Поняття нормативного стану навколишнього природного середовища

Навко́лишнє приро́дне середо́вище — всі живі та неживі об'єкти, що природно існують на Землі або в деякій її частині (наприклад, навколишнє середовище країни). Сукупність абіотичних та біотичних факторів, природних та змінених в результаті діяльності людини, які впливають на живий світ планети. Відрізняється від інших складових навколишнього середовища властивістю самопідтримання і саморегуляції без корекції з боку людини.

15. Екологічна регламентація забруднюючих речовин у навколишньому середовищі.

Нормування викидів забруднювальних речовин у навколишнє середовище виконується шляхом встановлення гранично допустимих викидів цих речовин в атмосферу (ГДВ). ГДВ — це маса викидів шкідливих речовин за одиницю часу від одного або сукупності джерел забруднення атмосфери міста чи іншого населеного пункту з урахуванням перспективи розвитку промислових підприємств і розсіювання шкідливих речовин в атмосфері, що створює приземну концентрацію, яка не перевищує гранично допустимі їх концентрації для населення, рослинного і тваринного світу, якщо немає більш жорстких екологічних вимог і обмежень.

Регламентування викидів шкідливих речовин в атмосферу через ті чи інші джерела здійснюється на основі таких екологічних нормативів, як гранично допустимий викид (ГДВ).

ГДВ — це маса викидів шкідливих речовин за одиницю часу від одного або сукупності джерел забруднення атмосфери міста чи іншого населеного пункту з урахуванням перспективи розвитку промислових підприємств і розсіювання шкідливих речовин в атмосфері, що створює приземну концентрацію, яка не перевищує гранично допустимі концентрації їх для населення, рослинного і тваринного світу, якщо немає більш жорстких екологічних вимог і обмежень. Одиниця виміру ГДВ грам на секунду (1 г/с) встановлюється для кожного джерела забруднення атмосфери за умови, що викиди шкідливих речовин від цього джерела і від сукупності інших джерел з урахуванням розсіювання їх в атмосфері не створять приземної концентрації шкідливих речовин, яка перевищить ГДК.

Дозвіл на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами — це офіційний документ, який надає право підприємствам, установам, організаціям та громадянам — суб’єктам господарювання експлуатувати об’єкти, з яких надходять в атмосферне повітря забруднюючі речовини або їх суміші, за умови дотримання встановлених відповідних нормативів гранично допустимих викидів та вимог до технологічних процесів у частині обмеження викидів забруднюючих речовин протягом визначеного в дозволі терміну.

16. Типологія техногенних забруднень.

17. Класифікація джерел забруднень навколишнього середовища.

Основні джерела забруднення біосфери,що утворюються природними, виробничими і побутовими процесами, можуть бути об’єднані в дві групи:

забруднення природного походження;

забруднення штучного походження.

За характером забруднення можуть бути об’єднані у дві групи:

матеріальні (токсичні й нетоксичні);

енергетичні (теплові викиди, всі види випромінювань і поля, що впливають

на природне середовище).

За розташуванням джерела забруднення біосфери можуть бути:

зосереджені (точкові);

розосереджені (розподілені).

За характером виявлення:

беззупинної дії;

періодичної (короткочасної) дії.

Забруднення середовища можна класифікувати наступним чином (рис. 1).

Рис. 1. Класифікація забруднювачів екологічних систем Кожний клас забруднення по своєму негативно впливає на все живе, а в сумі це велика руйнуюча оточуюче середовище сила. головні чинники кожного класу можна подати теж у вигляді наступних класифікаційних схем (рис. 2–5).

Рис. 2. Класифікація інгридієнтного забруднення екологічних систем

Рис. 3. класифікація параметричного забруднення екологічних систем

Рис. 4. класифікація біоценотичного забруднення екологічних систем

18. Санітарно-захисні зони (розриви).

Саніта́рно-захисна́ зо́на — зона, яка відокремлює промислове підприємство від житлової забудови.

Санітарно-захисна зона — територія навколо потенційно небезпечного підприємства, в межах якої заборонено проживання населення та ведення господарської діяльності, розміри якої встановлюються проектною документацією відповідно до державних нормативних документів. Санітарно-захисні зони створюються навколо об'єктів, які є джерелами виділення шкідливих речовин, запахів, підвищених рівнів шуму, вібрації, ультразвукових і електромагнітних хвиль, електронних полів, іонізуючих випромінювань тощо, з метою відокремлення таких об'єктів від територій житлової забудови.

