Религиозные правовые семьи. Каноническое право в Украине

Все правовые системы, существующие в современном мире, разделяются на светские и религиозные. Среди религиозных правовых систем важнейшую роль играют индусское право, мусульманское право

и иудейское право. Во всех религиозных правовых системах право есть порождение воли Всевышнего, а источниками права выступают священные книги.

Считается, что индусское право является древнейшей правовой системой. Нормы индусского права распространены на почти 1 млрд человек. При этом индусское право применяется ко всем коренным жителям Индостанского полуострова, за исключением тех, кто принял другое верование.

Краеугольный камень индуизма — учение о перевоплощении души и карма. Священные книги Вед содержат не много правового материала, хотя и рассматриваются в качестве определяющего источника индусского права.

Другим источником права являются древние юридические книги смрити (завещания), содержащие мудрости древних мудрецов и служителей культа. В индусском праве в качестве источника права признаются местные обычаи, которым с древних лет следовали касты, роды или семьи. Эти обычаи могут приобретать приоритет над нормами смрити. В индусском праве законы и судебные прецеденты не считаются источниками права, поскольку законодательство и судебная практика относятся не к дхарме (справедливости), а к артхе (пользе).

Распространение мусульманского права не намного уступает индусскому праву, охватывает также почти 1 млрд человек. Свое начало мусульманский мир ведет с пророка Мухаммеда (570—632), который от имени иАллаха представил нормативы для мусульман. Проповеди Мухаммеда и его поступки позже получили отображение в первичных источниках мусульманского права Коране и Сунне. Коран — священная книга всех мусульман, содержащая откровения Аллаха пророку Мухаммеду. Сунна — сборник хадисов, то есть преданий о жизни и поступках Мухаммеда. Важнейшим источником мусульманского права является иджма, представляющая собой общие решения исламских правоведов, которые выступают от имени всей общины. Эти истолкования Корана

и Сунны были осуществлены еще в IX веке, и только они являются истинно верными. Еще один источник мусульманского права — кияс — представляет собой решения по аналогии, которые приобретают самостоятельное значение, поскольку объектом аналогии выступает религиозная идея, имеющая абсолютное и вневременное значение. Вся система норм мусульманского права обычно именуется шариатом. При этом среди

источников мусульманского права шариат признает самостоятельное значение адата, то есть обычая. К числу вторичных источников мусульманского права, который возник в более поздний период, относится закон, где могут содержаться нормы дополняющие, конкретизирующие положения шариата.

При характеристике мусульманского права следует выделить значение доктрины, которая, в конечном счете, обеспечила своеобразие развития мусульманского права, возможность его приспособления к новым условиям человеческого бытия.

Канонічне право —сукупність норм християнського права,встановлених церковнимисоборами, що визначають організацію церкви, її внутрішній розпорядок, відправлення культу, а також норми моралі, родинних відносин і певною мірою норми цивільного, кримінального та судового права (за умови, якщо вони санкціоновані і забезпечуються державою).

За думкою деяких науковців, до джерел українського (особливо сімейного)с права належать норми канонічного (церковного) права, насамперед візантійського, яке здійснило великий вплив на його становлення і розвиток. Із прийняттям християнства наприкінці X ст. правове життя Київської Русі зазнало докорінних змін. Введення православної релігії на Русі привнесло нові норми і стандарти життя. Розпочався процес активного впровадження нової християнської моралі. Християнство стало своєрідним мірилом соціальної поведінки, визначало нову систему поглядів, ідей. І все це у першу чергу торкнулося сімейних відносин. Вплив християнської релігії на становлення і розвиток національного сімейного права поступово посилювався, що відзначилося на формуванні нових норм звичаєвого права, а також простежується й у законодавчих актах.

На сьогодні проблемним є питання про взаємозв'язок богослов'я і канонічного права та їхнього місця в правовій системі України. Незважаючи на те, що теологія являє собою теорію, підґрунтям якої є віра, вона базується на правових принципах і методах. Розуміння, тлумачення, систематизація, доведення, критика в межах теології та канонічного права з необхідністю пов'язані із вдосконаленням можливостей аналізу теологічних проблем. Крім того, сучасна правова методологія здатна виступити важливим інструментом у модернізації традиційних релігійних віровчень.

