Етапи розвитку міграцій населення

Етапи розвитку міграцій населення

Період розвитку суспільства	Етап розвитку міграції	Характеристика міграційних рухів
Доіндустріальний (початковий) період	Перший етап	Міграційні рухи обмежені. Незначні переміщення людей на невеликі відстані
Початок "демографічного" вибуху	Другий етап	Міграція із села в місто. Колонізація нових земель. Збільшення переміщень на великі відстані (часто у формі еміграції). Загальне посилення міграції. Розвиток сезонних міграцій.
	Третій етап	Збереження переміщень із села в місто. Прискорюється міграція між містами. Еміграція дещо скорочується. В цілому міграція посилюється, її види взаємодоповнюються.
Високий рівень технологічного розвитку	Четвертий етап	Міграція із села в місто зберігається на незначному рівні. Незворотна міграція висока, особливо у внутрішніх міжміських переселеннях. Починає розвиватися зворотний міграційних рух з міста в село (приміські території). Зберігається імміграція некваліфікованих робітників і висококваліфікованих фахівців, але переважно за рахунок функціонування міжнаціональних корпорацій.
Гіпотетична стадія розвитку майбутнього суспільства	П'ятий етап	Характерна переважно міжміська міграція та переміщення із міста в село. Зберігається міждержавна міграція. Посилення контролю з боку держави.

Тривалий час міграційні потоки, їх динаміка й структура в Україні підтримувалися економічною політикою, зорієнтованою на екстенсивний тип господарювання; відсутністю вільного ринку житла, інституцією прописки, неможливістю виїзду за межі країни. Домінантою міграційних процесів в Україні у цей період був відплив сільських жителів, переважно молоді, у міста республіки та за її межі. Загалом у 1961-1990 роках сільське населення України зменшилося за рахунок міграцій на 6,7 млн. осіб, або в середньому на 225 тис. осіб щороку. Проте у 1986-1990 роки щорічний міграційний відплив сільських жителів почав послідовно зменшувався: в 1989 році він становив 124,0 тис. осіб, в 1990 році - 70,7 тис., в 1991 році - 36,4 тис. осіб. А з 1992 року вперше за повоєнні роки відплив населення із сільської місцевості змінюється на його приплив: позитивне сальдо міграції досягає цього року в українському селі 78,7 тис. осіб, а 1993 року, дещо зменшившись, все-таки зберігає позитивне значення -41,7 тис. осіб. З 1994 року тенденція до зменшення позитивного сальдо міграції в сільській місцевості триває, а його розмір досягає лише 0,5 тис. осіб.
Не такою масовою, однак досить інтенсивною, була еміграція з України громадян німецького походження. За даними перепису населення 1979 р., в Україні проживало 34,1 тис. німців. Впродовж 70-х років ХХ ст. дозвіл на виїзд для постійного проживання за кордоном отримало майже 3 тис. німців. Тобто, емігрував майже кожний десятий представник німецької національної меншини.
Багаторічний відплив сільської молоді в міста України та за її межі визначив деформацію всіх демографічних структур і процесів в сільській місцевості країни. Позаяк село залишали переважно молоді та працездатні люди, цей процес супроводжувався збільшенням частки осіб пенсійного віку, зростанням смертності сільського населення, скороченням його народжуваності, зниженням питомої ваги дітей і підлітків. Нерегульована міграція з села призвела до істотних деформацій не тільки вікової, але й статевої структури сільського населення в Україні. Відбулося поглиблення диспропорцій статей у низці вікових груп, що істотно погіршило ситуацію на сільському шлюбному ринку: у 1989 році у вікових групах від 16 до 40 років на кожні 1000 чоловіків припадало від 833 до 957 жінок відповідних вікових груп.
І якщо у сільській місцевості відзначено недобір жінок, то у місті, яке поглинало майже весь внутрішньореспубліканський приріст, був їх надлишок практично в усіх вікових групах. Диспропорції статей у населенні репродуктивного віку створюють труднощі щодо укладення шлюбів і супроводжуються достатньо високим рівнем позашлюбної народжуваності. Вона збільшилась від 7,9% у 1985 році до 13,1% у 1993 році від загальної кількості тих, хто народився в місті, й відповідно з 9,2% до 12,8% - у сільській місцевості.
