Система гарантій законності та правопорядку

Реалізація режиму законності в країні базується на системі гарантій, дієвість яких покликана зробити законність реальною.

Гарантії законності та правопорядку — це система засобів, за допомогою яких у суспільному житті впроваджується, охороняється і, в разі порушення, відновлюється законність.

Систему гарантій законності та правопорядку становлять:

• загальносоціальні гарантії;

• спеціальносоціальні гарантії.

Загальносоціальні гаранти законності та правопорядку:

1) економічні — ступінь економічного розвитку суспільства; зростання продуктивності праці та обсягу виробництва; багатоманітність та рівність усіх форм власності; рівність економічних можливостей суб'єктів суспільних відносин;

2) політичні — ступінь демократизму конституційного ладу: наявність розвиненої системи народовладдя; демократичних форм та інститутів його здійснення; наявність політичного плюралізму; дотримання принципу поділу влад;

3) ідеологічні — ступінь розвитку правосвідомості; ідеологічний плюралізм; турбота держави про правове виховання та підвищення рівня правової культури; ступінь інформованості населення, свобода преси та ін.;

4) соціальні — ступінь розвиненості системи соціальних послуг, соціального страхування і забезпечення, допомоги малозабезпеченим; реальність охорони здоров'я; широкий доступ громадян до культурних та інших соціальних цінностей тощо.

Спеціально-соціальні гаранти можна поділити на дві групи:

• організаційні, тобто заходи організаційно-юридичного характеру, спрямовані на забезпечення режиму законності, боротьби з правопорушеннями, захисту прав громадян: кадрова робота; організація умов для нормального функціонування юрисдикційних та судових органів тощо;

• юридичні, тобто передбачена законом система спеціальних засобів, завдяки яким забезпечується створення якісних законів, їх дотримання та виконання.

Такими гарантіями є:

1) діяльність законодавчих органів, спрямованих на підготовку і видання якісних законів та інших нормативно-правових актів;

2) діяльність виконавчих органів, спрямована на втілення в життя норм, основного та поточних законів, на охорону і захист прав і свобод громадян;

3) чіткість і конкретність норм чинного права, ефективність санкцій норм права;

4) забезпечення конституційності нормативно-правових актів завдяки діяльності Конституційного Суду;

5) упровадження правосуддя як спеціальної форми універсальної, здійснюваної на основі права і справедливості діяльності судів;

6) здійснення вищого нагляду за дотриманням та правильним застосуванням законів з боку органів прокуратури;

7) діяльність правоохоронних органів, спрямована на безпосередню охорону суспільства від злочинних посягань, профілактику та припинення правопорушень;

8) діяльність державних інспекцій та контрольно-ревізійного апарату, які в межах своєї компетенції здійснюють роботу із запобігання порушенням законності в різних сферах державного і суспільного життя, виявлення їх і припинення.

47. Громадянське суспільство: поняття, структура та ознаки

Соціальні перетворення, як відомо, є сутністю історичного Поступу й розвитку суспільства. І проблема тут полягає у віднайдені механізмів, що обумовлюють ці перетворення, у виробленні нового інструментарію пізнавання соціального руху. Необхідно усвідомити й те, якою мірою осмислення сучасного етапу історичної еволюції враховує характер базових соціальних структур, в яких у країні відбуваються і в майбутньому відбуватимуться суспільні процеси, а також систему їх детермінації.

У логіці історичного розвитку будь-який дійсний процес в ідеальному розумінні - явище, яке само розвивається і самоорганізується. Самоорганізація - то складна система послідовного становлення базових, внутрішньо притаманних певній системі елементів, які забезпечують саморозвиток за рахунок внутрішніх потенцій і автономності. Принцип самоорганізації розвитку передбачає обов'язкову й повну взаємодію всіх елементів суспільства в їхньому русі, у суперечностях та боротьбі.

Стрижнем інституціоналізованого громадянського суспільства одні дослідники називають людину, її інтереси й потреби і способи їх задоволення. Інші за такий стрижень мають систему структур та інститутів, які протистоять державі. Одні вважають його змістовною недержавною структурою, у межах недержавної сфери суспільного життя і діяльності. Інші включають до структури цього феномену і державу.

Мета громадянського суспільства - найблагородніша. Саме в ньому людина має самореалізуватися й досягати усіляких чеснот (Арістотель). Очевидно, що ця мета відповідає "природі" будь-якого індивіда, становить його сутність і необхідною мірою визначає теоретичні й політико-прикладні характеристики його розвитку з урахуванням аспектів, одвічних цінностей і традицій життя народу, конкретно-історичного аналізу та специфіки цього феномену в різних цивілізаціях, окремих країнах або групі країн. Конкретно це означає, що виникла елементарна необхідність й можливість органічного включення у наше життя всіх здобутків людської цивілізації, які називаються демократією. Як загальнолюдський феномен демократія добра лише тоді, коли спирається на національну традицію і діє в межах, що відповідають національній культурі.

Сучасне суспільство - це система багатогранних взаємовідносин у структурах недержавної сфери соціальної життєдіяльності, яка забезпечує індивідам захист їх інтересів та поліпшення умов і якості життя, а також способи взаємодії даної сфери з державою та її формами, у "форматі" якої відбуваються самоорганізація і самоідентифікація людської спільноти, формування певного образу майбутнього - як суспільства, так і держави.

Історія розвитку демократичних утворень і організацій функціонального громадянського суспільства засвідчує, що ця фундаментальна конструкція за структурою є сукупністю об'єднань, союзів, асоціацій, що лежать у різних сферах життєдіяльності соціуму, пов'язаних переважно горизонтально-мережевими взаємовідносинами. Сюди належать (як основні елементи громадянського суспільства) політичні партії, сім'я, община, профспілки, церква, недержавні ринкові інституції, союзи підприємців, трудові колективи, засоби масової інформації, органи місцевого самоврядування й т. ін. Мережа всіляких груп за інтересами і громадянська участь у цих групах привели, на думку Г. Алмонда, Дж. Пауелла, К. Строма і Р. Далтона, до "появи громадянського суспільства, тобто суспільства, у якому громадяни залучені до соціальної та політичної взаємодії, вільні від контролю чи регулювання з боку держави, - такі як комуни, добровільні асоціації чи навіть релігійні об'єднання".

