Тема 1.6. Механізм реалізації державної регіональної економічної політики

Донецький національний університет економіки і торгівлі

Імені Михайла Туган-Барановського

Кафедра інвестиційного менеджменту

Н.М.Щербіна, К.А.Скомаровська

Регіональна економіка.

Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення курсу.

ДонНУЕТ

Донецьк

Міністерство освіти і науки України

Донецький національний університет економіки і торгівлі

Імені Михайла Туган-Барановського

Кафедра інвестиційного менеджменту

Н.М.Щербіна, К.А.Скомаровська

Регіональна економіка.

Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення курсу.

Затверджено:

на засіданні кафедри інвестиційного менеджменту протокол №20 від 19.03.14р.

Схвалено:

навчально-методичною радою університету протокол № від

ДонНУЕТ

Донецьк

УДК 332.1 (075.8)

ББК 65.04я 73

Щ 64

Рецензенти:

канд.екон.наук, доцент А.Ф.Кононенко

канд.екон.наук, доцент Ю.В.Верич

Щ 64 Регіональна економіка [текст]: Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення курсу /Н. М. Щербіна, К.А.Скомаровська// Донец. нац. ун-т економіки і торгівлі ім. М. Туган-Барановського, Каф. інвест.менедж. – Донецьк: ДонНУЕТ, 2014. – с.175

Навчально-методичний посібник допоможе студентам економічних спеціальностей денної і заочної форм навчання набути навички самостійного вивчення курсу «Регіональна економіка». Посібник послідовно та логічно розкриває теми «двох модулів», кожна тема закінчуються питаннями для самоконтролю. Окрім цього, до складу методичного посібника входять питання до екзамену, термінологічний словник та рекомендована для самостійного вивчення курсу література.

© Щербіна Н.М., Скомаровська К.А.

©Донецький національний університет економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського, 2014

ЗМІСТ

Змістовий модуль1. Розміщення продуктивних сил. Господарський комплекс України.
Вступ
Тема 1.1. Предмет, метод і задачі дисципліни.
Тема 1.2. Закономірності, принципи і фактори розміщення продуктивних сил та формування економіки регіонів.
Тема 1.3. Економічне районування та територіальна організація господарства.
Тема 1.4. Регіон в системі поділу праці.
Тема 1.5. Сутність, мета і завдання державної регіональної економічної політики.
Тема 1.6 Механізм реалізації державної регіональної економічної політики.
Тема 1.7.Економічний потенціал регіонів України.
Тема 1.8. Господарський комплекс України, його структурна трансформація в ринкових умовах.
Тема 1.9. Міжгалузеві господарські комплекси та регіональні особливості їх розвитку і розміщення.
Змістовий модуль 2. Економіка України як єдність регіональних соціально-економічних систем.
Тема 2.1. Економіка регіонів України: стан та перспективи розвитку.
Тема 2.2. Міжнародні економічні зв’язки України та її інтеграція в Європейські та інші світові структури.
Тема 2.3. Фактори сталого розвитку продуктивних сил.
Питання для підготовки до екзамену.
Тлумачний словник термінів
Література

ВСТУП

Сучасний стан становлення національної економіки потребує винайдення докорінно нових підходів до формування політики регіонального розвитку, яка б забезпечила стале економічне зростання країни у цілому. Вирішення регіональних проблем економічного і соціального розвитку набрало особливої актуальності на порозі нового тисячоліття. Ці проблеми та перспективи їх вирішення знаходяться у полі зору центральних законодавчих і виконавчих органів України. Це стосується, зокрема, Послань президента України до Верховної Ради України, законів “Про місцеве самоврядування в Україні”, “Про державні соціальні стандарти і соціальні гарантії”, “Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України”, “Про стимулювання розвитку регіонів” та інших актів з питань державної регіональної політики в Україні.

У цьому контексті начальним завданням сьогодення є підготовка фахівців з різних областей економічної науки, націлених на вирішення конкретних питань соціально-економічного розвитку регіонів. При цьому необхідний комплекс знань студентів традиційно отримують в навчальних дисциплінах регіонального циклу – “Економічна і соціальна географія”, “Розміщення продуктивних сил”, “Регіональна економіка”, “Економіка регіонів”, “Управління регіональним розвитком” тощо. На протязі достатньо довгого часу курс “Розміщення продуктивних сил” об’єднується з курсом “Регіональна економіка” в єдину комплексну навчальну дисципліну. Але по новим навчальним стандартам при підготовці спеціаліста “Бакалавр” вивчається знову дисципліна “Регіональна економіка”. Це пов’язано з тим, що за останні роки відбулися істотні зміни як в структурі господарства регіонів, та і в динаміці і темпах регіонального розвитку, які підняли великий пласт проблем розвитку і розміщення продуктивних сил регіонів країни. З метою отримання всієї повноти уявлення про стан економіки регіонів і виникла проблема відокремлення дисципліни “Регіональна економіка” від дисципліни “Розміщення продуктивних сил”.

Мета: дисципліни “Регіональна економіка”, формування знань щодо теоретичних і практичних засад розміщення і територіальної організації продуктивних сил України, сучасного стану і основних напрямків регіонального розвитку економіки в умовах ринкових відносин.

Завдання: засвоєння теорії регіональної економіки і регіонального розвитку, наукових основ державної регіональної економічної політики; обґрунтування практичного значення регіонального підходу до управління соціально-економічним розвитком території; оволодіння студентами знаннями про територіальну і галузеву структуру господарського комплексу України та її регіонів; поглиблення знань про об’єктивну необхідність раціонального та ефективного використання природних, науково-виробничих, людських ресурсів регіонів країни.

Предмет: господарський комплекс України та її регіонів.

Обов’язковий об’єм знань студентів з дисципліни “Регіональна економіка” визначається робочою навчальною програмою, яка складена відповідно з нормативними документами Міністерства освіти України.

В курс “Регіональна економіка” входить три змістових модулі:

Ø розміщення продуктивних сил;

Ø регіональна економіка;

Ø екологія.

Перших два модулі викладаються по кафедрі “Інвестиційного менеджменту”; третій – по кафедрі “Фізики і екології”. Тому дана методична розробка охоплює перші два змістових модулі.

Змістовий модуль1. Розміщення продуктивних сил. Господарський комплекс України.

Тема 1.1. Предмет, метод і задачі дисципліни.

В цій темі вивчаються теоретичні застави дисципліни, головні загальноекономічні поняття і визначення.

Регіональна економіка – це новий напрям економічної науки, яка вивчає територіальний аспект розвитку господарства України та її окремих територій (регіонів).

Наукові дослідження регіональної економіки розглядаються як нова галузь економічної науки. Ці дослідження формують теорію і методику системного аналізу суспільного розвитку регіонів і направлені на всебічне визначення найважливіших регіональних економічних і соціальних проблем, вирішення яких необхідне для становлення і розвитку ринкової економіки в територіальному вимірі.

