Роль держави у здійсненні освітньої політики

У всі часи держава приділяла особливу увагу системі освіти, яка в різних соціально-економічних і соціокультурних умовах виконує соціальне замовлення на формування особистості. Пильна увага держави до системи освіти зумовлена тим, що остання отримує державне замовлення на формування особистості визначеного типу. А керівництво нею держава здійснює через державну освітню політику.

У визначеннях вітчизняних видань держава розглядається як єдиний суб’єкт (актор) освітньої політики. Наприклад, Ю. Терещенко пише, що “у першому наближеному плані поняття “освітня політика” може бути потлумачене як цілеспрямована діяльність держави в руслі реалізації громадянського права на освіту”, “саме діяльність держави у сфері освіти уособлює “освітню політику України”.

У розвинених державах освітня політика є важливою частиною соціальної стратегії. Освіта й освітня політика, що спрямовує її розвиток, виходять на перший план у програмах державних реформ.

Особливість формування державної політики у сфері освіти пов'язана з тим, що функціонування освітньої системи включає низку компонентів, тому, як відзначив Л.Вульфсон. поняття "освітня система" передбачає не лише діяльність держави в цій сфері, а й значний вплив, що справляють політичні партії, громадські організації, науково-дослідні центри та педагогічна спільнота.

Цінність державного управління освітою полягає в тім, що воно має моральну ціль – забезпечити існування продуктивних демократичних, суспільно-контрольованих механізмів постійної трансформації освіти в повній відповідності з напрямком розвитку суспільства, людської цивілізації, прийнятих стандартів і цінностей.

Ці механізми, на думку П.Паскаля, можуть носити як конвергентний так і дивергентний характер, виходячи з того, що проблему в одному випадку потрібно просто прибрати або провести її декомпозицію в іншому випадку.

Державне управління ОП здійснюється через механізм реалізації певних технологічних схем управління та державних програм.

Формулюючи сутність державної політики у галузі освіти треба відзначити умови і засоби які їй загалом сприяють (за Г.Атаманчуком):

1. Державно-правові – створення узгодженого з точки зору права та позиції громадянського суспільства освітнього простору України.

2. Соціально-психологічні – включають у себе прагматичне усвідомлення нових життєвих ціннісно-освітніх орієнтирів, відхід від ілюзій, від усього того, що не відповідає реаліям життя і не народжує позитивну розбудовчу енергію людей.

3. Діяльнісно-практичні – дії, процедури, вчинки спрямовані на досягнення цілей державної політики в галузі освіти і наочно розкривають її (державної політики та освіти) цінність для суспільства.

За Ю.М.Старіловим державне опікування галуззю освіти можна розглядати у таких аспектах: соціальному, політичному, правовому, соціологічному, організаційному, процесуальному, моральному.

Методи державного регулювання освіти є такі: 1) прямі: нормативно-правові акти (закони, постанови), державні цільові комплексні програми, об’єми фінансування, державні замовлення, державні стандарти, ліцензії, квоти, ліміти; 2) непрямі: фіскальна політика,...

Пріоритетна увага держави до освіти, її повноцінна бюджетна підтримка повинна відповідати реальним потребам сучасної та майбутньої України. Саме цілеспрямована державна освітня політика може сприяти зростанню добробуту кожного громадянина й конкурентоспроможності всієї країни. Ця політика буде ефективною тільки тоді, коли розроблятиметься й проводитиметься в поєднанні з активною інноваційною політикою країни.