Небувалий вихід селянства з українського села, який почався ще у 20-ті роки ХХ ст. й тривав до недавнього часу, визначив деформацію всіх демографічних структур у сільській місцевості України. Зменшилися абсолютні та відносні розміри населення працездатного віку: воно становить сьогодні менше половини серед сільських жителів (48,9%), в його структурі відбулося зрушення на користь старших вікових груп. У сільській місцевості постала регресивна вікова структура населення, яка не забезпечує його розширене відтворення: без припливу ззовні чисельність мешканців села неухильно знижувалася. Демографічна ситуація в сільській місцевості постійно погіршувалась. За 1959-1993 роки частка осіб пенсійного віку в сільській місцевості України збільшилася у 1,9 раза. І якщо на 1000 сільських жителів працездатного віку в 1959 р. припадало 276 пенсіонерів, то у 1993 р. - вже 594. Це співвідношення зросло у 2,2 раза [2, с. 245].
Безпосереднім підсумком перерозподілу жителів із сільської місцевості у міста України є радикальна зміна їх розселення. В Україні сформувалася система регіонів з високою концентрацією міського та сільського населення. Вони приурочені до найскладніших транспортних структур України. Висока концентрація населення в районах індустріального розвитку та зосередження транспортної інфраструктури вкрай небажана з погляду забезпечення ядерної безпеки країни (мається на увазі як загроза ядерної експансії ззовні, так і екологічної катастрофи, подібної до чорнобильської). Формування в межах України обшир-них слабозаселених регіонів, в яких виведені з господарського обігу значні площі земель також не бажане. Безпосередні й побічні втрати врожаю зростають з кожним роком, що за умов економічної кризи неприпустимо.
З початком т.з. перебудови в Україні, як і в інших республіках СРСР, активізувався рух за демократизацію суспільного життя, пожвавилися зв'язки із закордоном. З 1987 р. почала діяти інструкція щодо оформлення виїзних документів, яка значно розширила можливості виїзду людей з причини возз'єднання сімей. Цією інструкцією допускалося видавати дозволи на виїзд за запрошеннями не тільки безпосереднім родичам - батькам, дітям, чоловікам, дружинам, але й братам, сестрам тощо. Закон СРСР «Про в'їзд і виїзд» став початком перегляду політики режиму відносно еміграції. З його прийняттям держава відмовлялася від надання своїм громадянам дозволу на еміграцію, залишаючи за ними право на вибір країни проживання, а також від трактування емігрантів як зрадників батьківщини, що самим фактом еміграції позбавлялися всіх громадянських прав. Новий Закон гарантував емігрантам збереження радянського громадянства, а також житла, майна на території СРСР, крім того, можливість повернення на батьківщину. Новим у Законі було також надання громадянам права на тимчасовий виїзд за кордон у так званих особистих справах, що раніше не дозволялося.
Лібералізація режиму виїзду відбулася одночасно з активними пропагандистськими діями провідних західних держав у напрямку підтримки демократичних перетворень у СРСР, серед них - і здійснення права на вільне пересування.
Після 1987 р. виїзд на постійне місце проживання за кордон став швидко збільшуватись. Якщо у 1987 р. органами МВС СРСР було видано 39,1 тис. дозволів на еміграцію, то у 1990 р. - 452,3 тис. або в 11,5 раза більше. Переважали в основному етнічні причини виїзду. Його більшість становили євреї - 34,5% (в основному з Росії та України), на другому місці - німці - 28,8% (в основному з Росії та Казахстану), третіми серед емігрантів були росіяни - 12,4%. Українці складали лише незначну частку серед виїжджаючих з СРСР - 3,4%.
Проте темпи еміграції з України зростали навіть швидше, ніж загалом з СРСР.
У 1987 р. дозвіл на виїзд на постійне місце проживання за кордон отримало 5,4 тис. громадян України (серед них для виїзду до Ізраїлю - 3 тис.), у 1988 р. - 13 тис. (до Ізраїлю - 10 тис.), у 1989р. - 36,5 тис. (до Ізраїлю - 33,2 тис.).
Найбільша кількість дозволів видана у 1990 р. - 73 тис. (до Ізраїлю 68 тис.) [1, с. 16]. Разом з батьками виїхало понад 22 тис. дітей. Загальна кількість емігрантів перевищила 90 тис. осіб, що майже у 15 разів більше, ніж у 1987 р. Швидке збільшення еміграції з України призвело до зростання питомої ваги українських громадян серед усіх емігрантів з СРСР. Якщо у 1987 р. вона становила 17,0% від усього потоку, то у 1990 р. - 21,1%. За цим показником Україна лише поступалася Росії (22,9%). Якщо ж взяти кількість емігрантів у відношенні до кількості населення, то для України цей показник був набагато більшим. Кожний п'ятий, хто покинув СРСР у 1990 р., виїжджав з України.
Щодо напрямків еміграції, то переважна більшість емігрантів виїжджала до Ізраїлю. Емігрували також і до інших країн, передусім до США, ФРН, Угорщини, Чехословаччини, Польщі, Греції, тобто до країн, що є материнськими для відповідних національних меншин в Україні.
Можна припустити, що до цих країн еміграція мала переважно етнічний характер.
Із поступовим полегшенням процедури оформлення документів, спрощувалась і система обліку емігрантів з боку відповідних органів. Не фіксувалися стать, національність, професійний і освітній рівень емігрантів. Відомості про склад емігрантів, хоча і досить умовні, існували лише до 1990 р. Серед громадян України, що отримали дозвіл на виїзд для постійного проживання за кордоном впродовж 1990 р., службовці становили 40,6%, робітники - 23,0%, колгоспники - тільки 0,1%. [1, с. 17]. Про високий освітній і соціальний статус емігрантів свідчать також дані про країни прийому. Наприклад, серед колишніх радянських громадян, що як біженці прийняті у 80-ті роки ХХ ст. Канадою, 21,4% осіб мали вищу освіту. Вони мали найвищий освітній рівень серед усіх груп іноземців, що в'їхали до Канади за цей період.
Щодо руху самих українців у межах території колишнього Радянського Союзу, то наприкінці 1980-х років розміри прибулих в інші республіки з України зменшуються, зростає потік мігрантів-українців у зворотний бік, а з 1990 року починається зниження абсолютних та відносних розмірів українського населення в усіх республіках, за винятком України, Російської Федерації, Білорусі. Основна маса українців повертається в Україну: їхня частка у міграційному прирості міського населення досягає у 1990 р. 76,9% (або 150,8 тис. осіб). У містах Росії в 1990 р. осіли 26,9 тис. українців, що переселилися сюди з інших республік СРСР. Постійними мешканцями Білорусі стали лише 2,4 тис. українців.
За даними Міністерства статистики України, яке досліджувало наприкінці 1991 р. причини міграції населення в Україні, 70,8% тих, хто переселився у її межі, були вихідці з Росії, 6,4% - з Молдови, 2,2% - з країн Балтії, 3,6% - з Грузії, 3,4% - з Азербайджану, 1,6% - з Вірменії, 3,3% - з Казахстану, 4,0% - з Білорусії, 4,7% - з країн Середньої Азії. Основна частина мігрантів, що переселилися в Україну (49,6%), мотивувала свій переїзд сімейними обставинами, 18,8% - зміною місця роботи, 12,6% - загостренням міжнаціональних відносин, 12,4% - необлаштованістю побуту, 9,1%) - необхідністю зміни клімату в зв'язку зі станом здоров'я [2, с. 24]. Такі параметри характеризують міграційний процес наприкінці 1991 р. На початку літа 1991 р. розпалюється збройний конфлікт у Придністров'ї, в Україні з'являються біженці, у кінці липня їхня кількість становила близько 60 тис. осіб.
У 1989 р. починається повернення в Україну кримських татар із Середньої Азії, куди вони були депортовані у 1944 році. На початок 1995 року до Криму повернулося вже 238 тис. кримських татар і 12 тис. депортованих разом з ними вірмен, греків, болгар, німців. У місцях депортацій, переважно в Узбекистані, чекають на повернення ще 220 тис. кримських татар і близько 100 тис. вірмен, болгар, греків і німців. Водночас розширюється еміграція населення з України, яка має переважно етнічне забарвлення: виїжджають євреї, німці, греки, вірмени. У 1980 році назавжди виїхало з України 6,8 тис. осіб, у 1988 році - 17,7 тис., у 1989 р. - 50,0 тис., а у 1990 р. - вже 95,4 тис. осіб. Але всі ці роки приплив населення в Україну перевищував його відплив [10, с. 245].
У 1991 р. виїзд з України дещо зменшився. Було видано майже 70 тис. (разом з дітьми) дозволів (до Ізраїлю 48,5 тис. або 70%). Водночас істотно збільшився виїзд до США (разом з дітьми - 15,4 тис. осіб), ФРН (2,1 тис. осіб). Разом до обох країн виїхало понад чверті усієї кількості емігрантів.
Частина дозволів, виданих у 1991 р., а також у попередньому році так і не була використана. Еміграцію уповільнила війна у Перській затоці та пов'язане з нею загострення міжнародної ситуації. Крім того, почала даватися взнаки обмеженість бази етнічної еміграції, її ресурси поступово вичерпувалися. Так, за даними перепису населення у 1989р. кількість громадян України єврейської національності, порівняло з результатами перепису 1979р., скоротилася на 23,1%, поляків - на 15,1%, греків на 5,3%, чехів на 1,7%, угорців на 0,8%. Вплинули на інтенсивність еміграції розвал Радянського Союзу і проголошення незалежності України. Надії на покращення життя, владнання питань громадянства та власності дещо пригальмували еміграцію.
У 1992 р. нові тенденції в еміграції стали виразнішими. Було видано 35,2 тис. дозволів на виїзд для постійного проживання за кордоном. Разом з дітьми обсяги еміграції становили 44,4 тис. осіб, з них до Ізраїлю прямувало 13,7 тис. осіб, або одна третина, до США - 20 тис., ФРН - 6,5 тис. осіб. Це свідчить про те, що еміграція з України втратила свій етнічний характер, набувала економічної спрямованості, переважно до розвинених і багатих країн.
Із 1993 р. виїзд з України до інших країн на постійне місце проживання фіксувався окремим рядком державної міграційної статистики. Ці показники стосувалися здійснених виїздів і тим самим відрізнялися від даних ВВІР, які фіксували кількість оформлених для виїзду документів. Державна статистика охоплювала виїзд як громадян, так і не громадян України, отже також не дозволяла точно встановити дійсний обсяг еміграції з України.
За даними Мінстату, у 1993 р. з України до інших країн виїхало і виписалося з місць попереднього проживання 48 тис. осіб. Серед них 33% емігрантів виїхало до США, 29% - до Ізраїлю, 17% - до Німеччини. Якщо порівняти державну міграційну статистику та статистику ВВІР, то виявляється, що до Ізраїлю виїхало менше людей, аніж отримало дозвіл на виїзд. Отже, не всі видані дозволи використовувалися. Водночас використаних дозволів на виїзд до ФРН та США було набагато більше.
Вперше у 1993р. Державна статистика зафіксувала національний склад міжнародних мігрантів. На кожні сто вибулих припадало 46 євреїв, 20 українців, 13 росіян. 9,5 тис. євреїв, або 43%, прямувало до Ізраїлю, 9,2 тис. (42%) - до США, 2,7 тис. (12%) - до Німеччини. Українців найбільше вибуло до США - 4 тис. (43%), Ізраїлю - 2 тис. (21%) та Німеччини - 1,8 тис. (19%) [1, с. 17]. Таким чином, перетворення еміграційного руху з України з етнічного у такий, що зумовлений іншими причинами, передусім соціально-економічними, простежується у двох параметрах. По-перше, кількість євреїв серед емігрантів скорочується і складає менше половини. По-друге, до Ізраїлю виїхало менше половини євреїв-емігрантів, тобто етнічна приналежність не була визначальною для їхнього виїзду.
Становлять інтерес дані про внутрішній розподіл еміграції. Серед осіб, які отримали дозвіл на виїзд за кордон для постійного проживання у 1987-1993 рр., найбільше було мешканців Києва (64,9 тис., або 25% від усіх емігрантів). Чимало виїжджало з Одеської (16,2%), Харківської (7,8%), Дніпропетровської (6,4%) областей. Найменше було емігрантів з Сумської, Тернопільської, Кіровоградської областей (0,2-0,5% з кожної). Впродовж семи років найбільші міста України - Київ, Одеса, Харків - утримували першість серед показників еміграції. Значним також був виїзд з Чернівецької та Житомирської областей, де було досить численне єврейське населення. Найменше емігрантів виїхало із переважно аграрних областей України.
Якщо зіставити кількість емігрантів із чисельністю населення, тобто визначити за нормою еміграції, то тут на першому місці перебуває столиця України, яка внаслідок виїзду людей на постійне проживання за кордон втратила 3,18% населення. Друге місце посідає Одеська область, з якої емігрувало 2,08% населення, далі - Житомирська (1,23%), Чернівецька (1,10%) області.
