Суть і функції підприємництва. Види підприємницької діяльності.Розвиток підприємництва в українській економіці

Підприємництво – це самостійна, ініціативна, систематична діяльність по виробництву товарів і послуг, яка здійснюється у відповідності з діючим законодавством країни і націлена на отримання прибутку. Підприємництво передбачає здійснення нововведень і проходить в умовах ризику.

Підприємництво – невід’ємний елемент ринкової економіки, може існувати тільки на ринкових засадах. А тому умови для становлення підприємництва в нашій країні почали створюватися тільки в період, коли Україна розпочала процес ринкових перетворень (з початку 90-х років).

В економічних дослідженнях традиційно виділяють три основних функції підприємництва: 1) ресурсна – полягає в забезпеченні виробництва фінансовими, матеріальними, трудовими, інформаційними ресурсами; 2) організаційна – зводиться до поєднання ресурсів виробництва в оптимальних пропорціях, найбільш ефективного їх використання, здійснення контролю за використанням виробничих ресурсів; 3) творча – передбачає генерування та реалізацію нових ідей, здійснення техніко-економічних, наукових розробок, проектів, що пов’язані з господарським ризиком.

Види підприємництва:

1) Виробниче – діяльність, спрямована на виробництво товарів і послуг, створення матеріальних і духовних благ (промисловість, будівництво, сільське господарство та ін);

2) Комерційне – діяльність по виконанню торгово-обмінних операцій (торгівля);

3) Фінансове – діяльність по виконанню товарно-грошових операцій (банківська, біржова діяльність).

Окремо виділяється посередницьке підприємництво, яке може бути присутнім при здійсненні вищеназваних видів. Посередницьке – це підприємництво, що надає інформаційні, маркетингові, консалтингові, страхові послуги.

Перехід України до ринкової економічної системи обумовив процес розвитку підприємництва. В лютому 1991 року був прийнятий Закон України “Про підприємництво”, який хоч і мав певні недосконалості, проте заклав основи для розвитку підприємницької діяльності в нашій державі. Але з 1 січня 2004 року цей закон втратив чинність і законодавче регулювання підприємницької діяльності здійснюється згідно з Господарським кодексом України.

Підприємницька діяльність здійснюється від імені і під майнову відповідальність певними суб’єктами. Відповідно до законодавства в якості суб’єктів підприємницької діяльності виступають громадяни України, інших держав, не обмежені законом у працездатності, юридичні особи всіх форм власності. Не дозволяється займатися підприємницькою діяльністю таким категоріям громадян: військовослужбовцям, службовим особам органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату, а також органам державної влади і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств. Забороняється займатися підприємництвом також певним особам, зокрема, тим, хто має непогашену судимість за крадіжки, хабарництво, інші корисливі злочини. Слід зазначити, що такі обмеження для ведення підприємницької діяльності не є українською новацією, вони існують у всіх ринкових країнах з метою позбавити осіб, що працюють у владних структурах, причетних до розробки законодавства, державних замовлень тощо можливості створювати певні пільгові умови для якогось з суб’єктів, захистити суспільство від зловживань, корупції, не допустити нечесних і кримінальних осіб займатися господарською діяльністю.

Об’єктом підприємництва виступає виробнича діяльність у широкому розумінні цього слова. Це може бути і діяльність по виготовленню товарів, наданню різноманітних послуг, наприклад, транспортування різних видів вантажів та людей, виконанню певних робіт та ін.

Підприємництво - багатогранна діяльність, основні принципи організації якої закріплюються у відповідних законодавчих актах. В чинних законодавчих актах в якості найважливіших визначені такі принципи: вільний вибір діяльності, залучення на добровільних засадах до підприємницької діяльності як майна, так і грошових коштів фізичних та юридичних осіб; самостійний вибір виробничої програми, а також самостійне визначення цін на свою продукцію і визначення як постачальників, так і споживачів; вільне наймання робочої сили; залучення та використання людських, матеріально-фінансових, природних і інших ресурсів, використання яких не заборонено, або не обмежено державою; вільне розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після оплати встановлених державою у законодавчому порядку податків та відповідних платежів; вільний доступ до зовнішньоекономічної діяльності, а також використання тієї частини валютної виручки, яка здобута в наслідок зовнішньоекономічної діяльності і залишається у конкретного підприємства.

