Український національно-визвольний рух

3.1. Зародження визвольного руху (ХІІІ – поч. ХVІІ ст.)

Національно-визвольний рух є невід’ємним компонентом історії людства. Феноменальність його полягає в тому, що в різні історичні періоди існували (і сьогодні існують) етноси, які борються за здобуття незалежності або намагаються її повернути. Тобто прагнуть здобути: політичне, національне, релігійне, соціальне та економічне визволення. Це є водночас основною причиною існування руху і його метою.

Поява українського національно-визвольного руху була спричинена потребою відновити широкомасштабні політичні права, з метою збереження власних державних та етнічних традицій і звичаїв. У свою чергу, всі інші вищенаведені чинники теж впливали на формування і становлення цього руху. У процесі боротьби за реалізацію українцями свого права на самовизначення були періоди тріумфу і трагедії. Тому історія українського національно-визвольного руху включає в себе декілька етапів, під час яких, після чергового консолідування українського визвольного потенціалу, наступав період напруженої боротьби за свободу. Що характерно, незважаючи на поразки, українці вели багатовікову боротьбу за незалежність. Ця боротьба супроводжувалася багатомільйонними жертвами найкращих представників нашого народу, завдяки непохитній вірі в перемогу українцям вдалося наприкінці
ХХ століття відновити суверенітет Української держави.

Нашому народу довелося протягом усієї своєї історії відстоювати законне право на життя як окремої етнічної спільноти. Після розпаду могутньої Київської держави – Руси-України, її спадкоємниця – Галицько-Волинська держава наполегливо здійснювала боротьбу за відновлення власного політичного суверенітету. Грізним її ворогом стала держава монголо-татар – Золота Орда, що утворилася в пониззі Волги. Здійснивши спустошливий напад на територію східноєвропейських держав, у тому числі на територію Галицько-Волинської держави, правителі монголо-татарської орди намагалися обмежити політичні права князівства. Супроти цього князі Галицько-Волинської держави розпочали рішучий опір, визвольну боротьбу.

Галицько-Волинський князь Данило Галицький, на час правління якого припав напад монголо-татар, став організатором боротьби проти Орди. Для цього він шукав союзників у Західній Європі, уклав угоду з Угорщиною, розпочав переговори з папою Інокентієм ІV щодо організації хрестового походу проти монголо-татар. Однак, ця діяльність не принесла реальних результатів і князь Данило зважується на самостійні антиординські дії. Війна тривала з перемінним успіхом, закінчившись згодою Данила визнати васальну залежність від Орди. Невдача у війні з татарами хоч і вплинула на зростання воєнно-політичного потенціалу Галицько-Волинської держави, однак все ж її авторитет серед інших держав залишався значним. Спадкоємці Данила Галицького продовжили здійснювати антиординську визвольну боротьбу і здобули право цілковитого суверенітету власних дій [14, с. 90].

Позбувшись впливу Золотої Орди, Галицько-Волинська держава, внаслідок внутрішнього політичного ослаблення (припинення власної князівської династії), стала об’єктом експансії Польщі, Угорщини та Литви. На території Волині та Правобережній і Лівобережній Україні утвердилося Литовське князівство; Галичина попала під владу Польщі; Угорщина захопила Закарпаття, Буковину – Молдавія. Під час цього процесу, визвольна боротьба розгортається з новою силою, особливо в Галичині, де польський режим, на відміну від литовської влади, почав вносити кардинальні зміни в соціально-економічне життя регіону. Тому одразу після вторгнення поляків в Галичину місцеве населення підняло проти них повстання, на чолі якого став боярин Дмитро Дедько. Повстанці визволили свої землі і польський король Казимир ІІІ відмовився від своїх претензій. Проте, на цьому інтервенція Польщі не припинилася. Після смерті Дмитра Дедька польські війська знову вторгнулися в Галичину і декілька років придушували народні виступи. Отримавши перемогу в цій боротьбі, польська влада розпочала політику асиміляції місцевого українського населення.