Норма еміграції приблизно співпадає з часткою єврейського населення у національній структурі регіонів. Так, за переписом 1989 р., у Києві було 3,9%) євреїв, серед жителів Одещини - 2,6%, Житомирщини - 1,4%, Чернівецької області 1,8%. Чимала кількість виїздів із Дніпропетровської і Харківської областей також пов'язана з етнічним складом населення. Євреї, за даними перепису, складали тут відповідно 1,5 і 1,3% мешканців [1, с. 18].
На розподіл еміграції з областей України вплинула чорнобильська катастрофа. Найбільше постраждали від неї Житомирська, Чернігівська, Київська області та м. Київ. Питома вага жителів цього регіону серед усіх емігрантів у 1988 р. складала 34,1%, у 1989 р. - 30,8%, у 1990 р. - 30,3%, у 1991 р. - 45,7% [7, с. 18]. Як зазначалося, через ускладнення міжнародної ситуації та інші причини, у 1991 р. обсяг еміграції з України почав скорочуватися. Але це не стосується «чорнобильської зони». Кількість осіб з Києва та Київської області, що отримали дозвіл на виїзд у 1991р., збільшилася не тільки відносно, але й абсолютно і була вдвічі більшою, ніж у 1990 р. Зростання еміграції з Київської області продовжувалося і пізніше, її мешканцям у 1993р., було оформлено документів на виїзд для постійного проживання за кордон на третину більше, ніж у 1990 р. Досить високий рівень еміграції з Житомирської області. У 1993 р., вона становила 7,6% від обсягу емігрантів з України. За кількістю від'їжджаючих Житомирщина не поступається Дніпропетровській та Харківській областям, людність яких відповідно у 3 і 2 рази більша. За цим показником її випереджають лише Київ та Одеса.
У першому півріччі 1994 р. негативне сальдо міграції в країні становило 69,7 тис. чоловік. Переважна частина мігрантів (68%) виїхала в країни СНД і Балтії, серед них більшість (83,7%, або 139,3 тис. осіб) становили мігранти, котрі виїхали до Росії, їх кількість перевищила у 2,1 рази розміри тих, хто переселився з Росії до України. Частка мігрантів, які переїхали з України в Молдову та Білорусь, незначна, вона становила лише по 3,3% до кожної з цих країн. Потік тих, хто переселився в Україну з країн СНД та Балтії, перевищував розміри міграційного потоку з України. Обсяг чистої міграції становив 16,5 тис. осіб, з них 25% переїхали в Україну з Узбекистану, 17% - з Казахстану, 16% - з Грузії, 14% - з Вірменії [2, с. 246].
Серед емігрантів до країн СНД і Балтії переважали росіяни (76 тис. осіб, або 55%), відтак українці (41 тис., або 29%) і білоруси (3 тис., або 2,2%). Росіяни та українці вирушали переважно до Росії, відповідно 95% і 89%, білоруси - до Білорусії (60%), молдовани - до Молдови (75%). Серед загалу прибулих в Україну переважали українці - 36 тис. осіб (39%), росіян було ненабагато менше - 32 тис. (35%). Кримські татари становили 4 тис. осіб (4,6%), а вірмени - 3 тис. осіб (3,4%). 73% українців переселилися з Росії, 6% - з Казахстану, 5% - з Молдови. Росіяни переїхали переважно з Росії, кримські татари - з Узбекистану, вірмени - з Вірменії. 90% мігрантів, котрі прибули з країн Балтії, становили росіяни та українці [10, с. 246].
Із 4,3 тис. осіб, що вибули до Німеччини 40% становили євреї й тільки 19% - німці. Із 183 мігрантів, вибулих у Польщу, 56% репрезентовані українцями й лише 22% - поляками. Із 124 осіб, які обрали місцем майбутнього помешкання Словаччину, тільки 4,8% були словаками, натомість 79% тих, хто пере силився в цю країну - українці. Із 4,6 тис. прибулих до України більшість (1,7 тис. або 37%) приїхала з Німеччини. Понад половину з них (65%) - українці, що повернулися в складі контингенту військовослужбовців, та члени їхніх сімей. Міграція за межі України тривала весь 1994 рік. За цей час населення країни зменшилося внаслідок від'ємного міграційного балансу на 143,2 тис. осіб, більшість емігрантів прямувала до Російської Федерації. Еміграція в США і Канаду цього року досягла 18,1 тис., в Ізраїль - 21,7 тис., Німеччину - 9,3 тис., Австралію - 0,8 тис. осіб. Серед емігрантів переважали євреї, росіяни, українці, німці. У Російську Федерацію з України в 1994 році виїхало 147,6 тис. росіян і 77,0 тис. українців, до Німеччини вирушило 1,7 тис. німців, шукати щастя у США помандрувало 9,2 тис. євреїв, 4,8 тис. українців та 2,5 тис. росіян.
