Відродження — важливий етап у культурному розвитку Європи

Рубежем між Середньовіччям і Новим часом у вітчизняній історіографії вважається перша буржуазна революція загальноєвропейського значен­ня — Англійська революція 1640—1660 рр., а також закінчення першої за­гальноєвропейської Тридцятилітньої війни (1618— 1648).

Якщо раннє Середньовіччя історики іноді називають "темними віка­ми", то найбільш характерним явищем культури розвиненого і пізнього Середньовіччя вважають виникнення культури Відродження, що охоплює в Європі період від 40-х років XIV ст. до перших десятиліть XVII ст. Нова культура зародилась в Італії ("мала батьківщина" — Флоренція). Це пояс­нюється деякими особливосгями країни: виникненням і розвитком неза­лежних від феодалів міст-держав, які першими в Європі переходили до ран-ньокапіталістичних форм організації життя, комплексною кризою като­лицької церкви в XIV ст., історичними зв'язками з античною культурою, вигідним географічним положенням тощо.

Розвиток культури в епоху Відродження пройшов ряд етапів. В італій­ському Ренесансі, який має найдовшу історію, крім підготовчої його фази — Проторенесансу, або Передвідродження (кінець XIII — початок XIV ст.), умовно виділяють стадію Раннього (сере­дина XIV— 70-ті роки XV ст.), Високого (кінець XV— початок XVI ст.) і Пізнього Відродження (XVI — поч. —ХVІІст.). В інших європейських країнах, розташованих на північ від Італії (Північне Відродження), як правило, вказують на дві фази розвитку: еволюція рене­сансної культури до Реформації, яка розколола католицьку церкву, і роз­виток культури в умовах гострої міжконфесійної і політичної боротьби з 1530-х років до кінця епохи Відродження, тобто до початку XVII ст.

Відмінною рисою культури Відродження були її значною мірою світський характер, духовне оновлення, звернення до культурної спадщи­ни античності, ніби її "відродження" (звідси і його назва у французькій мові — "Ренесанс")'. Ставлення діячів нової культури до "середньовічного вар­варства" було негативним. За своєю суттю культура Відродження є культу­рою перехідної епохи від феодального ладу до капіталістичного. Творця­ми ренесансної культури були вихідці з найрізноманітніших соціальних верств, а її досягнення в гуманітарних і природничих знаннях, літературі, мистецтві стали здобутками всього суспільства. Ідейною основою культу­ри Відродження був гуманізм (від лат. humanus — людський, людяний).

Філософія Відродження. Виникнення гуманізму як особливого, до­сить складного світогляду було пов'язане з тими економічними, соціаль­ними і політичними перетвореннями, які відбувалися в середньовічному місті, що вирвалося за рамки феодальної традиції. Водночас змінювався світогляд його мешканців — про навколишній світ, час, простір, працю, місце людини у світі; з'явилась нова система цінностей і нові культурні потреби. Змінювалось і саме уявлення про людину — вона тепер не просто

' Термін "Відродження" вперше запроваджено італійським художником та істори­ком мистецтва Джорджо Вазарі (1514— 1574). Попередники і сучасники Вазарі у зміст цього поняття іноді вкладали подвійне значення: по-перше, воно трактувалося як по­вернення до ідеалів і цінностей античності; по-друге, ототожнювалося з Христовим Воскресінням — Пасхою (відродження до нового життя після страждань і смерті). "посудина гріха", як вважалось у Середні віки, а перш за все "вінець творіння" Бога, а отже, володіє красотою і досконалістю, гідною захоплення і любові. Тому на противагу середньовічному теоцентризму гуманістична філософія акцентує свою увагу на людині, її утвердженні в сьогоденні, на свободі й ос­віченості особистості, на активній діяльності в ім'я щастя на Землі.

"Земне царство людини" і образ творця власної долі — завжди були в центрі уваги гуманістів. Спираючись на ідею антропоцентризму, гу­манізм розглядав людину як головний предмет і мету науки. В ньому орга­нічно переплітались основи християнського віровчення, антична мудрість і світські підходи в різних галузях знань. Як визначають сучасні філософи, у широкому тлумаченні — гуманізм — прогресивний напрямок у суспільній думці, ознакою якого є захист гідності людини, її свободи і права на все­бічний, гармонійний розвиток.

Окремі елементи гуманістичної думки були вже у творчості італій­ського поета і мислителя флорентійця Данте Аліг 'єрі (1265—1321). Його поетико-світоглядний синтез — "Божественна комедія" — несе в собі про­зріння наступної культурно-історичної епохи. Проте справжнім заснов­ником гуманізму і ренесансної літератури став поет Франческо Петрар-ка (1 304—1374). Він розвивав гуманістичні ідеї в ліричних віршах (1341 р. увінчаний у Римі лавровим вінком як найвидатніший поет Італії"), у латин­ських прозаїчних творах, трактатах, численних листах. Одним із централь­них в етиці Петрарки було поняття "гуманітас" (від лат. humanitas — люд­ська природа, духовна культура). Воно стало основою побудови нової культу­ри, що дала сильний поштовх розвитку гуманітарних знань (особливо ети­ки), звідси і термін "гуманізм" (з ХIХ ст.). Петрарка кинув виклик схоластиці, він критикував її структуру, недостатню увагу до проблем людини, підпоряд­кованість теології. Отже, програма становлення нової культури в головних рисах була накреслена Петраркою. її розробку завершили його друзі та по­слідовники —Джованні Боккаччо (1313— 1375) і Колюччо Салютаті (1331 —1406), творчістю якого закінчується етап раннього гуманізму в Італії.

