Студопедия.Орг Главная | Случайная страница | Контакты | Мы поможем в написании вашей работы!  
 

Типи політичних режимів



Наука про політику не зупиняється на констатації наявних політичних реалій, а прагне науково розробляти їх розвиток, використовуючи різноманітні методи, засоби, системи тощо для аналізу всієї політичної сфери. Найчастіше використовуються засоби класифікації, виділення та узагальнення типів. Класифікація грунтується на виділенні якої-небудь загальної ознаки в сукупності різноманітних явищ дійсності. Наявність безлічі властивостей дає можливість виділити ряд підстав для класифікації - універсальні взаємозв'язки в природі і суспільстві дозволяють виявляти загальне в різноманітних предметах і явищах.

На відміну від класифікації, мета типології - відобразити узагальнений спосіб сукупності. Створюється особлива абстракція - тип, що дозволяє відобразити сукупність не в обмежено-загальному вигляді і не з якого-небудь одного боку, а в "чистому" вигляді, без другорядних деталей. Класифікацію чистих або ідеальних типів визначають терміном тип, типологія. Термін "ідеальний тип" ввів Макс Вебер. "Ідеальний" не означає "досконалий", це - "чистий", "простий". У такому сенсі світ політики багатший, ніж політичні переконання, що, певно, спрощені, є результатом типологізації. В дійсності держави та режими часто-густо - комбіновані типи, що включають елементи більш ніж одного ідеального типу. Сучасні політичні режими поділяються на два великих типи: демократичні та антидемократичні. При аналізі політичних режимів ряд політологів (Борис Курашвілі, Андронік Мігранян) використовують якісну шкалу, що включає шість об' єктивно можливих режимів: тоталітарний (надмірно, сфальсифіковано авторитарний, звичайно терористичний, тиранічний) режим; жорстко авторитарний; авторитарно-демократичний; демократично-авторитарний; розгорнуто-демократич-ний; анархо-демократичний (надмірно, сфальсифіковано демократичний, що веде до дезорганізації суспільного життя), переростає в тоталітарний або просто жорстко авторитарний режим. Недемократичні режими сучасного світу, за пропозицією іспанського політолога Хуана Ліндса, поділяються на два типи: тоталітарні та авторитарні. Концепція тоталітаризму привнесена як аналітична концепція 50-х років XX ст., коли ще жива пам'ять про нацистську Німеччину та фашистську Гталію. Саме тоді американські політологи, в основному емігранти з Європи, почали формувати концепцію тоталітарних політичних структур і державних систем.

В сучасних умовах у типології політичних режимів йде уніфікація. Виділяється чотири типи політичних режимів: тоталітаризм, авторитаризм, ліберально-демократичний та демократичний. Кожний політичний режим має свої властивості та ознаки, які складають суть основи їх відмінності один від одного.

Однією з найважливіших характеристик держави є характеристика існуючого політичного режиму. Політичні режими класифікуються за різними ознаками - від формально-юридичних до географічних, але найпоширенішою (і водночас найпростішою) класифікацією є їх поділ на тоталітарні, авторитарні і демократичні. Тоталітарні режими у свою чергу поділяються на правототалітарні (фашизм, нацизм) та лівототалітарні (сталінізм, маоїзм, тітоїзм тощо), так само існує багато варіантів авторитарного і демократичного устрою. Місце політичного режиму України дослідники визначають саме серед авторитарних та демократичних устроїв.

Очевидно, розв'язання цього питання потребує аналізу не лише загальних, властивих всім країнам Центральної та Східної Європи рис, а й специфічних, характерних для політичного процесу в нашій державі. За другу половину 1990-х років вітчизняна політична наука накопичила певний масив інформації щодо специфічних рис і феноменів політичного режиму України. До них належать:

1. Непублічність влади. Тобто можна чітко ідентифікувати лише вимоги до влади та її реакцію у вигляді прийнятих рішень. Все, що відбувається навколо прийняття рішень, є "чорним ящиком" для дослідника.