Тенденція до еміграції з України зберігалася й у першому півріччі 1995 року, впродовж якого чисельність жителів України скоротилася за рахунок еміграції на 40,8 тис. осіб, в тому числі в міських поселеннях - на 29,3 тис., а в сільській місцевості - на 11,5 тис. осіб. Майже 80,0% вибулих за межі України обрали як нове місце проживання країни колишнього СРСР, передусім, Росію. Головна частка вибулих - 68,7% - особи працездатного віку. Серед прибулих переважали іммігранти з ближнього зарубіжжя, їхня частка досягла 96,0%. Головним партнером України з міграційного обміну, як і колись, залишається Росія, яка дала нашій країні у першому півріччі 1995 року 66,0% усієї імміграції з цих країн [2, с. 249].
Значні імміграційні процеси в Україні в останні роки пов'язані з поверненням репресованих народів, а також військовослужбовців, переміщенням біженців із зон збройних конфліктів тощо.
За офіційними даними, нині в Україні еміграція перевищує імміграцію. Разом з тим, постійно зростає чисельність нелегальних іммігрантів з країн, що розвиваються. За офіційною статистикою, в Україні у 1997 році мешкало 350 тис. нелегальних іммігрантів. Вони є однією з причин зростання злочинності, наркоманії, проституції, епідемій. Деякі експерти вважають, що нелегальних іммігрантів в Україні набагато більше, ніж їх реєструє офіційна статистика (до 3,5 млн. осіб) [2].
Дані про еміграцію з України за 1994-1996рр., свідчать про її кількісну стабілізацію, а також зміну залежно від економічної ситуації. Саме з цим можна пов'язати деяке збільшення виїзду в 1994р. - 58,6 тис. осіб, а також його скорочення у 1995 р. - 54,0 тис. осіб. Впродовж 1994-1996рр. до Ізраїлю виїхало 42% тієї кількості осіб, що емігрувала за кордон, до США - 31%, до Німеччини - 20%. Питома вага євреїв серед емігрантів продовжувала скорочуватися (1994 рр. - 46%, 1995 р. - 42%).
Водночас питома вага українців зростала (1994 р. - 20%), 1995 р. - 25%) [1, 18].
Продовжується також перерозподіл емігрантів-євреїв на користь розвинутих західних країн. Так, якщо у 1994р. до Німеччини виїхало 12% з них, то у 1995 р. - 16%.
Економічну природу еміграції з України підтверджують також соціальні дослідження (майже 70%) респондентів різних опитувань вважають, що до еміграції призводять економічні причини. Проблеми етнічного характеру суттєвого значення не мають [3].
Негативним для України є «відплив мозку». З 1992 р. Мінстат України проводить статистичний аналіз міграції за кордон учених. За 1992-1995рр. емігрувало 265 докторів наук. Майже 40% з них були докторами фізико-математичних та медичних наук, понад 20% - технічних наук. За даними Президії Національної академії наук України, впродовж 1995-1996рр. за кордон виїхало близько 2 тис., співробітників академії, які мали докторські або кандидатські вчені ступені. Важливо підкреслити, що на тлі загального зменшення еміграції, виїзд вчених зростає. Дослідження цієї еміграції свідчать, що з підвищенням кваліфікації вчених вона стає інтенсивною, оскільки висококваліфікованим фахівцям легше отримати дозвіл на в'їзд до країн Заходу, де правила прийому іноземців стають дедалі жорсткішими.