Ідеї Петрарки та його послідовників розвивали наступні покоління гу­маністів. Вони надавали етичній проблематиці настільки важливу роль у формуванні нового світогляду й ідеалу досконалої людини, що жоден із них не залишив без уваги у своїй творчості питання моральної філософії (філософське осмислення центральних етичних категорій). Це особливо яскраво виявилось у творчості одного з найвидатніших представників іта­лійського гуманізму XV ст. — Лоренцо Валли (1407—1457). Поклавши в основу етичної концепції ідеї Епікура, зокрема його теорію насолоди, Вал-ла вважав, що всі матеріальні й духовні блага мають слугувати людині, її щастю в земному житті, тобто його погляди мали різку антиаскетичну спрямованість. Гуманіст мав чимало ворогів, але й багато послідовників як в Італії, так і в інших країнах, особливо в Німеччині, де уже в перші роки Реформації були опубліковані його антицерковні твори, що викликали великий суспільний резонанс.

У другій половині XV ст. італійський гуманізм набув більш зрілих форм. Формуються відомі центри гуманістичної думки — Платонівська академія у Флоренції, академії в Римі та Неаполі. Ускладнюється ідейна картина гу­маністичного руху в цілому, утверджується культ розуму і знання, робить­ся акцент на безмежних творчих можливостях людини. Справжнім мані­фестом гуманізму можна вважати трактат молодого талановитого й оригі­нального філософа графа Джованні Піко делла Мірандоли (1463— 1494) "Промова про гідність людини".

Наприкінці XV — у першій третині XVI ст. гуманізм набув характеру широкого суспільного руху, що охопив більшу частину Західної і Цен­тральної Європи. Слідом за Італією його успіхи чітко виявились у Нідер­ландах, Німеччині, Угорщині, Франції, його ідеї проникли в середовище вчених Англії, Іспанії і Португалії, поступово утверджувались у Польщі та інших слов'янських країнах, частково зачепили країни Скандинавії. Гума­ністи Північного Відродження виявляли значний інтерес не тільки до ан­тичної спадщини і нової системи освіченості, а й до релігійно-етичної і церковно-політичної проблематики, велику увагу приділяли розвитку на­ціональних культур і мов. Критикуючи установи католицької церкви і всі ступені її ієрархії, виявляючи живий інтерес до раннього християнства, глибоко осмислюючи патристику, вони по суті ідейно підготували ґрунт для Реформації.

Зміцнювалось міжнародне співробітництво гуманістів, що сприяло утворенню "республіки вчених", главою якої був Еразм Роттердам-ський (1469—1536). Він жив і працював у Нідерландах, Франції, Англії, Італії, Німеччині. В його творчості знайшли відображення характерні особ­ливості німецького гуманізму, що був ідеологією прогресивних прошарків німецьких міст. Еразм вважав, зокрема, що найкращі інтелектуальні, мо­ральні та вольові якості людини є проявом божественного духу ("філосо­фія Христа"). Водночас він надавав великого значення освіті та вихован­ню в їх єдності — вони заповнюють "прогалини, залишені природою", да­ють можливість людині "розсунути межі своєї долі". Багатогранна творчість гуманіста мала значний вплив на всю європейську культуру XVI і навіть XVII ст. Його твори вважалися зразками красномовства й елегант­ної латини. Особливо популярним став шедевр соціальної і моральної критики "Похвала Глупоті", в якому поєднується сила сатири, іронії, ви­тонченість стилю, а також своєрідна енциклопедія педагогічних і етич­них ідей — цикл діалогів "Домашні бесіди".

Європейському гуманізму були притаманні численні напрями. Його ідеологія мала широку соціальну платформу, але її основою були прин­ципи, які визнавала більшість гуманістів. Отже, утвердившись як цілісний світогляд, гуманізм став важливим чинником розвитку всієї ренесансної

культури. Окремо слід зазначити, що гуманізм завжди мав натурфіло­софські тенденції.

Людина і природа, співвідношення природи і Бога — предмети по­стійного осмислення в епоху Відродження. У розвитку ренесансного світогляду провідну роль відігравав флорентійський неоплатонізм (осно­воположник — видатний гуманіст-філософ із Флоренції Марсіліо Фічіно (1433—1499). Ідеалістична філософія Платона, зокрема його вчення про всесущність Бога, про "світову душу", розчленовану в природі, була взята на озброєння гуманістами. В їх інтерпретації вона сприяла розвитку пан­теїстичних уявлень (ототожнення Бога, природи і всесвіту), за своєю сут­тю антицерковних і антисхоластичних. Зокрема, характерними для філо­софії епохи Відродження були погляди Джордано Бруно (1548—1600), який створив одну з найрадикальніших і найпослідовніших пантеїстич­них систем.