Однією з найрозвиненіших і найвпливовіших релігійно-правових систем сучасності є християнське канонічне право, що виникло і сформувалося на базі християнської релігійно-філософської доктрини. Термін „канонічне право" за обсягом охоплює релігійно-общинні правові системи найбільших „традиційних" гілок християнства – православ'я та римо-католицизму. Це – діюча система релігійно-правових приписів, що реально врегульовує цілий ряд специфічних суспільних відносин, які не піддаються впорядкуванню в інший спосіб. Термінологічно для позначення цієї ж системи використовується і поняття „церковне право".Незважаючи на певні відмінності, у східнохристиянській каноністиці ці два поняття прийнято вважати практично тотожними за обсягом і, оскільки під канонічним правом найчастіше розуміють позитивне право церкви, то у роботі використовуватиметься саме це поняття.

Канонічне право (від грец. κανών — правило, норма) – сукупність норм церковного права, які встановлені церковними соборами та постановами пап і визначають організацію церкви, її внутрішній розпорядок, відправлення культу, а також норми моралі, родинних відносин і, певною мірою, норми цивільного, кримінального та судового права (за умови, якщо вони санкціоновані й забезпечуються державою).

У Европі часів середньовіччя норми канонічного права були загальнообов'язковими. Втрачають таке значення в новий час. Виданий 1917 року папою Бенедиктом XV «Кодекс канонічного права» регулює лише внутрішньоцерковні відносини. Визначено теоретико-правову специфіку джерел канонічного права східної християнської церкви як однієї з релігійних правових систем. Обгрунтовано зміст поняття джерел канонічного права як зовнішніх форм закріплення нормотворчої волі самостійного релігійного об'єднання. Проаналізовано специфіку джерел канонічного права щодо джерел світського права та інших релігійних правових систем. Розглянуто матеріальні і формальні види джерел канонічного права, юридичну доктрину та з'ясовано особливості їх систематизації.

Різновидом матеріальних джерел канонічного права є нормотворча воля державної влади. Опосередковано канонічно-правотворча функція органів держави виявляється в тому, що держава як утворення, наділене суверенною владою в межах власної території, охоплює системою власного правового регулювання всі громадські організації та об'єднання, серед яких є і релігійні організації.

Канонічно-правовий звичай є специфічним різновидом правового звичаю, наділеним значною кількістю видових особливостей, який посідає важливе місце в ієрархії джерел канонічного права. Однією з основних форм існування канонічних звичаїв є церковне Передання. Вчені-каноністи практично не займалися питанням визначення поняття канонічно-правового звичаю як такого, натомість визначаючи це поняття в цілому. Канонічно-правовий звичай – це канонічний припис, що сформувався внаслідок однотипного повторення певних юридично значимих дій протягом певного часу, який інтегрований суб'єктами канонічної правотворчості до системи діючого релігійного права.

Одним із цілком самостійних різновидів джерел канонічного права можна вважати канонічний прецедент – рішення церковних органів, наділених судовими повноваженнями, що стали зразками для вирішення подібних справ у майбутньому і мають зобов'язальний характер. У житті певного релігійного об'єднання (Церкви), на яке поширює свою дію канонічне право, досить часто зустрічаються спірні відносини, які не врегульовуються ні канонічно-правовими звичаями, ні канонічно-правовими актами, ані канонічними договорами. Повноваженнями з урегулювання цих спірних правовідносин наділені органи церковного судочинства. Рішення, прийняті ними, мають обов'язковий характер для адресатів. Існує ціла сфера канонічно-правових відносин (щодо правового врегулювання віронавчальних, територіальних, адміністративних та інших спорів), які врегульовуються рішеннями церковних судів. Канонічно-правовий договір, незважаючи на безперечний факт його існування у канонічному праві, залишається майже не дослідженим нормативним явищем у рамках цієї правової системи. Його можна визначити як канонічний акт, що ґрунтується на взаємному волевиявленні сторін, яким створюється канонічно-правова норма. Така дефініція базується на істотних ознаках цього різновиду договорів, до числа яких можна віднести те, що: 1) виникнення канонічно-правового договору пов'язане з досягненням взаємної згоди; 2) цей договір має нормотворчий характер. Джерелами канонічного права є всі канонічні договори (як загального, так і індивідуального характеру, укладення яких також може приводити до виникнення канонічних норм особливого типу – індивідуальних норм).