У взаємодії з державою через мережу асоціативних чи інституційних груп інтересів реалізовуються безпосередньо потреби та інтереси населення, відбувається вплив громадян на діяльність держави. Таким чином вони сприяють політичній участі, виконують завдання соціальної та системної інтеграції, утворюють зв'язки між індивідуумами, долучають громадян до соціальних та політичних справ і нагромаджують соціальний капітал довіри у боротьбі за поліпшення умов життя людей і добробут країни, артикулюють себе політично.

У сучасній західній політологічній літературі домінує положення проте, що добре розвинуте, структуроване й функціональне громадянське суспільство є основою стабільності держави і необхідною умовою розвитку демократії. Саме у громадянському суспільстві, наполягає В. Іноземцев, виникає сучасна демократія, а не навпаки. Будь-які сентенції про демократію недоречні там, де превалюють традиції кланових або сімейних відносин. Демократія являє собою конструктивний метод організації громадянського суспільства. Цей метод адекватний фундаментальним рисам громадянського суспільства. Демократія, - продовжує тезу В. Іноземцев, - не несе в собі ніяких засадничих цінностей, що відрізнялися б від цінностей громадянського суспільства.

У контексті зазначеного цілком слушним видається висновок про те, що будь-яка теорія права або теорія демократії має на увазі наявність тієї чи іншої моделі суспільства. Під моделлю слід розуміти множину значущих і усталених рис, характеристик, які визначають "обличчя" громадянського суспільства у різні епохи існування людства та в різних культурах. Так, скажімо, плюралістична модель громадянського суспільства передбачає його глибоке структурування, з високою соціальною мобільністю людей, здатних впливати на політичну систему завдяки ролі виразника інтересів, "агрегованих" політичними партіями і законодавчими органами, а також на прийняття політичних рішень. Плюралісти включають увесь спектр добровільних асоціацій, груп за інтересами, незалежну пресу та основні права у так звану соціальну сферу, тобто відмінну від сфери економіки. Найскладнішою з-поміж моделей, що існують у рамках плюралістичної теорії громадянського суспільства, визнається три частин на модель Толкотта Парсонса.

Як бачимо, соціальні рухи додають у публічну сферу нову тематику й нові цінності для політичного дискурсу, сприяють встановленню консенсусу в питаннях про основні процедури політичної системи.

Динамічна концепція громадянського суспільства зберігає нормативне ядро демократичної теорії і уможливлює сумісність зі структурними передумовами сучасності.

Неоконсервативна модель громадянського суспільства в основу своєї концепції поклала девіз "суспільство проти держави", на базі якого пропонує теорію, де громадянське суспільство рівнозначне ринковому, тобто буржуазному. Інший варіант цього підходу визнає значення культурного виміру громадянського суспільства, що прагне полегшити тягар відповідальності, покладений на державу. Це положення доповнюється тезою про "некерованість" суспільства, згідно з якою надмірні матеріальні вимоги на адресу держави породжені не лише інститутами соціального забезпечення, але й сучасною політичною, моральною та етичною культурою.

У всіх політичних проектах і дискурсах щодо теорій та практики громадянського суспільства стверджується одне: громадянське суспільство, будучи інтегрованою спільнотою приватних (неполітичних) осіб - носіїв приватних цілей та інтересів, природним чином формується там і тоді, де і коли виникає сукупність економічних, релігійних, світоглядних і соціальних передумов, які дозволяють проголосити людину індивідуумом - вільним, рівним з усіма іншими людьми й наділеним фундаментальними, невідчужуваними правами. У такому суспільстві вільно розвивається асоціативне життя - публічна діяльність, сфера масових рухів. Децентралізація влади відбувається шляхом ЇЇ передачі самоврядуванню як формі самоорганізації населення. Забезпечується узгодження позицій суспільства і держави завдяки контролю за діяльністю влади - законодавчої, виконавчої та судової. У цьому, власне, суть справи, симетрія і логіка розвитку соціуму. Більше того, громадянське суспільство стає реальним і динамічним лише тоді, коли воно є силою тиску на владу.

Демократичні суспільні відносини й громадські організації виникають лише за умови, якщо в соціумі як системне явище існує певна дистанція між його сферами, насамперед між громадянським суспільством і державою, з необхідним для цього розподілом функцій держави і суспільства1. Не можна плутати громадянське суспільство і соціальне життя взагалі, яке триває поза державними та економічними процесами. Створюючи нову парадигму політичного знання, доцільно вирізняти два інших феномени, які не слід ототожнювати з громадянським суспільством: це, з одного боку, політичне суспільство (сукупність суспільних інститутів, органів публічної політики, зокрема і держав, політичні партії, інші соціальні колективи); з другого боку - економічне суспільство, що складається з організацій та структур, які зайняті виробництвом і розподілом (звичайно це кооперативи, фірми тощо).

Багатий зарубіжний і поки що доволі скромний український досвід у вивченні процесів розбудови громадянського суспільства показує, що сьогодні питання про демократію перемістилося в ту площину, де воно вперше виникло, - у сферу громадянського суспільства. Подальша демократизація формально демократичних форм правління пов'язана не з державою або економікою, а з національним громадянським суспільством. При цьому слід пам'ятати: було б помилкою вважати громадянське суспільство таким, що жорстоко протистоїть державі та економіці. Як політичне суспільство (держава), так і економічне, є сферами, через які громадянське суспільство впливає на всі процеси розвитку соціуму - економічні, політико-адміністративні, правові, тобто на всі сфери громадянського демократичного соціуму.

Практичний досвід розвинутих країн Заходу засвідчує: значну роль у створенні сучасних демократичних інституцій і формуванні нових соціальних зв'язків, що забезпечили їх легітимність, відіграла держава - як найсуттєвіший діалектичний механізм управління суспільними процесами, інструмент соціального владарювання і суто політичний інститут. Факт дійової, активної участі держави у житті громадянського суспільства зараз ні в кого не викликає сумнівів. Результативні громадські об'єднання дотримуються різних стратегій, які залежать, по-перше, від функціональних особливостей тих чи інших об'єднань і, по-друге, від історично сформованих типу й характеру взаємовідносин між громадянським суспільством і державою1.