У межах санітарно-захисних зон забороняється будівництво житлових об'єктів, об'єктів соціальної інфраструктури та інших об'єктів, пов'язаних з постійним перебуванням людей.

Санітарно-захисна зона — територія, розташована між пром. підприємствами і найближчими житловими і громадськими та ін. непромисловими будівлями. Створюється для захисту населення від впливу несприятливих виробничих чинників (пил, гази, шум, вібрації і інш.), величина яких на межі С.-з.з. не повинна перевищувати гігієнічних нормативів, встановлених для населених місць.

Загальні вимоги до встановлення санітарно-захисних зон визначені у санітарних правилах (Санітарні норми проектування промислових підприємств СН 245-71, затверджені наказом Держбуду СРСР 5 листопада 1971 р.). Водночас для окремих галузей і об'єктів прийняті спеціальні нормативні акти про правовий режим їх санітарно-захисних зон: щодо санітарно-захисних зон у населених пунктах (Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів, затверджені наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19 червня 1996 р.

№ 173), для ядерних і радіаційних об'єктів,(ст.45 Закону України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» від 8 лютого 1995 р.), окремих категорій підприємств (Державні санітарні правила для підприємств порошкової металургії, затверджені наказом Міністерства охо­рони здоров'я України від 18 грудня 1995 р.) тощо.

Стаття не визначає поняття «постійне перебування людей» — напевно, йдеться про місця проживання людей.

Згідно з санітарними нормами пром. підприємства теплові і атомні електростанції, санітарно-техн. споруди і інш. об'єкти розділені на 5 класів: для об'єктів 1 класу ширина С.-з.з. повинна бути не менше 1000 м, II — 500 м, III — 300 м, IV — 100 м, V — 50 м. С.-з.з. шириною 1000 м встановлені для підприємств по видобутку руд свинцю, миш'яку, марганцю, ртуті, природного газу; С.-з.з. в 500 м — для підприємств по видобутку кам., бурого і інш. вугілля, фосфоритів, апатитів, колчеданів, залізних і поліметалічних руд; С.-з.з. в 300 м — для підприємств по видобутку доломіту, магнетитів і інш., а також для гідрошахт, збагачувальних і брикетних ф-к. С.-з.з. в 100 м рекомендується для підприємств по видобутку кам'яної солі, торфу фрезерним способом і інш. Територія С.-з.з. повинна бути озеленена, що сприяє зменшенню атм. забруднень і зниженню рівня шуму.

19. Функціональне зонування урбанізованих територій.

Генеральним планом передбачається удосконалення всієї системи функціонального зонування міста.

В основу функціонального зонування території взято такі основні положення:

виділення функціональних зон повинно бути чітким, взаєморозміщення їх раціональним: житлових комплексів – в сельбищній зоні, промислових та комунально-складських об’єктів – у виробничій зоні;

формування транспортно-планувального каркасу здійснюється на основі мінімізації витрат часу на пересування населення між місцями розселення, прикладення праці та рекреації, установами громадського обслуговування;

оздоровлення та охорона навколишнього середовища, створення санітарно-захисних зон, визначення територій природно-заповідного фонду, забезпечення екологічного балансу природно-ландшафтних та урбанізованих територій.

Функціональне зонування території, як суттєвий елемент планувальної організації території міста багато в чому визначено містобудівною ситуацією, а також взаємозалежним розміщенням місць розселення, праці і відпочинку, що вже склалося.

Урбанізовані території за функціональним призначенням і характером використання поділяється на сельбищну, промислову, комунально-складську, загальноміського центру і ландшафтно-рекреаційну зони.

Сельбищна зона - територія, де розташовуються житлова забудова (садибна, багатоквартирна та ін.), громадські центри, об’єкти культурно-побутового обслуговування, зелені насадження загального користування, учбові заклади, нешкідливі місця прикладення праці, спортивні комплекси, магістральна та вулична мережа, автостоянки, а також площі, парки, сквери, бульвари, інші об’єкти зеленого будівництва та місця загального користування.,

ландшафтно-рекреаційна зона - це території (акваторії), призначені для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів.