Отже, богослов'я традиційно являє собою систему різних богословських дисциплін, що призначені для розкриття, обґрунтування і захисту віровчення, богослужбової традиції Православної церкви, а також розвитку різних елементів цієї системи. Християнське богослов'я охоплює в своїх межах: природу Бога, відносини Бога зі Всесвітом, Боже провидіння щодо людини, вчення Церкви. Однією з найрозвиненіших і найвпливовіших релігійно-правових систем сучасності є

християнське канонічне право.

Також є сенс здійснити загальнотипову класифікацію канонічно-правових договорів з огляду на сфери, в яких вони використовуються у сучасному житті православних церков України. Відповідно до цього необхідно виділяти такі види канонічно-правових договорів, як внутрішньоцерковні (угоди, що містять норми, які врегульовують внутрішнє життя Церкви) та зовнішньоцерковні (що врегульовують зовнішньоцерковні та міжцерковні відносини). Окремим різновидом канонічно-правового договору є договори, укладені за нормами світського права, що діє на території держави, де функціонує релігійне об'єднання. Такі договори, незважаючи на їх світський правовий характер, у разі їх ратифікації церковними органами належить вважати одночасно і зовнішніми джерелами канонічного права.

Джерела канонічного права врегульовують особливий тип суспільних відносин, що пов'язані: 1) зі вступом особи до певної релігійної організації, релігійною практикою та припиненням членства; 2) накладенням на порушника канонічно-правової норми певного покарання; 3) визначенням статусу корпоративних об'єднань, що виникли в певному релігійному об'єднанні; 4) відносинами між релігійними організаціями різних рівнів; 5) відносинами між релігійними організаціями та державою і організаціями нерелігійного типу. Для

них характерні також власний предмет (відносини, пов'язані із задоволенням релігійних потреб) і методи нормативного врегулювання (імперативний, диспозитивний, змішаний і акривія та ікономія як специфічні методи).

17. Компаративистика, её роль в изучении правовой реальности.

Компаративистика (сравнительное правоведение) — это метод изучения правовых систем различных государств путем сопоставления систем права, одноименных государственных и правовых институтов, принципов права и правовых норм. Одновременно компаративистика является отраслью юриспруденции и юридической учебной дисциплиной.

Сравнительно-правовой метод исследования известен с древности, но основателем сравнительного правоведения как отдельной отрасли юриспруденции считают французского просветителя XVIII в. Ш.Л.Монтескье.

Метод сравнительного правоведения может применяться как по отношению к действующему праву, так и по отношению к праву, существовавшему в прошлом. Сравнение однотипных явлений (отраслей, институтов, норм), существовавших в разное время, называется диахронным. Однако чаще всего предметом сравнения являются действующие правовые системы и их компоненты. Такое сравнение называется синхронным. В юридической науке и практике различают уровни сравнительного правового анализа:

макроуровень предполагает проведение сравнительных исследований в рамках типов права, правовых семей или же на уровне конкретных правовых систем; микроуровень предполагает проведение аналогичных исследований на уровне правовых категорий, институтов, норм.

Сравнительное правоведение призвано сыграть огромную роль в обновлении юридической науки и в выработке нового международного и национального права, отвечающего условиям современного мира.

Современная юриспруденция немыслима без использования сравнительного правового метода (метода компаративистики). Характерно, что еще в середине XX столетия компаративистика была уделом избранных. Сегодня же сравнительное правоведение является важнейшей составляющей профессиональной подготовки юристов. Заглавная идея компаративистики, первоначально представленная в качестве стратегической — идея "вселенского права" (Международный конгресс сравнительного права 1900 г. в Париже, частично получила выражение в международном праве, в целом оказалась иллюзорной на фоне развития правовых систем и культур. С другой стороны, правовое развитие не может быть ограничено рамками своей правовой культуры. Не случайно ни одна национальная юридическая наука не может развиваться только на основе информации о своей правовой системе. Сравнительное право (Р. Давид) одиниз элементов универсализма юриспруденции, особенно важного в наше время, потому компаративистике принадлежит первостепенная роль в изучении права и изменениях права.