Чи збережеться ця тенденція, чи продовжуватиметься відплив населення з України, чи зросте еміграція до країн далекого зарубіжжя, покаже час. Тільки тоді можна буде зробити висновок про характер міграційного тренду. Загалом же дедалі більша еміграція населення з України - тривожний симптом, який відображає не стільки зростання національної самосвідомості емігрантів, скільки погіршення економічної, екологічної і соціально-політичної ситуації в Україні. Ті, хто виїздить з України, як правило, є молодими й добре освіченими людьми, їх від'їзд істотно знижує якість трудового, демографічного та інтелектуального потенціалу держави. Еміграція творчої, наукової, гуманітарної та інженерно-технічної інтелігенції за межі України, досягнувши на певному етапі критичної маси, створює серйозні перешкоди для національного відродження країни. Україна як велика європейська держава потребує зміцнення своєї національної культури. Реальні масштаби і наслідки демографічних і міграційних процесів на сьогодні неможливо оцінити належним чином через відсутність адекватної інформації. Тому 5-14 листопада 2001 року за дорученням Президента України було проведено перший Всеукраїнський перепис населення. Слід зазначити, що перепис населення - єдине джерело унікальних даних про численність населення, його віковий, статевий, національний, мовний, шлюбний склад, розподіл за рівнем освіти, зайнятістю, джерелами засобів існування, міграційною активністю тощо. Тому більшість країн світу визначають перепис населення як захід надзвичайної важливості для оцінки та прогнозування соціально-економічного розвитку держави.
Для поліпшення демографічної ситуації Президент України, Верховна Рада та уряд вживають конкретні заходи - приймають закони, але демографічна політика обмежена фінансовими можливостями і переважно спрямована на розв'язання проблем сім'ї, жінок, дітей і молоді. У практику державного управління необхідно запровадити принципи орієнтації розвитку країни, передусім, на інтереси населення та сім'ї, на забезпечення умов їх всебічного розвитку та самореалізації.
Нині для міграційних потоків населення України на внутрірегіональному та міжрегіональному рівнях характерне деяке зменшення міграційної активності. Так, якщо у 1991 році в межах областей держави змінили місце проживання 594,2 тис. осіб, то в 1998 році чисельність тих, що змінили місце проживання всередині регіонів України, становила 447,3 тис. осіб, що на 146,9 тис. осіб або на 24,7%, менша. Дещо змінилась також інтенсивність обміну населенням між регіонами країни: на постійне проживання до інших регіонів у 1998 році виїхало 305,5 тис. чол. і 279,5 тис. чол., що на 49,3 тис. чол., або 13, 9% менше вибулих і на 106,3 тис. чол., або 27,5% менше прибулих мігрантів [5, с. 38].

Висновки. У роки державної незалежності України характер, склад та спрямованість внутрішніх і зовнішніх міграційних потоків у зв'язку з трансформацією суспільно-економічних відносин, демократизацією суспільного життя, спрощеністю виїзду за кордон та зміни місця проживання, економічною кризою та падінням життєвого рівня населення зазнали суттєвих змін і набули нового значення. Для сучасних міграцій населення України характерною є зміна як спрямованості, так й інтенсивності міграційних потоків.
По-перше, в 2-3 рази зменшилися обсяги щоденних потоків трудової маятникової міграції до великих міст України (Києва, Харкова, Одеси), у міських агломераціях Донбасу і Придніпров'я, а також у західних областях.
По-друге, практично припинився масовий відплив сільських жителів до міст, а натомість існує переорієнтація міграційних потоків населення з міських поселень у сільську місцевість. За 1991-1998 роки завдяки міграційним процесам чисельність сільського населення збільшилась на 174 тис. осіб, з яких 50,3 тис. склали особи, що брали участь у міжрегіональних міграційних потоках „місто-село" [5, с.39].
По-третє, у кілька разів зросли обсяги сезонної трудової міграції та трудових поїздок населення за кордон.
У сучасних умовах криза міграції в Україні знаходить своє відображення у зменшенні інтенсивності як внутрірегіональної, так і міжрегіональної міграції.

