Спроби нови

перш за все вдосконалення управління виробниц- реформ

твом. Раднаргоспи були ліквідовані, натомість І

створювалися понад 40 міністерств і відомств. Передбачалося посилення економічних методів управління промисловістю, роз­ширення прав підприємств, перехід їх на госпрозрахунок, поси­лення економічного стимулювання. Але в умовах надцентраліза-ції виробництва здійснення цієї реформи ставало проблематич­ним. Хоча збільшилася зарплата робітників і службовців у всіх галузях, зростало житлове будівництво, кількість проблем не зменшувалася, а збільшувалася. Основним гаслом брежнєвсько-го керівництва стала стабільність, що фактично означало незмін­ність, застій. У 60-80-х pp. політичний курс радянського керів­ництва відрізнявся різко вираженим консерватизмом. Будь-який опозиційний рух нещадно придушували. Проте неосталіністи не могли повернутися й до відкритого й масового терору.

Криза радянської системи виявлялася в зростанні нау­ково-технічної відсталості країни порівняно з передовими західними країнами, уповільненні темпів економічного роз-

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

витку, низькій якості більшості вітчизняних промислових товарів, нездатності колгоспно-радгоспної системи забезпе­чити країну продовольством відповідно до потреб і життє­вих норм, явній безгосподарності. Потенційні можливості командно-адміністративної системи вичерпалися, вона стала нечутливою до науково-технічного прогресу. Темпи занепаду економіки України все зростали. Якщо в 1961-1965 pp. серед­ньорічний приріст валового суспільного продукту в УРСР становив 6,9 %, то в 1981-1985 pp. - 3,5 %.

З 1965 р. почала проводитись реформа в аграрному секторі. Вкотре вже були підвищені закупівельні ціни на сільгосппро­дукцію, збільшені капіталовкладення в сільське господарство, у колгоспах вводилася гарантована оплата трудодня гроши­ма, а також надбавка за кінцеві результати, знижувалася ціна на сільгосптехніку. Проте технічних засобів, необхідних для впровадження індустріальних технологій, не вистачало. Нера­ціонально використовувалася земля. Залишалося невирішеним питання про соціальний розвиток села, його газифікацію, теп­лофікацію, водопостачання, медичне й торговельне обслугову­вання. Трудові ресурси на селі значно зменшилися внаслідок процесів урбанізації. Усе це призвело до уповільнення темпів розвитку виробництва. У 1982 р. було прийнято Продовольчу програму УРСР, яка передбачала зміни в управлінні аграрним сектором (створення структури агропрому), інтенсифікацію виробництва. Проте її не було виконано.

Екстенсивна спрямованість виробництва потребувала вели­чезних матеріальних ресурсів і робочої сили. Через недостатнє використання досягнень науково-тех-

«Застій»

нічного прогресу навіть на нових підприємствах діяли застарілі, екологічно небезпечні технології. Зростання видобувних галу­зей призводило до розбазарювання природних багатств, забруд­нення території республіки відходами мінерально-сировинного комплексу в 10 разів інтенсивніше, ніж у СРСР у цілому. Ви­черпувалися ресурси Донбасу. Якщо в 1971-1976 р. Донбас да­вав щорічно більш 200 млн тонн вугілля, то в 1981-1986 р. мен­ше 180. Збільшувалася собівартість видобутку, погіршувалися умови праці шахтарів, зростала небезпека для їхнього життя.

Основним гальмом у сільському господарстві був не дефіцит машин, а виробничі відносини в колгоспах, що не відповідали здоровому глузду, мала зацікавленість колгоспників у резуль­татах своєї праці. 5 % присадибних ділянок, де за допомогою простих інструментів, але з високою особистою зацікавленістю трудилися селяни, давала 1/3 виробництва м'яса, 1/4 — молока, 40 % картоплі.

Модуль 3. Новітня історія України

Прагнучи збільшити збір сільгосппродукції, влада розши­ряла посівні площі. Ступінь ріллі безпосередньо сільсько­господарських угідь досягала 80 % проти 25 % у США й 48 % у Франції. Це призводило до посилення ерозії грунтів і Україна щорічно втрачала до 600 млн. т. родючих грунтів.

