Апарат держави: поняття та структура

Державний апарат являє собою систему органів, за допомогою яких здійснюється державна влада, виконуються функції держави, досягаються різноманітні цілі та завдання держави. Він є важливим складовим елементом будь-якої держави, що забезпечує управління державними і громадськими справами.

Разом із удосконаленням суспільства ускладнюється процес управління та удосконалюється діяльність державного апарату. Від простого примітивного панування держави він розвивається до різних форм — до законодавчої, адміністративної, судової, поліцейської, фіскальної, фінансової, культурної діяльності.

В основу побудови та функціонування державного апарату будь-якої країни покладаються об'єктивні та суб'єктивні фактори. Саме вони визначають особливості внутрішньої структури, характер, завдання, форми та методи діяльності апарату. При цьому необхідно зазначити, що апарат держави є не простим об'єднанням різноманітних структур, а упорядкованою, єдиною, чітко організованою системою.

До факторів, що забезпечують функціонування державного апарату як системи, слід віднести: єдність економічної основи функціонування держави; єдність політичної основи функціонування суспільства; наявність єдиних принципів побудови і функціонування органів; спільність мети і завдань, що здійснюють органи держави; єдність підходів до розуміння соціальної основи суспільства; забезпечення діяльності апарату єдиними організаційними, фінансовими та правовими засобами; відображення у діяльності апарату єдиної волі всього суспільства, держави чи певної соціальної групи.

Категорія «державний апарат» має самостійне значення і визначається як окреме юридичне поняття. При цьому повинно враховуватися і те, що, будучи структурним елементом механізму держави у широкому значенні даного поняття, апарат держави характеризують ті ж ознаки, що і механізм. Однак, ототожнюючи категорії «механізм» і «апарат» в рамках вузького розуміння механізму держави та зважаючи на самостійне значення категорії «апарат держави», можемо визначити наступні особливі його ознаки:

— це система створених державою структур, що мають форму органу держави;

— наявність виключно владних повноважень, які визначають функціональне призначення органу;

— наявність чиновників, що реалізують повноваження від імені держави на професійній основі;

— наявність нормативно закріпленої структури та законодавчо визначених повноважень (компетенції);

— зв'язаність з державою, оскільки всі рішення відображають її волю та приймаються від її імені;

— фінансування з бюджету;

— забезпечення реалізації державних функцій і завдань з управління суспільством;

— система органів, розподілених за принципом поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову;

— система органів, наділених матеріально-технічними та організаційними засобами, що забезпечують реалізацію повноважень.

Таким чином, наведені ознаки категорії «апарат держави» надають можливість відокремити її від таких категорій, як:

Політична система суспільства	Механізм держави	Орган держави
Комплекс різноманітних державних і недержавних структур, що реалізують політичну владу та забезпечують політичні інтереси	Сукупність різноманітних державних структур, що забезпечують економічні, соціальні, політичні та правоохоронні функції	Колектив службовців, чиновників, який є структурним елементом апарату держави

Особливості розуміння характерних ознак та визначення основних з них зумовлюють відсутність єдиного розуміння апарату держави в сучасній юридичній літературі. Так, на думку проф. О. В. Петришина, державний апарат — це «сукупність державних органів, їх ланок та підрозділів, уповноважених здійснювати державну владу та управління, які спираються на можливість застосування примусу»; професор О. Ф. Скакун характеризує апарат держави у вузькому значенні як апарат виконавчої влади та широкому — як сукупність владних структур, збройних сил, міліції, дипломатичних представництв тощо; проф. М. Н. Марченко визначає його як систему органів, що здійснюють державну владу; а проф. В. Авер'янов характеризує державний апарат як сукупність органів, за допомогою яких практично здійснюється державна влада. Деякі підручники взагалі не вміщують поняття державного апарату, замінюючи його механізмом держави.

На нашу думку, апарат держави — це конституційно передбачена система державно-владних структур, наділених визначеними повноваженнями представницького, управлінського та судового характеру.

Апарат держави є структурованою категорією. Структура апарату являє собою його внутрішню будову, порядок взаємодії та співвідношення складових елементів апарату. Основними серед них є: система органів державної влади; система органів державного управління; система судових органів. Кожна з цих систем — носій відповідної державної влади.

Необхідно зазначити, що у юридичній літературі до органів державного апарату відносять також систему органів прокуратури, главу держави, збройні сили, міліцію, дипломатичні представництва за кордоном, правоохоронні органи, установчу владу та контрольну владу. На нашу думку, ці елементи суттєво розширюють поняття апарату держави і не забезпечують можливості відокремлення категорій «апарат» та «механізм держави».

Основним призначенням органів законодавчої влади є законодавча діяльність. У демократичних державах вони займають центральне місце у апараті держави. Представницькі органи поділяють на вищі та місцеві. До вищих належать парламенти, однією з функцій яких є прийняття законів. Однак у деяких випадках парламент передає частину повноважень іншим структурам. Виникаюча при цьому система актів іменується делегованим законодавством.