Неоплатоністи, безперечно, зробили значний внесок в утвердження філософського вільнодумства. Проте ключ до пізнання істини вони шука­ли в піфагорійській теорії чисел, кабалістиці (віра в те, що з допомогою спеціальних ритуалів і молитов людина може активно втручатись у божест­венно-космічний процес), а не в досліді.

Наука епохи Відродження. Новий метод науки на рубежі XV—XVI ст. запропонував Леонардо да Вінчі (1452— 1519). Різнобічний геній — блискучий художник, видатний інженер, що випередив свій час, конструк­тор всіляких машин і знавець анатомії, фізики, механіки, скульптор і архі­тектор, глибокий мислитель і літератор — Леонардо став втіленням гума­ністичного ідеалу всебічно розвиненої особистості, справжнім Ното universale. Особливу увагу він приділяв проблемам пізнання, широко ви­користовував метод наукового досліду, розуміючи його і як спостережен­ня за явищами природи, і як фізичний експеримент, і як малюнок чи інже­нерну конструкцію. Єдність теорії і практики — головна теза його нової концепції. Леонардо належить і відомий афоризм: "Наука — полководець, практика — солдати". Щоправда, М. Бердяєв саме його вважає відповідаль­ним за прийдешній процес машинізації і механізації людськогожиття, який відірвав людину від природи.

Ідеї Леонардо да Вінчі щодо пізнання світу набули подальшого розвит­ку в працях інших учених, зокрема у творі англійського гуманіста Френ-сіса Бекона (1 561 —1626) "Новий органон". Бекон стверджував, що відчут­тя людини є головним джерелом його знань, а наука має бути дослідною. Він обгрунтував індуктивний метод раціонального пізнання, основними компонентами якого були індукція, аналіз, порівняння, спостереження, експеримент. Ф. Бекона називають засновником матеріалізму Нового часу, а Регель не випадково вважав англійського мислителя "вождем дослідної

філософії".

Внаслідок цих та інших пошуків нових методів пізнання в епоху Від­родження значних успіхів досягло природознавство. Зокрема, зроблено видатні наукові відкриття в галузі географії (Великі географічні відкриття), у галузі так званої нової астрономії (розробка Коперником вчення про геліоцентричну систему світу і його підтвердження в працях датського астронома Браге, німецького вченого Кеплера, італійця Галілео Галі- лея). Великий крок уперед зробили фізика, математика, накопичувались нові знання в хімії, біології, геології, медицині, механіці тощо. Слід зазна­чити, що наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. було винайдено те­лескоп, мікроскоп, гідрометр, ртутні барометр і термометр, вдосконале­но компас і годинник. Безперечні досягнення анатомії людини. Чудові анатомічні етюди залишив потомкам Леонардо да Вінчі. Везалій виклав результати своїх анатомічних дослідів у книзі "Про будову людського тіла". Теорію кровообігу створювали іспанський лікар Мігель Сервет і анг­лійський дослідник Уільям Гарвей.

Серед гуманітарних наук (studia humanatatis) провідне місце, як уже заз­началося, належало етиці, в якій склалась цілісна гуманістична концепція людини, вільного творця власної долі. В органічній єдності з етикою фор­мувалися соціально-політичні концепції гуманізму, які об'єднував основ­ний принцип: вдосконалення людини і суспільства взаємообумовлені. Критичне ставлення до феодальних, а потім і ранньокапіталістичних по­рядків сприяло виникненню багатьох соціально-утопічних учень. Нові уявлення про соціальну справедливість, наприклад, яскраво відображені в "Утопії" Томаса Мора і "Місті Сонця" Томмазо Кампанелли. Ці твори мали великий вплив на подальший розвиток суспільної думки.

У поширенні природничих і гуманітарних знань, розвитку освіти вза­галі значну роль відігравали університети, що виникли в Європі ще в XIII ст. Гуманістичний рух кінця XV — початку XVI ст. частково проник до університетів і зробив їх на деякий час центрами передових ідей. Іноді гу­маністи засновували свої навчальні заклади. Так, у 1530 р. у Парижі було засновано гуманістичну школу — Колеж де Франс на противагу Сорбонні, де великий вплив мали теологи богословського факультету. Характерним для пізнього Середньовіччя є виникнення добровільних товариств-ака-демій, які згодом перетворились у справжні наукові центри.

Мистецтво та література Ренесансу. Гуманістичний ідеал людини знайшов яскраве втілення в ренесансному мистецтві, яке, у свою чергу, збагатило цей ідеал художніми засобами. Цей період характеризується появою стилю епохи — ренесансного реалізму, в рамках якого виникло чимало індивідуальних манер і художніх шкіл, зародилися реалістичні тен­денції в мистецтві.

