l Довідники міжнародного стандарту

Розробка і супроводження стандарту UN/EDIFACT здійснюється під контролем двох організацій:

1. Європейської економічної комісії ООН (UN/ECE), в рамках якої створена спеціальна (4-та) робоча група спрощення процедур міжнародної торгівлі (WP4).

2. Міжнародної організації з стандартизації (ISO), де функціонує спеціальний (154-й) технічний комітет, який займається документами і елементами даних для адміністрації, комерції і вироб­ництва (ТС 154).

Робоча група WP4 здійснює розробку і супроводження стандарту UN/EDIFACT у вигляді двох основних складових — систем довідників UNTDED і UNTDID.

Довідник комерційних елементів даних UNTDED являє собою основу стандарту, він випускається під редакцією Європейської економічної комісії ООН UN/ECE і конференції ООН з торгівлі й розвитку UNSTAD.

Міжнародною організацією із стандартизації (ISO) встановлено, що розділи 1, 2, 3, 4 і 9 довідника UNTDED мають статус міжнародного стандарту. В п’ятому розділі UNTDED коди назв країн закріплені ISO 3166, а коди валют — ISO 4217.

Довідник з обміну комерційними даними UNTDID являє собою повний комплект документації з стандарту. До нього включені:

· Єдині правила ведення обміну даними по UN/EDIFACT — UNCID;

· Керівні принципи розробки повідомлень UN/EDIFACT — MDG;

· Синтаксичні правила UN/EDIFACT — ISO 9735;

· Керівництво щодо застосування синтаксису UN/EDIFACT — SIG;

· Довідник стандартних повідомлень — UNSM;

· Довідник сегментів — UNEDSD;

· Довідник складених елементів даних — UNEDCD;

· Довідник елементів даних — UNEDED;

· Довідник кодів — UNEDCL.

Таким чином, довідник UNTDID включає в себе низку розділів, які мають статус стандарту ISO, а також містять нову інформацію, необхідну для розробників і користувачів систем електронного обміну даними на базі UN/EDIFACT.

3.3.4.3. Архітектура Х.400-систем

Рекомендації МККТТ Х.400 визначають структуру функціональної моделі Системи Опрацювання Повідомлень (СОП), описують основні співвідношення між компонентами системи СОП, служби і протоколи. Модель має багатошарову структуру, подібну до цибулини. На рис. 3.11 подана модель системи СОП, яка відповідає рекомендаціям МККТТ Х.400 (1984 р.). Внутрішня
частина системи, що отримала назву Системи Пересилки Повідомлень (СПП), складається з вузлів — Агентів Пересилки Повідомлень (АПП). Протоколи пересилки повідомлень між агентами АПП, а також протоколи вводу повідомлень до системи СПП і виводу з системи СПП розглядатимуться далі.

Наступний шар складається з систем, що дістали назву Агентів Користувачів (АК). Ці системи є сполучним процесом між користувачем і системою СОП; виконують функції вводу повідомлення від відправника в систему СОП і доставку повідомлення з системи СОП користувачеві, а також ряд функцій, які пов’язані з опрацюванням повідомлень. Сукупність шару АПП і шару агентів АК складає Систему Опрацювання Повідомлень (СОП).

Рис. 3.11. Модель Системи Опрацювання Повідомлень
відповідно до рекомендацій МККТТ Х.400 (1984 р.)

Зовнішній шар системи СОП утворюється самими Користувачами (К), які застосовують систему СОП для обміну повідомленнями.

Розгляньмо більш детально основні поняття, які використовуються для опису елементів моделі системи.

Користувач, К (User), у контексті опису СОП може бути людиною або процесом.