Первопричины интереса к сравнительному правоведению связаны с развитием национальной правовой культуры, необходимости осуществления действенной правовой политики, наконец, они в проблемах глобализации, на почве которых, в частности, нарастают конфликты и кризисы в политической и правовой сферах. Сравнительное правоведение выступает в качестве важного инструмента постижения и развития права. Его нормативная функция состоит в том, чтобы, используя чужой опыт, дать толчок процессу собственного правотворчества. При этом разумное подражание чужим законам и институтам, при формировании собственных, связано с учетом той новой среды, в которой они будут применяться. К. Цвейгерт и X. Кетц пишут о четырех определяющих функциях сравнительного правоведения: 1) законодательной, когда результаты сравнительно-правовых исследований используются как материал для законодателя; 2) интерпретационной — сравнительно-правовые исследования выступают как инструмент для толкования законодательства; 3) дидактической — здесь проявляется значение сравнительного

правоведения для юридического образования; 4) унификационной — свидетельствующей о роли социально- правовых исследований для унификации права.

Между тем, использование итогов сравнительного правоведения значительно шире, нежели сфера законодательства, его интерпретации, унификации и обучения юристов. В частности возрастает значение сравнительно-правовых исследований в правоприменительной деятельности (правоприменительная функция), в деятельности хозяйствующих субъектов (договорная функция), в деятельности международных организаций и межгосударственных объединений (международная функция), при проведении научных

исследований в правовой сфере (научная функция).

Сформулированы методологические правила, которыми целесообразно пользоваться в сравнительном правоведении: — правильный выбор объектов сравнительного анализа и корректная постановка целей, обусловленная его природой и потребностями субъекта; — проведение сравнения на макро- и микроуровне с

использованием различных методов для выяснения внутренних связей и зависимостей; — правильное определение признаков сравниваемых явлений,

норм, институтов и формулирование задач; — выявление степени сходства и различия юридических понятий и терминов, используемых в сопоставляемых правовых системах; — разработка и применение критериев оценки сходства, различия и несопоставимости правовых явлений,

институтов и норм; с— определение результатов сравнительно-правового анализа и возможностей их использования.

Применительно к различным объектам сравнения (нормы, акты, институты) эти критерии используются в определенной пропорции. По сути, это "коэффициент сравнения", т. е. количество необходимых критериев.

Главные цели сравнительного правоведения: познавательная; информационная; аналитическая; интегративная; критическая; пропагандистская. В целом же современная юридическая компаративистика призвана ответить на вопросы: что происходит на правовой карте мира? Как развиваются основные правовые системы современности? Как отражаются изменяющиеся условия жизни в национальных правовых системах?

Среди объектов сравнительного правоведения (Ю. А. Тихомиров): вся правовая реальность, ее состояние и изменения; правовые явления и институты, принадлежащие к определенной правовой семье; правовые учения, концепции и правовые взгляды; правовая система; правовые массивы и комплексы межгосударственных объединений; национальное законодательство; отрасли, подотрасли законодательства; правовые институты; законы и другие правовые акты; правовые нормы; юридическая техника.

Сравнительное правоведение не только фиксирует универсальный характер права в качестве составляющей различных цивилизаций и культур, но и раскрывает особенности существования правовых систем, их соединение в правовые семьи, их разделение по правовым традициям.

Современная компаративистика призвана раскрывать тенденции развития правовых систем, возможности и пределы заимствования достижений других правовых культур, пути сохранения собственных правовых традиций, ценностей и норм. Сравнительное правоведение позволяет преодолевать сложившееся представление о европоцентрическом развитии правовых культур. Отсюда становится очевидным необходимость избегать критериев развитости при оценке различных правовых систем.

Значение исследований сравнительного правоведения в необходимости отказа от представлений об универсальных моделях правового развития, поскольку правовая эволюция связана с использованием традиций, уникальности и самобытности различных правовых систем, культур и цивилизаций. Глобализация выводит к необходимости осмысления проблем правовой конвергенции. Особый интерес здесь представляет общее право Европы и общее право Латинской Америки, являющиеся новыми феноменами, не относящимися ни к международному, ни к внутригосударственному праву. По-видимому, эти правовые системы могут быть обозначены как системы интегративного права. На основе сравнительного правоведения должно развиваться отечественное общетеоретическое правоведение и профессиональная подготовка юристов, позволяющая им действовать успешно как впределах национальной правовой системы, так в других правовых системах: международных, интегративных, национальных.