Зв'язок громадянського суспільства з державою - це діалектичний взаємозв'язок та генетичний зв'язок взаємодоповнюваності; і в цьому закладені величезні евристичні можливості щодо удосконалення механізмів управління суспільними процесами. У контексті транзитології, політико-проблемна ситуація радикальної перебудови суспільства можлива тільки з урахуванням спроб змінити все або революційним шляхом знизу (Угорщина 1956 р.), або шляхом проведення реформ згори (Чехословаччина 1968 р.). Обидва шляхи, як відомо, з різних причин не мали успішного завершення.

Очевидно, що успішні ліберально-демократичні перетворення можливі тоді, коли рушійні сили таких змін організовані "знизу", а об'єктом цих змін має бути не так держава, як громадянське суспільство. У такому разі успішність демократичного транзиту залежатиме і від успіхів лібералізації, яка переважно модифікує зв'язки держави і громадянського суспільства, а демократія змінить відносини між державою і політичним суспільством. Певна логіка успішних соціально-політичних перетворень полягає в реформуванні влади (можливо, вольовим порядком) на основі ініціативи (згори - по вертикалі - донизу), маючи на меті створення результативних інституцій держави та забезпечення інституційної підтримки демократичних процесів. Друге завдання - створення на рівні горизонтальних зв'язків найбільш сприятливих умов розвитку форм політичної участі, необхідних для ефективного функціонування демократичних інституцій громадянського суспільства.

Громадянське суспільство складається з людей, які добровільно вступають в асоціації не стільки для діалогу з владою, скільки для самостійної реалізації власних інтересів на основі керованості соціуму, саморегуляції та самоорганізації соціальних процесів. Паралельно з концепцією громадянського суспільства має набути розвитку інший семантичний полюс, а саме - комплекс уявлень, пов'язаних з ідеєю держави, призначення якої, власне, окреслюється завданнями зміцнення влади, забезпечення легітимності правлячого режиму та подолання відцентрових тенденцій1.

Політична система сучасного суспільства формується у процесі активної діалектичної взаємодії держави і громадянського суспільства. У межах дійової державно-політичної системи країни владні відносини держави будуються по вертикалі (вертикальна складова політики), на основі підпорядкування - "згори донизу" та виконання - "знизу догори".

У демократичному громадянському суспільстві відносини складаються на основі горизонтальних зв'язків у політиці. Зараз чітко простежується тенденція до зіткнення двох начал у соціальному житті України - мережевого та ієрархічного. Громадянське суспільство, бізнес - це мережеві структури, а бюрократія, що є опорою влади, - ієрархічне начало, яке прагне поширити вплив через свої структури на все суспільство. Взаємодія цих складових дає розвиток третьому напряму владних відносин - по спіралі, у контексті й термінах діалектичної складової політики. Логічним результатом розвитку і взаємодії громадянського суспільства й держави стають утворення політичних інституцій, вироблення законів, норм і правил політичних відносин, структурування правового громадянського соціуму та правової держави.

Політико-правовий аспект людського буття здавна вирізняє дві фундаментальні площини (субстанції): держава (правитель), історично перший політичний інститут суспільства, і громадянин (сукупність чи то спільнота громадян, громадянське суспільство). У ціннісно-змістовному плані важливою є відповідь на принципове питання: яка із цих субстанцій первинна, тобто яка з них фундаментальніша? Проблема формулюється надто конкретно: що й заради чого існує - громадянин для держави чи держава для громадянина?

Концепцію, що обстоює пріоритетну роль держави відносно до соціальних інституцій, утворень і суспільства загалом, прийнято називати етатизмом. Це система політичних уявлень і уподобань, зміст яких диктується позитивною оцінкою держави як "блага". У разі позитивної відповіді на другий варіант питання ми отримуємо концепцію, яку навіть важко вважати терміном. У складних системах (а саме такою є соціум взагалі, надто ж сучасне суспільство) головні функції управління зосереджені в руках держави. Держава-не що інше, як частина суспільства, яка взаємодіє і з суспільством загалом, і з усіма його соціальними групами та верствами, що мають власні інтереси. Вона історично виправдана в очах народу, якщо вміє обстоювати інтереси цього народу (хоча це не означає, що таке завдання держава виконує). При цьому необхідно відрізняти консолідацію влади в державі як необхідну умову від консолідації суспільства, без чого задуми держави не можуть бути втілені у життя.

Звичайно, існують всі підстави вважати, що проблема первинності політичного буття завжди набуває необхідного вирішення залежно від конкретного часу, місця, політичних позицій суб'єктів і об'єктів, акторів та їхніх інтересів, статусу політичного гравця, від якого це вирішення залежить. Розв'язання проблеми першосубстанції (проблеми "курка - яйце") щодо буття в Україні можливе у площині переходу від етакратизму до правової держави і громадянського суспільства. А це означає зміну сутності державної влади, владарювання - що й відповідає масовим соціальним очікуванням.

Сутність правової держави полягає у характері законів, їх відповідності правовій природі речей, спрямованості на суверенітет особистості. Доктрина правової держави розглядає право у правовій державі як існуючу до формального закону єдину цінність, на якій тримається сучасна цивілізація. Якісним фундаментом такого державного устрою стала орієнтація всіх органів влади на цінності прав людини, які набувають пріоритету перед будь-якими законодавчими актами конкретної держави. Держава має бути зв'язана правом.

В основі держави, зв'язаної правом, повинні лежати, по-перше, правова економіка, а не командно-адміністративна, що позбавлена внутрішніх стимулів до праці, а по-друге - правове громадянське суспільство. Держава є лише формою громадянського суспільства. Правова держава - це держава, яка обслуговує потреби громадянського суспільства і правової економіки; призначення її - гарантувати свободу і добробут, безпеку і визнання прав людини. У свою чергу, правова економіка і правове громадянське суспільство - це перехід від розподільчого суспільства до ринкового, тобто сутнісні передумови формування правової держави.