Комунально-складська зона - територія населеного пункту, призначена для розміщення підприємств, які забезпечують потреби населення в зберіганні товарів, наданні комунальних І побутових послуг. На цій території розташовуються також підприємства й об'єкти харчової, харчосмакової, м'ясної і молочної промисловості, торгівлі й плодоовочевого господарства, склади, бази, сховища овочів і фруктів, гаражі, станції технічного обслуговування автомашин, автозаправні станції, трамвайні й тролейбусні депо, автобусні й таксомоторні парки, станції побутового обслуговування населення тощо.

20. Екологічна (демографічна) ємність території.

Екологічна ємність території — узагальнена характеристика, що кількісно відповідає макси­мальному техногенному навантаженню, яке може витримувати впродовж тривалого періоду сукупність реципієнтів та екологіч­них систем території без порушення їхніх структурних і функ­ціональних властивостей.

Екологічна ємність території визначається:

- обсягами основних природних резервуарів - повітряного басейну, сукупності водойм і водотоків, земельних площ і запасів ґрунтів, біомаси флори і фауни;

- потужністю потоків біохімічного круговороту, які оновлюють вміст цих резервуарів - швидкістю місцевого масо-і газообміну, поповнення обсягів чистої води, процесів ґрунтоутворення і продуктивність біоти.

21. Розсіювання шкідливих речовин в атмосферу.

Ступінь забруднення повітря біля земної поверхні викидами промис­лових підприємств обумовлюється не тільки кількістю забруднювальних речовин, які викидаються, але і їх розподіленням в просторі та часі, а та­кож параметрами виходу пилогазоповітряної суміші. В атмосфері викинуті окремі частинки чи групи частинок рухаються завдяки молекулярній і тур­булентній дифузії, інтенсивність яких при різних погодних умовах різна і визначається, головним чином, двома факторами: вектором швидкості ві­тру та вертикальним темпе­ратурним градієнтом.

Вітер – турбулентний рух повітря над поверхнею Землі – є основ­ним метеорологічним фактором, який впливає на розпов­сюдження забруд­нювальних речовин. Залежність концентрації забруднювальних речовин від напряму руху вітру має важливе значення при вирішенні питань розта­шу­вання промислових підприємств в плані міста і виділенні промислової зони. При виборі майданчика для бу­дівництва підприємств необхідно вра­ховувати середньорічну і се­зонну рози вітрів, а також швидкість вітрів окремих румбів. У промислових викидах з низьких джерел (заводських труб) найбільше забруднення спостерігається при слабких вітрах в межах 0...1 м/с. У викидах з високих джерел максимальні концентрації забруднен­ня спостерігаються при швидкостях вітру в межах 3...6 м/с за­лежно від швидкості виходу газоповітряної суміші з отвору джерела.

Температурний градієнт, який характеризує змінювання темпе­ратури повітря за вертикаллю, також впливає на рівень приземної концентрації шкідливих речовин. У звичайних умовах з підніман­ням вверх температура повітря падає; зменшення її в тропосфері складає в середньому 0,5...0,6 °С на 100 м піднімання вверх, а в літні дні в самих низьких шарах воно дося­гає одного градуса ібільше. Проте мають місце випадки, коли в окремих шарах тро­посфери спостерігається збільшення температури з висотою. Та­кий стан атмосфери, який характеризується відхиленнями температур­ного градієнта, носить назву температурної і н в е р с і ї. Розрізняють приземні та припідняті інверсії. Пер­ші характеризуються відхиленнями температур­ного градієнта безпо­середньо біля поверхні Землі, а припідняті – з’явлен-ням більш теплого шару повітря на деякій висоті від поверхні Землі. Тов­щина інверсійного пару також, як і висота інверсій може змінюватися. В інверсійних умовах ослаблюється турбулентний потік, який призводить до погіршення розсіювання промислових викидіві накопичення шкідливих речовин в приземному шарі.

Для низьких джерел викидів найбільш несприятливим єсполучення приземної інверсії зі слабким вітром. Особливо шкідливе забруднення по­вітря, коли при холодних викидах (фар­бувальні, гальванічні та інші цехи машинобудівних підприємств) припіднята інверсія, розміщена безпосеред­ньо над джерелом, суп­роводжується слабким вітром, близьким до штилю, в таких випад­ках викид повинен здійснюватися вище інверсійного шару.