Регіональна економіка як наука є відносно молодою. Перші серйозні дослідження належать до початку ХХ століття. Серед дослідників в її розвиток зробили представники американської школи: Г.Зіпф, У. Ізард, В.Беррі; вчені європейської школи – В.Кристаллер, В.Льош, А.Вебер та ін.

У радянській період дослідження в регіональної економіки припадають на початок 50-х років ХХ століття: Р.Шніпер, А.Аганбегян, Е.Алаєв, Н.Некрасов, В.Кістанов та ін.

Серед українських вчених в напряму наукового дослідження регіональної економіки потрібно віднести Б. Заблоцький, С.Дорогунцов, Ф.Заставний, В.Ковалевський, Я.Коваль, І.Лукінов, Я.Олійник, М.Пістун, В.Поповкін, М.Тимчук, М.Хвесік, М.Чумаченко, О.Шаблій, М. Фащевський та ін.

Предметом науки про регіональну економіку є виявлення законів, закономірностей та визначення принципів і факторів просторового (територіального) розміщення, територіальної організації комплексів продуктивних сил, а також визначення шляхів і засобів організації соціально-економічної діяльності суб’єктів господарювання на території регіону.

Регіональна економіка як галузь знань займається:

· дослідженням закономірностей, принципів і факторів розміщення продуктивних сил і соціальної інфраструктури в територіальному аспекті;

· аналізом, прогнозуванням і обґрунтуванням напрямів розміщення продуктивних сил з урахуванням загальної стратегії соціально-економічного розвитку регіонів і екологічних вимог;

· вивченням економіки регіонів і міжрегіональних економічних зв’язків а також територіальної організації господарства.

Науки поділяються за об’єктами дослідження якими можуть бути:

· певні тіла чи сили природи (земля, води, корисні копалини тощо);

· суспільні відносини (людина, суспільство).

Об’єктом регіональної економіки є територія, регіон як цілісна суспільно-економічна система зі своїм природно-ресурсним, демографічним, економічним потенціалом та власною територіальною організацією господарства.

Регіональна економіка тісно пов’язана з іншими науковими дисциплінами: теорією суспільної географії, з економічною теорією, макроекономічним прогнозуванням, галузевими економіками (економікою промисловості, сільського господарства, транспорту тощо), статистикою, регіональним управлінням, економікою праці, охороною природи та іншими соціально-економічними науками. Вона вивчає не лише економічні проблеми регіонів, а й ширше коло питань – екологію, соціальні проблеми, тобто пов’язана з демографією, етнографією, соціологією, містобудуванням та іншими спорідненими науками.

Головним завданням науки є обґрунтування оптимального розміщення продуктивних сил і їх регіонального розвитку. Поняття «оптимальність» передбачає одержання якомога більшого ефекту від правильного розміщення виробництва і від найкращої територіальної організації виробництва регіону, країни.

Трансформаційний період становлення та розвитку ринкових відносин в економіці України ставить перед регіональною економікою завдання. З урахування цього актуальні проблеми і напрями регіональної економіки як галузі наукових знань на сучасному етапі можуть бути сформульовані як її наступні завдання:

· розширення та поглиблення змісту регіональних досліджень, осмислення і аналіз нових процесів та явищ;

· вдосконалення методології регіональних досліджень на основі врахування сучасних теоретичних напрямів, зокрема, нових парадигм і концепцій функціонування регіону, сталого розвитку, просторової організації економіки, міжрегіональних взаємодій;

· розробка наукових основ оптимальної трансформаційної структури соціально-економічних територіальних систем, їх інфраструктурних складових міждержавного та міжрайонного значення;

· вивчення процесів що впливають на економіку регіонів, зокрема, проблем удосконалення просторової організації соціально-економічних систем, проблем структурної перебудови господарських комплексів регіонів, впливу глобальних чинників та міжнародного поділу праці на розвиток галузей спеціалізації регіонів;

· інтеграція України у світовий економічний простір та розширення всього спектра зовнішньоекономічних зв’язків, розвиток принципово нових форм територіальної організації продуктивних сил в регіонах;

· структурні зміни в господарстві, формування ринкової економіки;

· регіональний аналіз ринкових процесів;

· територіально-екологічні проблеми і завдання;

· вдосконалення фінансово-економічних основ місцевого самоврядування;

· прогнозування розвитку регіональних соціально-економічних систем, розробка й реалізація регіональних програм економічного і соціального розвитку.

Таким чином, у дослідженнях регіональної економіки має статися зміщення центру ваги від загальних територіальних проблем на регіональний рівень до оцінки раціональності розвитку і розміщення продуктивних сил в окремих регіонах.

Продуктивні сили – це система суб’єктивних (людина) і речових (засоби виробництва) елементів, що виражають активне ставлення людей до природи. У процесі праці освоюють природні ресурси, відтворюються умови існування людей, відбувається соціальний розвиток.

Продуктивні сили – це сукупність трудових ресурсів і засобів виробництва. Засоби виробництва поділяються на предмети праці і засоби праці. У свою чергу, предмети праці включають природні ресурси – вугілля, руду і сировинні матеріали (сировину), як-то бавовник, зерно, пластмаси, тобто матеріали, піддані якійсь обробці. До поняття засобів виробництва зараховуються машини і устаткування, будівлі і споруди, засоби транспорту і зв’язку, а також земля. Головною складовою частиною продуктивних сил є праця.

У теорії регіональної економіки склався досить різнорідний понятійний апарат, який відображає незавершеність цієї дисципліни в умовах становлення ринкової економіки.

Термін «регіон» має латинське походження (regio) область, місцевість, країна тобто визначена територія. Територія відіграє важливу роль у розвитку людського суспільства, зокрема його господарської діяльності. Вона виконує такі можливі функції як створення матеріальних умов виробничої діяльності. Забезпечення місця проживання населення, його трудової діяльності, організації побуту та відпочинку, виступає простором, що формує ознаки етнічної спільності людей.

Як господарська система регіон являє собою частину території, на який функціонує і розвивається система зв’язків і залежностей між підприємствами і організаціями, розташованими в його межах. Водночас регіон може розглядатися як підсистема соціально-економічного комплексу країни та як його відносно самостійна частина із закінченим циклом відтворення, що має свою специфіку. Він тісно пов'язаний з іншими регіонами і функціонує в умовах міжрегіональної інтеграції та міжрегіональному досвіді.

В умовах України соціально-економічний регіон можна визначити як частину території держави, виділену за сукупністю різних ознак в адміністративну одиницю, свідомо направлену і координовану для досягнення цілей суспільного розвитку.

Методичною заставою курсу виступає діалектичний матеріалізм і основоположення значення мають соціально-економічні закони в області розміщення продуктивних сил і регіонального розвитку.

Методологія – найбільш важливі елементи теорій, конструктивних розробок для дослідження окремої науки («Регіональної економіки»). Методологія розриває в науці такі елементи, без яких неможливо розвиток самої науки.

Методологія будь якої науки формує сукупність категорій, а також систему певних методів дослідження та алгоритмів розв’язання завдань практичної спрямованості.