Сучасна правова держава - це демократична держава, в якій забезпечуються права і свободи, участь народу у здійсненні влади, розвиток правової та політичної культури, а також цілого комплексу політичних інституцій, характерних для розвитку громадянського суспільства.

Результатом взаємодії держави і громадянського суспільства є вироблення законів та правил політичних відносин, якими керуються всі суб'єкти політичної діяльності. Широка взаємодія політичних суб'єктів на базі чинних і новостворених законів та норм, політичної культури і політичної свідомості утворюють політичну систему суспільства, яка структурується у конкретній формі державних інституцій. Політичний процес разом із політичною системою втілюються в історичних формах громадянського суспільства. У такій взаємодії-джерело саморозвитку політичного процесу і політичної системи суспільства.

Правова держава-концентроване вираження правового громадянського суспільства. Тому етапи її розвитку збігаються з етапами розвитку громадянського суспільства.

Критерієм оцінки стану і перспектив кожного суспільства виступає об'єктивний аналіз специфіки наявних процесів, які уможливлюють його життєздатність і конкурентність. Характеризуючи дійсний стан громадянського суспільства в Україні, необхідно приділити увагу не так його "кількісним", як "якісним" параметрам, насамперед особливостям суспільної свідомості та базових цінностей мас. Громадянське суспільство кристалізується й рухається завдяки енергії людей, які в ньому живуть і діють за певними реальними сценаріями та програмами, реалізуючи свої інтереси й потреби. Тобто громадянське суспільство - це сфера дій, а не сфера організації. Організація - лише форма, одна з численних форм реалізації таких дій.

Ясна річ, тяжіння соціально-політичних суб'єктів (акторів) до тієї чи іншої дії насамперед залежить від засобів, які існують в їх розпорядженні. Для позначення засобів, за допомогою яких суб'єкти можуть задовольняти свої інтереси, французький соціолог П'єр Бурдьє запропонував поняття "капітал"; він вважав, що існують чотири групи капіталів - економічний, культурний, символічний та соціальний. Чим більший обсяг капіталів, чим вони різноманітніші, тим успішніше їх власники досягають поставлених цілей.

Функціональне громадянське суспільство не лише служить основною (базовою) передумовою успішного політичного розвитку, але й відіграє не меншу роль у зростанні соціального капіталу, або капіталу довіри, який полегшує розвиток найрізноманітніших економічних форм і взагалі робить громадянське суспільство можливим.

Отже, нині ми краще, ніж будь-коли, бачимо, що існує лише один шлях розв'язання проблем ефективного розвитку соціуму, і це - послідовний демократизм, створення підґрунтя для зародження, становлення і розбудови цивілізованого національного демократичного правового громадянського суспільства, в якому держава не повинна мати цілей, відмінних від цілей своїх громадян. Утвердження капіталізму і ринково орієнтованої (ліберальної) демократії в Україні розкрило головні причинні зв'язки різних сфер нашого суспільства. Розвиток цих зв'язків створює необхідні соціальні умови для теоретичного пізнавання суспільства і його основних детермінант, усіх граней громадянського суспільства в їх єдності, взаємодії та розвитку. При цьому слід керуватися теоретико-методологічною настановою, за якою розвиток є сукупність закономірно спрямованих змін системи, обумовлених дією внутрішніх її сил. Зрозуміло, необхідно зважати й на ту обставину, що довколишній світ поступово входить у смугу невизначеності, якісних перетворень, зміни парадигми розвитку.

Стрімкі процеси глобалізації стосунків у світовій спільноті актуалізують проблему глобалізації громадянського суспільства. Термін "глобальне громадянське суспільство" сьогодні широко використовується не лише дослідниками, але і політиками, громадськими діячами, публіцистами при характеристиці тенденцій і уявних подій на міжнародній арені і у світовій політиці. Глобальне громадянське суспільство є своєрідною реакцією на глобалізацію і зростаючу потребу населення сучасного світу брати участь у подіях, що впливають на їх життя.

Глобальне громадянське суспільство є організованим у глобальному масштабі об'єднанням людей, яке незалежно від національної приналежності або громадянства розділяють загальнолюдські цінності і прагнуть вирішувати проблеми, що виникають на світовій арені, особливо ті проблеми, які уряди не здатні або не бажають вирішувати. Особливість розвитку глобального громадянського суспільства в умовах глобалізації обумовлена тим, що відбувається глобалізація процесів інституціоналізації, результатом чого є формування глобального громадянського суспільства, яке не можна розглядати тільки як сукупність транснаціональних інститутів і ініціатив громадян різних країн. Глобальне громадянське суспільство - це сфера ідей, цінностей, інститутів, організацій, мереж і громадян, діючих поза національним суспільством, політикою і економікою на основі глобальних громадянських ініціатив і формування нового мислення. В умовах становлення глобального громадянського суспільства зростає ступінь свободи і відповідальності громадян глобального суспільства, оскільки у світі виникають не лише нові можливості, але і загрози і виклики.

Політичною основою глобального громадянського суспільства є глобальний рух неурядових організацій (екологічних, антивоєнних, культурних, релігійних та ін.). Ці альтернативні рухи сприяють встановленню взаємної довіри між народами. В економічному плані глобальне громадянське суспільство базується на глобальному діловому секторі, представленому приватним підприємництвом, передусім транснаціональними корпораціями (ТНК). Технологічною основою глобального громадянського суспільства є розвиток новітніх технічних засобів комунікації, які забезпечують розповсюдження глобальних потоків інформації через державні кордони і на величезні відстані.

У зв'язку з неможливістю існування громадянського суспільства без держави виникає необхідність у розробці сценаріїв встановлення партнерських стосунків із ним. Тільки у такому ракурсі держава і громадянське суспільство можуть виступати як рівноправні суб'єкти соціальної взаємодії. Ось чому разом з проблематикою глобального громадянського суспільства в політичній глобалістиці активно розробляється питання про формування нової моделі держави, вже не просто правової або соціальної, а держави за типом "соціоприродної", "екологічної", "стійкої". Така держава повинна стати не лише формою ефективної організації життя людей і задоволення їх життєвих потреб, забезпечуючи права і свободи кожної людини, але й обов'язково піклуватися про такі ж можливості для всіх подальших поколінь громадян, про їх безпеку, про збереження і поліпшення довкілля і стійке освоєння природних ресурсів. Передбачається, що демократія, змінюючи свою сучасну форму в процесі переходу на шлях стійкого розвитку, здатна перетворитися на ноосферну демократію або ноократію (демократію морального розуму), де має верховенство не рішення більшості, а раціональне рішення.