Обсяг повноважень парламенту залежить від належності держави до певного виду за формою правління. У парламентських країнах вищий законодавчий орган перебуває під значним впливом уряду. Іноді уряд наділяється законодавчою ініціативою і значно впливає на всі напрями діяльності парламенту.

У президентських республіках парламент у формально-юридичному значенні є більш незалежним. Законодавча ініціатива належить депутатам, парламент не може бути розпущений президентом, хоча виконавча влада має багато шляхів впливу на парламент. Наприклад, відповідно до Конституції США президент володіє правом вето на акти, що приймаються Конгресом, є ініціатором скликання спеціальних сесій Конгресу. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України (ст. 75 Конституції). Вона працює сесійно та реалізує повноваження стосовно внесення змін і доповнень до Конституції України, призначення всеукраїнського референдуму, прийняття законів, затвердження Державного бюджету України, надання згоди на призначення Президентом Прем'єр-міністра України, Генерального прокурора України; призначення Голови Рахункової палати; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини тощо (ст. 85 Конституції). На конституційному рівні встановлено коло питань, які визначаються виключно законами України та встановлюються виключно законами України (ст. 92).

Місцеві органи влади забезпечують здійснення влади на місцях. Необхідно зазначити, що у федеративних державах законодавчі органи можуть мати трьохрівневу структуру — загальнофедеральні, суб'єктів федерації та місцеві.

Виконавчо-розпорядчу діяльність здійснюють органи виконавчої влади. Систему органів виконавчої влади, наприклад, в Україні створюють Кабінет Міністрів України, міністерства, відомства і державні комітети та місцеві державні адміністрації. Для здійснення повноважень з конкретизації законодавчих положень та прийняття підзаконних актів ці органи наділяються оперативною самостійністю. Призначення і роль органів управління визначаються конституційними та звичайними законами. Відповідно до Конституції України Кабінет Міністрів є вищим органом у системі органів виконавчої влади (ст. 113). Він забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, вживає заходів до забезпечення прав і свобод людини та громадянина, розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального та культурного розвитку України, здійснює заходи до забезпечення обороноздатності і національної безпеки, організує та координує роботу міністерств й інших органів виконавчої влади (ст. 116).

Органи управління складають систему підпорядкованих структур. Залежно від територіальної дії розрізняють центральні органи управління, діяльність яких поширюється на територію держави, та місцеві органи, діяльність котрих обмежується межами однієї чи декількох адміністративно-територіальних одиниць.

За обсягом повноважень органи виконавчої влади поділяють на загальні, що забезпечують керівництво суспільством (уряд); відомчі (галузеві), які здійснюють керівництво окремими галузями державного управління (міністерства, відомства, державні комітети); місцеві (виконавчі комітети місцевих органів влади, муніципалітети) та локальні, що забезпечують управління певними колективами працівників (адміністрація підприємств, установ та організацій).

Особливе місце у структурі державного апарату належить системі судових органів. Основним їх призначенням є здійснення правосуддя. Назва та структура судових органів у різних країнах неоднакова, проте схожими є завдання та принципи організації цих органів. Діяльність елементів судової системи більшості країн засновується на принципах незалежності суддів, самостійності у вирішенні передбачених законодавче питань, гласності судочинства. Відповідно до Конституції судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Вищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів — відповідні вищі суди. Згідно із законами діють апеляційні і місцеві суди (ст. 125 Конституції).

Судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного судочинства (ст. 1) Закону «Про судоустрій України».

Важливе значення для функціонування апарату держави має посада Президента. В Україні він є главою держави і виступає від її імені (ст. 102). Він — гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції, прав і свобод людини та громадянина.

Апарат держави характеризується наступними ознаками:

- створюються і функціонують на основі єдиних принципів ор-ганізації та функціонування;

- наділені спеціальними державно-владними повноваженнями;

- поділені на відокремлені ланки та підрозділи відповідно до принципу розподілу державної влади на законодавчу, вико-навчу та судову;

- наявність у державному апараті державних службовців, які на професійній основі здійснюють свої повноваження від імені держави;

- наділені матеріально-технічними та організаційними засобами, що забезпечують реалізацію їх повноважень;

- наявність нормативно закріпленої структури та законодавчо визначених повноважень (компетенції);

- функціонування державних органів здійснюється у межах і в порядку, встановлених чинним законодавством, тобто в пев-них правових формах.

Єдність системи державних органів забезпечується за допомо-гою системи принципів. Саме вони забезпечують основу організації та функціонування державного апарату, мають динамічний характер, створюються чи змінюються відповідно до потреб суспільного розви-тку та етапу функціонування держави і, як правило, закріплюються конститу ційно.