З огляду на толерантне ставлення литовської влади до населення Волині, Київщини, Чернігівщини, Переяславщини, Поділля, приєднання цих земель до Литви відбувалося мирним чином, антилитовських виступів не спостерігалося, та вже наприкінці ХІV ст. ситуація змінюється. Після зближення Литви і Польщі, в Литовському князівстві посилився польський вплив, у результаті чого українська і українізована литовська знать почала втрачати свої політичні позиції. Порушуються права православної церкви та ліквідовуються автономні українські князівства.

За таких обставин українська аристократія стала в опозицію до державної влади. Розпочалася боротьба за державну незалежність українських князівств, яка характерно посилилась з 90-х рр. ХІV ст. Більшість українських князів відмовилися визнати Кревську унію (1385), а відтак і владу як польського короля, так і великого князя литовського. Патріотичні сили очолили: київський князь Володимир Ольгердович, новгород-сіверський Дмитро Корибут і подільський Федір Коріатович. Однак, діяли вони розрізнено, неузгоджено і тому визвольний рух зазнав невдачі. Литовський князь Вітовт протягом 1392–1399 рр. відібрав у повсталих князів найбільші удільні князівства і передав їх своїм прибічникам. Удільному устрою України було завдано серйозного удару.

У 1481 р. українські князі, що походили з литовської династії, організували таємну змову з метою вбивства литовського князя Казимира, для припинення політики централізації. У змові взяли участь князі Іван Гольшанський, Федір Більський і Михайло Олелькович. Але конспірацію було розкрито і змова не вдалася. Останньою спробою українських аристократів здобути давні права було повстання, організоване Михайлом Глинським у 1508 р. Повстання охопило Київщину і Полісся, знайшло підтримку серед української знатті і духовенства. Литовська влада вислала проти Михайла Глинського війська і він, не змігши зорганізувати опір, припинив повстання та втік у Московію.

Після цієї невдачі українські аристократи відмовилися від подальших спроб змінити своє становище в державі за допомогою зброї, сподіваючись тільки мирними засобами обороняти свої давні права та надбання [13, с. 127]. Здебільшого місцеві українські феодали дотримувалися угодовської політики і не поспішали захищати інтереси співвітчизників (стримувати утиски і окатоличення). Загалом у середині ХVІ ст. українські князі і верхівка панства втратили роль виразника й провідника політичних прагнень свого народу. Замкнувшись у сфері соціально-економічних інтересів своїх удільних володінь і маєтків, вони остаточно відмовилися від планів розбудови національної держави, зреклися ідеї поновлення власного князівства. Значна частина аристократії асимілювалась, перейняла мову, традиції і віру завойовників.

Зважаючи на це, провідна роль у захисті етнічної самобутності переходить до міщанства. Вони разом з окремими представниками української аристократії проводять боротьбу за збереження української мови, освіти, культури, православної віри. Задля згуртування власних сил постали організовані структури – братства. Оскільки не було створено єдиного координаційного центру братств, то вони контактували між собою індивідуально. Завдячуючи діяльності братств, які постали в багатьох містах України (Львів, Київ, Кременець та ін.), українська спільнота не втратила своїх культурних надбань, навпаки вони примножувалися.

Водночас із боротьбою братств за збереження власної культури відбувався процес формування нової української визвольної сили – козацтва. Безперечно, значний вплив на формування світогляду провідників козацтва здійснила культурна діяльність братств. Досить швидко козацтво перетворилося з соціального явища в соціальний стан, окрему верству, яка генерувала нову українську еліту з розвиненим політичним мисленням. Українське козацтво перебрало на себе функцію виразника й захисника національних, релігійних і культурних інтересів народу. Саме воно взяло на себе історичну місію будівничого національної держави.

Визвольна боротьба козацтва мала єдину стратегічну мету з боротьбою братств, але відрізнялася тим, що козацтво знову стало захищати права української спільноти за допомогою зброї. Сформувавшись й зміцнівши в боротьбі з Османською імперією і Кримським ханством, козацтво наприкінці ХVІ ст. переходить до боротьби проти польської окупаційної влади. Наприкінці XVI – на початку XVII ст. відбувається низка козацьких повстань, що посилили позиції козацтва та заставили польську владу з ним рахуватись. Крім того, зріс міжнародний авторитет козацтва, Запорозька Січ перетворюється в своєрідну окрему козацьку республіку, з якою правителі інших держав вели дипломатичні переговори. Це, звичайно, дратувало Польщу, тому польська влада наполегливо намагалася знищити козацтво, однак, незважаючи на існування сильного військово-адміністративного апарату, їй це так і не вдалося.