Агент користувача, АК (User Agent, UA), — прикладний процес, який забезпечує доступність служб Системи Пересилки Повідомлень для Користувача. Агент АК реалізується у вигляді прикладної програми, яка забезпечує створення, розміщення повідомлень у системі СПП, прийом і архівацію повідомлень. Кожний агент АК (а отже, і Користувач) ідентифікується за допомогою адреси та імені (якщо звернутися за аналогіями до звичної для нас традиційної пошти, то можна вважати, що агент АК виконує функцію упакування повідомлення в конверт, заклеювання конверта, введення листа в поштову систему — процес розміщення у системі СПП, а також реалізує деякі додаткові процедури для захисту і збереження листа). Агент АК може бути розміщений у робочій станції користувача або в комп’ютері, який знаходиться всередині системи СПП.

Система Пересилки Повідомлень, СПП (Message Transfer Sys­tem, MTS), пересилає повідомлення від агента АК — Відправника — до агента АК — Отримувача. Повідомлення, які пересилаються в системі СПП, можуть накопичуватись у проміжних вузлах — агентах АПП. Таким чином, у системі СПП, а отже, і в системі СОП, реалізується принцип комутації повідомлень на прикладному рівні незалежно від того, які протоколи передачі мають місце на нижніх рівнях еталонної моделі Всесвітньої організації Відкритих Систем (ВОС).

Агент Пересилки Повідомлень АПП (Message Transfer Agent, MTA) є вузлом СПП і відповідає вузлу в системі традиційної пош­ти, володіючи водночас функціональними можливостями. Агент АПП реалізує механізм комутації повідомлень, який включає приймання, накопичення, визначення маршруту подальшої передачі до інших об’єктів СПП. Агент АПП також перевіряє правильність формату і наявність помилок, а потім передає повідомлення до наступного вузла – агента АПП або до агента АК. Агент АПП — це комп’ютер з відповідною прикладною програмою.

У рекомендаціях МККТТ Х.400 1988 р. модель була розширена, і в складі системи СОП з’явилися нові об’єкти — Блоки Доступу для так званих непрямих користувачів та Сховище Повідомлень. Модель 1988 р. подана на рис. 3.12.

Рис. 3.12. Модель Системи Опрацювання Повідомлень
відповідно до рекомендацій МККТТ Х.400 1988 р.

Під непрямими маються на увазі користувачі, які зазвичай входять до складу інших телематичних служб (телекс, телетекс, факс тощо). За допомогою Блоків Доступу (БД) ці користувачі тепер отримують доступ до системи СОП. Спеціальний блок БД — Блок Доступу Фізичного Доставляння (БДФД) — встановлює зв’я­зок системи СОП із традиційною системою поштового зв’язку. Рекомендації МККТТ Х.400 1988 р., визначаючи перехід від системи СОП до класичної поштової служби, враховують специфічні види поштового сервісу, як-от: рекомендовані листи, спеціальні режими доставляння і т. ін. Перехід від електронної системи СОП до поштової системи здійснюється одержанням твердої копії повідомлення.

Особливу роль для користувача мають Сховища Повідомлень (СП). Враховуючи те, що персональний комп’ютер найширше застосовується користувачами як робоча станція, має обмежену пам’ять, а також те, що він може використовуватися для реалізації агента АК або агента АПП, виникає необхідність у створенні буферних накопичувачів достатньої місткості, роль котрих відіграють сховища СП.

Багатошарова модель не передбачає жодних припущень відносно способу фізичної реалізації різних об’єктів системи СОП.

На рис. 3.13 а відображено варіант реалізації агента АПП і двох агентів АК в одному комп’ютері. У цьому випадку користувачі можуть застосовувати дуже прості термінали, які мають тільки клавіатуру і дисплей.

а

б

в

Рис. 3.13. Способи фізичної реалізації
опрацювання повідомлень

На рис. 3.13 б наведена система СОП на два комп’ютери, які розподіляють функції системи опрацювання повідомлень. У пер­шій частині знову агенти АК і агенти АПП суміщені в одному комп’ютері, що дозволяє користувачеві застосовувати простий термінал. Ліворуч система містить агента АПП і один або декілька сховищ СП. У цьому разі функції агента АК будуть реалізовані в терміналі користувача (ТК), який повинен виконувати функції опрацювання повідомлень. Для реалізації цих функцій треба використовувати персональний комп’ютер (ПК).