Очевидно, не випадково існує теорія, що Відродження розпочалося з відмови художників від "візантійського стилю" (умовні символи, ста­тичність, відсутність об'ємності, деформація фігур і предметів, надмірна канонічність тощо). У пошуках зразків для своєї творчості вони першими звернулися до мистецтва античності й відродили його принцип життєпо-дібності, а разом з ним й ідеал прекрасної, гармонійної людини. Дослідники вважають, що одним із перших, хто відмовився від візантійських ка­нонів і став використовувати у фресках світлотіньове ліплення фігур, об'єм­ну пластику, був італієць П'єтро Кавалліні (між 1 240 і 1250 — бл. 1330). Інший найвидатніший представник Проторенесансу —Джотто ді Бон-доне (1266 або 1267—1337) першим став писати картини, відмовившись від стилю іконописних зображень. Він намагався християнські етичні ідеї передавати через людські почуття і переживання, замінив символіку зоб­раженням реального простору і конкретних предметів. На знаменитих фресках Джотто в капелі дель Арена в Падуї можна бачити крім святих і зовсім незвичні тоді зображення простих земних людей.

У вивченні лінійної та повітряної перспективи, пропорції, анатомії мистецтво Відродження часто йшло пліч-о-пліч з науковими пошука­ми. В ньому народжується станкова картина, нові види архітектурних споруд — палац, вілла, з'являється живописний портрет, що утверджує значення індивіда, розширюється зображення побутових сцен і пейза­жу як нового ставлення до навколишнього світу, до реалій буття. Вод­ночас розквітають монументальні форми архітектури, скульптури і живопису, відроджується значення античної ордерної системи, особ­ливо в конструкції будівель, а не лише в їх прикрасах. Така тісна взаємо­дія різних сфер художньої та інтелектуальної творчості висунула чима­ло яскравих талантів у різних галузях мистецтва епохи Відродження.

Видатні флорентійці — Брунеллескі (архітектура), Донателло (скульптура), Мазаччо (живопис) — відкрили нову епоху у власне рене­сансному мистецтві.

В архітектурі, зокрема, творче використання форм і методів античної ордерної системи, досконалість пропорцій, простота фасадів, просторі інтер'єри стали характерними рисами нового стилю. Архітектура Відро­дження справляє враження рівноваги, гармонії і спокою. Вона не пригнічує людину, а, навпаки, звеличує її. Так, створивши оригінальну конструкцію купола діаметром у 42 м, що піднісся над готичним собором Санта Марія дель Фьоре (Флоренція), Брунеллескі (1377—1446) підкреслив велич міста і силу людського розуму. Світські будівлі зодчого з характерними для них широкими фасадами, портиками, арками позначаються сумірністю архітектури з людиною замість спрямування вгору, властивого готиці.

В архітектурі сформувалося чимало шкіл, в яких нові віяння поєдну­валися з місцевими готичними та іншими традиціями. Але в період Висо­кого Відродження головним центром розвитку ренесансної архітектури стає Рим. Саме тут склалися класичні риси стилю, характерні для всієї Італії. Його пов'язує з античною архітектурою велична монументальність, гар­монійність архітектурних образів, синтез пластичних мистецтв. Видатний зодчий Браманте (1444—1514) створив ряд споруд, які належать до вер­шин ренесансної архітектури. Він перебудував Ватикан і зробив проект грандіозного собору св. Петра — найбільшого католицького храму у світі. При Браманте його будівництво тільки розпочалось продовжували його Рафаель, Перуцці, Антоніо да Сангалло Молодший, а закінчив Мікелан-джело, і кожний з них вніс щось своє в архітектурний вигляд собору. Міке-ланджело спланував також всю архітектуру та виконав скульптурне оформ­лення Капітолійського пагорба, який став першим одночасно збудованим ансамблем Ренесансу.

Серед видатних зодчих, котрі розвивали традиції ренесансної архітек­тури, можна назвати Альберті, Палладіо (Італія), Леско, Делорма (Франція) та багато інших. Вони справили значний вплив на формування майбутньої європейської архітектури.

Крім архітектури, у художній культурі епохи Відродження особливе місце посідає образотворче мистецтво. Його основоположниками, як зга­дувалось вище, були флорентійці Донателло (близько 1386—1466) і Мазаччо (1401 — 1428). Донателло, осмислюючи досвід античного мис­тецтва, започаткував класичні форми і види ренесансної скульптури. Саме він вперше створив вид круглої статуї, що стоїть окремо і не пов'язана з архітектурою, втілив у камені та бронзі красу оголеного людського тіла, був автором першого кінного монумента. Мазаччо вмів передати глибину простору, пов'язував тривимірну фігуру і пейзаж єдиним композиційним задумом, надавав окремим обличчям портретну виразність. Його розпи­си каплиці Бранкаччі в церкві Санта Марія дель Карміне та інші твори ста­ли школою для багатьох поколінь художників.

Уже в епоху Раннього Відродження в образотворчому мистецтві, перш за все в живопису, в Італії сформувалось декілька шкіл — флорентійська, умбрійська, північноіталійська, венеціанська — зі своїми неповтор­ними стилістичними особливостями. Проте кульмінацією в розвитку ідей­но-художніх принципів італійського Ренесансу стає Високе Відроджен­ня. Три генії — Леонардо да Вінчі, Рафаель і Мікеланджело — символізу­ють цей період в образотворчому мистецтві. їхня діяльність була настільки універсальною, що, коли говорять про титанізм як гуманістичне уявлення про людину і безмежні її можливості, то мають на увазі саме ці імена.

Основоположником мистецтва Високого Відродження визнається Ле­онардо да Вінчі. Він тісно пов'язав наукове і художнє пізнання світу, досвід дослідника природи і можливості живопису, серед засобів виразності особ­ливу увагу приділяв світлотіні, прагнучи неповторного за м'якістю зобра­ження облич і фігур. Йому ж належить і винахід знаменитого серпанку ("сфумато"), який робив його полотна більш об'ємними.

У живописних працях і малюнках Леонардо глибоко втілено гумані­стичний ідеал людини. Він є автором найвідомішого у світі шедевра рене­сансного мистецтва — портрета Мони Лізи ("Джоконда")¹. Благородство образу молодої флорентійки досягається тонким виявленням психологічного багатства людини, її інтелекту, величі. Дещо в іншому ключі виконана фреска "Таємна вечеря", що займає центральну стіну трапезної в мі­ланському монастирі Санта Марія делла Грація. В її образах особливої ви­разності досягає характеристика драматизму душевних переживань пер­сонажів, рухів і жестів апостолів, зворушених словами Христа. Компози­ційна досконалість фрески надає їй закінчену виразну єдність.

У творчості Рафаеля (1483—1520) знайшла яскраве відображення гу­маністична мрія про прекрасну людину. Численні образи ніжних мадонн, створені художником, позначаються м'яким ліризмом, духовною чисто­тою, у них ніби поєднується небесна і земна краса ("Мадонна дель Гранду-ка", "Сікстинська Мадонна", "Мадонна в кріслі" та ін.). Блискучий талант Рафаеля-монументаліста розкривається в розписах інтер'єрів Ватикану, Рафаеля-портретиста — у портретах його сучасників (флорентійського купця Анджело Доні, гуманіста графа Бальдассаре Кастільйоне, папи Льва X з кардиналами та ін.).

Мікеланджело (1475—1564) — художник, скульптор, архітектор, поет — зробив визначний внесок у кожну з цих галузей творчості. За різнобічну геніальність і майстерність сучасники називали його "божест­венним". Провідна тема всього мистецтва Мікеланджело — величність і драматизм буття людини, героїка її боротьби і титанічна напруга (статуя Давида, фрески в Сікстинській капелі тощо). Водночас у творчості Міке­ланджело виявляється трагізм його світосприйняття, що особливо пока­зово для її пізнього періоду (образи каплиці Медічі, розписи "Страшний

суд", "Ніч" та ін.).

Особливе місце в епоху Високого і Пізнього Відродження займає вене­ціанська школа живопису. В творчості Джорджоне, Тіціана,Веронезе,

Тінторетто та ін. насолода життям і любов до природи поєдналися з гуманістичним ідеалом. Ці художники не тільки розвинули традиції Висо­кого Відродження, а й зберегли відданість їм тоді, коли по всій Італії уже поширювався маньєризм. Цьому новому напрямку в мистецтві були при­таманні підкреслене відображення напруженого внутрішнього життя лю­дини, містицизм, примхлива фантазія. Отже, мистецтво Італії не уникло кризових явищ, зумовлених, очевидно, зміною історичної обстановки, впливом придворно-аристократичного середовища, розчаруванням у

дійсності.

Безперечно, ренесансний досвід Італії вплинув на мистецтво інших країн Європи, але тут воно часто розвивалося своєрідними шляхами і мало певні особливості (зв'язок з пізньою готикою, надзвичайна різноманіт­ність жанрів, звернення до місцевих традицій і фольклору, зображення людини не такої досконалої, як достовірної тощо). Великий внесок у роз­виток мистецтва Північного Відродження зробили художники Ян ван Ейк, Рогір ван дер Вейден, Пітер Грейгель (Нідерланди); Дюрер, Нітхардт, Хольбейн (Німеччина); Фуке, Гужон, Клуе (Франція), Ель Грека (Іспанія) та ін. Вони послідовно прагнули художньо відобразити все багатство дійсності, заклали у своїх країнах основи світських жанрів (портрет, пейзаж, натюрморт, побутовий жанр), досягли високої худож­ньої майстерності, створивши шедеври не тільки національного, а й світово­го значення. Це, насамперед, твори основоположника мистецтва німецько­го Відродження, худржника-мислителя Альбрехта Дюрера (1471 — 1 528): "Битва архангела Гавриїла з драконом", "Чотири вершники", "Життя Марії", "Рицар, смерть і диявол", "Меланхолія", "Чотири апостоли" та ін. Говорячи про мистецтво Північного Відродження, звичайно треба звернути увагу на склад­ну символіку, фантазію і гротеск, характерні для творчості Ієронима Босха (Нідерланди, бл. 1460—1516), якого вважають провісником сюрреалізму.