Становлення глобального громадянського суспільства як нової дійової особи (актора) у світовій політиці розглядається як свого роду "третій шлях", активний баланс між державою і вільним ринком. Таке суспільство є своєрідним пошуком об'єднання приватного і загальнолюдського при вирішенні проблем, що виникають перед людством.

У контурах світового суспільства глобальне громадянське суспільство як поняття ще не визначено ні юридично, ні методологічно. Глобальне громадянське суспільство як елемент сучасного мегасуспільства містить багато внутрішніх конфліктів і протиріч. Проте його становлення в 1990-2000 рр. є важливою віхою в становленні справжньої глобальної міжнародної політики. Поза діалектикою цього процесу неможливо сьогодні розглядати контекст власне українських проблем розвитку соціуму, соціально-економічного процесу країни.

48. Правова свідомість: поняття, структура, рівні.

Процеси виникнення, розвитку та функціонування права безпосе­редньо пов'язані зі свідомим ставленням до нього людей, яке може бути позитивним (людина розуміє необхідність права) або негативним (лю­дина вважає право непотрібним і безкорисним). Це ставлення може бу­ти раціональним, розумним, емоційним, на рівні почуттів, настрою.

Якщо визнати право об'єктивною реальністю, то слід визнати і наявність суб'єктивної реакції людей на право, що іменується правос­відомістю. Правосвідомість відображає правову дійсність, що склала­ся за конкретноісторичних умов у тій чи іншій країні, але вона вод­ночас впливає на функціонування й розвиток правової системи. Правосвідомість — неминучий супутник права. Це зумовлено тим, що право — регулятор відносин між людьми, які наділені волею і свідо­містю. Право і правосвідомість не створюють одне одного, вони фор­муються в об'єктивних умовах і взаємодіють. Вплив правосвідомості на організацію суспільного життя доволі значний. Цим пояснюється внесення його в механізм правового регулювання як одного із засобів впливу на суспільні відносини. Право впливає на правосвідомість, фо­рмує уявлення членів суспільства про їхні права і обов'язки, а право­свідомість впливає на право, визначає практику правозастосування, зумовлює нормотворчу діяльність держави.

Правосвідомість — це форма суспільної свідомості, сукуп­ність правових поглядів, почуттів, емоцій, ідей, теорій та уявлень, які відображають ставлення окремої людини, соціальних груп і суспільства в цілому до чинного чи бажаного права та діяльності, пов'язаної з ним.

Правосвідомість звичайно не існує в "чистому" вигляді, вона взаємопов'язана з іншими формами усвідомлення реальності. У пра­восвідомості, як і в інших формах суспільної свідомості, знаходять своє відображення різні види суспільних відносин — економічні, по­літичні, духовні тощо. Тому правосвідомість активно взаємодіє з ни­ми, взаємозбагачуючись.

На відміну від інших форм суспільної свідомості, правосвідо­мість має свій особливий предмет відображення і об'єкт впливу — право як систему правових норм, правовідносини, законодавство, пра­вову поведінку, і насамкінець, правову систему в цілому.

На процес формування правосвідомості впливає багато факто­рів, серед яких матеріальні умови життя, соціальне становище, духов­на, у тому числі й правова, культура суспільства, стан правового вихо­вання населення, інтелектуальні можливості людини тощо.

Від рівня, якості, характеру, змісту правосвідомості здебільшого залежить те, якою буде поведінка людини в суспільстві — правомір­ною соціально корисною чи неправомірною соціально шкідливою і небезпечною.

За своїм змістом правосвідомість є складним системним право­вим явищем.

її структура складається з двох основних елементів:

1) правової ідеології;

2) правової психології.

Правова ідеологія — це сукупність правових ідей, принци­пів, теорій, концепцій, які формуються у результаті наукового уза­гальнення правового розвитку суспільства.

Для правової ідеології характерне цілеспрямоване наукове, у тому числі філософське, осмислення права не на рівні його окремих проявів, а як цілісного явища, яке має свою власну цінність.

Особливістю правової ідеології є те, що вона розробляється і впроваджується у суспільну свідомість певними структурами — дер­жавою, політичними партіями або іншими об'єднаннями громадян.

Сучасна правова ідеологія включає в себе концепцію поділу влад, визначення пріоритету загальнолюдських цінностей над інтересами окремих верст суспільства і, відповідно, домінування загальновизнаних норм міжнародного права над нормами національного права, теорії правової держави і громадянського суспільства, принципів демократи­зму, гуманізму, не відчуження природних прав людини тощо.

На відміну від правової ідеології, яка характеризує ставлення до правових явищ з боку суспільства в цілому або окремих його соціаль­них груп (класів, професійних, релігійних, етнічних груп), правова психологія характеризує ставлення до правових явищ з боку окремих індивідів.

Правова психологія — це сукупність правових почуттів, емоцій, оцінок, які домінують у суспільстві і виявляються у гро­мадській думці.

Правова психологія формується, як правило, стихійно, тому ві­дображає право поверхнево, проте через неї реалізуються традиції, звичаї, вміння особи критично оцінювати свої дії з точки зору право­мірності. Правова психологія характеризується своєрідним настроєм думок і відчуттів, в яких поєднується певне розуміння існуючих у су­спільстві правових норм і ставлення до них людей. Правова психоло­гія — найбільш "розповсюджена" форма усвідомлення права, вона притаманна переважно усім суспільним відносинам.