На рис. 3.13 в відображено варіант системи СОП, коли комп’ютерна система лівої частини системи СОП реалізує тільки функції агента АК (можливо, більше ніж одного). Система в правій частині містить усі компоненти СОП — агента АПП, сховища СП і агента АК. Такий варіант дозволяє підключити до системи СОП різні класи терміналів.

Наведені на рис. 3.13 варіанти не охоплюють усі можливі кон­фігурації системи СОП. Відображені тут структури можуть служити лише ілюстрацією необмеженої кількості варіантів організації системи СОП.

3.3.4.4. Впровадження UN/EDIFACT
у діяльність підприємств (організацій)

Стислий огляд змісту стандарту показує, що UN/EDIFACT — це сформульована певним чином мова подання комерційних документів, яку доцільно використовувати для зв’язку підприємств із зовнішніми організаціями. Під зовнішніми організаціями тут маються на увазі бізнес-партнери, клієнти, суміжники і т. ін.

Ось приклад з матеріалів Робочої групи WP4. Якщо дві компанії використовують власні внутрішньофірмові стандарти для подання електронних документів, то під час обміну інформацією їм буде потрібне подвійне перетворення форматів повідомлень (рис. 3.14).

Рис. 3.14. Схема перетворення форматів
для двох підприємств у різних країнах

За збільшення кількості партнерів, які беруть участь в інформаційній взаємодії, кількість перетворень зростає згідно з формулою (рис. 3.15):

С = N (N – 1),

де С — кількість необхідних перетворень при використанні різних стандартів партнерами;

N — кількість партнерів, які беруть участь в інформаційній взаємодії.

Рис. 3.15. Графік зростання кількості перетворень форматів
для 14 партнерів

З рис. 3.16 видно, що ефективність використання UN/EDIFACT є тим вищою, чим більше партнерів обмінюється комерційною інформацією, тому що економічність використання каналів зв’яз­ку і витрати, пов’язані з перетворенням форматів повідомлень, вищі при більших інформаційних потоках.

Водночас немає сенсу вести мову про використання UN/EDIFACT абстрактно. Існують різні версії стандарту, тому на практиці номер версії і статус повідомлень, які використовуються, обов’яз­ково вказуються в спеціальних угодах між партнерами («Угода про обмін даними»).

На сучасному етапі термін UN/EDIFACT (або просто «EDI­FACT») трапляється в зарубіжних і вітчизняних публікаціях досить часто. Стандарт широко рекламується як перспективний
засіб безпаперової технології. З посиланням на європейських експертів повідомляється про виграш у 50—60 млрд доларів у торговельних відносинах між США і Західною Європою при переході на електронний обмін даними. Європейське співтовариство створило спеціальну робочу групу «TEDIS» для координації робіт з питань UN/EDIFACT. Преса інформує про введення економічних санкцій «за подання документів не в стандарті EDI­FACT», виходячи з чого необхідно зробити висновок, що «фірмам, які працюють на зовнішньому ринку, необхідно або освоювати EDIFACT, або платити за кожний переклад документа в цей стандарт».

Може скластися враження, що впровадження міжнародного стандарту не є актуальним для організацій, які не мають прямого зв’язку із зарубіжними партнерами. Адже вітчизняні підприємства майже не використовують EDIFACT. Проте перехід на використання UN/EDIFACТ у межах окремого підприємства може бути виправданим не тільки незалежно від виходу на зарубіжний ринок, а й у зв’язку із здійсненням автоматизації управління. Розробникам інформаційних систем управління рекомендується під час проектування власних баз даних використовувати готові структури і синтаксичні характеристики компонентів довідника комерційних елементів даних UNTDED. За виникнення потреб у зв’язках із зарубіжними партнерами це дозволить запобігти необхідності адаптації внутрішніх даних до вимог UN/EDIFACT. Якщо ж такої потреби не виникне, все одно краще використати розробки експертів ЄЕК ООН, ніж проектувати власні БД з унікальними структурами.

Повномасштабне використання стандарту викликає необхідність наявності у кожного з учасників обміну комерційними повідомленнями відповідного програмно-апаратного комплексу (рис. 3.16).