Ідеї гуманізму знайшли широке відображення і в літературі епохи Відродження. Було створено такі пам'ятки світової культури, як роман Тар-гантюа і Пантагрюель" французького письменника Франсуа Рабле (1494—1553), п'єси і сонети англійського гуманіста Уільяма Шекспіра (1564—1616); роман "Дон Кіхот" іспанського письменника Мігеля Сер-вантеса (1547—1616), які органічно поєднали в собі інтерес до антич­ності зі зверненням до народної культури, пафос комічного з трагізмом буття. Сонети Петрарки, новели Боккаччо, героїчні поеми Аріосто, Тассо (Італія), антиклерикальна сатира (Еразм Роттердамський та ін.) у різних жанрах, індивідуальних формах і національних варіантах втілювали ідеї гуманізму. Показово, що саме в епоху Ренесансу з'явилась художня літера­тура національними мовами. Зокрема основоположником італійської літе­ратурної мови вважають Данте Аліг'єрі, який вперше став використовува­ти у своїй творчості не латину, а живу народну італійську мову. XVI ст. — пора справжнього тріумфу французької мови. Вона проголошується ви­дом мистецтва, а поезія — найвищою формою. Мова перетворюється в предмет національної гордості Франції та цілеспрямованої турботи дер­жави, письменників, учених. Відбувається становлення інших національ­них мов, досить близьких до сучасних.

Якісних змін зазнає також театральне мистецтво. Зростає інтерес до античної спадщини, відроджуються і розвиваються трагедія, комедія, роз­робляється пастораль. В Італії виникає так звана вчена комедія — п'єси, написані італійською мовою вченими-гуманістами, в яких використову­валися сюжети і персонажі античної драматургії; традиції народного те­атру дали життя новому жанру — імпровізаційній комедії масок (народна комедія дель арте). В окремих країнах (Іспанія, Англія) театр на певний період стає найпопулярнішим з усіх видів мистецтва. Він все більше тяжіє до осілості в міських культурних центрах, успішно розвивається на основі ренесансної драматургії. Яскравими драматургами епохи Відродження були Аріосто, Тассо, Аретіно (Італія), Хуан дель Енсіно, Торрес На­варро, Лопе де Руеда, Лопе де Вега (Іспанія), Роберт Грін, Крісто-фер Марло, Шекспір (Англія) та ін. Зокрема, в 37 п'єсах Шекспіра — най-видатнішого гуманіста Пізнього Відродження — втілились найкращі риси англійської драми: реалізм і психологізм, інтелектуальна глибина і проповідь гуманістичних ідеалів (комедії "Приборкання непокірної", "Сон літньої ночі", "Багато галасу даремно" та ін.; трагедії "Ромео і Джульєтта", Гамлет", "Отелло", "Король Лір", "Макбет", трагікомедії та історичні дра-ми-хроніки тощо). Шекспір дотепер залишається "найсучаснішим" з усіх ренесансних драматургів.

Гуманістичні мотиви проникають і в музику цієї епохи. Зокрема розви­ваються вокальна й інструментальна поліфонія, світська музика (фроттола, вілланелла, мадригал тощо). Епоха Відродження завершується зароджен­ням нових музичних жанрів — сольної пісні, кантати, ораторії та опери.

Поширенню знань і піднесенню культури взагалі на всі наступні сто­ліття сприяло відкриття великого історичного значення — винахід кни­годрукування німецьким майстером Йоганном Гутенбергом (бл. 1445). Вже в XVI ст. книгодрукування мало в Європі великі успіхи. Його центра­ми були Базель, Венеція, Париж, Ліон, Лувен, Страсбург. У 1501 р., напри­клад, типографії існували в Європі більше ніж у 250 містах. Тільки в цьому році 1120 друкарень випустили 40 тис. видань різних найменувань загаль­ним тиражем 12 млн примірників. Найпопулярніші праці перевидавались багато разів і швидко розкуповувалися, хоча книга коштувала досить до­рого. Це була справжня технічна й інформаційна революція в культурі. Дру­карні та книжні лавки стали своєрідними центрами культури, навколо них згуртовувались гуманісти, письменники-публіцисти, оформлювачі книг. Сприяючи небаченому зростанню інформації, книгодрукування допома­гало краще пізнати навколишній світ. Переклади стародавніх авторів, ви­дання неолатинської літератури, бурхливе зростання публікацій національ­ними мовами, поява злободенної публіцистики, виникнення періодичних видань та іншої друкованої продукції, розрахованої на масового читача, — все це розширило горизонти грамотних європейців у добу Відродження.