Серед багатьох наукових прямувань, що аналізують які головні обставини обумовлюють регіональний розвиток є “географічний детермінізм”. Коріння його сягає ще давніх греків (Гіппократ, Страбону); згодом видатними представниками цього вчення стали Монтерське, Рекло, Гантингтон, Ратцель. Сутність розвитку людства (включно з розміщенням продуктивних сил) оголошується природне середовище й географічне розташування тієї чи іншої країни або регіону. Соціальні процеси, на думку детерміністів, відіграють другорядну роль.

У 19ст. розробляються теорії розміщення виробництва, їхніми засновниками були І.Тюнер, А. Вебер, у 20-го ст. – А.Гетер, А. Льош, В.Кристалер. Ці теорії спирались на визначену роль прибутку за умов ринкового господарства. Так, А.Вебер доводить, що капіталістична промисловість розміщується за принципами найменших витрат. На його думку, розміщення промисловості визначається трьома орієнтаціями – транспортною, робочою й агломераційною. Далі ця теорія була розвинута А.Кльошем, який доводив, що єдиним імпульсом при розміщенні підприємств є максимальний прибуток. Головну увагу він приділяв ринкам збуту продукції, як вирішальному фактору розміщення виробництва.

Досить популярною у 20-30 роках 20-го століття була на Заході “хорологічна” концепція вченого А.Гетера. Він довів, що головне завдання науки про розміщення продуктивних сил полягає у вивченні територіальної диференціації земної поверхні, в описі земних просторів, а не в їх пізнанні. Сьогодні цілком очевидно, що описовість не лише початковий етап дослідження явищ і процесів про розміщення продуктивних сил. Необхідно головну увагу зосередити на непізнанні просторової диференціації у господарстві на основі вивчення причинних взаємозв’язків між об’єктами і явищами, з одного боку, і територією, до якої вони приурочені – з іншого.

Сьогодні, коли інтеграційні процеси в економіці всіх країн світу посилюються, а науково-технічний прогрес докорінно впливає на характер виробництва у планетарному масштабі, вчені приходять до висновку про те, що економічні закони і закономірності набувають всезагального характеру. На розміщення продуктивних сил впливає весь комплекс закономірностей і факторів. Вирішальна роль належить процесу територіального поділу праці, що проявляється на мікро-, мезо- та макрорівнях від низових адміністративних територіальних районів до середніх та великих територіальних цілісностей. Вся реальна різноманітність виробничої і невиробничої діяльності населення окремих місцевостей значною мірою формується як результат процесу територіального поділу праці. Він є незворотним об’єктивним процесом розвитку і розміщення продуктивних сил, при якому відбувається відокремлення різних видів трудової діяльності, спеціалізація окремих регіонів, обмін між ними продуктами своєї діяльності.

Найбільш загальними методами дослідження розміщення продуктивних сил та регіональної економіки: діалектичний, системного аналізу, балансовий, економіко-математичний з використанням ПОМ, картографічний, статистичні методи і ін.

Метод системного аналізу - це метод дослідження складних багатокомпонентних систем, об’єктів, процесів у господарському комплексі як країни в цілому так і окремих її регіонів.

Під системою розуміється сукупність взаємозалежних компонентів або частин, що утворюють єдине ціле, та відносин між ними. Метод системного аналізу використовує комплексний підхід для аналізу взаємозв’язків між елементами територіальної економічної системи і ґрунтується на принципі поетапності. Особливість використання системного аналізу в управлінні та регулюванні розвитком регіонів полягає у формуванні стратегічного і перспективного управління. Це дає змогу комплексно оцінювати ефективність капітальних вкладень, упровадження інноваційних форм розвитку тощо. Структурно-галузева і оптимальна територіальна організація господарського комплексу регіону досліджуються за допомогою методу системного аналізу.

Балансовий метод передбачає складання галузевих і регіональних балансів, що дозволяють вибрати правильні співвідношення між галузями ринкової спеціалізації та галузями, які доповнюють територіальний комплекс, тобто забезпечують як потреби провідних галузей так і потреби населення, і галузі сфери послуг. Баланси необхідні також для вироблення раціональних міжрегіональних і внутрирегіональних зв’язків.

Для складання регіональних балансів попередньо виконуються великі проектно-вишукуванні роботи, споряджаються експедиції, в яких використовуються польові та камеральні методи. Складання галузевих і регіональних балансів дозволяє визначити рівень комплексного розвитку регіону, наявність у його розвитку диспропорцій.

Картографічний метод дає змогу за допомогою побудови карт, картосхем, картограм, картодіаграм, наочно відтворити особливості територіального розміщення виробництва країни і регіонів. Загалом економічне картографування є конкретним інструментом при дослідженні території, аналізі особливостей розміщення і взаємозв’язку предметів та явищ. У цьому методі спостерігається перехід від переважаючих аналітичних карт до створення синтетичних комплексних картографічних моделей, які відображають складні економічні об’єкти, характеризують взаємодію господарства і населення, виробництва і довкілля, територіальну організацію господарства.

Статистичний метод передбачає обробку, аналіз і систематизацію статистичної інформації, дає можливість кількісно охарактеризувати фактори, які впливають на стан об’єктів, порівняти конкретні кількісні та якісні характеристики рівня розвитку соціально-економічних систем регіонів (групування статистичних показників, розрахунки середніх величин, розрахунки динамічних рядів у натуральних числах та в процентах).

Проблеми розміщення продуктивних сил і розвитку господарства регіонів стають із часом складнішими, а галузеві і територіальні зв’язки – все важче керованими в умовах ринку. Тому постає необхідність розробки і застосування економіко-математичних моделей, що охоплюють головні вузлові проблеми. Сутність цього методу полягає у формалізованому описі економічних явищ і процесів у вигляді відповідних моделей – систем математичних рівнянь.

Економіко-математичні методи обробки інформації та моделювання являють собою цілий комплекс, який поєднує:

· методи економічної статистики;

· методи математичної статистики – це кореляційний, регресійний, варіаційний, дискримінантний, факторний, кластерний та ін;

· методи економічного програмування (лінійне, не лінійне, динамічне, стохастичне та ін.);

· методи регіонального економічного аналізу – (моделювання; центрографічний метод та ін.);

· методи прийняття оптимальний рішень (масового обслуговування, розподіл ресурсів, управління запасами та ін.);

· метод економічної кібернетики (методи імітації, розпізнання образів, ділові ігри та ін.).

Для регіональної економіки економіко-математичні методи дають можливість комплексного наукового підходу для моделювання просторових процесів розвитку економіки регіонів, моделювань розвитку соціально-економічних систем регіонів, обґрунтувань оптимізаційних моделей регіонального розвитку для прийняття управлінських рішень.

Метод соціально-економічного прогнозування - це сукупність наукових підходів та інструментів для створення прогнозів розвитку і функціонування регіональних соціально-економічних систем у майбутньому. В ньому поєднуються економіко-математичні методи та моделі, метод експертних оцінок, прогнозні оцінки, метод аналогій тощо.

Метод економічного районування - його розуміють як «таке членування території країни, що виходить з об’єктивних закономірностей територіального поділу праці, формуванні територіально-виробничих комплексів різних масштабів і структури, необхідності збереження екологічної рівноваги та гармонійного розвитку економіки і культури національно-територіальних утворень і є найважливішою передумовою дійового регіонального програмування, проведення ефективної державної політики».

Цільова спрямованість районування передбачає максимальну ефективність територіальних економічних систем і створення таких взаємовідносин між регіонами, які б сприяли формуванню додаткового ефекту в суспільному господарстві. Це має досягатися завдяки господарській спеціалізації регіонів у найбільшій відповідності з їхніми природними та економічними умовами.

Сутність економічного методу районування полягає у визнаній диференціації його цільової функції. При обґрунтуванні схем районування слід ураховувати не лише його умови, а й об’єктивні особливості а також актуальні завдання управління соціально-економічним розвитком регіонів на цьому етапі.

Головним завданням науки є обґрунтування оптимального розміщення продуктивних сил. Поняття “оптимальності” передбачає одержання якомога більшого ефекту від правильного розміщення підприємства, від найкращої територіальної організації регіону, країни.

Головні проблеми, пов’язані з територіальною організацією господарства; з соціально-економічним розвитком усіх регіонів країни:

1. Україна у складі Радянського союзу мала спеціалізацію. Яка була зумовлена проблемами територіального поділу праці в складі СРСР. Тому одні галузі у нас розвинуті надмірно, перевищуючи власні потреби України, а інші – розвинуті слабко, невідповідно до її економічного потенціалу. Тому однією з головних проблем РЕ є трансформація галузевої структури економіки, відновлення її рівноваги.

2. Недостатній розвиток наукомістких галузей, що дисонує з наявністю потужності науково-технічної бази, інтелектуальних можливостей, великого контингенту висококваліфікованих робітників та інженерів.

3. Регіональне розміщення виробництва у нас нераціональне: надмірна концентрація матеріаломістких галузей у Донбасі і Придніпров’ї поєднується з невикористанням ресурсів у Західному регіоні.

4. Екологічні проблеми країни та її регіонів.

5. Проблеми створення сучасних форм територіальної організації продуктивних сил в регіонах країни.

6. Потреба структурної перебудови економіки України пов’язана з проблемою конверсії.

Питання для самоконтролю.

1. Що вивчає наука «Регіональна економіка» і які наукові напрямки розробляються у цій галузі, науці.

2. Які завдання вирішує наука РЕ.

3. У чому полягають методологічні основи науки про розміщення і регіональний розвиток.

Тема 1.2. Закономірності, принципи і фактори розміщення продуктивних сил та формування економіки регіонів.

В темі розглядаються закономірності розміщення виробництва та формування економіки регіонів, їх об’єктивний характер.

Розміщення продуктивних сил – це результат дії об’єктивних законів і закономірностей. Закон – це необхідне, істотне, стійке, повторюване відношення між явищами у природі і суспільстві. Закономірність – це об’єктивно дійсний, повторюваний, істотний зв’язок явищ природи з громадським життям. Між законами і закономірностями існує найтісніший взаємозв’язок. Саме тому зустрічаємо в літературі ототожнення цих двох понять.

Закономірності розміщення продуктивних сил та формування економіки регіонів являються відношеннями між виробничою діяльністю людей і територією, на якій ця діяльність проходить. Пізнання і практичне використання закономірностей дозволяє вибрати найефективніші варіанти розміщення виробництва, цілеспрямовано організувати територію відповідно до вимог регіональної політики.

До найвідоміших закономірностей розміщення продуктивних сил і формування економічних регіонів належать наступні.

Закономірність територіального поділу праці. Територіальний поділ праці є процесом спеціалізації певної території (групи країн, однієї країни чи її регіонів) у виробництві певних видів продукції і послуг на основі розвиненого обміну. В результаті територіального поділу праці (ТПП) в народному господарстві формується така територіально-галузева структура, яка відповідає природним, демографічним, економічним і соціальним умовам регіону і потребам міжрегіонального ринку. Розміщення продуктивних сил з урахуванням територіального поділу праці і спеціалізації регіонів знижує витрати виробництва і веде до підвищення ефективності народного господарства.

Закономірність комплексно-пропорційного розміщення продуктивних сил. Це одна із фундаментальних закономірностей територіальної організації продуктивних сил, формуванню і розвитку регіонів, що відповідає економічному закону комплексного, пропорційного розвитку господарства в цілому.

Комплексне розміщення виробництва – це об’єктивні економічні відносини щодо формування суспільних потреб у територіальному аспекті. Комплексність територіальної організації виробництва можна визначити як усвідомлений, безперервний, узгоджений розподіл на території країни всіх елементів продуктивних сил з метою забезпечення ефективного розвитку виробництва і підвищення добробуту всіх членів суспільства країни і регіонів.

Конкретною, об’єктивною формою комплексності є комплексне розміщення виробництва. В умовах перебудови економіки підхід до комплексності має передбачати таку схему: галузь – матеріальне виробництво – господарський комплекс. Це дає можливість повніше виявити ланки комплексного розвитку, яких не вистачає, і своєчасно доповнити ними господарський комплекс регіону.

Пропорційність розміщення – співрозмірність, певне співвідношення між окремими елементами і сферами суспільного виробництва та існуючими можливостями. Пропорційність має забезпечуватися між усіма елементами суспільного виробництва - соціальними, економічними, природними в будь якому регіоні. Це стосується також пропорцій в середині міста, між містами, між економічними регіонами, в середині них тощо.

Комплексність і пропорційність перебувають в тісній органічній єдності. Однак у сучасних умовах найменш керованими є територіальні пропорції на різних рівнях.

Раціональне, ефективне розміщення продуктивних сил. Це закономірність має забезпечити постійне зростання продуктивності суспільної праці на основі її всебічної інтенсифікації, інноваційних процесів за найменшими сукупними витратами.

Результатом реалізації цієї закономірності є поліпшення соціальних умов життя населення країни і регіонів, забезпечення оптимального природокористування, вирішення національних, політичних, соціальних та інших проблем.

Закономірність територіальної концентрації продуктивних сил. Відображає об’єктивну тенденцію суспільного виробництва до зосередження в обмеженому просторі і проявляється у підвищенні виробничого навантаження на одиницю площі. Дія цієї закономірності географічно проявляється у формуванні територіальних утворень - елементів виробництва, а економічно – у формуванні агломераційного ефекту (взаємне розміщення сумісних об’єктів в одній точці).

Територіальна концентрація дозволяє підвищити коефіцієнт забудови території, створювати міжгалузеві допоміжні виробництва, єдині очисні споруди; формувати цілісну виробничу інфраструктуру і групові форми розселення. Вона сприяє розвитку важливих напрямків науково-технічного прогресу, інноваційному розвитку сучасного виробництва. Концентрація виробництва в межах певної території - це база формування територіально-виробничих комплексів різних форм.

