над рабами. Але ця демократія ставала і формою панування рабовласників над зубожілими громадянами, що загострювало соціальні конфлікти.

Державний лад грецьких колоній у Північному Причорномор'ї був відповідний рабовласницьким відносинам, притаманним і метрополії. Республіканська форма правління з зовнішніми ознаками полісної демократії (на кшталт афінської) в містах - державах проіснувала до їх підкорення владі Риму. При цьому демократія грецьких колоній була формою панування рабовласників над незаможними громадянами. Більше того, ця демократія, яка відображала інтереси великих власників, постійно стимулювала виникнення протиріч між олігархічною верхівкою колоній і дрібними власниками засобів виробництва. Зрозуміло, що риси такої демократії відобразилися в державному устрої античних колоній Причорномор'я.

За своєю сутністю міста - держави були політичною організацією тих вільних громадян,що забезпечували захист власних інтересів шляхом підкорення маси рабів, які за чисельністю перевищували вільне населення.Народні збори, до яких входили повноправні громадяни віком за 25 років (у балканських полісах громадянство набували вільні чоловіки по досягненні 20 - ти рр.), відігравали роль верховного органу влади. Їх компетенція була досить великою.Збори приймали закони, видавали постанови стосовно приватних питань, обирали публічних посадовців і контролювали їх діяльність, вирішували питання війни і миру, надавали статус громадян, встановлювали обсяг привілеїв для іноземних купців. Брати участь у обговоренні найважливіших питань на зборах могли всі вільні громадяни. Їм дозволялося навіть виносити на обговорення власні проекти законів, але найчастіше з промовами виступали лише професійні оратори, які захищали інтереси окремих груп населення.

Народні збори щорічно обирали виконавчий орган – Раду міста, яку очолював голова. Обирався також і секретар. З огляду на велику роль жерців, які формували масову суспільну свідомість в інтересах заможних верств населення, до Ради завжди входили і служителі релігійних культів. Рада здійснювала попередню підготовку рішень, декретів та постанов народних зборів, які набували чинності від імені «Ради і на­роду».

Окремою ланкою міського управління були виборні посадовці, які оби­ралися з числа повноправних громадян. Вони управляли всіма галузями життєдіяльності міста. Найбільшими повноваженнями користувалась колегія архонтів, хоча її роль у полісах всього еллінського світу зменшилася на стадії розквіту рабовласницьких відносин. Архонти керували іншими колегія­ми, стежили за станом фінансів і скликали на­родні збори. Перший архонт очолював військо міста, хоча реально військовими справами займалася окрема колегія стратегів. Колегія номофілаків (стражів закону) наглядала за поведінкою мешканців; астіноми були державними наглядачами за станом шляхів і майстерень; колегія агораномів відповідала за порядок на площах і ринках, а спілка продиків (юристів) виконувала захисні функції в суді.

Щодо судового процесу в грецьких містах - державах Північного Причорномор'я, то він мав деякі риси агону (змагання), адже в ньому брали активну участь судді, граммати, чиї обов'язки полягали у веденні судових протоколів, продики і обвинувачені особи. Всі учасники судового процесу мали право наводити докази і підкріплювати їх за допомогою свідків з числі вільних громадян. На початку судового процесу з'ясовувалася наявність злочину в діях обвинуваченої особи. У разі надання переконливих доказів вини злочинця, кожна з сторін судового процесу запропоновувала справедливу, на її думку, кару. Вислухавши сторони процесу, судді голосуванням виносили остаточне рішення, яке не підлягало оскарженню.

Правопрактично всіх грецьких колонійвикористовувало здобуткиправової системи полісної демократії, переважно афінської, але з урахуванням впливу власних традицій та правових звичаїв «сусідів - варварів». Тому правовими джерелами ставали рішення народних зборів, дек­рети Ради полісу, постанови колегій посадовців, що виконували адміністративні функції.

Найбільш суворій регламентації в праві грецьких колоній підлягали інститути права власності й зобов'язань. Подібно до афінського права, в колоніях розрізняли володіння як фактичне утримання майна з його використанням і власність як володіння речами з правом розпорядження. Але власне поняття права власності як абсолютного права особи в античних колоніях ще не було. До того ж там існував інститут колективної власності панівного класу, але він мав обмежений характер і поширювався лише на державну земельну власність, що стимулювало розвиток інституту земельної оренди. Між державною і приватною формами власності на землю існував історично обумовлений зв'язок. Приватна власність завжди визнавалася похідною від державної. І взагалі антична земельна власність ще не була «чистою» формою приватної власності, оскільки індивідуальна свобода власників в грецьких полісах завжди була вторинною у порівнянні з громадянським суверенітетом, який був сукупністю прав всіх общинників.

Розвиток господарських відносин у грецьких колоніях з часом визначив сувору регламентацію обов'язків осіб, які укладали цивільні угоди. Цього вимагали потреби у захисті приватних інтересів кредиторів. Поряд з цим право колоній греків вимагало визнання обов'язку із завдання шкоди за відсутності між особами приватної угоди («вільні» та «невільні» обов'язки). Серед угод найбільш важливою вважалася угода купівлі - продажу, яка повністю оформилася з поширенням міжнародної торгівлі. Широко використовувалися також угоди займу, оренди, позики, дарування та ін. Всі ці угоди ставали чинними за умови укладання у присутності державних посадовців і свідків. Щодо родинних відносин, то вони регламентувалися дією правових звичаїв.

Труднощі облаштування греків в чужинному середовищі, загострення соціальних конфліктів вимагали від них особливої уваги до розвитку кримінального права. Колоністи розрізняли злочини проти держави і злочини проти приватних інтересів. Найтяжчими злочинами вважалися замахи на знищення демократичного ладу, державна зрада, омана народу, зневажання богів і крадіжка храмової власності. Характер покарання мав відповідати ступеню провини. За кримінальні злочини проти держави застосовували такі покарання: смертна кара і конфіскація майна. Навпаки, кара за злочини проти приватних інтересів передбачали грошове відшкодування збитків і штраф (зазвичай, вдвічі проти розміру завданої шкоди).

У І ст. до н. є. міста - держави Північного Причорномор'я підкорилися Римський республіці. Подібно до інших підкорених римлянами територій, які прикривали кордони цієї держави від тиску варварських племен, ці міста захищали східний кордон Римської імперії від вторгнення азійських кочових орд. Під владою Риму ці міста перебували до 70 - х рр. IV ст. н.е. Занепад Римської імперії впливав на занепад рабовласницьких міст, заснованих греками. І все ж таки згодом вони пережили другий період розквіту в складі Імперії ромеїв, яку за європейською традицією помилково називають Візантією. Але то були часи раннього феодалізму, який прийшов на зміну рабовласництву.