Для того, щоб концентрація шкідливих речовин в приземному шарі атмосфери не перевищувала гранично допустимих максимальних разових концентрацій, пилогазові викиди підлягають розсіюванню в атмосфері че­рез високі труби. При достатньо високій димовій трубі забруднення дося­гають приземного шару атмосфери на знач­ній відстані від труби, коли вони вже встигають розсіятися в атмосферному повітрі до допустимих концентрацій.

Ступінь розбавлення викидів атмосферним повітрям знаходиться в прямій залежності від відстані, яку цей викид пройшов до да­ної точки.

При цьому максималь­на концентрація шкідливих речовин в приземному шарі спостері­гається на відстані (10...40) Н. Таким чином, можна виділити три зони різного забруднення приземного шару атмосфери:

1) зона перекидання факела викиду, яка характеризується відносно невисоким вмістом шкідливих речовин в приземному шарі;

2) зона максимального забруднення приземного шару;

З) зона поступового зниження рівня забруднення.

22. Регламентація викидів у атмосферу.

На основі звіту проведення інвентаризації викидів забруднюючих речовин оформлюються документи, у яких обґрунтовуються обсяги викидів підприємства. Відповідно Наказу Мінприроди № 108 від 09.03.2006 р. про затвердження інструкції «Про загальні вимоги до оформлення документів, у яких обґрунтовуються обсяги викидів, для отримання дозволу на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами для підприємств, установ, організацій та громадян-підприємців» розроблення документів, у яких обґрунтовуються обсяги викидів, здійснюють установи, організації та заклади, яким надано право на розробку таких документів та які занесені до відповідного переліку Мінприроди України.

Термін дії Документів, у яких обґрунтовуються обсяги викидів, становить десять років. У разі зміни якісних та кількісних показників викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря Документи, у яких обґрунтовуються обсяги викидів, підлягають корегуванню.

Документи, у яких обґрунтовуються обсяги викидів, готуються та надаються на розгляд в письмовій та електронній формах, які затверджуються Мінприроди України. Склад Документів, у яких обґрунтовуються обсяги викидів, залежить від ступеня впливу об’єкта на забруднення атмосферного повітря. Об’єкти, для яких розробляються Документи, у яких обґрунтовуються обсяги викидів, розподіляються на три групи. Для кожної групи об’єктів склад документів повинен бути таким:

перша група – об’єкти, які взяті на державний облік і мають виробництва або технологічне устаткування, на яких повинні впроваджуватися найкращі доступні технології та методи керування;

друга група – об’єкти, які взяті на державний облік і не мають виробництв або технологічного устаткування, на яких повинні впроваджуватися найкращі доступні технології та методи керування;

третя група – об’єкти, які не входять до першої і другої групп.

Документи, у яких обґрунтовуються обсяги викидів, виконуються з урахуванням вимог Державних санітарних правил охорони атмосферного повітря населених місць (від забруднення хімічними і біологічними речовинами), затверджених наказом Міністерства охорони здоров’я України від 09.07.97 N 201 (ДСП-201-97), та Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров’я України від 19.06.96 N 173 та зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 24.07.96 за N 379/1404 (ДСП-173-96).

23. Класифікація речовин за ступенем токсичності та небезпечності

Токсичність – це здатність речовин шкідливо впливати на життєдіяльність організмів. Токсичні речовини (отрути) це такі речовини, що проникають в організм, вступають у з’єднання з його тканинами і вже в невеликих кількостях викликають порушення їхньої нормальної діяльності. Для характеристики токсичності промислових отрут користуються значеннями гранично припустимих концентрацій (ПДК). ПДК (у мг/м3) - це такі концентрації, що при восьмигодинному робочому дні не викликають змін в організмі протягом усього робочого стажу. За ступенем впливу на організм шкідливі речовини підрозділяються на чотири класи: надзвичайно небезпечні, високонебезпечні, помірковано небезпечні, малонебезпечні. Класифікація промислових отрут

Найбільш широке визнання одержала класифікація промислових отрут по їх токсичній дії. По цій класифікації промислові отрути умовно групують на дев’ять груп за результатами переважного впливу на організм і зовнішні ознаки отруєння:

Нервові – вуглеводні, спирти жирного ряду, анілін, сірководень, тетраетилсвинець, трикрезилфосфат, аміак, фосфорорганiчнi речовини й ін. (викликають розлад функцій нервової системи, м’язові судороги, параліч).