До основних принципів організації та діяльності державного апарату слід віднести:

1) демократизм. Цей принцип передбачає широке залучення населення до активної участі у формуванні та організації діяльності

державного апарату, створення рівних умов участі громадян в управ-лінні державою з урахуванням особистих якостей кожного;

2) гуманізм (пріоритет прав і свобод людини). Цей принцип передбачає конституційне закріплення прав і свобод людини, яка є найвищою цінністю суспільства та держави. Визначення у діяльності державних структур верховенства інтересів, прав і свобод людини. Закріплення засобів відповідальності владних структур держави та їх посадових осіб за порушення конституційно закріплених прав і свобод людини і громадянина;

3) законність. Цей принцип передбачає функціонування лише тих владних державних органів, які передбачені конституцією і у ме-жах, визначених чинним законодавством. їх діяльність спрямована на виконання конституції, законів та єдиним застосуванням нормативно-правових актів на всій території держави;

4) єдність і розподіл влади. Цей принцип зумовлює належність державної влади народу та передбачає її розподіл на законодавчу, ви-конавчу та судову. Поділ влади має глибокий демократичний зміст, оскільки він спрямований, згідно з концепцією Ш. Монтеск’є, на не-допущення концентрації державної влади в руках однієї людини, ор-гану або класу, пов’язаного з цим можливого свавілля, а також на за-безпечення політичної свободи людини і громадянина. Тобто без розподілу влади демократії бути не може.

Концепція розподілу влади законодавчо закріплена у ст. 6 Кон-ституції України. Органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. Кабінет Міністрів України розглядається як вищий орган у системі органів виконавчої влади, до яких входять також центральні органи виконавчої влади та місцеві державні адміністрації. Правосуддя, згідно з нормами Консти-туції, може здійснюватися виключно судами.

Реальність вказаного принципу забезпечується наявністю меха-нізму стримувань і противаг, який протидіє сваволі, беззаконню з боку органів державного апарату і тим самим створює певну конкуренцію між владними структурами. Так, органи законодавчої влади стриму-ють виконавчу владу, оскільки остання не може виходити за межи прийнятих парламентом законів. Парламент формує або бере участь у формуванні вищого органу виконавчої влади — уряду, здійснює пар-ламентський контроль за його діяльністю щодо виконання ним зако-нів. У свою чергу вищі органи у системі виконавчої влади наділяють-ся правом законодавчої ініціативи.

За парламентсько-президентської форми правління президент, за наявності певних, передбачених Конституцією України умов має право розпустити парламент і, навпаки, парламент теж за відповідних умов — усунути президента з посади у порядку імпічменту.

Органи судової влади захищають права і свободи людини і гро-мадянина від будь-якого свавілля з боку державних органів. Окрім того, Конституційний Суд України може стримувати як законодавчу так і виконавчу владу шляхом визнання законів, прийнятих парламен-том, і нормативно-правових актів вищих органів виконавчої влади не-конституційними у разі, якщо вони не відповідають нормам Консти-туції України;

5) верховенство права. Цей принцип передбачає його консти-туційне закріплення та виражається у праві кожного громадянина оскаржити у судовому порядку будь-яке рішення державних органів, відшкодуванні шкоди, заподіяної їм незаконними діями посадових осіб;

6) професіоналізм. Цей принцип визначає необхідність реаліза-ції владних повноважень на професійній основі, наявність комплексу спеціальних знань суб'єктів владних відносин та можливість їх опти-мального застосування для досягнення поставленої мети. У державних органах створюються сприятливі умови для добору і розстановки ви-сокопрофесійних службовців. Від того, якими засобами (анкетування, співбесіда, тестування, екзаменування) і відповідні до яких критеріїв здійснюється добір претендентів на посаду, залежить ефективність діяльності державного апарату.

До принципів організації і діяльності державного апарату також відносять:

- ієрархічність;

- поєднання виборності і призначуваності;

- змінюваність;

- поєднання колегіальності та єдиноначальності;

- гласність і урахування громадської думки;

- рівний доступ громадян до державної служби тощо. Наявність та взаємодія зазначених принципів зумовлює і забез-

печує функціонування апарату держави як взаємопов'язаної системи органів, які забезпечують ефективне виконання владних повноважень.

10.Реалізація права: поняття та форми.

Реалізація права (норм права) - це втілення приписань правових норм у правомірному поводженні суб'єктів права.

Якщо прийняття нормативно-правового акту - попередній етап правового регулювання, то реалізація норм права - конкретний результативний прояв правового регулювання, оскільки об'єктом останнього є вольове поводження людей і саме такого роду поводження суб'єктів права (учасників суспільних відносин), що відповідає приписанням правових норм - результат дії права й ціль держави.

«Реалізація права» і «правопорушення» - несумісні поняття. Реалізує норму права - правомірне поводження, неправомірне поводження - порушує норму права.

Правові норми реалізуються в різних формах. По характері дій суб'єктів права розрізняють наступні форми реалізації права: використання, виконання, застосування.

Використання права - це поводження суб'єктів права, що складає в здійсненні ними своїх суб'єктивних прав, що представляє собою активну реалізацію тих можливостей, які надані їм нормами права (управомочивающими нормами).

Використання або невикористання своїх суб'єктивних прав - добровільна справа громадян, тоді як здійснення своїх правомочий органами держави, їхніми посадовими особами - не тільки право, але й обов'язок.

Виконання права - це активне поводження суб'єктів права, що складає в здійсненні ними дій, зазначених зобов'язуючими нормами. Невиконання обов'язків спричиняє юридичну відповідальність.

Дотримання права - це пасивне поводження суб'єктів права, що складає в нездійсненні ними заборонених нормами дій. Недотримання заборон спричиняє юридичну відповідальність.