Зв'язок правової ідеології і правової психології полягає у тому, що правова ідеологія збагачує правову психологію цінніснонорма­тивними орієнтирами, а правова психологія є єдиним джерелом фор­мування правових норм, оскільки, на відміну від правової ідеології, вона є більш мобільною, тобто швидше реагує на зміни, що відбува­ються в юридичній практиці, відображаючись у почуттях, настроях, поглядах, які, в свою чергу, безпосередньо впливають на усвідомлен­ня особою правових змін.

Залежно від спрямованості правових знань розрізняють такі ви­ди правосвідомості: 1) за суб'єктами (носіями) правосвідомості:

індивідуальна правосвідомість — це правосвідомість окре­мої людини, яка формується під впливом індивідуальних об­ставин життя, зовнішнього середовища і залежить від рівня її правової освіти. Індивідуальна правосвідомість — це сукуп­ність особистих поглядів, уявлень, правових знань, емоцій і настанов конкретного суб'єкта відносно чинного чи бажаного права. Отримані в результаті виховання, навчання, спілкуван­ня знання про право є основним джерелом формування індиві­дуальної правосвідомості;

групова правосвідомість — це правосвідомість певних соціа­льних груп населення країни, яка формується навколо певної ідеї, окремого нормативноправового акта тощо. На процес її формування впливає спільність інтересів, традицій, умов жит­тя, а також авторитет лідера групи. У ряді випадків правосві­домість однієї соціальної групи може суттєво відрізнятися від правосвідомості іншої групи;

суспільна правосвідомість — це правосвідомість, яка прита­манна великим соціальним утворенням (населенню країни, окремого регіону, певному етносу), що є носіями національної правової культури, проявляє себе у ході загальнонаціональних акцій: виборів до парламенту, обрання глави держави, прове­дення референдуму.

Зазначені види правосвідомості взаємозв'язані, групова і суспільна правосвідомість складаються із правосвідомості окремих людей. В той же час індивідуальна правосвідомість формується під впливом групової та суспільної правосвідо­мості;

2) за характером відображення правової дійсності:

буденна (повсякденна, побутова, звичайна) правосвідо­мість — це сукупність конкретних життєвих обставин, особи­стого правового досвіду й отриманої освіти, що характеризує ставлення людини до чинного чи бажаного права і правової системи на побутовому рівні;

професійна правосвідомість — це сукупність професійних правових знань, почуттів, емоцій, настанов, мотивів юристівпрактиків та інших людей, які мають спеціальну юридичну освіту, що формується у результаті професійної діяльності й навчання;

наукова (теоретична) правосвідомість — це сукупність нау­кових знань, теорій, доктрин, оцінок, емоцій і почуттів науковцівюристів відносно існуючої та бажаної правової системи громадянського суспільства.

49. Співвідношення права, економіки, політики та моралі.

Політика і мораль - широка і багатогранна тема, що допускає з' ясування ряду взаємопов' язаних і взаємообумовлених питань: розуміння специфіки понять політика і мораль, їх місця в політологічному знанні, уточнення своєрідності політики і моралі як складових відносно єдиної суспільної системи регулювання; виявлення суті діалектико-функціонального зв' язку інститутів політики і моралі; виявлення особливостей взаємодії політики і моралі в контексті процесів сучасного суспільства, що змінюється, насамперед, вітчизняного, українського.

Політика і мораль - одне з опорних понять соціальної, в тому числі, політичної теорії. Їх суть полягає в тому, що це поняття відображає наявність взаємозв' язку двох найважливіших форм суспільної свідомості, двох певних систем організації соціуму, двох видів регулювання відносин різноманітних соціальних спільностей - етносів, класів, соціальних груп, політичних партій, суспільних об'єднань та ін. Специфіка понять політика і мораль полягає в тому, що, спираючись на знання про політику і мораль, повністю концентрує увагу на "механізмі" їх зв' язку, з' ясовує суть двох регуляторів суспільного життя відносно цілісної соціальної системи, в якій одна її частина не існує без іншої, допускає і доповнює її можливості і функції. Таке розуміння поняття, що аналізується, позбавляє від необхідності спеціального введення базових категорій політологічної формули - політика, мораль, дозволяє зосередитися на системних характеристиках соціальних явищ: політика, мораль.

Моральне виховання як складова частина морально-політичного фактора в тій або іншій мірі впливає на будь-яку сферу соціальної діяльності і спілкування людей: не тільки пронизує всю систему людських відносин, але й у значній мірі зумовлює виникнення необхідної моральної атмосфери в суспільстві, особливого мікроклімату в колективі, що при відомих обставинах може значно змінювати характер вчинків. Так, у процесі праці людина, створюючи матеріальні цінності, не тільки безпосередньо впливає на навколишніх її людей, але й впливає на них опосередковано морально - приносить радощі всім членам колективу. Моральне виховання - сукупність цілеспрямованих, планомірних, активних, спеціально організованих впливів на свідомість і поведінку людини, що поряд із самовихованням формують індивідуальну і колективну систему твердих етичних понять, моральних переконань, схильностей, почуттів, рис характеру і моральних звичок поведінки.

З'ясування діалектики політики і моралі допускає знання самої їх природи як явищ суспільного життя, законів і принципів функціонування політичних інститутів, своєрідності теоретичної рефлексії реальностей життя людей, таких, як інтереси, мотиви, експектації, орієнтації, і настанов у політичній і моральній формах свідомості. На проблему політики і моралі безпосередньо "працюють" і ті політологічні знання, які прояснюють практичну сторону політики, характеризують її як діяльність певних суб' єктів політичного процесу. Політика не є щось безформне, безсуб 'єктивне. Політика здійснюється людьми, реалізується на практиці політичними діячами, лідерами, визначається певними умовами, обставинами, причинами, живе в конкретному просторово-тимчасовому соціальному континуумі, підкоряючись не тільки власним законам, але й тенденціям і закономірностям статичного порядку, що виникають завдяки дії стихійних сил, породжуються ситуативним збігом обставин. Особистий фактор політики - один із центральних пунктів проблеми політики і моралі.