Наприкінці ХVІ та на початку XVII ст. у повстаннях проти польської окупації брала участь велика кількість селян та козаків, а тереном їхніх дій була вся територія України від Закарпаття до Слобожанщини. Хоча вони зазнали поразки, проте підготували ґрунт для подальшої боротьби проти соціального та національно-релігійного гніту. Відсіч українського народу шляхетсько-католицькій експансії сприймалася в Європі як одна з ланок зростаючої боротьби проти реакційних сил контрреволюції.

3.2. Національно-визвольна революція в Україні
(середина ХVІІ ст.)

У середині XVII ст. у різних сферах (політичній, національно-релігійній, соціально-економічній, соціально-психологічній) україн-ського суспільства визріло гостре невдоволення існуючим статусом України в складі Речі Посполитої, її політикою в українському питанні, з усталеними в ній суспільно-політичним ладом і системою соціально-економічних відносин. Ліквідація гноблення шляхетської Польщі відповідала інтересам майже всіх класів і станів тогочасного українського суспільства: селянства, міського населення, реєстрового і нереєстрового козацтва, старшини, нижчого православного духовенства і дрібної та навіть крупної шляхти.

Боротьба, що розпочалася в 1648 р., мала національно-визвольний, релігійний та соціальний характер. ЇЇ мета полягала в ліквідації національно-релігійного гноблення з боку Речі Посполитої, розбудови національної вільної держави і її незалежності; знищення панівної системи соціально-економічних відносин.

Народне повстання, яке розпочалося в 1648 р., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у Визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні, глибокі якісні зміни в суспільному розвитку поступово переросла в Національну революцію.

Початок революції складається успішно для українців. Українська повстанська армія протягом 1648 р. у трьох битвах цілковито розгромлює польські війська і звільняє територію України від польської окупаційної влади. Внаслідок цього Річ Посполита опинилася на межі воєнної катастрофи і лише зупинення просування української армії на Варшаву врятувало Польщу від цілковитого розгрому. Одразу на визволеній українській території політична влада переходить до рук козацької старшини; створюється український державний уряд; відбувається заміна старого політико-адміністративного устрою новим, в основу якого покладено полкову військово-адміністративну систему; починають функціонувати центральні та місцеві органи влади; створюється регулярна армія; окреслюються серйозні зміни в соціальній структурі населення. Тобто починає створюватися фундамент незалежної козацької Української держави.

Польські правлячі кола абсолютно не хотіли змиритися з втратою України, тому в подальшому українсько-польська війна продовжувала тривати. У наступні воєнні роки польська армія зазнала чергових широкомасштабних поразок. Однак, через ряд проблем, перш за все тому, що союзники Б. Хмельницького – кримські татари, яким не була вигідною ні сильна Українська, ні Польська держави, постійно зраджували, українська сторона не змогла остаточно розправитися з польським зазіханням. А це призвело до затягування війни і значних втрат українських людських і матеріальних ресурсів.

Тому перед Б. Хмельницьким гостро постала проблема пошуку військово-політичної допомоги ззовні. З огляду на тодішні політичні обставини, гетьман пропонує московському цареві союз. У результаті тривалих переговорів було укладено в 1654 р. Переяславсько-Московську угоду. Цей договір Б. Хмельницький і старшина розуміли насамперед як рівноправний військово-політичний союз, який дасть змогу нарешті закінчити тяжку боротьбу за незалежність від Польщі. Москва ж використовувала кожне необережне слово, кожну нечітку фразу в зверненнях гетьмана до московського уряду, щоб реалізувати якомога ширше свій вплив на українське життя.

У 1655 р. знову відновлюються збройні дії, і, незважаючи на підтримку Кримського ханства, польські війська зазнають ряд поразок. Тоді ж ослаблена війною з Україною Польща зазнає нападу з боку Швеції і терпить чергові поразки. У цій ситуації Москва, без врахування інтересів України, примирюється з Польщею проти свого давнього ворога – Швеції. Віленське московсько-польське перемир’я було сприйняте в гетьманській столиці як зрада з боку царя. Гетьман став шукати нових союзників, однак підкошений невдачами, важко хворий, він помирає 6 серпня 1657 р.