Використання, виконання, дотримання - т.зв. прості форми реалізації права або т.зв. форми безпосередньої реалізації права, тоді як застосування - складна форма (по характері процедури).

11. Місце та роль теорії держави та права в системі юридичних наук та її співвідношення з іншими гуманітарними науками.

Стан і значення теорії держави і права у системі юридичних наук визначається, перш за все, предметом її досліджень і функціями, які вона виконує. На відміну від галузевих юридичних наук, теорія держави і права, як вже зазначалося, вивчає не будь-яку галузь юриспруденції, або якийсь її напрям, або історію державно-правового життя, а загальні і специфічні закономірності розвитку держави і права у цілому, її дослідження не тільки поширюються на сучасну окрему, конкретну країну, в якій безпосередньо здійснюється дослідний процес, а й охоплюють вивчення держави і права різних країн, суспільно-економічних формацій, всіх галузей та напрямів державно-правової дійсності. Поряд із закономірностями їх розвитку вона визначає також основні ознаки та суттєві характерні риси.

Для того щоб з'ясувати місце та роль теорії держави і права у системі юридичних наук, треба, перш за все, уявити цю систему. Крім теоретико-правової та історико-правової наук, до неї входять так звані галузеві (спеціальні) юридичні науки, які вивчають окремі сфери, сторони, елементи державно-правової дійсності. Комплекс цих наук умовно поділяється на основні групи (напрями, розділи, цикли). Їх кількість залежить від критеріїв поділу системи на групи на підставі з'ясування специфіки дисциплін та їх об'єднувальних ознак. При цьому іноді мають місце суб'єктивізм або недостатнє теоретичне опрацювання зазначених питань. Частіше за все визначають три такі групи:

1) фундаментальні юридичні науки теоретичного та історичного напряму (теорія держави і права, історія політичних і правових вчень, загальна історія держави і права, історія держави і права України тощо);

2) галузеві юридичні науки (конституційне право, адміністративне право, цивільне право, цивільне процесуальне право, кримінальне право; кримінально-процесуальне право, трудове право, житлове право, сімейне право тощо);

3) спеціальні юридичні науки (правова статистика, криміналістика, кримінологія, судова медицина, судова психіатрія тощо).

Деякі дослідники є прихильниками чотириступеневої системи:

1) теоретико-історичні юридичні науки;

2) галузеві юридичні науки;

3) спеціальні юридичні науки, які досліджують діяльність правоохоронних органів, прокуратури тощо;

4) прикладні юридичні науки — науки, що використовують дані інших наук: криміналістика, судова медицина, судова психіатрія, судова статистика, судова бухгалтерія тощо.

Теория государства и права теснейшим образом взаимосвязана с другими юридическими науками. Сообразно своему предмету она, с одной стороны, общая, исходная теоретическая основа для их существования и развития, выполняет по отношению к ним определенную методологическую роль, т.е. занимает, как отмечалось, ведущее место в системе юридических наук. В этом смысле теория государства и права

11аи6олсе выпукло такой взгляд выражен в предисловии к книге: Общая теория права- Курс лекций / Под ред. В.К. Бабаева. Н. Новгород, 1993. С. 4–5. См. также: Общая теория права: Учебник для юридических вузов/ Под общей ред. А.С. Пиголкина. М., 1995. С. 4-5.

представляет собой фундаментальную отрасль правоведения, выполняя в его системе примерно ту же роль, что в области различных групп естественных наук выполняют математика, биология, теоретическая физика.

С другой стороны, теория государства и права способна успешно развиваться, лишь опираясь на конкретный материал историко-право-вых, специально-отраслевых и других частных или структурных юридических наук, используя и обобщая их данные и выводы по общезначимым для юриспруденции вопросам.

Так, изучение историей государства и права государственных институтов и законодательства в отдельных странах или регионах в различные хронологические периоды опирается на понимание разрабатываемых теорией государства и права общих представлений о закономерностях возникновения и развития государства и права, о понятиях государства, права, их сущности, формы государственного правления, государственного механизма (аппарата) и его структуры, источника права, закона, отрасли права и т.д. В свою очередь, теория государства и права строит выводы и заключения на основе анализа и обобщения многочисленных конкретных фактов, событий, правовых памятников, процессов, отражающих государственно-правовое развитие различных стран и народов с глубокой древности до новейшего времени и составляющих предмет истории государства и права.

Все отраслевые юридические науки – государственное (конституционное) право, административное, трудовое, гражданское, гражданский процесс и др. – руководствуются разработанными теорией государства и права положениями о сущности, типе, формах и функциях государства и права, общими понятиями государства, органа государства, государственного механизма (аппарата), права, нормы права, нормативного акта, отрасли права, правового института, акта применения права, правоотношения, субъективного права и юридической обязанности и т.д.

В то же время все эти положения опираются на анализ и синтез соответствующих разносторонних данных специальных отраслевых наук о государстве и праве. Их фактический материал и теоретические обобщения – один из важнейшихисточников существования и развития теории государства и права.

Тесно соотносится теория государства и права с международным правом и другими науками о государстве и праве.

