| Заявник стверджував, що невиконання відповідними органами судового рішення у його справі у належний строк є порушенням ч. 1 ст. 6 Конвенції. Він також зазначав, що з боку держави мало місце несправедливе втручання у його право власності всупереч вимогам ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.
Суд відзначив, що право на суд, яке закріплене у ч. 1 ст. 6 Конвенції, було б лише ілюзією, якщо б держави допускали такий стан речей, коли остаточні рішення національних судів залишалися б невиконаними. Суд звернувся до положень, сформульованих у його попередніх аналогічних справах, зазначаючи, що тлумачення ч. 1 ст. 6 Конвенції винятково як такої, що стосується лише доступу до суду та процедури розгляду справи у суді, було б несумісним із принципом верховенства права, який держави-учасниці зобов’язались дотримувати, ратифікуючи Конвенцію.
Зважаючи на це, виконання рішення будь-якого суду повинно розглядатись у світлі вимог ст. 6 Конвенції складовою частиною процесу у справі.
Загалом не може вважатись прийнятним виправдання державою невиконання рішення суду відсутністю достатніх державних коштів. Затримання виконання судового рішення може бути виправданим лише за виняткових обставин. Проте у будь-якому разі таке затримання не може бути настільки тривалим, аби була знищена сама сутність того права, яке захищається ч. 1 ст. 6 Конвенції.
Відтак невиконання державою судового рішення у справі заявника протягом 15 місяців було втручанням у право заявника на мирне володіння своїм майном. Суд зазначив, що держава, не забезпечивши виконання рішення протягом такого тривалого строку, перешкодила заявнику скористатись грішми, на які він мав право. Формулюючи цей висновок, Суд також звернув увагу на особливу ситуацію заявника. Крім того, Суд відзначив, що нестача державних коштів на сферу охорони здоров’я не може бути виправданням упущення, що мало місце у справі заявника. Тому суд постановив, що мало місце порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.
Подібне рішення було постановлене Європейським Судом 7 травня 2002 року у справі “Бурдов проти Росії”.
| Постановляючи рішення у цій справі, Європейський суд нагадав, що виконання рішення, ухваленого тим чи іншим судом, треба розглядати як невід¢ємну складову судового розгляду, як цього вимагає положення статті 6 Європейської конвенції з прав людини, де йдеться про необхідність забезпечення справедливого судового процесу. Орган державної влади не мав права посилатися на відсутність коштів як привід для невиконання рішення про виплату боргу. У цій справі держава не повинна була перешкоджати заявникові в отриманні допомоги, присудженої йому внаслідок судового розгляду, посилаючись на стверджувані фінансові труднощі.
Не вживаючи протягом кількох років необхідних заходів для виконання остаточних судових рішень, органи влади Росії позбавили положення пункту 1 статті 6 будь-якої практичної сили; отже, допущено порушення пункту 1 статті 6. Крім того, відсутність у заявника можливості домогтися виконання цих рішень, принаймні до 5 березня 2001 року, становила втручання в його право на мирне володіння своїм майном, як передбачає стаття 1 Протоколу № 1 до Конвенції (захист права власності). Уряд не навів жодних виправдовувальних аргументів стосовно цього втручання, і Суд визнав, що відсутність коштів не може виправдовувати таку бездіяльність
| Європейський суд зазначає, що провадження в суді та виконавче провадження є відповідно першою і другою стадіями одного провадження, підкреслюючи, що виконавче провадження не може бути відокремлене від судового, і ці обидва провадження мають розглядатися як цілісний процес.
| У серпні 2003 року заявник подав позов до Московського районного суду м. Харкова про стягнення з державного підприємства «Харківський електромеханічний завод» компенсації за втрату частини заробітної плати через затримку її виплати, відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої несвоєчасною виплатою відповідачем заробітної плати.
Справа дійшла до розгляду у ВСУ.
Уряд висунув заперечення стосовно прийнятності вимоги позивача. Уряд стверджував, що затримка у виконанні рішення, винесеного на користь заявника, сталася не з вини держави та що заявник не був зацікавлений у виконанні рішення з огляду на те, що до того, як його справа була передана до Верховного Суду України, заявник не отримав та не подав до державної виконавчої служби виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження за рішенням.
Суд доходить висновку, що за обставин даної справи, незалежно від того, що у період з 25 грудня 2003 року до 27 липня 2006 року формально виконавче провадження не було відкрито, держава була зобов’язана виконати рішення упродовж періоду з 25 грудня 2003 року до 12 вересня 2006 року. Суд також зауважує, що затримка у виконанні рішення від 3 листопада 2003року, яке було змінено апеляційним судом Харківської області 25 грудня 2003 року, складала близько двох років та десяти місяців.
Таким чином, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції через тривале невиконання рішення на користь заявника.
|
Вирішення питання про те, чи становить виконання судових рішень заключну стадію цивільного процесу в літературі: