Створення фонду бюджетних трансферів у країнах світу

Країна	Вид транспорту	Джерело трансфреру
Німеччина	Додаткові дотації Допомога на інвестиції Дотації на виконання спільних завдань Структурний фонд	2% від сіми ПДВ залежно від місцевих видатків
Франція	Глобальна дотація на функціонування Дотації на компенсацію податкових пільг   Глобальна дотація для централізації.   Глобальна дотація на устаткування Компенсація ПДВ Спеціальні субвенції	Щорічно індексована частка ПДВ Бюджетні асигнування, частка податку на прибуток Залежно від видатків місцевого бюджету Частка ПДВ Бюджетні асигнування залежно від місцевих видатків
Польща	Загальні субвенції   Цільові дотації	Частка добюджетних видатків держави Бюджетні асигнування
Латвія	Бюджетні субсидії Субсидії з фонду вирівнювання	Бюджетні асигнування Частка прибуткового податку
Литва	Бюджетні дотації Спеціальні субсидії	Бюджетні асигнування
Росія	Бюджетна дотація Бюджетні субвенції Федеральний трансфер	Бюджетні асигнування 15% надходжень до державного бюджету

Розглянемо стратегічні орієнтири у цій сфері, що дасть змогу покращити фінансове забезпечення реалізації регіональних програм:

1) удосконалення нормативно-законодавчої бази для здійснення адміністративно-територіальної реформи;

2) формування спеціальної бюджетної програми щодо розвитку всіх регіонів та включення її до Державного бюджету України;

3) створення ресурсного мінімуму (бази ресурсів) в органах місцевого самоврядування різних ієрархічних рівнів, на основі місцевих податків та зборів за комунальну власність місцевості;

4) визначення диференційованих нормативів відрахувань від загальнодержавних податків до місцевих бюджетів, які б врахо­вували особливості просторово-економічного потенціалу розвитку національної економіки;

5) створення системи критеріїв щодо надання державної під­тримки розвитку населення пунктів та регіонів на основі. конкурсного відбору регіональних програм розвитку;

6) впровадження диференційованих механізмів підтримки місцевого розвитку через систему бюджетних трансферів;

7) визначення пріоритетних напрямів забезпечення економічної безпеки і екологічно збалансованого розвитку регіонів України.

На практиці складання деталізованих програм витрачання державних коштів на регіональний розвиток потребує встановлення повної згоди уряду на завдання і пріоритет регіональної політики. В цьому контексті цікавим є зарубіжний досвід.

Перед тим як запроваджувати всеохоплююче деталізоване програмування державних витрат, ефективнішим способом на першому етапі може стати допов­нення середньострокових фіскальних обмежень (Medium-term fiscal framework (MTFF)) оцінками агрегованих показників витрат у розрізі основних функцій і (або) стратегічних напрямів.

Система середи ьострокових обмежень має ієрархічну структуру і складаєть­ся із середньострокових макроекономічних обмежень (Medium-tern, macro-eco­nomic framework), що містять оцінки макроекономічних показників, показників основних рахунків сектору державного управління, балансу платежів, монетар­них рахунків, а також показників недержавного сектору економіки. До цих мак­роекономічних обмежень (рамок) входять середиьострокові фіскальні обмежен­ня (MTFF), які охоплюють фінансові трансакції усіх державних установ, разом із позабюджетними фондами й місцевими органами влади. Сукупність оцінок аг­регованих показників витрат становить середньострокові витратні обмеження (Medium-term expenditure framework (MTEF)), які, у свою чергу, є складовою час­тиною середньострокових бюджетних обмежень (Medium-term budget framework (MTBF)). До середньострокових бюджетних обмежень входять такі показники:

- прогнозні показники доходів за основними економічними категоріями (тобто основні показники доходів класифікації статистики державних фінансів (GFS 2000));

- оцінки показників витрат, шо принаймні визначають: (1) планові показ­ники витрат у розрізі основних функцій та (або) стратегічних напрямів, із поді­лом на капітальні й поточні; (2) перспективні оцінки витрат найзначущіших со­ціально-економічних програм; (3) оцінки майбутніх витрат масштабних інвестиційних програм (проектів). Ці оцінки витрат мають охопити усі державні видатки. У разі необхідності оцінки показників витрат нижчого пріоритету мо­жуть бути надані в агрегованому виді та прогнозні оцінки кредитування та загального фінансування.