Теория государства и права органически взаимосвязана не только со всеми отраслями правоведения, но и со многими гуманитарными науками. Прежде всего она связана с историей, изучающей прошлое человечества во всей его конкретности и многообразии. Так, выясняя

причины происхождения государства и права и исследуя их поступательное развитие, теория государства и права опирается на конкретные данные исторической науки. Это – сведения о первобытном обществе, просуществовавшем на Земле более миллиона лет, о социально-экономических условиях возникновения государства в различных странах и регионах мира примерно шесть тысяч лет назад.

Богатейший материал для теории государства и права содержат такие исторические события, как восстание рабов под руководством Спартака в Древнем Риме, крестьянские восстания в России под предводительством Степана Разина и Емельяна Пугачева, буржуазная революция в Англии в XVII в., борьба за независимость и образование США, реформаторская деятельность Петра I и Александра II в России, Парижская Коммуна во Франции 1871 г., Великая французская революция 1789 г. и многие другие. В то же время историческая наука, обращаясь к вопросам государства и права, пользуется соответствующими положениями и понятиями, вырабатываемыми теорией государства и права.

Тесно соотносится теория государства и права и с диалектико-ма-териалистической философией – наукой о всеобщих законах развития природы, общества и мышления, особенно историческим материализмом, представляющим собой распространение законов и приемов материалистической диалектики на познание общества.

Руководствуясь отправными положениями исторического материализма, открытыми им законами общественного развития, теория государства и права сосредоточивается на специальном изучении государства и права, специфических закономерностях, многообразных сторонах и тонкостях их возникновения, развития и функционирования. Исторический материализм, в свою очередь, при рассмотрении государственно-правовых явлений жизни общества пользуется данными теории государства и права.

Неразрывная связь существует также между теорией государства и права и экономической наукой. Опираясь на положения и выводы экономической мысли, которая изучает производственные отношения и экономические законы, регулирующие развитие исторически сменяющих друг друга социально-экономических формаций, теория государства и права исходит из предпосылки, что государство и право – важные неотъемлемые части надстройки над экономическим базисом общества, рассматривает все государственно-правовые явления в органической связи с экономическими условиями жизни людей, раскрывает их активное обратное воздействие на экономику.

Особенно тесно соприкасается теория государства и права с поли-тологией, изучающей политику и политические системы современного

мира. Основываясь на политологических данных о политической системе общества, теория государства и права рассматривает ее с точки зрения места и роли в ней государства, характерных черт и особенностей, отличающих его от партий, общественных организаций и других звеньев политической системы, правовых форм возникновения и деятельности государства.

В свою очередь, политология использует положения и выводы теории государства и права по вопросам понимания политической власти и государства, функций и механизма государства, форм государственного правления и национально-государственного устройства, политического режима, законности и правопорядка и т.д.

Учитывая значимость и место, которое занимают проблемы государства -- главного структурного звена политики – в теории государства и права, следует признать обоснованной высказанную в специальной литературе мысль, согласно которой данную область юриспруденции можно рассматривать как политико-юридическую науку.

Методологически объединяя и обобщая данные всех отраслей правоведения, теория государства и права играет ведущую роль в общетеоретической подготовке студентов, вооружает их правильным научным подходом к отдельным частным вопросам своей специальности, предохраняет от опасности стать «узкими специалистами», активно способствует формированию высокообразованных и профессионально подготовленных юридических кадров.

Существенно заметить также, что углубление обратной связи между теорией государства и права с частными или структурными юридическими науками ведет к возрастанию роли последних не только в специально-профессиональной, но и в общетеоретической подготовке студентов-юристов.

Тесное соотношение теории государства и права с другими гуманитарными науками обогащает ее содержание, поднимает ее социальную ценность, позволяет ей эффективно воздействовать на расширение кругозора и развитие интеллектуального потенциала студентов-юристов, привитие им одновременно с правовой и общечеловеческой культуры.

12. Склад правових відносин.

Правоотношение имеет сложный состав. Его элементами являются: субъекты; содержание; объекты.

Субъекты правоотношений — это индивиды, организации, государство в целом.

Индивиды делятся на четыре группы: граждане, иностранные граждане, лица без гражданства (апатриды), лица, имеющие двойное гражданство (бипатриды). Это общее положение. В реальной жизни далеко не все из вышеперечисленных могут быть субъектами всех возможных правоотношений, что объясняется различными факторами: физиологическими, психологическими, экономическими и др.

К организациям — коллективным субъектам правоотношений — относятся государственные органы, юридические лица.

Государственные органы как субъекты права весьма существенно отличаются от юридических лиц. Во-первых, они осуществляют какую-либо управленческую деятельность. Во-вторых, они имеют властные полномочия, что выражается в праве издавать государственно-правовые акты (нормативные и индивидуальные), а также в возможности материальными, организационными и принудительными средствами обеспечивать их соблюдение и исполнение. Например, Государственная Дума принимает законы, исполнительные органы организуют работу торговых, транспортных, жилищно-коммунальных и иных предприятий, органы милиции привлекают правонарушителей к ответственности, суд выносит приговоры и решения, таможенные органы осуществляют досмотр перемещаемого груза через границу и т. п.