Україна втратила одного з найвидатніших своїх діячів. Своїм винятковим політичним талантом він перетворив „повстання рабів” (так називали українську революцію поляки) на міцну державу
[11; с. 110]. Історики порівнюють його здобутки з досягненнями таких велетів ХVІІ ст., як Олівер Кромвель в Англії та Валенштайн у Богемії. Б. Хмельницький відновив український політичний організм там, де він давно перестав існувати, створив могутнє високоорганізоване військо з юрби некерованого селянства і козаків; у гущі народу, зрадженого старою верхівкою, згуртував нових діяльних ватажків. І, що найголовніше, у суспільстві позбавленому впевненості в собі й виразного відчуття самобутності, він відродив гідність і рішучість боронити свої інтереси.

Після смерті Б. Хмельницького становище України ускладни-лося. Остаточно, не закінчивши війну з Польщею, українська влада попала в конфронтацію та відкритий збройний конфлікт із своїм союзником – Московією. У політичній самосвідомості українських діячів зміцнювалася небезпечна тенденція відмови від реалізації національної державної ідеї й висунення на чільне місце регіональних і навіть індивідуальних політичних інтересів. При розв’язанні внутрішньополітичних проблем вони все більше стали покладатися на уряди іноземних держав (залежно від орієнтації угрупувань). У результаті цього Україна поділяється на два гетьманства – правобережне і лівобережне. Починається період перманентної спустошливої війни – Руїни, в якій українці воюють один проти іншого.

Намагання І. Виговського, Ю. Хмельницького, П. Дорошенка зберегти державу і територіальну єдність закінчується невдачею. Територія України стає ареною збройної боротьби сусідніх держав: Польщі, Московії, Туреччини, Кримського ханства. Зрештою ліквідовуються всі ознаки української державності на Правобережжі у 1676 р., де знову встановлюються окупаційні польські порядки. Ліквідація Правобережного гетьманства, що збіглася з відреченням від влади П. Дорошенка, ознаменувала поразку революції.

Не вдалося ні створити державу в етнічних межах України, ні відстояти незалежність козацької України, хоча за свободу було заплачено неймовірно високу ціну. Людські втрати від воєнних дій, голоду, епідемій, захоплення в ясир, переселень становили до 65-70 % всього населення України [26, с. 329]; зазнали руйнувань майже всі міста та села; великої шкоди було завдано розвитку ремесел, промислів і торгівлі.

Основні причини поразки революції: відсутність досвіду державного будівництва в еліти, котра очолила боротьбу; незавершеність процесу її консолідації навколо національної ідеї; переважання в ментальності значної частини еліти, козацтва та інших верств населення особистих, групових і станових інтересів над національними та державними; не сформованість на початку революції національної державної ідеї, що зумовило політику автономізму її керівництва в 1648 р., призвело до залишення ворогові Західного регіону, а відтак породило проблему соборності Української держави; прорахунки (після смерті Б. Хмельницького) урядів у проведені внутрішньої політики, які загострили соціальну боротьбу і тим самим руйнували підвалини молодої держави; різні зовнішньополітичні орієнтації старшинських угрупувань, зумовлені пошуками виходу зі складного геополітичного становища козацької України; постійна агресія (в різних формах) з боку сусідніх держав, спрямована на ліквідацію самостійної Української держави [26,
с. 338].

Значення революції полягало в тому, що вона привела до тимчасового створення національної держави, частина якої на теренах Лівобережжя на правах автономії проіснувала в складі Російської імперії до початку 80-х років ХVІІІ ст.; сформувала і проголосила національну державну ідею; відіграла значну роль у формуванні нової політичної еліти; стала імпульсом для розвитку національної самосвідомості; зумовила закріплення за витвореною державою назви „Україна” й започаткувала зміну назви „руський народ” на „український народ”; протягом тривалого часу після її завершення козаки, селяни й міщани користувалися соціально-економічними завоюваннями, досягнутими революцією.