Закономірність зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів. Дія цієї проявляється в процесі територіального поділу праці, територіальної концентрації продуктивних сил та інтеграції виробництва. Оскільки між регіонами країни існують досить значні відмінності у забезпеченні природними ресурсами, матеріально-технічною базою, трудовими ресурсами, економічними і соціальними умовами - рівні їх соціально-економічного розвитку різні. Закономірність полягає в тому, що рівні соціально-економічного розвитку регіонів у процесі посилення взаємозв’язків між ними мають тенденцію до зближення. Основним показником рівня розвитку регіону прийнято вважати величину національного доходу на душу населення.

Закономірність регіональної інтеграції господарства. Передбачає встановлення тісних економічних зв’язків між районами. Вона реалізується шляхом поєднання елементів суспільного господарства – локальних і регіональних форм територіального зосередження людської діяльності в процесі територіальної організації виробництва. Внутрірайонна інтеграція означає поєднання елементів суспільного господарства району в єдину цілісну систему – територіальну систему продуктивних сил. Її результат – формування суспільно-господарського комплексу регіону, що має складну структуру і міцні виробничо-економічні зв’язки.

Закономірність глобалізації і регіоналізації розміщення і розвитку продуктивних сил. Сучасний етап розвитку економіки характеризується наявністю двох протилежних процесів – глобалізації та її регіоналізації. Глобалізація економіки проявляється через світовий ринок, який стирає межі між країнами, а регіоналізація розвивається завдяки децентралізації господарювання як особливого типу територіального управління економічними відносинами. На наднаціональному рівні регіоналізація спрямована як на захист інтересів певного регіону від руйнівної дії глобальних процесів, так і на позитив здійснення глобальних процесів.

Регіоналізація в національних межах виражається у зростанні самоуправління розвитком регіональної економіки, зосередженні владних повноважень і господарської самостійності регіонів.

Закономірність сталого розвитку. Сталий розвиток продуктивних сил і економіки регіонів як одна із закономірностей визначає стратегічний напрямок досягнення збалансованості економічної, соціальної і екологічної складових країни та регіональних господарських систем. Сталий розвиток України можливий лише на основі кардинальної структурної перебудови економіки, інноваційних процесів переозброєння виробництва, інтенсивного розвитку наукомістких галузей, екологізації усіх сфер суспільного життя. Основна ідея сталого розвитку щодо продуктивних сил і регіоналізації полягає: в забезпеченні раціонального природокористування; відтворенні ресурсної бази виробництва; реструктуризації господарського комплексу країни і регіонів у зв’язку з новими інформаційними умовами; ефективному використанні трудового та виробничого потенціалу.

На основі пізнання закономірностей розробляються принципи розміщення продуктивних сил – правила діяльності та управління економікою, економічна політика держави в реалізації законів розміщення. Це означає, що принципами слід керуватися при розміщенні виробництва.

Крім того, принципи розміщення виробництва мають сприяти пропорційному розміщенню продуктивних сил, поглибленню поділу праці між регіонами, їх комплексному розвитку та встановленню раціональних міжрайонних зв’язків. Таким чином, принципи розміщення продуктивних сил – це керівні положення, що відображають об’єктивні потреби й умови соціально-економічного розвитку в територіальному аспекті. Одним із головних принципів в регіональної економіки виділяється принцип раціонального розміщення виробництва, який випливає з закономірності «раціональне, ефективне розміщення продуктивних сил». Зміст його полягає в розташуванні виробництва, яке б забезпечувало високу ефективність розвитку народного господарства регіону. Раціональність означає вибір найкращих варіантів розміщення виробництва. Він реалізується завдяки комплексу певних заходів:

· наближення матеріаломістких, енергомістких, водомістких галузей до джерела палива, енергії і води. При цьому, заощаджуються не лише транспортні витрати, але й створюється можливість комплексно та економно використовувати сировину, палива, енергії і води;

· наближення працемісткого виробництва до районів і центрів зосередження трудових ресурсів за статтю, віком, кваліфікацією – це, перш за все, трудомісткі галузі виробництва;

· наближення масового виробництва малотранспортабельної продукції до місця її споживання (виробництво цільномолочної продукції);

· уникнення зустрічних перевезень однотипної продукції, сировини і палива;

· обмеження надмірної концентрації промисловості у великих містах, переважне розміщення нових об’єктів у середніх і малих містах;

· охорона навколишнього середовища і забезпечення екологічних нормальних умов проживання населення.

Перелічені заходи визначають зміст принципу раціональності у вузькому розумінні. У широкому розумінні поняття «раціональність» обіймає низку і інших принципів, які забезпечують ефективне (комплексне, пропорційне тощо) розміщення народного господарства.

Принцип збалансованості і пропорційності розміщення виробництва. Цей принцип передбачає дотримання збалансованості між виробничими потужностями, обсягом виробництва з одного боку, та наявністю сировинних, енергетичних, земельних, трудових, фінансових ресурсів регіону з іншого. Збалансованість дотримується також між галузями спеціалізації, допоміжними та обслуговуючими, між добувною та обробною галузями виробництва, між виробничою і соціальною сферами.

Принцип комплексного розміщення виробництва спирається на однойменну закономірність. Він реалізується:

· у комплексному використанні природних ресурсів, включно з відходами (на приклад гірництво чи лісопиляння), видобування усіх корисних компонентів;

· у раціональному використанні трудових ресурсів шляхом створення в регіоні такої структури господарства, за якої надається праця усім контингентам робочої сили;

· у налагодженні ефективних виробничих зв’язків між підприємствами регіону;

· у створенні єдиної інфраструктури.

Принцип комплексності полягає у визначенні найвигіднішої спеціалізації регіону з урахуванням територіального поділу праці.

Принцип внутрішньодержавного та міжнародного територіального поділу праці. За цим принципом країна та її регіони повинні розвивати такі галузі й різновиди виробництва, для яких вони мають найкращі умови і продукція яких користується попитом та світовому ринку і є конкурентоздатною. Цей принцип в комплексі вирішує питання збалансованості експорту та імпорту і дозволяє лібералізувати імпорт товарів, які в країні не виробляються, що пов’язано з природними і кліматичними умовами.

Принцип різноманітності форм господарювання. Поряд з державними і кооперативно-колективними формами рівноправного розвитку набувають кооперативна, орендна, акціонерна, приватна (індивідуальна) форми господарювання. Це потребує нового підходу до відомих (традиційних) форм суспільного виробництва – концентрації, спеціалізації, кооперування, комбінування і територіальної організації. На території регіонів набувають нового розвитку діалектично взаємопов’язані процеси територіальної концентрації та деконцентрації, територіальної спеціалізації та кооперування, агломерування та деагломерування тощо.

Принцип сталості територіальних соціально-економічних систем. Цей принцип доцільно використовувати в екстремальних умовах виробництва. Умови життєзабезпечення в цих системах доцільно створювати з урахуванням можливості відносно автономного соціально-економічного розвитку і раціонального функціонування.

Принцип обмеженого централізму передбачає органічне поєднання інтересів країни та її регіонів. При цьому потрібно створити умови для розвитку продуктивних сил у регіоні з метою підвищення рівня його соціально-економічного розвитку. Однак розвиток кожного регіону не повинен суперечити державній регіональній політиці, яка розробляється з урахуванням загальнодержавних інтересів.