Юридические лица (коммерческие и некоммерческие) осуществляют хозяйственную, социально-культурную деятельность, основанную на имеющемся у них имуществе. Они могут распоряжаться им по собственной воле, заключать договоры, отвечать по своим обязательствам этим имуществом. Юридические лица, вступая в правоотношения с другими субъектами права, никаких распорядительных полномочий в отношении них не имеют, а действуют на началах равенства. Руководитель юридического лица свои распоряжения может адресовать лишь только членам данной организации. Общественные организации (партии, объединения, союзы, ассоциации и др.) относятся к некоммерческим юридическим лицам и реализуют не властные полномочия (они у них отсутствуют), а свои права, предусмотренные их уставами. Такие правоотношения возникают, например, в случае проведения какой-либо партией демонстрации, митинга или организации профсоюзами забастовки и т. п.

Государство в целом, Россия, вступает во многие виды правоотношений: международно-правовые — с другими государствами; государственно-правовые — с субъектами Федерации (республиками, краями, областями) по поводу заключения договоров, передачи трансфертов, от имени государства осуществляется прием в российское гражданство, присвоение почетного звания, награждение; гражданско-правовые — по поводу использования федеральной государственной собственности, присвоения бесхозного имущества; уголовно-правовые — при применении мер наказания и др.

Чтобы быть субъектом права, надо обладать правосубъектностью, т. е. быть правоспособным, дееспособным и деликтоспособным.

Правоспособность — это способность в силу норм права иметь субъективные права и юридические обязанности.

Каждый из нас обладает правоспособностью, которая означает абстрактную, теоретическую возможность иметь права и обязанности. Если человек не обладает правоспособностью, он даже теоретически не сможет иметь права, и никакое другое лицо не сможет своими действиями помочь ему осуществить их. Так, право вступить в брак появляется у каждого из нас только в 18 лет, право на пенсию — в случае нетрудоспособности. И никто нам не может помочь приобрести эти права ранее. Правоспособность у индивидов нарастает постепенно, по мере взросления. Так, уже с момента рождения возникает множество конституционных, а также имущественных прав. Остальные — позднее.

В нашей стране правоспособность признается в равной мере за всеми гражданами. Никто не имеет никаких привилегий и преимуществ в способности обладать правами перед другими людьми. Только суд в определенных случаях может допустить ограничение правоспособности (например, запретить заниматься определенной деятельностью в качестве наказания за совершение преступления).

Однако для того чтобы быть самостоятельным субъектом правоотношений, необходимо помимо правоспособности обладать дееспособностью.

Дееспособность — это способность субъекта самостоятельно, своими осознанными действиями осуществлять юридические права и обязанности.

У государства как субъекта права и организаций правоспособность и дееспособность всегда возникают одновременно в момент их образования. Применительно к государственным органам мы говорим в этом плане о компетенции. Компетенция — совокупность прав и обязанностей, полномочий, предоставленных государственному органу для выполнения им своих функций. Она закрепляется в Положении о государственном органе. Компетенция высших органов государственной власти и должностных лиц закрепляется в Конституции или конституционных законах. Праводееспособность юридических лиц может быть общей (у коммерческих негосударственных) либо специальной (у государственных унитарных предприятий, некоммерческих юридических лиц).

В принципе, у индивидов дееспособность возникает одновременно с правоспособностью. В самом деле, зачем предоставлять право на труд или пенсию, если нельзя их осуществить? Но в некоторых отношениях (например, имущественных, процессуальных), где возможно восполнить с помощью действий других лиц (чаще находящихся в близком родстве, например родителей) недостаток собственных действий индивидов, дееспособность возникает позднее правоспособности.

Дееспособность индивидов также возникает постепенно и зависит от нескольких факторов:

1. дееспособность зависит от возраста правоспособного субъекта. Малолетний ребенок (до 6 лет) может сделать разве что мелкие покупки (жвачка, наклейки, хлеб и др.). В 14 лет дееспособность несовершеннолетнего расширяется. 18 лет — возраст совершеннолетия, по достижении которого личность становится почти полностью дееспособной — может в полном объеме осуществлять имущественные права и обязанности, политические права и обязанности, брачно-семейные права и обязанности;

2. на дееспособность оказывает Влияние состояние здоровья. Душевная болезнь (слабоумие, шизофрения) могут стать причиной признания судом лица недееспособным, и тогда гражданские права и обязанности таких лиц осуществляют опекуны;

3. близкое родство субъектов также может ограничить дееспособность (заключение брака, нахождение на государственной службе в одном и том же учреждении, если между родственниками существуют отношения подчиненности);

4. фактором, влияющим на объем дееспособности, является законопослушность субъектов. Лицо, совершившее преступление, при отбытии наказания в местах лишения свободы не в состоянии реализовать ряд гражданских, политических и других прав и обязанностей, составляющих его правоспособность;

5. религиозные убеждения позволяют отказаться от осуществления ряда прав и обязанностей, которыми обладают граждане государства, в частности, служить в армии или в других государственных органах, где необходимо пользоваться оружием, применять насилие в отношении других людей.