Дратівні - хлор, аміак, диоксид сірки, випари кислот, оксиди азоту, фосген, дифосген, ароматичні вуглеводні й ін. (уражають верхні і глибокі дихальні шляхи).

Припікальну і дратівну дію на шкіру і слизові оболонки – неорганічні кислоти, луги, деякі органічні кислоти, ангідриди й ін. (уражають шкірні покриви з утворенням наривів, виразок).

Ферментні – синильна кислота і її солі, миш’як і його з’єднання, солі ртуті (сулема), фосфорорганічні сполуки (порушують структуру ферментів, инактивируют них).

Печіночні – хлоровані вуглеводні, бромбензол, фосфор, селені (викликають структурні зміни тканини печінки).

Кров’яні – оксид вуглецю, гомологи бензолу, ароматичні смоли, свинець і його неорганічні сполуки й ін. (інгибують ферменти, що беруть участь в активації кисню, взаємодіють з гемоглобіном).

Мутагени – етиленимин, оксид этилена, деякі хлоровані вуглеводні, з’єднання свинцю, ртуті й ін. (впливають на генетичний апарат клітки).

Алергени – деякі сполуки нікелю, багато похідних піридину, алкалоїди й ін. (викликають зміни в реактивній здатності організму).

Канцерогени – кам’яновугільна смола, 3,4-бензпирен, ароматичні аміни, тетраэтилсвинец, азбест, азо- і діазосполучення й ін. (викликають утворення злоякісних пухлин)

Спільна дія ряду токсичних речовин на організм може призводити або до незалежних поразок, або до сумарного (адитивного) ефекту. Однак необхідно враховувати, що сумарний вплив деяких речовин не завжди носить адитивний характер: одні речовини взаємно підсилюють свою дію – синергісти, інші послаблюють – антагоністи.

Небезпечніречовини за ступенем небезпечної дії на організм людини поділяють на чотири класи:

– надзвичайно небезпечні (ГДК менша, ніж 0,1 мг/м³);

– високонебезпечні (ГДК становить 0,1–1,0 мг/м³ );

– помірно небезпечні (ГДК становить 1,0–10 мг/м³);

– малонебезпечні (ГДК понад 10 мг/м³ ).

аментація скидів.

24. Регламентація скидів.

25. Джерела і типологія вібраційного забруднення навколишнього середовища.

Джерелами вібрації в містах є: рейковий транспорт, автомобільний транспорт, будівельна техніка, промислові установки тощо. Зазвичай вібрація розповсюджується від її джерела на відстань до 100 м. Найбільш потужне джерело вібрації – залізничний транспорт. Коливання ґрунту поблизу залізниці перевищує землетрус силою 6–7 балів. У метро інтенсивна вібрація розповсюджується на 50–70 м. Вібрація – це коливання твердих тіл, яке виникає при зсуві центру ваги тіла, що рухається, обертається або при періодичній зміні форми тіла порівняно зі статичним станом цього тіла. Вібрація характеризується частотою (Гц), амплітудою зсуву, тобто розміром найбільшого відхилення точки, що коливається від положення рівноваги (м), коливальною швидкістю (м/с) та коливальним прискоренням (а/с2). Ступінь і характер впливу на людину залежить від амплітуди і частоти коливань. Так, власні частоти внутрішніх органів знаходяться в області 6 – 9 Гц. Отже, вібрація машин, площадок, ручних інструментів і т. д. особливо небезпечна при частотах 8 – 12; 17 – 25 Гц і т. д., тому що вони можуть бути резонансними для органів. При роботі з ручними машинами (їхня вібрація знаходиться в області 100 Гц) виникають судинні розлади. Загальна вібрація, що має широкий спектр частоти, справляє несприятливий вплив на центральну нервову систему, вестибулярний апарат, шлунково-кишковий тракт, викликає запаморочення, оніміння кінцівок, захворювання суглобів. Тривалий вплив вібрації викликає фахове захворювання – вібраційну хворобу.