Принцип вирівнювання рівнів економічного і соціального розвитку регіонів та областей. Він передбачає зближення територій за інтегральними показниками, що характеризують кінцеву результативність їх господарської діяльності, зокрема виробництво внутрішнього валового продукту на душу населення. Реалізація цього принципу ґрунтується на всебічному розвитку регіональної інтеграції, використанні переваг територіальної концентрації виробництва.

Крім зазначених принципів, у розміщенні виробництва враховуються й інші, зокрема принцип оздоровлення екологічної ситуації, здійснення ефективних заходів з охорони довкілля та раціонального природокористування, принцип регулювання росту великих міст, активізації розвитку малих та середніх міст тощо. Дотримання принципів розміщення продуктивних сил є основою регіональної політики держави. Принципи в різних країнах можуть буди неоднаковими. Важливість кожного з них визначається стратегією і завданнями, що конкретизовані у регіональній політики країни, на приклад, на сучасному етапі розвитку національної економіки в Україні пріоритетними є соціально спрямовані принципи.

Факторами розміщення продуктивних сил називають всю сукупність аргументів (причин), що зумовлюють вибір місця для окремих підприємств, їх груп і галузей. При зміні складу факторів повинні змінитися і місця розміщення об’єктів.

Фактори розміщення можна згрупувати за п’ятьма напрямами (групи): природно-екологічний, демоекономічний, науково-технічний, соціально-економічний та геополітичний.

Природно-екологічний напрям. Цей напрям утворює сукупність умов розміщення продуктивних сил на конкретній території. До групи природно-географічних факторів входять мінерально-сировинні, паливно-енергетичні, водні, лісові, біологічні, земельні, кліматичні та інші ресурси. Ці фактори охоплюють якісну та кількісну характеристику і мають важливий вплив на розміщення галузей видобувної промисловості, гідроенергетики, галузей промисловості, що переробляють сільськогосподарську продукцію. Кількісна та якісна характеристика корисних копалин, їх фізико-технічні властивості, характер залягання визначають розмір підприємств, методи видобутку і рівень техніко-економічних показників (собівартість, продуктивність праці, фондо- і капіталомісткість, рентабельність тощо).

Найбільш важливі фактори з групи природно-географічних факторів це - сировинний фактор, паливно-енергетичний, водний та ін.

Демоекономічний напрям включає чисельність населення, його розміщення, кількісну та якісну оцінку трудових ресурсів регіонів і областей. Демографічні фактори найбільше впливають на розміщення трудо- та наукомістких галузей промисловості (приладобудування, інструментальної, електронної, радіотехнічної, електротехнічної). Розміщення підприємств цих галузей залежить переважно від наявності кваліфікованих кадрів.

Техніко-економічний напрям. Сюди зараховують науково-технічний прогрес (інноваційну складову), транспортні умови, форми суспільної організації виробництва. Головним і вирішальним фактором виступає науково-технічний прогрес. Він впливає на розміщення підприємств і галузей в результаті наукових винаходів та змін в технології промислового і соціально-господарського виробництва, в розвитку соціальної сфери. Його прискорення послаблює вплив природно-географічних і демографічних факторів. Впровадження результатів науково-технічного прогресу і сучасних інновацій, особливо нових передових технологій, сприяє зниженню праце-, матеріало-, фондо- і капіталомісткості, а це, в свою чергу, - створенню відносно однакових умов для прискоренню розвитку виробництва економічних регіонів та рівномірного їх розміщення.

Соціально-економічний напрям. Дана група факторів пов’язана з рівнем розвитку соціальної інфраструктури, галузі якої задовольняють потреби населення в освіті, охороні здоров’я, науці, культурі, сфері послуг та житлово-комунальному обслуговуванні. Ці фактори покликані забезпечити подолання соціально-економічних відмінностей між містом і селом, промисловістю і сільськогосподарським виробництвом, раціональну зайнятість населення тощо. З ростом виробництва роль соціально-економічного фактору постійно підвищується.

До соціально економічних факторів можна зарахувати споживчий фактор. Він при територіальній диференціації природних ресурсів та населення діє в напрямку протилежному сировинному та паливно-енергетичному. До районів і центрів споживання продукції переважно тяжіють ті галузі, які зайняті обслуговуванням населення (виробництво товарів народного споживання та послуг), або, які виробляють малотранспортабельну продукцію.

У сучасних умовах на розвиток і розміщення виробництва великий вплив має геополітичний фактор - географічне положення території, конкурентні переваги вітчизняних товаровиробників у системі світового господарства; інтеграцію в світовий економічний простір. Геополітичні фактори впливають на розвиток інтеграційних економічних зв’язків України з іншими країнами, на посилення її участі у міжнародному поділу праці. Під їх впливом формується модель виробничо-інвестиційних зв’язків, які поряд із зовнішньою торгівлею посилюють співробітництво і, перш за все, у розвитку науково-технічної співпраці.

Питання для самоконтролю.

1. Що розуміють під закономірностями розміщення продуктивних сил і формування економіки регіонів, як вони виявляються.

2. Чому при розміщенні продуктивних сил дотримуються певних принципів, які принципи є найважливішими.

3. Як принципи розміщення продуктивних сил реалізуються на практиці в межах України.

4. Що розуміють під факторами розміщення продуктивних сил, які групи факторів виділяють.

5. Як впливає фактор ринкової кон’юнктури на розміщення виробництва.

6. Які фактори мають особливий вплив на формування економічних регіонів.

Тема 1.3. Економічне районування та територіальна організація господарства.

В цій темі слід розглянути питання економічного районування і територіальної організації господарства.

Економічне районування – це науково обґрунтований поділ країни на економічні райони, що склалися історично або формуються в процесі розвитку продуктивних сил на основі суспільного і територіального поділу праці. Економічне районування спрямовано на поліпшення територіальної організації виробництва та управління господарської діяльності. Воно дає змогу поєднати загальнодержавні та регіональні інтереси у всебічному і комплексному використанні природних та економічних ресурсів території, її комплексному соціально-економічному розвитку, у формуванні раціональної територіально-галузевої структури господарського комплексу країни.

Економічне районування є науковим методом поділу країни на спеціалізовані територіально-господарські частини, що склалися в результаті суспільного і територіального поділу праці за певний історичний період. Економічний район (регіон) виступає однією з форм територіальної організації господарства. При виділенні економічних районів, створюються територіальна структура господарства у вигляді економічних районів (регіонів), яка відображає особливості господарювання в просторі й часі.

Під економічним районом розуміють частину території країни в межах якої на основі певного способу виробництва та територіального поділу праці формується спеціалізоване господарство. Економічний район – це географічно-цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв’язки і нерозривно пов’язана з іншими частина суспільним територіальним поділом праці.

Економічний район має такі ознаки:

· спеціалізація - як основна народногосподарська функція;

· комплексність – як взаємопов’язаність найважливіших складових економічної і територіальної структур району;

· керованість, тобто наявність певних галузей і територіальних структур, які є матеріальною основою взаємопов’язаності складових, що дозволяє трактувати район як цілісну систему та організаційний осередок територіального управління народним господарством.