Деликтоспособность — это способность лица отвечать за свои поступки.

В принципе ее можно было бы считать элементом дееспособности (обязанность отвечать — это разновидность обязанностей). В отношении большинства субъектов выделять особо деликтоспособность бессмысленно. Но есть область — имущественная, где деликтоспособность обнаруживает себя как относительно самостоятельное юридическое свойство: лица от 14 до 18 лет могут самостоятельно заключать имущественные сделки и отвечать по ним, но в пределах своего имущества. Недостаточность имущества для возмещения ущерба восполняют родители, так же как родители возмещают весь имущественный вред, причиненный детьми с 6 до 14 лет. Общее определение правосубъектности как единства праводееспособности от этого не изменяется.

13.Типологія держави: формаційний та цивілізаційний підходи.

Типологія держави - це теорія (вчення) про її типи. Тип держави - сукупність держав, що мають загальні риси, які виявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку на основі подібних економічних (виробничих) відносин, однаковому поєднані загально-соціальної і вузько-класової сторони їх сутності, близькому рівні культурно-духовного розвитку та науково-технічного прогресу.

Існують два підходи до типології держав: формаційний (К. Маркс, Ф. Енгельс, В.І. Ленін) і цивілізаційний (М. Єллінек, Г. Кельзен, М. Коркунов, Г. Гелбрейт, А, Тойнбі, С. Хартингтон).

Формаційний підхід ґрунтується на вченні про зміну суспільно-економічних формацій (їх базис - тип виробничих відносин), кожній з яких відповідає свій історичний тип держави. Формація - це історичний тип суспільства, що має певний спосіб виробництва, панівну форму власності, класову структуру Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої відбувається в результаті зміни віджилих типів виробничих відносин і заміни їх новим економічним ладом. За такого підходу держава набуває виключно класової визначеності, виступає як диктатура економічно панівного класу.

Виділено такі історичні тили держав: 1) експлуататорська рабовласницька (рабовласницький спосіб виробництва; наявність класів рабів і рабовласників; диктатура останніх); феодальна (велика власність феодалів на землю і натуральне господарство залежних від феодалів селян; наявність класів кріпаків і феодалів; диктатура останніх); буржуазна (капіталістичний спосіб виробництва, що ґрунтується на свободі приватної власності на знаряддя і засоби виробництва та експлуатації найманої робочої сили; наявність класу робітників і буржуазії; політичне панування останньої); 2) експлуататорські: соціалістична держава (спільна соціалістична власність і планове господарство; поділ населення на робітників, селян та інтелігенцію; диктатура пролетаріату). Вважалося, що в найближчій історичній перспективі соціалістична держава має перерости в суспільне комуністичне самоврядування.

Переваги формаційного підходу: 1) акцентування уваги на істотній ролі економічних відносин у формуванні держав і зміні їх типів; 2) підкреслення класової сутності держави (інтереси якого класу виражає); 3) розгляд розвитку держав у поетапності і природності історичного характеру. Вади формаційного підходу: 1) переоцінка класово-економічного чинника, що не завжди має і може мати вирішальне значення у процесі утворення держави, поступаючись провідній ролі інших чинників; 2) залишення поза полем зору величезного шару культурно-ціннісних ідей і уявлень, що не можуть бути охарактеризовані як класові; 3) розгляд соціалістичної держави як антикапіталістичної і заперечення її наступності; 4) невиправдане вихваляння соціалістичної держави як вищого й останнього історичного типу; 5) породження міфу про суспільство комуністичного самоврядування.

Орієнтований на перебільшене (у найбільш істотних рисах) уявлення про історичні типи держав, формаційний підхід не враховує проблем, які не вкладаються у звичайні рамки класового, формаційного аналізу. Так, раби ніде в давніх суспільствах не були основною виробничою силою, класичний феодалізм існував тільки в деяких країнах Європи, а класичний капіталізм був реальністю переважно в Англії і Німеччині. Класово-формаційний підхід може бути використаний за типології держав світу до другої половини XIX ст.

Цивільний підхід застосовує поняття "цивілізація" (від лат. civilis) - тип культури як основу типології держав. Під "цивілізацією" розуміють відносно замкнуте і локальне становище суспільства, що характеризується спільністю культурних, економічних, географічних, релігійних, психологічних та інших ознак (А. Тойнбі налічує 21 цивілізацію: єгипетська, китайська, західна, православна, індуїстська та ін.).

Переваги цивілізаційного підходу: 1) розкриває сутність будь-якої історичної епохи через людину, через сукупність панівних у певний період уявлень кожної особи про характер суспільного життя, про цінності і мету її власної діяльності; 2) розглядає державу як найважливіший чинник духовно-культурного розвитку суспільства, спрямованого на обмеження і виключення навіть легалізованого насильства стосовно особи; 3) затверджує залежність типів держав від розмаїтості національних культур, світогляду суспільства, його моралі, ціннісної орієнтації. Вади цивілізаційного підходу: 1) недооцінює економічний чинник, відводить йому другорядне місце в розвитку цивілізацій; 2) ігнорує вплив соціальної диференціації суспільства, класових суперечностей на цивілізаційні процеси; 3) зводить в абсолют культурний елемент, кваліфікує його як "душу, кров, лімфу, сутність цивілізації" (А. Тойнбі).

