Міжнародна безпека. Загальна колективна безпека

Право міжнародної безпеки - галузь міжнародного права, прин­ципи і норми якої регулюють взаємодію суб'єктів в цілях забезпечення миру і безпеки.

Безпека кожної держави залежить від безпеки всіх, тому скоро­чення озброєння до рівня, необхідного для самооборони і участі в колективних миротворчих діях, стало вимогою часу.

Сучасна система безпеки охоплює не тільки військові та політичні, але також і інші аспекти - економічні, екологічні, гуманітарні і, зро­зуміло, правові. Особливе значення надається розвитку та вдоскона­ленню демократії в міжнародних відносинах і в державах. На перший план висувається превентивна дипломатія. Попередження конфліктів, усунення загроз миру і безпеці є найефективнішим шляхом до забез­печення миру.

Норми міжнародного права, пов’язані з питаннями міжнародної безпеки, зосереджені у значній кількості міжнародно-правових актів, серед яких можна назвати і Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р., Декларацію про принципи міжнародного права 1970 р., Європейську конвенцію про боротьбу з тероризмом 1977 р., Конвенцію ООН з морського права 1982 р. і т.д. Проте існує низка міжнародно-правових актів, що безпосередньо регламентують відносини, пов’язані з підтриманням міжнародної безпеки і які можна розглядати в якості джерел права міжнародної безпеки. Систему таких джерел складають:

1) Статут ООН.

2) Резолюції Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї ООН, що спрямовуються на конкретизацію положень Статуту ООН і стосуються питань міжнародної безпеки.

3) міжнародні договори, спрямовані на стримування нарощування ядерних озброєнь у просторовому відношенні.

4) міжнародні договори, спрямовані на стримування нарощування озброєнь у кількісному та якісному відношеннях.

5) міжнародні договори, спрямовані за заборону виробництва окремих видів зброї та ліквідацію наявних запасів таких видів зброї.

6) міжнародні договори, спрямовані на попередження випадкового (несанкціонованого) виникнення війни.

7) міжнародно-правові акти, спрямовані на створення регіональних систем безпеки.

Основні цілі та принципи права міжнародної безпеки є одночасно цілями і принципами міжнародного права в цілому, що характеризує місце цієї галузі в системі міжнародного права. Основоположним актом права міжнародної безпеки є Статут ООН. В ньому сформульована го­ловна мета - «підтримувати міжнародний мир і безпеку». Вказані також шляхи її досягнення - «застосовувати ефективні колективні заходи для запобігання і усунення загрози миру і придушення актів агресії або ін­ших порушень миру»; «проводити мирними засобами залагоджування, вирішення міжнародних спорів або ситуацій, які можуть привести до порушення миру». Статут ООН визначив основні принципи права міжнародної безпеки. Перш за все, це принципи мирного вирішення спорів і незастосування сили або загрози силою. Для здійснення цих принципів Статут зобов'язує держави надавати ООН допомогу в її діях і утримуватися від надання допомоги будь-якій державі, стосовно якої ООН спрямовує дії превентивного або примусового характеру.

Більш того, згідно зі Статутом ООН забезпечує, щоб і держави, які не є її членами, діяли відповідно до вказаних принципів, оскільки це може бути необхідним для підтримання міжнародного миру та

безпеки.

Колективна безпека – це система спільних дій держав та (або) міжнародних організацій з метою підтримання міжнародного миру та безпеки, попередження або припинення за допомогою адекватних та легітимних засобів актів агресії.

Залежно від рівня створення систем колективної безпеки розрізняють два їх види – загальну (універсальну) та регіональні системи колективної безпеки.

Основи загальної колективної безпеки заклав Статут ООН. Харак­терною рисою системи безпеки ООН перш за все є попередження загро­зи миру шляхом створення і підтримки усесторонньої системи мирної співпраці. Для цього держави зобов'язані проявляти терпимість; роз­вивати дружні відносини і усесторонню співпрацю; створювати умови, за яких може дотримуватися справедливість і повага до міжнародних зобов'язань; утримуватися від загрози силою або її застосування; ви-ріпіувати спори і ситуації виключно мирними засобами; об'єднувати свої сили для підтримки миру і безпеки.

Лише ООН за рішенням Ради Безпеки має право застосовувати силу або загрозу силою у випадках, передбачених її Статутом. Рада Безпеки визначає наявність загрози миру або порушення миру. Встано­вивши відповідні факти, вона вирішує питання про вживання заходів, передбачених Статутові.

Для забезпечення здійснення своїх рішень Рада Безпеки ще право застосувати невійськові заходи, зажадати від членів ООН повного або часткового припинення економічних відносин, транспортного спо­лучення, роботи ліній зв'язку і, нарешті, дипломатичних відносин з державою-правопорушницею.

Якщо Рада Безпеки визнає, що такого роду заходи виявилися недо­статніми або можуть виявитися недостатніми, вона має право ухвалити рішення про застосування заходів військового характеру. Вони можуть включати демонстрацію збройних сил, блокаду і інші операції збройних сил членів ООН. Останні зобов'язані надати в розпорядження Ради Безпеки відповідні збройні сили і засоби їх обслуговування. Держави-члени ООН повинні утримувати в стані постійної готовності відповідні контингенти збройних сил.

Виключенням із загального принципу незастосування сили є пра­во на самооборону. Статут ООН підтвердив існування «невід'ємного права на шдивідуальну або колективну самооборону,якщо відбудеться збройний напад» (ст. 51). Рада Безпеки повинна бути негайно сповіщена про вжиті заходи. Право на самооборону здійснюється до тих пір, поки Рада Безпеки не вживе заходів, що необхідні для відновлення миру. Заходи самооборони повинні бути адекватними, Це виходити за межі необхідної оборони. Наприклад, у відповідь на локальний прикордон­ний конф/гікт не можна розгортати повномасштабні військові дії. Право на самооборону виникає лише за наявності факту збройного нападу, а, отже, превентивні військові дії є неправомірними. Це положення було підтверджено Міжнародним судом ООН в рішенні у справі «Нікарагуа проти США» (1980 р.). Суд також відзначив, що постачання повстанцям зброї і запасів не може розглядатися як збройний напад.

У Статуті ООН йдеться також про право на колективну само­оборону. Договори про колективну безпеку зазвичай містять по­ложення, згідно з яким напад на одну із сторін розглядатиметься як напад на всіх.

Міжнародний суд в рішенні у справі «Нікарагуа проти США» обумовив застосування права на колективну самооборону наступними вимогами: держава, що зазнала нападу, повинна офіційно заявити, що вона є жертвою збройного нападу; необхідне також ЇЇ звернення до союзних держав про надання допомоги в порядку колективної само­оборони.

Останні роки в практиці держав стало актуальним питання про існування права на гуманітарну інтервенцію - застосовування сили для захисту своїх громадян в іншій державі. Застосування сили у та­кому разі може розглядатися як здійснення права на самооборону, що витікає з розширеного тлумачення ст. 51 Статуту ООН. Застосування сили для порятунку своїх громадян не заборонено міжнародним пра­вом. Воно не може розглядатися як спрямоване проти територіальної недоторканності або політичної незалежності держави. За всіх умов воно повинне використовуватися виключно за цільовим призначенням, тільки в тих випадках, коли у держави немає інших шляхів порятунку життя своїх громадян.