При виділенні інтегральних економічних районів як найбільших територіальних господарських комплексів країни слід дотримуватись наступних принципів:

· об’єктивна суспільна цілісність території, що ґрунтується на взаємопов’язаності всіх її компонентів;

· ефективна міжнародна спеціалізація, що характеризується вигідними зовнішніми зв’язками;

· комплексно-пропорційний розвиток на основі внутрішніх зв’язків;

· єдність соціально-економічної регіоналізація та адміністративно-територіального устрою;

· соціальна та екологічна ефективність процесу життєдіяльності населення;

· перспективність діяльності людини, що дає можливість пов’язувати інтереси регіону з державними інтересами;

· встановлення центрів районоформування (розселенських, промислових, рекреаційних, транспортних тощо), які є ядрами формування територіальних господарських комплексів;

· відображення у назві районів сутнісних, економічних, соціальних та географічних ознак територій і господарських комплексів.

Фактори, які об’єднані в три основні групи: економічні, природні та історичні. Основними серед них є фактори економічного походження:

· головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці;

· територіальні виробничі комплекси (ТВК) як сукупність однорідних або тісно зв’язаних між собою різних виробництв, розташованих на певній території;

· природні умови і ресурси як основа розвитку спеціалізованого господарства району та існування і розвитку інших компонентів продуктивних сил даної території;

· особливості економіко-географічного положення території району обумовлюють формування спеціалізації його господарства, характер та рівень розвитку економічних зв’язків;

· районоутворюючі центри – великі міста – економічні центри з потужним виробничим та інфраструктурним потенціалом. Зона районоформуючого впливу крупних регіональних центрів охоплює групу адміністративних областей або територіально відокремлений анклав в межах економічного району. На Україні таким центрами є Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів, Вінниця, Сімферополь, Житомир та Чернігів;

· форми територіальної організації виробництва – промислові, інфраструктурні (транспортні, рекреаційні) та агропромислові райони, центри, промислові та транспортні вузли, локальні форми територіальної організації господарства регіону;

· суспільно-політичний устрій (унітарний або федеративний). В Україні суспільно-політичний устрій держави побудовано на засадах унітарності але з певним елементом федерації, зокрема, з існуванням внутрішньої автономії для АР Крим;

· адміністративно-територіальний поділ країни. У межах економічних, адміністративних та правових механізмів територіального управління й регулювання в полі адміністративно-територіального поділу країни функціонують як самостійні суб’єкти господарювання різних форм власності, так і окремі ланки господарських комплексів територій.

Згідно ієрархії інтегрального районування виділяються три рівні економічних районів: крупні (макрорайони), середні (мезорайони), малі (мікрорайони) економічні райони:

· крупні (інтегральні) економічні райони – це найбільші територіальні формування які об’єднують декілька адміністративних областей, або адміністративні області з автономною республікою;

· середні (інтегральні) економічні райони – є підрайонами крупних економічних районів й окреслюються межами адміністративної області або автономної республіки:

· малі економічні райони (мікрорайони) - пов’язані з низовим адміністративно-господарським районуванням. Їх територія відповідає території декількох адміністративних районів, окреслених в межах області. Територія малого району може охоплювати велике місто (наприклад, Київ, Донецьк, Харків, Одеса);

· також виділяються низові адміністративно-господарські райони. Вони охоплюють цілком території адміністративних районів. Місто може розглядатися як низовий адміністративно-господарський район. Певна кількість їх може виділятися в межах великих міст.

Розробки з економічного районування, проведені у 90-і роки з участю провідних вчених Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України, завершилися у 1998 році внесенням Проекту Закону України «Про Концепцію державної регіональної економічної політики» запропонованою в такому складі сіткою економічних районів України.

· Донецький (Донецька і Луганська області);

· Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

· Східний (Харківська, Полтавська, Сумська області);

· Центральний (Київська, Черкаська області і м.Київ);

· Поліський (Рівненська, Волинська, Житомирська і Чернігівська області);

· Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

· Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області і м. Севастополь);

· Карпатський (Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська і Чернівецька області)

Економічне районування дає можливість вирішення і практично втілювати в життя такі проблеми:

· поступове зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів України;

· посилення інтеграційних процесів у розвитку регіонів за рахунок спеціалізації і кооперації виробництва, ефективного використання природно-ресурсного і трудового потенціалу;

· постійне зростання ринку власних товарних ресурсів і зменшення використання іноземних;

· постійне загальне піднесення рівня життя і добробуту населення.

Таким чином, економічне районування є науковим методом територіальної організації господарства і водночас одним із засобів раціонального розміщення виробництва, вдосконалення його спеціалізації та піднесення соціально-економічного розвитку.

Питання для самоконтролю.

1. Сутність економічного району.

2. Основні районоутворюючі фактори.

3. дати характеристику територіальній структурі господарства.

4. Скласти схему територіальної структури України.

5. Що розуміють під комплексно пропорційним розвитком економічних районів?

6. Які перспективи формування технополісів на території України.

Тема 1.4. Регіон в системі поділу праці.

В цій темі розглянуті сучасні особливості поділу праці і формування основних економічних районів країни.

Територіальний поділ праці (ТПП). Категорія «територіальний поділ праці» виступає важливою умовою аналізу різних форм організації продуктивних сил в масштабі регіонів, окремих країн і в об’єднаннях держав світу. Територіальний поділ праці – це об’єктивний процес розвитку продуктивних сил при якому відбувається відокремлення різних видів трудової діяльності, спеціалізація окремих виробничих одиниць, обмін між ними продуктами своєї діяльності.

Територіальна організація виробництва система територіального розміщення і розвитку суспільного виробництва, в основі якої лежить тери­торіальний поділ та інтеграція праці. З об'єктивного боку територіальна організація виробництва — це територіальна структура народного господарства, що склалася; з суб'єктивного — процес її регулювання (управління), який здійснюється ринковим механізмом, або державним регулюванням, або мішаним шляхом (планово-ринкова економіка). Матеріальними елементами територіальної організації виробництва є промислові і сільськогосподарські підприємства, будівельно-монтажні організації, індустріальні центри і райони, сільськогосподарські зони, населенні пункти, транспортна мережа, інженерна інфраструктура, територіально-виробничі комплекси, економічні райони. Її регулюючі (планово-управлінські) форми — керівні і плануючі органи держави, наукові і проектні організації, державні плани і програми, ринковий механізм (ціни, кредити).