До умов, які забезпечують організацію та функціонування підприємництва належать:

· державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності. Вона здійснюється відповідними органами державної адміністрації за місцем діяльності підприємця або ж за місцем його проживання. При цьому важливим моментом є те, що ця реєстрація за нашими законами здійснюється не на дозволяючій, а на реєструючій основі. Це означає, що відмова в реєстрації підприємництва можлива тільки тоді, коли є порушення порядку його створення. У всіх інших випадках така відмова є незаконною і підприємець може оскаржити це рішення через суд.

· обов’язкове дотримання підприємцями відповідних вимог та соціальних гарантій щодо найманих робітників;

· дотримання підприємцями законодавства про підприємницьку діяльність;

· юридична відповідальність підприємця за його дії та можливість припинення діяльності підприємства.

34 Форми та системи заробітної плати

У ринковій економіці ціни на товари і послуги постійно змінюються, але переважає в цьому процесі тенденція до зростання цін. Періодично змінюється і грошова заробітна плата. Отже змінюються й кількість товарів і послуг, які може оплатити робітник своєю заробітною платою. На цій основі виділяють номінальну і реальну заробітну плату.

Важливо розрізняти номінальну і реальну заробітну плату. Номінальна заробітна плата — це сума грошей, яку одержує працівник за годину, день, місяць. Реальна заробітна плата виражається в кількості товарів і послуг, які працівник може придбати за свою грошову (номінальну) заробітну плату. Динаміка реальної заробітної плати залежить від зміни номінальної заробітної плати та зміни цін на товари та послуги. Індекс руху реальної заробітної плати визначається як відношення індексу грошової (номінальної) заробітної плати до індексу цін:

Припустімо, що номінальна заробітна плата зросла за рік із 100 до 110 грн., а вартість споживчого кошика (індекс цін) — із 100 до 120 грн. У процентному вираженні це становитиме 110 і 120%. Щоб визначити, як змінилася реальна заробітна плата, потрібно індекс грошової заробітної плати поділити на індекс цін:

Отже, реальна заробітна плата може знижуватися навіть тоді, коли зростає номінальна заробітна плата, якщо індекс цін на товари і послуги перевищує індекс номінальної заробітної плати.

Розрізняють також основну і додаткову заробітну плату. Основна заробітна плата — це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, посадових обов'язків). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Основна заробітна плата становить переважну її частину.

Додаткова заробітна плата — це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи й винахідливість та за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні компенсації, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з перевиконанням виробничих завдань, доплати за суміщення посад тощо. Додаткова частина заробітної плати враховує також колективні результати праці, за які виплачуються премії (рис. 2.8).

Рис. 2.8. Форми заробітної плати за купівельною здатністю грошей і за принципом організації

У ринковій економічній системі застосовуються дві основні форми заробітної плати — почасова (погодинна) і відрядна (поштучна) (рис. 2.9). Почасова заробітна плата нараховується робітникам залежно від кваліфікації і фактично відпрацьованого часу. Вона застосовується у тих випадках, коли результати праці або не піддаються обліку, або не залежать від зусилля працівників (оплата інженерно-технічних працівників, службовців, налагоджувальників, робітників на конвеєрах та автоматичних лініях). Вона може бути простою погодинною та погодинно-преміальною, яка враховує якість продукції, економію матеріалів та інше.

Відрядна форма заробітної плати виступає як пряма відрядна, яка передбачає залежність заробітку від кількості виготовленої продукції відповідно до встановлених розцінок; як відрядно-преміальна, при якій поряд з оплатою за кількістю продукції здійснюється виплата премій за певні показники, які обумовлюються в колективному договорі, і як відрядно-прогресивна, при якій виробіток за встановлену норму оплачується за незмінними розцінками, а все те, що виконується понад норму" оплачується за прогресивною шкалою.

Рис. 2.9. Почасова і відрядна заробітна плата

Заробітна плата є основним видом доходів населення, оскільки переважна більшість людей працюють за наймом. Вона становить приблизно половину особистих доходів населення України і понад 70 % доходів населення розвинутих країн. Система оплати праці в ринковій економіці повинна стимулювати високопродуктивну працю, бути гарантією соціального захисту працівників І забезпечувати підвищення рівня життя населення.

Окрім промислових і торговельних капіталістів, у привласненні додаткової вартості беруть учать і власники позичкового капіталу (рис.9.1).

Позичковий капітал - це грошовий капітал, який передається підприємцем-власником підприємцю-позичальнику в тимчасове користування за відповідну плату з метою отримання прибутку.

Основною функцією позичкового капіталу є грошове обслуговування суб'єктів ринкового господарювання, що забезпечує стабільність їхньої діяльності, прискорює швидкість обігу їхнього капіталу.

Економісти досить активно аналізують питання про джерела тимчасово вільних грошей, які можуть бути використані як позичковий капітал. Найважливішими з них вважають такі:

1) амортизаційні відрахування. Увесь час, поки амортизація накопичується для заміни засобів праці, які ще функціонують, грошові кошти є вільними і можуть бути перетворені на позичковий капітал;

2) частина оборотного капіталу, який вивільнюється в результаті не збігання часу продажу виготовленої продукції і купівлі сировини, пального, матеріалів, необхідних для забезпечення безперервності виробничого процесу;

3) тимчасово вільний капітал у проміжках між надходженням грошових коштів після реалізації товарів і виплатою заробітної плати;

4) кошти фонду розвитку виробництва, які є частиною прибутків підприємства і накопичується до певного розміру, перед тим як бути використаними для розширеного відтворення;

5) грошові доходи і заощадження населення;

6) грошові нагромадження держави тощо.

Таким чином, завдяки утворенню тимчасового вільного грошового капіталу виникає позичковий капітал, який може віддаватися як позика тим суб'єктам господарювання, які відчувають нестачу грошових ресурсів.

Позичковий капітал є самостійною формою капіталу, зі своїми особливостями, які відрізняють його від промислового та торговельного капіталу:

1. Особливість позикового капіталу полягає в тому, що він безпосередньо авансується у виробничу сферу не його власником, а зовсім іншою особою - підприємцем-позичальником. З моменту переходу капіталу з рук у руки відбувається і його роздвоєння на капітал-власність, який приносить своєму власнику дохід у формі відсотка, і капітал-функцію, який приносить прибуток (підприємницький дохід) підприємцю-позичальнику.

2. Позичковий капітал виступає як товар, і ця характеристика не притаманна промисловому та торговельному капіталу. При цьому слід розуміти, що це товар особливий, оскільки: а) відчужується від власника не назавжди, а тільки на певний строк; б) продається і купується за специфічною ціною. Цією ціною є позичковий (рис. 9.2). Аналіз схем, за якими здійснюється кругообіг промислового, торговельного та позичкового капіталів, також показує певні відмінності. Так, рух промислового і торговельного капіталів здійснюється за схемою: Г - Т - Г', де Г'= Г + Аг (Аг - прибуток, заради якого здійснювався рух капіталу). Щоб отримати прибуток, підприємець забезпечує рух свого грошового капіталу через продуктивну і товарну форми, тим самим організує виробництво товарів та послуг (для промислового капіталу), а потім їх реалізацію. Грошовий капітал, отриманий після продажу товарів, включатиме в собі прибутки підприємців (Аг). Що стосується позичкового капіталу, то його рух здійснюється за іншою схемою: Г - Г, тобто він виступає тільки в одній, незмінній грошовій формі і, незважаючи на це, приносить своєму власнику позичковий процент. У цьому випадку процес збільшення позичкового капіталу більш завуальований, і пояснити зміни в позичковому капіталі можна, тільки розглянувши всі етапи руху цього капіталу (рис. 9.2):

1. Власник позичкового капіталу (кредитор) віддає свій грошовий капітал, щоб через певний час він повернувся до нього з певним приростом - позичковим відсотком.

2. Позичальник, оскільки в нього є необхідність у грошовому капіталі, бере на певний строк позику, при цьому обов'язковою умовою є повернення взятого в позику грошового капіталу з певним приростом - позичковим відсотком (г %).

3. Позичальник, щоб задовольнити свої потреби у прибутку (а це, як відомо, кінцева мета будь-якої діяльності) та розрахуватися з кредитором, повинен застосувати позику продуктивно, тобто направити її на виробничі потреби, на виробництво певних товарів або послуг. В результаті взаємодії робітників із засобами виробництва буде вироблена продукція, складовою частиною вартості якої стане додатковий продукт.

4. Позичальник, щоб досягти вищезазначеної мети, повинен здійснити останній етап своєї діяльності - реалізувати продукцію і отримати прибуток. Останній складатиметься з двох частин: перша з них - його власний прибуток (підприємницький дохід), а друга -позичковий відсоток (вартість позики, яку він сплачує власнику грошей).