Низький рівень життя й важкі умови праці призводили до відтоку населення із сел. За 1966-1985 р. з українського села виїхало 4,6 млн чол., здебільшого молодь. Змінилася соціальна структура населення республіки. Якщо в 1960 р. сільські жителі складали половину населення республіки, то в 1985 р.-1/3.

Рівень постачання населення, особливо в 70-ті роки, підтри­мувався в основному за рахунок продажу нафти за кордон. На ці «нафтодолари» купували за кордоном одяг, взуття й продо­вольство, що дозволяло створювати ілюзію наявності товарів, хоча їх для більшості населення все ж хронічно не вистачало. Ситуація погіршувалася гонкою озброєнь, на яку витрачалися величезні кошти, війною в Афганістані (з 1979 p.), підтримкою прорадянських режимів в Африці, Азії і Латинській Америці, на що теж ішли величезні кошти. Соціальним злом стало поши­рення алкоголізму і пияцтва. Вживання алкоголю набуло таких масштабів (у 1984 р. держава одержала від продажу алкоголь­них напоїв 90 млрд. руб. прибутку), що це стало загрожувати генофонду народу.

Протягом 1959-1988 р. населення України зросло на 9,6 млн осіб і в 1989 р. складало 51,7 млн. Проте народжуваність зни­зилася. Природний приріст перестав забезпечувати просте від­творення поколінь. У 7 областях було зафіксовано зменшення чисельності населення, а в двох (Чернігівській і Сумській) при­пинився й природний приріст населення: кількість померлих почала перевищувати кількість народжених.

У 1978 р. було прийнято Конституцію УРСР, в якій декла­рувалися принципи розширення й поглиблення «соціалістич­ної демократії» шляхом активізації діяльності Рад народних депутатів, залучення мас до участі в управлінні державою. Але це були лише декларації. Панували адміністративно-командні методи управління, підміна Рад партійними органами, їх дик­тат. У республіці всевладдя бюрократії проявлялося у вигляді узаконеного самоправства всесоюзних міністерств, які нехтува­ли місцевими інтересами. В умовах надцентралізації роль міс­цевих органів обмежувалась «палким» і «цілковитим» схвален­ням рішень, прийнятих у Москві.

Офіційно оголошувалося, що в СРСР побудовано «розви­нутий соціалізм», проте рівень життя був набагато нижчим,

Гречєнко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

ніж у країнах Європи. Споживання товарів обмежувалося на­явністю багатьох «дефіцитів», тобто їх відсутністю. Люди не могли купити необхідні їм речі навіть маючи гроші. Відбува­лося зміщення життєвих орієнтирів, коли в суспільстві поча­ли домінувати апатія, скептицизм, зневіра в справедливість, а у верхніх ланках влади — корупція й цинізм. Погіршувалася екологічна ситуація, зменшувалася середня тривалість життя. За рівнем смертності Україна посідала третє місце серед рес­публік СРСР.

Виходячи зі свого постулату про «злиття» радянських на­родів, партійне керівництво, особливо за часів В. В. Щербиць-кого (1972-1989), почало проводити в Україні політику руси­фікації.

Усі ці явища викликали появу дисиденства — руху інако­мислячих, які критикували політику уряду. Вони вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Влада переслідувала їх, організувавши декілька політичних процесів. Обвинуваченими стали В. Чорновіл, В. Стус, І. Дзюба та інші. У 1976 р. група дисидентів створила Українську гельсінську групу (УГГ), яка повинна була сприяти виконанню Гельсін­ських угод у сфері прав людини. До неї входили: М. Руденко, О. Бердник, П. Іригоренко, Л. Лук'яненко та інші. Проте цей рух не набув значного поширення у зв'язку з тим, що більшість лю­дей лякало інакомислення, вони десятиліттями виховувались у покорі, до того ж питання, які ставили дисиденти, не були проблемами щоденного буття.

На життя країни все більше впливала некомпетентність керівництва, самозаспокоєність. Почав роздуватися культ особи Л. І. Брежнєва, який захопився самонагородженням ор­денами та званнями героя й зовсім не думав ні про які зміни, необхідність яких усе більше назрівала. Соціалістична система опинилася в глибокій кризі.