Отже, багаторічні оцінки бюджетних показників дають таку інформа­цію: (т) поточний рівень витрат; (2) додаткові витрати, що потрібні для забезпе­чення збереження поточного рівня і якості послуг у майбутньому (наприклад, рівння співвідношення учень/учитель у навчальних закладах); (3) додаткові витрати; або обсяги заощаджень у разі, якщо рівень або види послуг мають змінитися. Дані (1) і (2) можуть бути описані як чинна політика, а дані (3) — як нова політика або зміни у політиці.

До витрат чинної політики належать: (1) витрати, що забезпечують поточ­ний рівень постачання товарів і послуг, з урахуванням очікуваних змін у кількос­ті користувачів або одержувачів благ; (2) поточні витрати інвестиційних проек­тів, що завершуються у плановому періоді; (3) майбутні витрати інвестиційних програм, що діють і далі; (4) майбутні витрати програм спеціального призначен­ня (наприклад, соціальні програми), розраховані на підставі вже прийнятих рі­шень і впливу екзогенних чинників, як, наприклад, демографічні тренди.

Оцінювання витрат чинної політики на багаторічний період потребує адек­ватної інформації. Наприклад, розрахунок майбутніх витрат на початкову освіту потребує даних про кількість дітей відповідних вікових груп, рівнів їхнього залу­чення до початкової освіти й стандартів надання цих послуг.

Цей процес подібний до підготовки базового бюджету. Проте якщо часова перспектива такого бюджету становить рік, можливості базового бюджету можуть обмежуватися поточним рівнем витрат. Але у показниках витрат, що оцінюють­ся на багаторічний період, треба враховувати додаткові затрати, необхідні для забезпечення підтримки надання такого самого рівня послуг.

Щодо аспектів планування і прогнозування багаторічних оцінок, то тут можна розглянути три різних підходи:

- „технічний” прогноз майбутніх витрат чинних програм (зокрема постій­них витрат інвестиційних проектів);

- метод „жорсткого” планування-програмування, що складається з: (1) виз­начення планових заощаджень у непріоритетних секторах на плановий період із метою визначення обсягів вивільнених ресурсів для пріоритетніших програм, але (2) вносить до плану витрат тільки видатки чинних програм і тих нових програм, що в7;ять до планового річного бюджету або фінансування яких уже погоджене;

- метод „розгорнутого” планування-програмування, який докладно визна­чає політику і програми та їхні витрати на повний період.[5]

Для формування багаторічних програм витрачання коштів уникнення розбіж­ностей при річному розподілі видатків на ці програми є доволі складним завданням. Іноді для того, щоб зняти певні програми або проекти з планового річного бюджету, Міністерство фінансів намагається знаходити компроміс із галузевими міністерствами шляхом перенесення таких проектів на інші роки довгостроково­го періоду багаторічної програми. Однак це призводить до того, що в наступні ро­ки розпорядники бюджетних коштів претендують на право розпоряджатися цими коштами, що робить підготовку річного бюджету дедалі ускладненішою процеду­рою. Справді, іноді розпорядники бюджетних коштів виконують видаткові зо­бов’язання до того, як бюджет буде схвалений парламентом, тобто не зважаючи на той факт, що для здійснення таких видатків законодавчого підґрунтя немає, але із. застереженням, що ці видатки внесені до періодів, для яких визначено багаторіч­ні показники. В інших випадках розпорядники бюджетних коштів домовляються про скорочення видатків у майбутніх роках для того, щоб підтримувати поточний (більший, ніж запланований) рівень обсягу видатків. Такі скорочення майбутніх витрат мають тільки гіпотетичний характер, оскільки пізніше розпорядники бюд­жетних коштів можуть знову, з таким же успіхом, домовитися про це.

Сьогодні, ще не можна констатувати, що багаторічні показники видатків базуються на чинних політичних зобов’язаннях і не дають підстав для підвищення галузевими міністерствами та органами місцевого самоврядування витратних вимог. Це аргумент на користь застосування методу „жорсткого” планування-програмування. Такий підхід доцільно застосувати до окремих регіональних цільових програм,

Таким чином, розвиток перспективного регіонального цільового програмування має бути спрямованим на:

1. Удосконалення методологічної і технічної бази розроблення систематичних прогнозів соціально-економічного розвитку країни. Підвищення надійності й точності оцінок макроекономічних, фіскальних, галузевих та регіональних показників на середньострокову перспективу (3—5 років).