Реформація та її вплив на культурний розвій Європи. Крім іде­ології гуманізму і культури Ренесансу, на духовне життя Європи великий вплив справив реформістський рух, названий так, бо на перший план він ставив вимоги реформи католицької церкви і культу. Реформація виросла із середньовічних єресей і виявилась в ідеології таких релігійних віров­чень, як лютеранство, цвінгліанство, кальвінізм тощо. Дві перші течії дали ідеологічну зброю широкому громадському рухові в Німеччині та Швей­царії в XVI ст. Кальвінізм, що найбільш послідовно втілив буржуазний ха­рактер Реформації, був одним із чинників буржуазної Нідерландської ре­волюції в XVI ст. і Англійської революції XVII ст. Реформація, породивши протестантизм, нову парадигму соціальної поведінки, нове бачення по­літико-правового устрою держави, змінила звичну систему аксіологічних орієнтирів, уперше протягом періоду християнської історії поставила людей перед можливістю вибору віросповідання, сприяла становленню національних культур тощо. Водночас діячі Реформації виступили проти культу розуму, протиставляли гуманістичному епікурейству суворий релі­гійний аскетизм.

Після перших поразок, яких завдали владі Реформація і селянсько-пле­бейські повстання, феодальна реакція із 40-х років XVI ст. перейшла в на­ступ. Католицька церква як ідеологічна основа феодалізму, реорганізував­шись, розпочала жорстоку боротьбу проти Реформації. Ця політика като­лицької церкви, яка дістала назву Контрреформації, знайшла яскраве втілення в діяльності Ордену єзуїтів, у заходах папства з реалізації рішень Тридентського собору (1545— 1563), що заборонив будь-які істотні зміни в догматах і організації католицької церкви. Непримиренність прибічників Контрреформації і Реформації завдала значної шкоди передовій науковій думці та вільній творчості. Особливо це виявилось у країнах, де перемогла феодальна реакція, — Італії, Іспанії, Португалії та ін. Теологія і неосхолас­тика знову завойовували командні висоти в школах та університетах. На вогнищах горіли небажані для теологів книги, а нерідко і їхні автори, і не лише в католицьких країнах, а й у тих, де перемогла Реформація. Тільки в Іспанії на вогнищах інквізиції загинули 30 тис. осіб.

З іншого боку, в умовах такого протистояння реформувалась до пев­ної міри сама католицька Церква, з'явилась полемічна література, підви­щувався освітній рівень служителів культу, кристалізувались нові політи-ко-правові й філософські вчення. Взявши під опіку справу освіти, єзуїти заснували в багатьох країнах чимало колегій, які мали в Європі добру ре­путацію. Як бачимо, і Контрреформація, і Реформація, справили неодно­значний вплив на розвиток культури. Руманізм в умовах гострої міжкон­фесійної і політичної боротьби втрачав можливість автономного розвит­ку і поступово трансформувався у вчене ерудитство, але найважливіші мо­менти гуманістичної освіченості не втратили актуальності. Якщо італійське Відродження стало початком нової міської буржуазної культури, то Рефор­мація як широкий суспільно-політичний рух, що охопив майже всю Євро­пу, відіграла велику роль у становленні буржуазно-демократичних суспільств, у розвитку капіталізму в цілому. Однак, борючись проти все­владдя церкви, реформаційний рух навіть сприяв зміцненню релігійних основ життя, ніколи не переростав у боротьбу з християнською релігією.

Отже, європейська культура епохи Відродження, що складалася з багатьох компонентів, пройшла незвичайний і складний шлях роз­витку. Головна її відмінність від попередньої культурної епохи по­лягала в гуманістичному погляді на людину і навколишній світ, у формуванні наукових основ гуманістичних знань, у зародженні дослідного природознавства, в особливостях художнього змісту і форми нового мистецтва і, нарешті, в утвердженні прав світської культури на самостійний розвиток. Все це мало значний вплив на еволюцію культури Нового часу. Саме наприкінці епохи Відроджен­ня була розірвана певна духовна єдність континенту, що існувала в Середні віки, і було закладено основи для становлення національ­них культур.

6.2. Українське культурне піднесення (кінець XV — перша половина XVII ст.)

Короткий екскурс до епохи Відродження в культурному розвитку Євро­пи має на меті узагальнене відтворення процесів духовного розвитку націй і держав континенту, невід'ємною частиною якого є Україна. Звичайно, становлення і подальше піднесення української національної культури були тісно пов'язані із загальноєвропейськими процесами Відродження.