Рис. 3.16. Взаємодія UN/EDIFACT-транслятора
і електронної пошти інформаційної
системи підприємства

ІСУ підприємства на підставі інформації, зосередженої в БД, за спеціальними запитами виконавців формує документи належної форми. За необхідності пересилання документів суміжникам інформація передається трансляторові, який перетворює зміст документа в стандартне повідомлення UNSM, яке, в свою чергу, через електронну пошту передається по каналах зв’язку з кореспондентами. Слід звернути увагу на дві особливості цієї схеми.

По-перше, припускається, що АСУ підприємства функціонує на основі «безпаперової технології»: як такі документи на бланках у межах підприємства для управлінської діяльності не використовуються. Разом з тим електронні документи у будь-якій встановленій формі формуються для зв’язку із зовнішніми кореспондентами, а всередині підприємства враховуються і опрацьовуються безпосередньо.

По-друге, безпосередньо перетворенням (трансляцією) з внутрішнього стандарту підприємства в UN/EDIFACT і навпаки зай­мається окремий програмний комплекс — Конвертор, пов’язаний з власною БД довідників стандарту UN/EDIFACT.

3.3.5. Застосування штрихового кодування
в інформаційних технологіях на підприємстві

Штрихове кодування є одним із типів автоматичної ідентифікації, що використовує метод оптичного зчитування інформації. Воно ґрунтується на принципі двійкової системи числення: інформація запам’ятовується як послідовність 0 і 1. Широким лініям і широким проміжкам привласнюється логічне значення 1, вузьким — 0. У зв’язку з цим штрихове кодування є способом побудови коду за допомогою чергування широких і вузьких та темних і світлих смуг.

Існують такі види штрихових кодів:

UPC — універсальний товарний код; розроблений у США і застосовується в країнах Америки.

EAN — товарний код; створений у Європі на базі UPC. Відповідає назві Європейської асоціації товарної нумерації, що одержала в даний час статус міжнародної організації (EAN Inter­national).

UCC/EAN — єдиний стандартизований штриховий код; створений об’єднаними зусиллями організацій США і Канади (Uniform Code Council) і EAN International.

EAN і UCC/EAN застосовуються в багатьох країнах світу, у тому числі й в Україні.

Відповідно до видів розрізняють такі штрихові коди: UPC-12, EAN-13, EAN-14, EAN-8, UCC/EAN-128.

UPC-12 є дванадцятирозрядним кодом. Структура коду: перша цифра коду — знак системи нумерації; п’ять цифр — номер виробника, п’ять — код продукту; остання цифра є контрольною.

Приклад коду UPC-12 поданий на рис. 3.17.

Рис. 3.17. Приклад коду UPC-12

EAN-13 є тринадцятирозрядним кодом. Структура коду є такою: перші три цифри коду позначають зазвичай країну-вироб­ника, чотири цифри — код підприємства-виробника; потім п’ять цифр — код продукту; остання цифра є контрольною.

Приклад коду EAN-13 поданий на рис. 3.18.

У наведеному прикладі: 482 — код країни, 0000 — код виробника, 19053 — код продукту, 4 — контрольне число.

Рис. 3.18. Приклад коду EAN-13

EAN-8 є восьмирозрядним кодом; використовується для кодування малогабаритних упаковок. Структура коду є такою: перші три цифри коду позначають країну — виробника товару, чотири наступні цифри — код продукту, остання цифра є контрольною.

Приклад коду EAN-8 поданий на рис. 3.19.

Рис. 3.19. Приклад коду EAN-8

EAN-14 — чотирнадцятирозрядний код із прямокутним контуром. Він складається з 13 розрядів, що розташовуються за значенням у тій самій послідовності, що і EAN-I3, і одного додаткового розряду. Цей додатковий розряд указується першим і відбиває специфіку упаковування цифрами від 1 до 8 (наприклад, 1 — групове упаковування, 2 — упаковування партій у контейнер і т. ін.). Основне призначення EAN-14 — ідентифікація транспортного упаковування.