Важливо розуміти, що оскільки підприємницький дохід і відсоток мають одне й те саме джерело - додатковий продукт, який після реалізації перетворюється на прибуток, то між складовими частинами прибутку є певні залежності. Збільшення частки, наприклад відсотка, зменшуватиме частку підприємницького доходу. За певних умов це викликатиме зміни у механізмі функціонування ринку позичкових капіталів. Попит на грошовий капітал у формі позичкового буде зменшуватися, і, навіть за умов сталої пропозиції позичкового капіталу, його ціна (відсоток) зменшуватиметься.

Розмір збільшення або зменшення позичкового відсотка вимірюється нормою відсотка (НВ):

На рівень позичкового відсотка впливають різні фактори, зокрема: масштаби виробництва; розміри грошових нагромаджень та заощаджень; кон'юнктура ринку (попит і пропозиція); ступінь ризику; циклічний характер виробництва; інфляційні процеси.

З метою захисту позичкового відсотка від знецінення в умовах інфляції державами встановлюються відсоткові ставки (облікові, базові, привілейовані, постійні, змінні тощо) (рис. 9.3).

Банківська система – це сукупність всіх банків у національній економіці. В даний час в країнах, де є розвинена ринкова економіка, ця система має два рівня – Центральний банк і комерційні банки. Центральний банк може бути представлений як сукупність інших банківських установ, які виконують функції самого Центрального банку. Центральний Банк виконує всі грошові функції – він здійснює монополію національних грошових знаків, займається кредитами та іншими важливими функціями. Комерційні банки концентрують в основному кредитні ресурси і здійснюють банківські операції, а також фінансові послуги для юридичних і фізичних осіб. Комерційні банки можуть розділятися на державні, кооперативні і акціонерні форми власності.

Взагалі, банківська система – це сукупність діючих банків, кредитних установ, економічних організацій, що виконують банківські операції. Крім цих організацій, банківська система має ще й спеціалізовані організації, які не здійснюють жодних банківські операцій, але забезпечують діяльність банків. Наприклад, це можуть бути розрахунково-касові центри, дилерські фірми, аудиторські контори, фірми, які працюють з цінними паперами, а також організації, що працюють з рейтингами банків і забезпечують їх спеціальною інформацією та обладнанням. Все це і є банківська система.

Банки і всі кредитні організації постійно взаємодіють з наступними клієнтами:

· • з суб'єктами економіки;

· • один з одним;

· • з Центральним банком;

· • з іншими органами влади.

Вперше таке поняття, як банківська система виникло в добре розвинених економічних країнах – Швейцарії, Великобританії, Німеччині, Японії, США та в інших. Наприклад, банківська система Швейцарії – це одна з найсильніших і удосконалених систем усього світу.

В якості складової частини банківська система входить у велику економічну систему країни. Це можна розшифрувати як те, що дана система тісно пов’язана зі споживанням, виробництвом та обігом різних нематеріальних і матеріальних благ. Успіх економічного розвитку країни багато в чому залежить від того, як функціонують банки і банківська система.

Банки, які діють в країні, можуть мати різну систему – дворівневу або однорівневу. Дворівнева система каже сама за себе – перший рівень складає Центральний банк, а другий – кредитні установи або комерційні банки. Більшість систем, що зустрічаються у світі, відносяться до такого виду. Однорівнева система зустрічається рідко, але все, ж стає реальною тоді, коли країна не має Центрального банку, або коли має, але в цій країні діють виключно такі Центральні банки.

В сучасному ритмі життя та ринковій економіці, банківська система має досить багато функцій. Зміни, які відбуваються в цій системі, чи то позитивні чи негативні, впливають, як правило, на всю економіку країни. Щоб організація банківської системи працювала правильно, необхідне чітке дотримання всіх вимог і розвиток всіх банківських напрямів. А від цього залежить нормальне функціонування господарства країни.

Для хорошої роботи кредитної політики потрібна стабільність в банківській системі. А каналом, через який проходять всі грошово-кредитні операції, є банківський сектор, саме на нього спрямована вся банківська система.

Отже,варто підсумувати, що банківська система – це цілісне утворення, яке забезпечує стійке положення в країні. Банківська система є частиною суспільства, яка функціонує в рамках законів і підпорядковується юридичним нормам.