Осмислення історичного розвитку моралі і політики показує, що обидві ці форми суспільної свідомості не можуть існувати в суспільстві ізольовано одна від одної. Проблема співвідношення політики і моралі - одна з ключових в політичній науці, традиційно привертала і привертає в сучасних умовах увагу найбільших авторитетів світової філософії і соціології політики, прикладної політичної етики. Екскурс в історію проблеми дозволяє побачити певну наступність підходів, тлумачень, формулювань і оцінок співвідношення політики і моралі, а також наявність істотних розбіжностей у розумінні їх зв'язку. Якщо погляди представників античної і середньовічної філософії (софісти, Платон, Арістотель, стоїки, Фома Аквінський та ін.), в кінцевому підсумку, зводилися до перебільшення ролі політики, до "політизації моралі", то в період появи ранньобуржуазних філософських теорій світ політичних явищ став відкрито протиставлятися сфері моралі. Античні філософи Платон, Арістотель, по суті, ототожнювали політику і мораль. Держава Платона виступає як макросвіт, що відображає мікросвіт окремої людини. Моральний принцип вільної особистості, за Платоном, - головна умова створення ідеальної держави, досконалого суспільства. Демократію Платон розцінює як лад приємний і різноманітний, але як такий, що не має належного управління. Рівність при демократії порівнює рівних і нерівних. За Платоном, демократія п'яніє від свободи і з неї виростає її продовження - тиранія. Тиран добивається влади як ставленик народу. Кожна форма держави гине через внутрішні, властиві її власному принципу суперечності та зловживання. Платон характеризує політику як царське мистецтво, для якого визначальним є наявність нинішнього знання і уміння управляти людьми. Суть знань полягає, певно, в розумінні суті наслідування божественним зразкам правління. Платон високо цінував політичні знання і політичне мистецтво. Суть політичного мистецтва полягає в умінні розумно організувати і вести загальнодержавне життя, ткати політичну тканину. Арістотель же у вченні про державу, людину і політику виходить з положення про те, що людина за своєю суспільною природою є суть політичною. Держава - вищий рівень спілкування людей. Грецький поліс стоїть "попереду" окремого індивіда і сім'ї. Вища моральна доброчесність полягає в служінні вільного громадянина державі, його вдосконаленні, суспільній користі.

Політизація моралі, розчинення моральності в політиці, характерне для античних філософів політики, зустріло відкриту опозицію в працях ранньобуржуазних теоретиків політики. Найбільш рельєфно це виявилося в працях італійського мислителя і державного діяча Нікколо Макіавеллі. Виходячи зі спостережень над дійсністю політичного життя міст роздрібненої Італії, Нікколо Макіавеллі приходить до висновку про принциповий незбіг сфери політики і миру, моральних цінностей. Політична мета вимагає для свого здійснення будь-яких засобів, в тому числі і аморальних, що "для врятування держави не слід зупинятися ні перед якими міркуваннями справедливості або кривди, людяності або жорстокості...", "Батьківщину треба захищати засобами славетними або ганебними, лише б захищати її добре".

Протиставлення моралі політиці знайшло подальше обґрунтування в працях англійських філософів Томаса Гоббса, Джона Ло-кка та ін. На думку Томаса Гоббса, принципи моралі й політики, що спираються на об'єктивну природну основу, у той же час мають суб'єктивне забарвлення, тому що вироблені мисленням суб' єктів. Добро і зло мають виступати відносними. Природним станом людського суспільства є "війна всіх проти всіх". Природжений егоїзм людей виявляється в їх прагненні силою здійснити свої бажання: "людина людині - вовк". Тільки створення громадянського суспільства, держави шляхом укладання договору між ворогуючими, відвертає ворожнечу і сприяє виживанню людей. Джон Локк також виходив з ідеї природного права і суспільного договору, вважаючи, що обмеження свободи людини з боку держави, її законів необхідне для захисту від самовладдя і свавілля. Джон Локк намагається з' ясувати деякий зв' язок між окремими елементами індивідуально-моральної і політичної свідомості (моральні почуття, воля, авторитет держави, суспільна думка). Однак і в нього такий зв'язок, по суті, зводиться майже до повного підпорядкування моралі політиці. Таке підпорядкування неправомірне, хоча, мораль, не пов' язана з політикою, стає неспроможною. Саме тому заслуговує на увагу точка зору Клода Гельвеція, який влучно помітив, що мораль (етика) є порожня наука, якщо не пов' язується з політикою і законом.

У ХІХ ст. проблема політики і моралі знайшла відображення в теоріях представників буржуазної філософії - Іммануїла Канта, Георга Гегеля та ін., що намагалися встановити дійсний характер взаємодії політичних і моральних факторів суспільного життя. Іммануїл Кант і Георг Гегель аналізували проблему політики і моралі в аспекті співвідношення необхідності і свободи. На думку Канта, людина є вільною, тобто моральною суттю, здатною стати добродієм самій собі і тому не потребувати яких би не було зовнішніх впливів з боку держави та її інститутів. В тій мірі, в якій правопорядок відповідає автономії людської моральності, правопорядок виправданий, виступає соціальним простором моральності. По суті, таку ж думку висловлював Георг Гегель, стверджуючи, що право є буття свободи. Відповідно до гегелівської концепції, моральність (свобода духу) складає внутрішній зміст політичних відносин ("все дійсне - розумне"), держава виступає уособленням моральності духу.

В кінці XIX - на початку XX сторіччя проблему політики і мо-ралі досліджує ціла когорта впливових західних соціологів: Огюст Конт, Еміль Дюркгейм, Макс Вебер, Вільфредо Парето та ін. В праці "Політика як покликання і професія" Макс Вебер, аналізуючи діяльність і характер політики, приходить до вкрай песимістичного висновку про повне розведення моралі і політики. Багато його сучасників побачили в Максі Вебері нового Макіавеллі. Яке ж дійсне відношення між етикою і політикою? Невже між ними, як іноді говорилося, немає нічого спільного? Або ж, навпаки, слід вважати правильним, що "одна і та ж" етика має силу і для політичної дії, як і для будь-якої іншої? Відповідаючи на питання, Макс Вебер пише, що вже перші християни знали, що той, хто зв' язується з політикою, тобто з владою і насильством як засобами, укладає пакт з диявольськими силами. Багато хто вважає, що з доброго може вийти тільки добре, а зі злого - лише зле. Але часто-густо, відмічає Макс Вебер, все відбувається навпаки. Хто не бачить такого, той політично справді дитина.