Приклад коду EAN-14 поданий на рис. 3.20.

Рис. 3.20. Приклад коду EAN-14

Застосування штрихових кодів UPC-12, EAN-I3, EAN-14, EAN-8 регулюється міжнародними і національними організаціями. Зокрема, в Україні такою організацією є «Україна—ЮНІСКАН». Ця організація встановлює номери підприємств у кодах EAN-I3 і EAN-14 і номери продуктів у коді EAN-8. Код країни привласнюється EAN International. Використання кодів UCC/EAN-128 (Code 39) регулюється відповідними міжнародними і національними стандартами.

Мета штрихового кодування інформації полягає у відбитті таких інформаційних властивостей товару, що забезпечують реальну можливість простежити за їхнім рухом до споживача, що пов’язано з підвищенням ефективності управління виробництвом.

Необхідність упровадження штрихових кодів продиктована надзвичайно великим обсягом постачань, тобто величезною кількістю товарів (найменувань), що тягне за собою практично некерований потік інформації, територіальною розкиданістю взаємозалежних організацій і підприємств, недостатньою інформацією про властивості товару на його упаковці й у супровідній документації, відсутністю в постачальників продукції достовірної і своєчасної інформації про надходження товару до покупця.

Використання штрихових кодів забезпечує діяльність різних виробників і споживачів на єдиному товарному ринку завдяки використанню єдиного коду по всьому ланцюжку взаємозалежних партнерів, захист споживача від недобросовісності виробників або продавців продукції, керування потоками інформації щодо запиту й у реальному масштабі часу на основі ідентифікації будь-якого об’єкта, а також обмін інформацією як усередині організації, так і між організаціями за допомогою методів і засобів електронного обміну даними (ЕОД).

Система штрихового кодування інформації являє собою сукупність виду штрихових кодів і технічних засобів нанесення на носії інформації, верифікації якості друку, зчитування з носіїв, а також попереднього опрацювання даних.

Основними технічними засобами нанесення штрихових кодів на носії інформації (папір, плівка, що самоклеїться, метал, кераміка, текстильна полотнина, пластмаса, гума й ін.) є устаткування для виготовлення майстер-фільмів (шаблонів штри-
хових кодів), компактні друкувальні пристрої різного принципу дії.

Верифікація, або контроль, якості друку штрихових кодів може бути здійснена спеціалізованим устаткуванням, оснащеним відповідними програмними засобами.

Для зчитування штрихового коду з носіїв інформації використовують пристрої різного типу, що сканують: контактні олівці й сканери; лазерні сканери та мобільні термінали, які зчитують інформацію на відстані. Мобільний термінал, крім зчитування інформації з носіїв, забезпечує попереднє опрацювання даних та передачу їх на комп’ютер для подальшого узагальнення й аналізу.

3.3.6. Програмні агенти та використання їх
в інформаційних системах на підприємствах

Останнім часом активно розвивається новий напрям сучасних інформаційних технологій — програмні агенти, які є черговим кроком на шляху автоматизації задач, пов’язаних із пошуком інформації за критеріями, що визначаються конкретними потребами кінцевого користувача.

По суті програмні агенти — це модулі, здатні автономно вирішувати поставлені їм задачі; їх можна вважати особистими «слугами» в комп’ютерному світі. Хоча точне визначення програмних агентів ще не сформульоване, ясно, що від звичайних комп’ютерних програм вони відрізняються мірою зворотного зв’язку із зовнішнім світом для відповідної перебудови своєї
роботи. Фахівці Інституту інтелектуальних систем Мемфіського університету визначають програмний агент як «систему, що є складовою частиною середовища, сприймає це середовище і діє на нього за своїм власним планом, щоб вплинути на те, що воно сприйматиме в майбутньому».

До числа основних характеристик програмних агентів слід віднести:

1. Функції: агент виконує ряд задач за дорученням користувача (чи іншого агента).