2. Неможливість, внаслідок цього, конкретної інституційної ідентифікації влади.

3. Неповноцінність виборів. Вони не є механізмом формування волі більшості та цивілізованого розв'язання конфліктів і слабко виконують функцію рекрутування нової політичної еліти.

4. Наявність елементів клієнтелізму у стосунках виборець-депутат, виборець-партія, всередині самих партій3.

5. Невиконання українськими партіями властивих партіям функцій і, навпаки, їх виконання іншими інститутами.

6. Існування кланових угруповань довкола державних та регіональних лідерів.

7. Чужорідність, ізольованість існуючих інститутів громадянського суспільства.

8. Протиріччя між конституційним і реальним механізмом владних відносин, тобто декларативний характер Конституції'.

9. Існування державної політичної цензури".

10. Функціонування держави виключно як апарату насильства.

11. Гіпертрофована, авторитарно налаштова-на президентська влада".

12. Антипарламентаризм.

13. Централізм, антирегіоналізм.

14. Відсутність передумов для європейської ідентифікації.

Неважко помітити, що всі перераховані специфічні риси не є характерними для демократичного політичного устрою. Водночас більшість із них не характерні й для зрілого тоталітаризму. Практично, всі вони притаманні авторитарним політичним режимам. Таким чином, мова має йти про існування цілого "пласта" ознак авторитарного режиму в Україні.

Наявність більшості перерахованих характеристик не можна заперечити, пославшись на заангажованість вчених, чиї висновки наводились вище. У реальному соціальному житті їхні прояви помітні неозброєним оком не лише політологам, соціологам та філософам. Питання постає не щодо самої наявності вищезазначеної специфіки - проблема полягає в тому, яку роль вона відіграє для сутнісної характеристики політичного режиму України. Іншими словами, як складається співвідношення за-гального й особливого в політичному процесі і що це співвідношення означає для характеристики політичного режиму. Саме тут серед українських науковців немає єдності.

Якщо ми визнаємо специфічні риси значущими, такими, що доповнюють одна одну і складають певну систему, то можна зробити два можливих висновки:

1. Політичний режим України в цілому вже сформувався. Консолідація влади відбулася, за марксистським законом заперечення заперечення, на основі повернення до звичної політичної практики недавнього минулого з прищепленням ряду демократичних інститутів (партії, вибори, місцеве самоврядування, вільна преса тощо). Сутність їх вихолощено, і вони відіграють суто інструментальну роль, фактом свого віртуального існування дозволяючи Україні претендувати на місце серед цивілізованих країн. Такий політичний режим є завершеним типом, його характеристики не випадкові і він може існувати без серйозних змін як завгодно довго. Таким чином, постає питання його адекватного розміщення в типологічному ряді політичних режимів. Судячи з низки важливих характеристик, це авторитаризм з елементами тоталітаризму, або "посткомуністичний неототалітаризм". Цей термін введено в науковий обіг В.Полохалом та ОДергачовим". На сьогоднішній день концепція посткомуністичного неототалітаризму, що починалась у 1995-1996 роках з низки систематизованих спостережень і здогадок, набула завершеності, системності і навіть певної інтелектуальної вишуканості.

Стисло вона полягає в такому: класична концепція тоталітаризму (З.Бжезинський, Ф.Хайєк, Х.Арендт, Р.Арон та ін.) акцентувала увагу на формах тотального контролю над суспільством. Концепція посткомуністичного неототалітаризму пропонує звернути увагу не на форми, а на ефективність контролю і доходить висновку, що хоча форми контролю змінились (немає однопартійності, обов’язкової ідеології, масових убивств державою своїх громадян), його ефективність не зменшилась. Вона досягається через комплекс більш витончених засобів: організоване правове, психологічне, економічне насильство над громадянами, нехтування їхньою волею; відсутність реальної системи захисту декларованих прав і свобод; залежність судової влади; загальне безправ'я; використання демократії як технічного прийому. Як наслідок, людина в Україні залишається тим же "гвинтиком", безправним об'єктом державного маніпулювання. Ця концепція поступово завойовує прихильників серед дослідників.