Методи боротьби з вібрацією зводяться в основному до демпфірування установок, машин, механізмів, використання різноманітного роду амортизаторів, вібропоглинання.

26. Джерела інфразвуку, нормування і захист від інфразвуку.

Інфразвук (від лат. infra — нижче, під) — пружні хвилі, аналогічні звуковим, але з частотами нижче рівня сприйняття людського вуха (від 0,001 Гц до 16 Гц). Цей частотний діапазон використовується в сейсмографах для визначення землетрусів. Інфразвукові хвилі характеризуються можливістю долати великі відстані та оминати об'єкти з малим поглинанням.

Виявлено, що інфразвук пагубно впливає на організм людини і оточуюче середовище. Це зумовлене тим, що частота інфразвуку збігається з власною частотою предмета, а це, як відомо — явище резонансу. Хвилі різної частоти негативно впливають на людські органи.

Природні джерела

Виникає під час землетрусу, бурі, урагану та інших стихійних лих.

Штучні джерела

Техногенним джерелом інфразвуку може бути потужне обладнання, транспорт, гірничі розробки за допомогою вибухів. Забруднення інфразвуком навколишнього середовища необхідно враховувати при будівництві вітрових електростанцій. Виробничий інфразвук виникає за рахунок тих же процесів що і шум чутних частот. Найбільшу інтенсивність інфразвукових коливань створюють машини і механізми, що мають поверхні великих розмірів, що роблять низькочастотні механічні коливання (інфразвук механічного походження) чи турбулентні потоки газів і рідин (інфразвук аеродинамічного гідродинамічного походження).

З музичних інструментів інфразвук можна відтворити на орга́ні. В одному зі старовинних лондонських театрів ставили п'єсу в середині якої дія переносилась із сучасності у далеке минуле. Режисерові-постановнику не вдавалось створити необхідну таємність дії. Відомий фізик Роберт Вуд, що знаходився на репетиції, запропонував діяти на глядачів низькочастотним нечутним звуком. Наступного дня до театру привезли трубу великих розмірів та приладнали її до органу. Незадовго до спектаклю Вуд провів короткочасний дослід по впливу інфразвуку на людей. Коли він привів у дію генератор, нічого не чекавших глядачів охопила турбота, безпричинний страх, вони стали сумно переглядатися, дивитися по сторонах, а декотрі встали зі стільців і пішли до виходу. Ніякого звуку не було чути, але кришталеві підвіски старовинного канделябра затремтіли. Навіть на вулиці почалась паніка.

Нормування інфразвуку

СН 22-74-80. Нормативним параметром є логарифмічні рівні звукового тиску в октавних смугах зі порівн. геом. частотою:

2, 4, 8, 16 Гц £ 105 дБА

32 Гц £ 102 дБА

Розробляючи заходи щодо зниження інфразвукових коливань, враховують те, що звичайні методи захисту від шуму виявляються непридатними для розв'язання цієї задачі. Наприклад, стіни і великі елементи конструкцій під дією інфразвукових хвиль починають вібрувати у ритмі інфразвуку і не чинять йому ніякого опору. Тому заходи щодо обмеження несприятливої дії інфразвуку на працівників мають передбачати: зниження рівня інфразвуку в джерелах його утворення і на шляху поширення, а також застосування дистанційного керування. Особам, які працюють за умов впливу інфразвуку, належить проходити попередній і періодичний медогляди в установлені терміни і в необхідному обсязі.

27. Джерела ультразвуку, нормування і захист від ультразвуку.

Ультразвук - це коливання пружного середовища з частотою понад 20 000 Гц. Джерелами ультразвуку можуть бути різні акустичні перетворювачі, найпоширеніший з них - магнітострикційний перетворювач, що працює від змінного струму і генерує механічні коливання з частотою понад 20 кГц., Свисток Гальтона

Перший ультразвуковий свисток зробив в 1883 році англієць Гальтон.
Ультразвук тут створюється подібно звуку високого тону на вістря ножа,
коли на нього потрапляє потік повітря. Рідинний ультразвуковий свисток.Більшість ультразвукових свистків можна пристосувати для роботи в рідкому середовищі. У порівнянні з електричними джерелами ультразвука рідинні ультразвукові свистки малопотужні, але іноді, наприклад, для ультразвукової гомогенізації, вони володіють істотною перевагою.Сирена.