2. Можливості обміну інформацією: агент повинен мати можливість обмінюватися інформацією з користувачем (і інколи з іншими агентами) для того, щоб отримувати від нього інструкції, повідомляти йому про хід та завершення виконання задачі і надати отримані результати.

3. Автономність: агент працює без прямого втручання користувача (наприклад, в якості фонового процесу в ті годи-
ни, коли на комп’ютері виконуються інші задачі). Виконувані агентом задачі можуть бути досить різними — від щонічного резервного копіювання даних до пошуку (за дорученням користувача) продавця, який пропонує низьку ціну на вказаний продукт.

4. Моніторинг: щоб мати можливість виконувати свої задачі в автономному режимі, агент повинен бути здатним контролювати середовище, в якому він діє.

5. Активація: щоб мати можливість працювати в автономному режимі, агент повинен бути здатним впливати на своє робоче середовище за допомогою механізму активізації.

6. «Розумність»: агент повинен бути здатним інтерпрету-
вати контрольовані ним події, щоб приймати відповідні рі-
шення.

Окрім перелічених деякі агенти можуть мати ще й такі характеристики:

а) безперервність роботи: більшість із агентів повинні бути безперервно діючими агентами;

б) «індивідуальність»: деякі агенти можуть мати добре виражений «характер» та «емоційний стан»;

в) адаптивність: деякі агенти, базуючись на накопиченому досвіді, автоматично пристосовуються до змін середовища;

г) мобільність: деякі агенти повинні допускати можливість перенесення їх на інші комп’ютери, в тому числі на системи іншої архітектури та інші платформи.

Програмні агенти можна грубо поділити на три групи — для настільних систем, для intranet-мереж і для INTERNET. Сьогодні користувачі комп’ютерів найкраще знайомі з агентами для настільних систем. Найпростішими прикладами таких аген­тів є «майстри» (Wizards), які автоматично настроюють додатки для персональних комп’ютерів відповідно до побажань користувача, і «офісні помічники» (Offiсe Assistants), які вносять пропозиції щодо підвищення продуктивності на основі спостережень за тим, як використовуються ті або інші програмні блоки.

У межах корпоративних мереж програмні агенти можна використати, наприклад, для автоматизації процесів управління потоками даних, пошуку в базах даних і організації взаємодії між різними компонентами системи.

Проте найбільш перспективні можливості відкриваються тоді, коли агент виходить у мережу і починає взаємодіяти з іншими комп’ютерними системами. Наприклад, його можна запрограмувати на пошук інформації по заданих критеріях, а поки він шукатиме, на комп’ютері можуть вирішуватися інші задачі. За приклад використання можуть правити такі агенти, як PointCast та EntryPoint, які дозволяють «витягувати» потрібну інформацію з INTERNET і заносити її в пам’ять комп’ютера в потрібний момент і в потрібному форматі.

У зв’язку із зростанням інтересу до електронної торгівлі через INTERNET з’явилися програмні агенти, що забезпечують подальшу автоматизацію процесу електронних купівель. Наприклад, агентові можна доручити попередній пошук потрібних товарів. Центр стратегічних технологічних досліджень компанії Ander­sen Consulting, що розробляє ряд експериментальних агентів, випробував цю ідею на прототипі агента під назвою Bargain Finder. Маючи такий агент, користувач INTERNET може, наприклад, набрати на клавіатурі назву потрібного йому товару і доручити цьому агентові знайти електронний магазин, де такий товар продається найдешевше.

Другим перспективним напрямом використання програмних агентів є фінансовий сектор. Наприклад, компанія Logica, що спеціалізується на консультаціях і програмному забезпеченні, пропонує групу програмних агентів для розв’язання проблем, які стоять перед банками.

Ефективним може бути використання програмних агентів як складових частин у логістичних інформаційних системах на підприємствах у ланцюгах постачання та збуту (рис. 3.21).

Рис. 3.21. Використання програмних агентів
у інформаційних системах на підприємствах

Примітка: на рис. 3.21 ERP — один зі стандартів управління підприємствами, що становлять основу сучасних інформаційних систем управління підприємствами. Докладно мова про них йтиме в наступному розділі.