Закон УЦР «Про національно-персональну автономію» від 9 січня 1919 р

- один з найважливіших правових актів конст. характеру в Українській Народній Республіці. Прийнятий в один день з IV Універсалом — 9(22).І 1918. Надавав рос, євр. і польс. націям право на нац.-персональну автономію. Білоруси, чехи, молдавани, німці, татари, греки та болгари, що мешкали в Україні, могли користуватися таким правом після подання відповідної заяви до Генерального суду УНР, підписаної не менш як 10 тис. гр-н, не обмежених у політ, правах. Протягом 6 міс. суд мав винести рішення і сповістити про нього Генеральний секретаріат. Нації, не зазначені у цьому переліку, за своїм бажанням могли подавати такі ж заяви, але вже на розгляд парламенту УНР.

Центр. Рада проголошувала право на самост. творення свого нац. життя невід'ємним природ, правом нації. Будь-яка з них могла створювати на тер. України власний нац. союз. До нього входили б поіменно всі люди, прізвища яких включалися до «національного кадастру». Останній мав публікуватися для заг. відомості, і кожен гр-нин отримував право вимагати як включити його до кадастру, так і виключити зі списків. Нац. союзові належало виключне право представництва даної нації перед держ. і громад, установами. Кошти союзів мали складатися з відрахувань центру та органів місц. самоврядування від сум, спеціально призначених на ці справи, пропорційно до кількості членів того чи того союзу. Його бюджет міг також поповнюватися за рахунок оподаткування власних членів і встановлення для них відповідних позик. Структура та склад кер. органів нац. союзу визначались установчими зборами нації, делегати до яких обиралися з числа гр-н віком понад 20 років на основі загального, без різниці статі і віри, та рівного виб. права, через безпосередні вибори і таємне голосування з використанням принципу пропорц. представництва. Компетенція нац. союзу мала встановлюватись і затверджуватись Установчими зборами УНР або її парламентом. Усі_рргани нац. союзу вважалися державними. Його вищим представн. органом були нац. установчі збори, а виконавчим — нац. рада. Вони мали право видавати закони у межах своєї компетенції. Влада нац. союзу поширювалася на всіх його членів, незалежно від місця їх мешкання у межах УНР. Спори між органами нац. союзу, з одного боку, та органами ін. нац. союзів або держ. урядування і місц. самоврядування, з іншого, повинні були розв'язуватись адм. судами. 29.IV 1918 закон про національно-персональну автономію було включено окремим розділом до Конституції УНР.