2. Удосконалення розробки середньострокових бюджетних оцінок, куди вхо­дить проектування видатків місцевих бюджетів за основними функціями й основними показниками.

3. Забезпечення узгодженої системи вчасного корегування й оновлення прогнозних та (або) планових показників на всіх рівнях

Технологія складання економічних програм розвитку в НЕ передбачає такі етапи:

1. Аналіз стану розвитку НЕ (регіону, місцевості, локальної території);

2. Виявлення проблем та їх оцінка;

3. Дослідження механізмів регулювання, в тому числі ринкових, та оцінка їх рівня ефективності;

4. Загальна оцінка невирішених проблем та техніко – економічне обґрунтування Програми;

5. Концепція розвитку та побудова логістичної схеми, вирішення цих проблем;

6. Накреслення механізмів (економічних, організаційних тощо) реалізації завдань, що поставлені в концепції;

7. Структуризація програми.

Економічне програмування мусить бути здатним виконувати такі завдання розвитку НЕ:

- ефективно відстоювати національні інтереси держави;

- забезпечувати ефективну реалізацію прийнятої національної стратегії, відповідної зовнішньої і внутрішньої політики;

- забезпечити ефективну трансформацію економічної системи, структурну перебудову економіки і формування соціально-орієнтованих ринкових механізмів.

- формувати внутрішній ринок;

- забезпечити інтеграцію економічного і екологічного напрямів розвитку;

- забезпечити відродження економіки і її послідовний і стабільний розвиток;

- забезпечити збереження і розвиток інтелектуальних ресурсів країни;

- сприяти консолідації суспільства, розвитку соціального партнерства.

В цілому, економічне програмування є інструментом здійснення державної економічної політики в національній економіці.

Економічне програмування розвитку регіонів є елементом регіональної політики держави (РПД). Зараз в системі РПД необхідно вирішити такі проблеми.

1. Держава повинна забезпечити вирівнювання рівнів розвитку регіонів, раціонально регулювати бюджетне навантаження на регіони, стимулювати ефективний розвиток продуктивних сил регіонів, найбільш повне використання їх економічних і природних ресурсів, налагоджувати ефективне співробітництво регіонів, формування внутрірегіональних і міжрегіональних народногосподарських комплексів.

2. Особливо важливе стратегічне значення має децентралізація механізмів розвитку, регіональне самоврядування, формування в регіонах змішаної економіки, пріоритетний розвиток малого підприємництва, створення нових робочих місць, розширення регіональних ринків товарів, праці, капіталів.

3. Місцеве самоврядування повинно стати основою регіональної політики України. Держава повинна передати регіонам ту частину державної власності, яка забезпечує соціально-економічні потреби населення.

Держава зобов’язана гарантувати свою підтримку регіональних цільових програм через систему фінансування та режим економічного сприяння їх реалізації. Водночас іншими джерелами фінансування регіональних цільових програм (РЦП) є:

- місцеві бюджети;

- позабюджетні фонди;

- власні кошти підприємств і організацій регіону;

- зарубіжні інвестиції.

Окрім цього держава може створювати режим економічного сприяння для учасників РЦП - виконавців програмних завдань. Складовими такого режиму є пільгове оподаткування, кредитування, особливі (пільгові) умови здійснення зовнішньоекономічної діяльності.

Регіональні цільові програми мають державний статус, якщо вони спрямовані на вирішення першочергових завдань розвитку національної економіки, мають підтвердження участі держави у їхній реалізації та затвердженні Кабінетом Міністрів України.

Реалізація РЦП передбачає такі компоненти, як адміністративний менеджмент, організаційний менеджмент, маркетинговий менеджмент та економічний режим. У зв’язку з актуалізацією розроблення РЦП в національній економіці України необхідною умовою є удосконалення організаційної структури управління їх реалізацією.

Враховуючи європейський досвід, для покращення управління РЦП необхідно створити відповідний департамент в Міністерстві економіки України. Цей департамент викошує такі функції:

- фінансує реалізацію РЦП;

- погоджує та координує виконання завдань РЦП;

- організовує експертизу РЦП.

В свою чергу розробник РЦП здійснює науково-аналітичний моніторинг реалізації всіх її положень і завдань. В систему цього моніторингу входить: формування аналітичних записок, наукової експертизи інвестиційних проектів, розроблення методик та нормативів, оцінка ефективності реалізації РЦП.