Прихильники цивілізаційного підходу поділяють цивілізації на первинні і вторинні.

Первинні - Давній Єгипет, Персія, Шумер, Вавилон, Бірма та ін., що характеризуються командно-адміністративною організацією державної влади. Держава (влада), перебуваючи в поєднанні з культурно-релігійним комплексом, забезпечує як політичний, так і соціально-економічний розвиток суспільства, а не визначається ними. З первинних цивілізацій збереглися тільки ті, котрі змогли послідовно розвинути духовно-культурні засади в усіх видах діяльності людини (єгипетська, китайська, мексиканська, західна, православна, арабська та ін.).

Вторинні - держави Західної Європи, Східної Європи, Північної Америки та ін. - виникли на основі відмінностей, що первісно означилися між державною владою і культурно-релігійним комплексом. Влада виявилася не такою всемогутньою і всепроникною силою, якою вона поставала у первинних цивілізаціях. Європейська цивілізація з найдавніших часів тяжіє до ринково-власницького укладу, громадянського суспільства і правової організації. Держави Північної Америки сприйняли і розвинули цю спрямованість європейських держав.

Окрім того, розрізняють цивілізації доіндустріальні, індустріальні і постіндустріальні; східні, західні, змішані; давні, середньовічні, сучасні.

З позицій загальнолюдських цінностей, що стали домінуючими у другій половині XX ст., привабливим видається цивілізаційний підхід, особливо до типології сучасних держав, які неможливо підвести під формаційну класифікацію типів держав. Сучасна концепція цивілізації (що відмовилася від колишньої оцінки цивілізації тільки як культурної спільності і базується на визнанні її комплексного характеру: культура, економіка, політика та ін.) виявляється значно ширшою і багатшою за формаційного підходу. Вона дає змогу пізнавати минуле через усі форми діяльності людини - економіко-трудову, соціально-політичну, культурно-духовну й інші - в усьому розмаїтті суспільних зв'язків. Вона актуальна тому, що в центр вивчення минулого і сьогодення ставить людину як творчу і конкретну особистість, а не як класово-знеособлений індивідуум; розрізняє не тільки протистояння класів і соціальних груп, а й ураховує сферу їх взаємодії на ґрунті загальнолюдських цінностей. Проте на основі цивілізаційного підходу ще не побудована чітка типологія держав.

14. Система права: поняття та структура.

Система права - це внутрішня структура права, котра виражається в єдності й погодженості всіх діючих норм права даної держави, а також у їхньому розподілі по галузях і інститутам права.

Іншими словами, система права - це впорядкована безліч всіх діючих юридичних норм даної держави. Системність масиву всіх діючих норм права проявляється в їхній єдності, взаємоузгодженні, несуперечності. Упорядкованість безлічі всіх діючих норм права проявляється й у їхньому розподілі по галузях і інститутам

Структура системи права - це об'єктивно існуюча внутрішня будова права даної держави.

Основні структурні елементи системи права:

а) норми права;

б) інститути права,

в) галузі права.

Норми права - вихідний компонент, ті "цеглинки", з яких і складається в остаточному підсумку всі "будинок" системи права Норма права завжди є структурним елементом певного інституту права й певної галузі права

Інститут права- це відособлена частина галузі права, сукупність правових норм, що регулюють певну сторону якісно однорідних суспільних відносин (наприклад, право власності, спадкоємне право - інститути цивільного права).

Галузь права - це самостійна частина системи права, сукупність правових норм, що регулюють певну сферу якісно однорідних суспільних відносин (наприклад, цивільне право регулює майнові відносини).

Види критеріїв розподілу норм права по галузях права:

а) предмет правового регулювання;

б) метод правового регулювання.

Предмет правового регулювання - це вид якісно однорідних суспільних відносин, які врегульовані правом.

Метод правового регулювання - це сукупність способів, прийомів, коштів впливу права на суспільні відносини. Іншими словами, метод правового регулювання являє собою певну сукупність юридичного інструментарію, за допомогою якого держава так чи інакше впливає на вольове поводження суб'єктів соціального спілкування (учасників суспільних відносин). Основу методу правового регулювання становлять т.зв. способи правового регулювання.

Серед способів правового регулювання розрізняють:

а) обязывание;

б) дозвіл;

в) заборона.

При регулюванні суспільних відносин можливо різне співвідношення застосовуваних способів. Наприклад, в адміністративному праві домінує використання Законодавцем обязывания як спосіб правового регулювання, у карному праві - заборони.

До конкретних методів правового регулювання, тобто застосовуваним у тих або інших галузях права звичайно відносять методи: імперативний (метод владного наказу, як правило вираженого у вигляді норми-заборони), диспозитивний (представляє можливість вибору в рамках закону того або іншого варіанта поводження), заохочувальний (спрямований на стимулювання певних форм правомірного поводження), рекомендаційний (суб'єктам права рекомендуються певні форми поводження).

15.Предмет та методологія теорії держави та права.