У другій половині ХVІІ та в ХVІІІ ст. українська влада намагалася зберегти залишки державності на Лівобережжі у протистоянні з Москвою. Проте це їй не вдавалося, тиск Москви все більше посилювався. Незадоволення московською політикою зросло під час Північної війни Росії із Швецією. Тодішній Український гетьман І. Мазепа вирішив розпочати визвольну боротьбу проти Росії та увійшов в союз із Швецією. Однак, протимосковський виступ закінчився невдачею, через поразку шведсько-українських військ під Полтавою в червні 1709 р.

Після невдалого закінчення повстання І. Мазепа із залишками війська змушений був залишити територію України. Внаслідок цього постали перші українські політичні емігранти. Невдовзі
І. Мазепа помирає, і його наступник П. Орлик продовжує здійсню-вати антимосковську політику. У 1711 р., при підтримці шведського короля Карла ХІІ, спільно з Туреччиною і Кримським ханством він здійснив похід в Україну. Але цей виступ виявився невдалим. Теж не принесли успіху намагання П. Орлика створити широку анти-російську міжнародну коаліцію. Це призвело до припинення активних антимосковських дій українських емігрантів.

У той час на території України московським царем Петром І здійснювалися жорстокі репресії проти повстанців: протягом двох місяців 1708 р. було закатовано більше 23 тис. осіб [15,
с. 221], багато українців було заслано до Сибіру, зруйновано Січ та гетьманську столицю – Батурин (при цьому вирізано все її населення, 15 тис. осіб [6, с. 33]). Крім того, посилився наступ на автономні права Гетьманщини, що наприкінці ХVІІІ ст. призвело до повної її ліквідації.

Національно-визвольна і антифеодальна боротьба продовжувала тривати на Правобережній і Західній Україні наприкінці ХVІІ–ХVІІІ ст. Вектор цієї боротьби був спрямований проти намагань польської влади закріпити контроль над українськими землями. Активізувалася визвольна боротьба на початку ХVІІІ ст., коли протипольске повстання очолив полковник Семен Палій. У другому десятилітті ХVІІІ ст. почалася нова хвиля визвольної боротьби, відома в історії як гайдамацький рух. (Слово „гайда” турецького походження і означає „турбувати”, „гнати”, „переслідувати”). Визвольний рух поширився майже на всі українські землі, підконтрольні польській окупаційній владі. Найбільшим козацько-селянським повстанням того часу стала „Коліївщина”, 1768 р.

Виступи гайдамаків хоч були інтенсивними та позитивно вплинули на подальший розвиток антифеодальної й визвольної боротьби, однак вони зазнали невдачі. Причинами цього була їхня локальність й розрізненість, відсутність чіткого плану і належної організації, а також військова допомога Польщі з боку Росії у придушенні повстань.

Після ліквідації Гетьманщини центром антифеодальної і національно-визвольної боротьби українців продовжувала залишатися Запорізька Січ. Саме січовики були керівниками багатьох повстанських гайдамацьких загонів. З огляду на це, російська влада, після ліквідації загрози з боку кримських татар, за допомогою переважаючої військової сили знищує в 1775 р. Запорізьку Січ. Ця дія російських властей завдала серйозного удару українському збройному визвольному руху на Наддніпрянщині, що призвело до його припинення.

У Галичині, на Закарпатті та Буковині антифеодальний і національно-визвольний рух відбувався у формі опришківства. Опришків підтримувало місцеве населення, їхня партизанська тактика з раптовими ударами давала змогу вести тривалу успішну боротьбу. У ХVІІІ ст. кульмінацією опришківського руху стало повстання, очолюване О.Довбушем (1738–1745 рр.). Поляки навіть після загибелі мужнього ватажка не могли придушити цей рух. Лише після приєднання Галичини до Австрійської імперії рух став поступово згасати.

Таким чином, у результаті Української національної революції було звільнено від іноземних завойовників значну частину українських етнічних земель, на яких була утворена козацька Українська держава. Однак, українському народові, незважаючи на довготривалу і криваву боротьбу, не вдалося утримати своєї незалежності, відбулося руйнування молодої козацької держави, втрата автономії. Наприкінці ХVІІІ ст. більшість українських земель попадають під контроль зміцнілої Російської імперії та Австро-Угорщини.