2. Політичний режим України ще не сформувався остаточно. Де-факто в Україні існують дві конкуруючі системи політичних інститутів, цінностей, культури, поведінки: авторитарна (та демократична (система безперечно демократичних надбань, як-от: вільні вибори, багатопартійність, відносний економічний та політичний плюралізм, відповідна законодавча база). Незважаючи на неоднозначність, кризовість такої ситуації, майбутнє (щоправда, не найближче) виглядає оптимістично. Апріорі зрозуміло, що яким би важким і повільним не був шлях до демократії, більш загальна тенденція врешті-решт остаточно переможе. Щодо адекватної дефініції нинішнього моменту, то, як правило, використовується "перехідна" термінологія: "перехідний період", "перехідне суспільство", "демократичний транзит" тощо. Подібні дефініції, з одного боку, фактом свого існування підкреслюють окремішність і значущість описуваного ними явища; з іншого боку - наголошують на його історично несамостійному, проміжному характері.

На думку представників цього підходу, стара тоталітарна система продовжує латентно існувати. Водночас, з нею співіснує конституйована демократична система, яка поширюється на правові норми, певний ареал ідеології і представлена окремими новоствореними інститутами та процесами. При цьому тоталітарна система дуже повільно, але розмивається, йде безперервний однонаправлений процес демократизації. На думку В.Журавського, Україна як "перехідне суспільство" здійснює еволюційну трансформацію від одного якісного стану до іншого. Як підсумовують автори поважної колективної монографії, "становлення політичних структур і проведення економічних реформ - процес надзвичайно складний, але альтернативи йому немає'45. До цього підходу схиляється офіційна наука, і, виходячи з нього, планується державна стратегія.

Нарешті, можлива й інша позиція щодо оцінки значення перерахованих на початку статті специфічних рис. Вона є найменш поширеною і полягає в тому, що перераховані риси не мають системного зв'язку між собою; це - рудименти колишньої політичної системи, які збереглися суто випадково і остаточний демонтаж яких - справа уже найближчого майбутнього. З огляду на незаперечні докази зворотного, ця точка зору трапляється як виняток і, очевидно, є одним з останніх відгомонів уявлень про остаточну перемогу демократії у світі, про кінцеву перемогу західних моделей розвитку, що спалахнули в західній політичній науці у 1991-1992 роках. Такі відлуння, повторення західних висновків кількарічної давнини не лише щодо даної проблеми, а й щодо політичної проблематики в цілому інколи трапляються в Україні з огляду на молодість вітчизняної політичної науки. Однак, інколи можна натрапити і на такий підхід щодо сутності політичного режиму України (третій у нашому списку).

3. У 1991 році в Україні відбулася така ж сама мирна демократична революція, як і в усій Східній Європі 1989 року. Політичні процеси в Україні йдуть за тією ж схемою, що і в Польщі чи Угорщині, але з дворічним відставанням. Специфікою можна знехтувати через її незначущість, і...цілком очевидно, що реалії суспільно-політичного розвитку країн Центрально-Східної Європи слугують своєрідним дзеркалом найближчого майбутнього України"16. Таким чином, тут питання про характеристику політичного режиму не стоїть зовсім. Вважається, що політичний режим західного зразка у своїх основних рисах вже існує в Україні.

Отже, серед українських науковців немає єдності в розумінні сутності політичного режиму нашої держави. Разом з тим, більшість з них вважає, що він має значну специфіку, стоїть осібно серед інших типів політичних режимів. Відтак очевидно, що саме дослідження його специфічних рис і може привести до вироблення адекватної загальноприйнятої концепції.





Дата публикования: 2015-01-24; Прочитано: 870 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!



studopedia.org - Студопедия.Орг - 2014-2024 год. Студопедия не является автором материалов, которые размещены. Но предоставляет возможность бесплатного использования (0.007 с)...