Дослідивши трудові міграційні процеси України можна зробити висновки,що вони мають як суттєві “плюси” так і “мінуси”. Вони несуть в собі реальні труднощі та небезпеки, що можуть очікувати за кордоном, в першу чергу жінок, які нерідко стають об'єктом шахрайства, посягань та залучення їх до секс-бізнесу. Трудова міграція породжує чимало проблем. Тому перед державою та органами влади на місцях постає завдання створювати економічні передумови для повернення громадян України, які працюють за межами нашої держави, забезпечувати їх роботою і соціальним захистом вдома. Належить внести зміни до державної міграційної політики та забезпечувати правовий захист українських мігрантів шляхом укладення з відповідними країнами угод з легалізації наших громадян у них на заробітках, приєднання України до багатосторонніх міжнародних угод з цих питань. До речі, в цьому році, за повідомленням посольства Греції в Україні, не планується легалізація громадян України, які перебувають там нелегально. Але на рівні міністерств праці України та Греції розглядається проект міждержавної угоди щодо сезонного працевлаштування українців. Як позитивний приклад взаємовигідного вирішення цієї проблеми можна навести Угоду між Україною і Португалією про тимчасову міграцію громадян України для роботи в Португальській Республіці. Важливо також створити належні умови для легалізації заробітків трудових мігрантів, які повертаються в Україну, забезпечити реальну підтримку їх активних підприємницьких та соціальних дій, сприяти створенню за допомогою наших заробітчан нових приватних виробничих структур, підприємств з переробки сільгосппродукції та закладів побутового обслуговування, найперше на селі. Головне — цілеспрямовано проводити економічні реформи, що сприятимуть поліпшенню життя українців на рідній землі. Безробіття — категорія економічна. І кожен відсоток зростання виробництва — то крок уперед, а кожен відсоток зменшення— здача позицій, збереження бідності та стимулу до трудової міграції. Отже, для подолання чи обмеження трудової міграції необхідно усунути економічні і соціальні причини цього явища. Якщо зарплата наших громадян досягне 200—300 доларів на місяць — вони здебільшого не поїдуть на заробітки в чужі краї. Уряд України, галузеве міністерство, Державний та регіональні центри зайнятості приділяють трудовій міграції все більше уваги. Цій справі сприяє поліпшення стану справ в економіці, поступове вдосконалення нашого законодавства. Серед заходів, що їх вживає Міністерство праці та соціальної політики України — включення до національної стратегії пілотного проекту з профнавчання та розвитку малого підприємництва в Україні, що дозволить забезпечити профпідготовку та допомогти у започаткуванні власної справи певній кількості (80—100) відібраних осіб — фактичним і потенційним жертвам торгівлі жінками; посилення контролю за діяльністю туристичних фірм — одного з основних джерел нелегальної міграції, вдосконалення ліцензування посередницької діяльності з працевлаштування громадян за кордоном. З метою посилення впливу органу ліцензування на врегулювання такої діяльності і підвищення відповідальності ліцензіатів за якість наданих послуг, Мінпраці підготувало проект Закону України «Про особливості ліцензування та проведення посередницької діяльності з працевлаштування за кордоном». Спільними зусиллями долаємо ряд проблем, що їх породжує трудова міграція. Проте жорсткі реалії висувають нові проблеми у сфері зайнятості та міграції. 1 травня 10 країн Східної Європи стали членами Європейського Союзу, що справить негативний вплив на трудову міграцію українців у ці країни. Навіть Чехія, з якою ми успішно співпрацюємо в легальному працевлаштуванні громадян України, оголосила про намір обмежити доступ іноземців до ринку праці та рішення про заборону перебування в країні заробітчан, якщо їх кількість перевищуватиме встановлену норму. Там уже оприлюднено заходи щодо виявлення й обмеження кількості нелегальних трудових мігрантів. Як писала 25 квітня американська газета «Вашингтон Пост», аналізуючи трудову міграцію українців, «Ніхто не впевнений, як все це зміниться в результаті нової «залізної завіси» ЄС. Дехто тривожиться, що це буде означати лише нові страждання і менші можливості. Інші вважають, що українці знайдуть нові шляхи для подолання цієї стіни.» Як наслідок, ми прогнозуємо і різке погіршення умов перебування нелегальних мігрантів за кордоном, і їх видворення додому, а відтак різке зростання кількості безробітних на ринку праці, зокрема, нашого регіону. Отже, невідкладною виступає проблема створення значної кількості нових робочих місць, причому із розміром зарплати — не менше мінімальної в державі та задовільними умовами праці. А це поки-що мало реально.

Література
1. Малиновська О. Україна і світ: Характер і напрямки еміграцій // Відродження. – 1999. - № 3. - C. 13-17.
2. Прибиткова І.М. Основи демографії: Посібник для студ. ВНЗ. – К.: АртЕК, 1997. – C. 231-235.
3. Про іміграцію: Закон України, 7 червня 2001р. // Офіц. вісник України. – 2001. - № 27. – C.1-8.
4. Романюк М. Міграції населення України // Економіка України. – 1999. - № 9. – C. 38-44.
5. Стасюк М., Крюковський. Вплив міграційних процесів на основні демографічні показники в Україні // Україна: аспекти праці. – 2004. - № 5. – C. 40-45.