Елементами територіальної організації продуктивних сил є окремі форми:

· центр – це точка, зв’язки якої з довколишньою територією функціональні;

· промисловий центр – це група промислових підприємств, взаємопов’язаних спільними допоміжними виробництвами, а в окремих випадках – спільністю технологічного процесу, що мають єдину систему розселення і обслуговуються спільною інфраструктурою;

· вузол – це територіальне сполучення об’єктів, що відіграють певну роль у розвитку даної території;

· промисловий вузол – це локальне виробничо-територіальне сполучення, де підприємство поєднується тісними виробничими і виробничо-технологічними зв’язками, спільністю транспортно-географічного положення, загальними система інфраструктури і поселення для найефективнішого використання природних, матеріальних і трудових ресурсів;

· виробничий комплекс – це поєднання підприємств, об’єднаних виконанням єдиною господарської функції та взаємопов’язаних тісними виробничими стосунками таким чином, що вилучення якихось компонентів знижує ефективність комплексу;

· територіально-виробничий комплекс – це взаємообумовлене поєднання підприємств на певній території, за якого ефект досягається завдані вдалому добору підприємств згідно з природними та економічними умовами;

· район – це територія, що відрізняється від інших територій за сукупністю складових, які характеризуються єдністю, взаємозв’язком та цілісністю, котра є об’єктивною умовою, закономірністю раціонального розвитку даної території;

· регіон – з’явився ще в другій половині 20 століття для позначення країни, області. Сьогодні поняття «Регіон» має дискусійний і спірний характер і залежить від підходу дослідника. В «Географічному енциклопедичному словнику» регіон обожнюється: з поняттям «Район» і друге з територією, (акваторією), не обов'язково існуючу таксономічною одиницею в системі якого-небудь територіального поділу (наприклад, західна Азія, східний район и т.д.); Регіони є продуктом матеріальних сил в історії. Образи регіонів змінюються в результаті як зовнішніх, так і внутрішніх ініціатив. Соціально-економічний (суспільний) регіон можна визначити як частину території держави, виділити за сукупністю різних ознак в адміністративну одиницю. Такі регіони свідомо направлені і координовані для досягнення цілей суспільного розвитку. В умовах країни первинними регіонами є АР Крим та адміністративні області;

· технополіс - одна з форм вільної економічної зони; технополіси створюються для прискорення втілення науково-технічних досягнень та їх ефективного використання; ядро технополіса формує регіональний центр розробки й освоєння виробництва високо-технічної продукції. Технополіси користуються державною підтримкою;

· портово-промисловий комплекс – це об’єднання на одній території морських портів, промислових підприємств, приморських поселень, соціально-виробничої інфраструктури, розміщення яких у прибережній зоні зумовлене експлуатацією природних ресурсів прилеглої території та акваторії, забезпеченням зовнішньоекономічної та інших видів діяльності.

Територіальна організація суспільства — сукупність просторових зв'язків та структур, що визначають вплив природних та соціальних факторів на життєдіяльність суспільства, зокрема на розселення населення, виробництво і природокористування.

Територіальний поділ праці – процес виробничої спеціалізації території, зумовлений посиленням міжрегіональної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією та послугами.

В основі ТПП лежать природні умови й ресурси, різноманітність територій, а також відмінності між народами, що там мешкають, та історично сформованими навичками праці. ТПП як об’єктивний процес має тісні взаємозв’язки двох сторін – спеціалізацію та обмін товарів.

Спеціалізація - найбільш активна сторона цього процесу. Вона проявляється у відокремленні певних видів людської діяльності з метою ефективного її використання.

Задля оцінки ефективності спеціалізації конкретної території розраховують коефіцієнти спеціалізації, локалізації, міжрайонної товарності, душові показники тощо.

Територіальний поділ праці як основа економічного районування має важливе значення в прогнозуванні розвитку господарських комплексів економічних макрорегіонів, проведенні регіональних наукових досліджень перспектив розміщення виробництва та його регіонального розвитку. Найбільш важливими факторами, що впливають на територіальний поділ праці і спеціалізацію економічних районів, є природні і економічні. ТПП в середині країни і між країнами обов’язково передбачає наявність просторових відмінностей у господарстві, розірваність між окремими стадіями виробництва, між виробництвом і споживанням. Враховуючи різноманітність виробничо-територіальних зв’язків, що розвиваються між територіально розділеними підприємствами Ю.Г.Саушкін розрізняв шість видів:

· генеральний (міжнародний) територіальний поділ праці між країнами і великими економічними районами (макрорайонами);

· територіальний поділ праці між окремими центрами (промисловими вузлами, великими містами). Вони виступають опорним каркасом територіальної структури виробництв країни;

· ТПП навколо одного головного економічного центру (міста, великого машинобудівного заводу). При цьому економічний центр виступає своєрідним ядром до якого тяжіють всі суміжні форми зосередження людської діяльності, утворюючи «поле тяжіння»;

· постадійний територіальний поділ праці за якого стадії виробничого процесу територіально роз’єднані і знаходяться в різних пунктах або місцевостях (на приклад заготівля деревини – лісопиляння – деревообробка – виробництво меблів;

· фазовий територіальний поділ праці, який полягає в тому, що одна й таж продукція надходить до центрів протягом року з різних місць за фазовим (сезонним) графіком. Так за фазовим графіком постачаються овочі, фрукти та ін.;

· епізодичний територіальний поділ праці. Коли країни або регіони здійснюють обмін товарами між собою не постійно.

Територіальний поділ праці проявляється в різних масштабах. За масштабами просторового охоплення Ю.Г.Саушкін виділив такі рівні ТПП:

· світовий поділ праці, що охоплює всі держави світу;

· міжнародний поділ праці – в межах певного об’єднання держав;

· міжрайонний внутрідержавний поділ праці – між економічними регіонами будь-якої країни; на основі такого поділу формується спеціалізація господарського комплексу;

· внутрірайонний поділ праці – між спеціалізованими господарськими частинами району (підрайонами);

· внутріобласний поділ праці – між спеціалізованими господарськими частинами адміністративних областей;

· локальний поділ праці – всередині окремих господарських частин області, між містами і приморськими зонами.

Територіальний поділ праці відкриває широкі можливості для виявлення конкретних форм територіального зосередження продуктивних сил і вивчення різних об’єктів – галузей господарства, міжгалузевих комплексів, територіально-виробничих комплексів, регіонів.

Питання для самоконтролю.

1. Сучасна сітка макрорегіонів України.

2. В чому суть територіального поділу праці.

3. Основні види і масштаби територіального поділу праці.

Тема 1.5. Сутність, мета і завдання державної регіональної економічної політики.

В цій темі потрібно розглянути поняття, цілі та завдання державної регіональної економічної політики, а також специфіку проведення регіональної економічної політики в Україні.

Державна регіональна економічна політика це сукупність організаційних правових і економічних заходів, здійснюваних державою у сфері регіонального розвитку відповідно до нинішніх і стратегічних цілей.

Ці заходи спрямовуються на:

· стимулювання ефективного розвитку і розміщення продуктивних сил окремих регіонів;

· раціональне використання природного, виробничого і трудового потенціалу;

· створення нормальних умов для життєдіяльності населення;

· забезпечення екологічної безпеки.

В цілому державна регіональна економічна політика характеризується сукупністю цілей, які стоять перед суспільством і визначають її стратегію й тактику. При визначенні пріоритетних напрямів регіональної економічної політики беруться до уваги демографічні, екологічні, виробничі потреби, вирішення яких сприяє екологічному піднесенню регіонів.