Великий внесок до осмислення проблеми співвідношення політики і моралі вніс Карл Марксу, американські політологи Джордж Лоско і Лео Вільям у творі "Політична теорія. Класичні тексти. Сучасні погляди", Карла Маркс - у працях "Економічні і філософські рукописи", "Німецька ідеологія", "Капітал" та ін., поряд з працями Платона, Арістотеля, Святого Августіна, Фоми Аквінського, Макіавеллі, Гоббса, Локка, Руссо, Гегеля, Мілля, Ніцше, Роллса, Хабермаса та ще багатьох. Центральне положення вчення Маркса про суспільство, державу і людину полягає у виділенні автономії особи, її прав на "самореалізацію" своїх і "сутнісних сил". Послідовний соціальний матеріаліст і діалектик, Карл Маркс прагнув з' ясувати економічні коріння політичного і морального буття людини, соціальні причини відчуження у буржуазному суспільстві безлічі людей від політики, справжньої культури, благ цивілізації. Сильна сторона концепції Маркса - реальний погляд на людину і суспільство, демістифікація мотивів політичної діяльності. На думку одного з впливових сучасних філософів Еріха Фромма, "мета Маркса полягала в духовній емансипації людини, в звільненні її від уз економічної залежності, у відновленні її особистої цілісності, що повинна була допомогти відшукати шляхи до єднання з природою та іншими людьми".

Відзначаючи причини свідомого і невимушеного викривлення дійсних поглядів Маркса на проблему політики як засіб визволення людини з-під гніту соціального, Еріх Фромм водночас підкреслював, що прогностична інтенція марксових ідей послаблювалася тією інтерпретацією його вчення, що здійснювалася після його смерті, і ніде немає більшої плутанини і перекручень Маркса, як у зображенні радянських комуністів, реформаторів-комуністів і капіталістичних критиків соціалізму. Сучасний соціолог та історик Раймонд Арон більш певно відзначає слабкі місця в марксовій концепції політики. Одне з них - зведення політичного порядку до економічного, абсолютизація тези про "класову свідомість", ідея повного подолання соціальних антагонізмів.

Звичайно ж, буржуазні філософи, як правило, заперечують взаємодію моралі й політики. Для них характерний розподіл моральної і політичної сфер. Так, Макс Штірнер вважав, що власна воля індивіда, його моральна сфера і держава як уособлення політики становлять дві ворожі держави, між якими неможливі "вічний мир" і спокій. Якщо ж окремі філософи тоді і визнавали наявність зв' язку між мораллю і політикою, то відводили чільну роль моралі. i раніше, і тепер проблема політики і моралі не втрачає актуальності, а перетворюється на своєрідний епіцентр політичної науки. Ще Огюст Конт підкреслював, що моральні ідеї не тільки впливають на світ, але "перевертають" його. Вищою нормою оцінки соціальних явищ виступає "любов як принцип, порядок, як підстава і прогрес, як мета". Політика і мораль у взаємодії виступають єдиним цілим. "Моральне відродження", на думку Огюста Конта, - основа людського прогресу, більш важлива, аніж економічний і політичний розвиток. Окремі радикальні ідеї Огюста Конта, подібні до заяви про моральну перевагу "пролетарів над іншими верствами суспільства", не змінюють суть буржуазно-ліберальної фразеології.

Проблема взаємодії політики і моралі привернула особливо пильну увагу сучасних буржуазних філософів та ідеологів Заходу. Пошук ефективних засобів соціального контролю над образом думок і поведінкою робітників, постійне вдосконалення засобів конформістської стандартизації народних мас у дусі вимог буржуазної моралі, політичної мети, що відповідають інтересам соціальних спільностей індустріального суспільства, змушувало буржуазних етиків і соціологів вдаватися до активного дослідження механізму взаємодії моралі і політики. Всі численні течії сучасної буржуазної політичної думки можна звести до трьох основних пе-реконань про мораль і політику: по-перше, до заперечення зв' язку моралі з реальним політичним життям. Соціальний зміст відторгнення політики від моралі полягає в прагненні приховати від широких народних мас аморалізм реакційних кіл буржуазних політиків; подруге, до відстоювання першості моралі по відношенню до політики, тобто до абсолютизації морального фактора, до подання моралі як якоїсь системи безликих імперативів, придатних для всіх періодів, епох і народів; по-третє, до визнання певної взаємодії між мораллю і політикою деякими прихильниками емотивізму (А. Айером, Р. Карнапом, Ч. Стівенсоном, а також Ф. Штампфером, Л. Фройндом, А. Вебером та ін.), вони навіть роблять спроби ототожнювати мораль з політикою, політичною пропагандою тощо. Аналіз політичних явищ в "політичній етиці", резонно відмічає Еріх Фромм, виходить не з соціального буття і конкретно-історичної структури, а з тих ідеологічних передумов, що впливають на буття. Частково визнаючи наявність "масового політичного індиферентизму", суперечностей, що загострюються між особистістю і суспільством, і виключаючи можливість знайти засоби для їх дозволу, окремі західні політологи впритул підходять до визнання існування деякої полярності між індивідом і державою. Перенос моральних норм і цінностей до сфери політики виступає не чим іншим, як прагненням покласти зміст буржуазної політики на фундамент "вічних" моральних істин.

Мораль, звичайно ж, формується під впливом політики, що пронизує весь її зміст, безпосередньо пов' язана з нею і служить політичній меті. Відкидаючи спроби надати буржуазній державі як політичному знаряддю панівного класу моральні функції по-закласової моралі, можна вважати такі погляди чистим фразерством. У буржуазному суспільстві держава вже стоїть на "політичній" і "моральній" точці зору, але не на абстрактній, а на буржуазній. Існуючий зв'язок політики і моралі відбувається тільки тоді, коли політика може знаходити підтримку у народних мас, що відповідає їх моральним переконанням. Підміна політики мораллю неспроможна, як неспроможне і абсолютне протиставлення політики і моралі, тому що єдність прогресивності і моральності об' єктивна.