Проте основні особливості розвитку української культури наприкінці XV — у першій половині XVII ст. визначалися надзвичайно складною політичною ситуацією на землях України-Русі. Роз'єднання і поділ укра­їнських земель між Литвою, Польщею, Угорщиною, спустошливі напади татарських орд, Люблінська унія (1569) призвели до узаконення націо­нального, соціального та політичного гніту мови й віри. Значного гро­мадського резонансу набула Берестейська унія 1596 р. Між православни­ми та уніатами спалахнула бурхлива літературна полеміка. Вона тривала кілька десятиліть і посилювала напруження суспільної конфронтації. Вже наприкінці XVI ст. козацтво, що виступило на захист православ'я, стало помітною соціальною силою і на початку XVII ст. узяло на себе місію ви­разника національних інтересів. Поглиблювалися національне і по­літичне гноблення, чужоземна колонізація та асиміляція, релігійно-цер­ковні утиски. З боку українських селян це викликало масовий протест, що був підтриманий козацтвом: вибухнула хвиля селянсько-козацьких по­встань, очолюваних Кристофом Косинським, Северином Наливайком та іншими ватажками. До боротьби включилися міщани і почасти аристо­кратія, духовенство, які стали на захист культури та віри. Цей глибинний спротив українського суспільства XVI—XVII ст. ознаменував формування національної свідомості, перетворення українського народу в українську націю. За М. Грушевським, саме цей процес зумовив перше національно-культурне Відродження України. Воно "так сильно, хоч і не надовго, за­блисло блиском і політичної мислі, і національного усвідомлення, і розвоєм артистичної творчості, приготувавши ту цікаву своєрідну культуру, яка роз­винулася особливо там, де на грунті народному творилися певні інте­лігентські верстви і сполучили в своїм обіході народні елементи життя з певними вимогами вищої культурності"¹. Зазначене М. Грушевським по­єднання глибокої народності з "вимогами вищої культурності" відбувало­ся в цей період і завдяки впливові прогресивних гуманістичних тенденцій, просвітницьких ідей західноєвропейського Відродження, що відбилося в мистецтві, літературі, суспільно-політичній і філософській думці україн­ського народу і є свідченням високого рівня його духовної культури.

Освіта і культура України часів Литовського князівства і Речі Посполитої. Культура України настільки глибоко успадкувала від Ки­ївської Русі зразки і традиції високої духовності, що стала еталоном для інтелектуального життя Литви. Українська мова і православна церква от­римали в Литві статус державних.

Наприкінці XV — у першій половині XVI ст. у Польщі та Литві почалося культурне піднесення завдяки поширенню ідей гуманізму, Відродження та Реформації в Європі, яке мало вплив на розвиток української культури. У свою чергу, українська культура справляла вплив на польську.

Освіта та школи в Україні зберігали до кінця XVI ст. форми, дух і тра­диції часів Київської Русі, яка наслідувала особливості візантійської куль­тури. Центрами освіти були єпархії, монастирі, при яких існували школи. Підручниками були церковні книга, вчителями — духовенство. Освіченість була поширеним в Україні явищем — навчалися всі діти. Вони вивчали азбуку та склади, потім — читання. Молитвам учили за Святим письмом, прищеплювали релігійну свідомість, уміння читати богослужбові книги. Були також буквар, згодом часословець і псалтир. Вчилися церковним співам і письму. Спочатку опановували "Устав" (каліграфічне письмо вели­кими буквами), пізніше "скоропис". Останній сприяв українізації старослов'янської мови. Згодом відбувся поділ на церковну та українську мову, якою писали літературні твори письменники-полемісти.

Після Люблінської унії традиційна освіта в Україні-Русі почала занепа­дати. Зростала роль латинських шкіл, католицьких навчальних закладів, які були здебільшого закриті для православних. Справу освіти під свою опіку взяли єзуїти (з'явилися у Польщі в 1560 р. для боротьби з Реформа­цією, рішуче виступили проти православної церкви). У 1569—1570 рр. у Вільно було засновано єзуїтську колегію, добра репутація якої сягнула навіть Волині. Молоді люди, переважно з вищих верств, прагнули вчитися в таких колегіях. Але чужа конфесійна школа відривала їх від православ­ної віри (в XV—XVII ст. слово "русин" було рівнозначним слову "право­славний"). Тому втрата молодою людиною старобатьківської релігії спри­чинювала й втрату ознак своєї національності. Молодь у таких школах

полонізувалася¹.

Вищу освіту після закінчення шкіл вихованці здобували в Європі. Зок­рема в Краківському університеті (заснований 1364 р.) здобули освіту 800 українських студентів (протягом XV—XVI ст.), у тому числі 108 зі Львова, 19 з Городка, 14 з Кам'янець-Подільського, 15 з Дрогобича, 5 з Бродів. Сту­денти з України вчилися також у Сорбонні, у Болонському, Падуанському, Празькому, Гейдельберзькому та інших університетах, в єзуїтських колегі­ях. Багато хто з них відігравали провідну роль у культурному й національ­но-державному відродженні кінця XVI — першій половині XVII ст.: Плете-нецькі, Борецькі, Копистенські, Зизанії, Саковичі, Беринди та ін., які народилися й виросли в умовах польського й католицького засилля в Західній Україні, вчилися в єзуїтських школах.

Українці в Краківському університеті не тільки вчилися, а й ставали професорами, викладали. Так, про Арістотеля розповідав краківським сту­дентам православний князь Андрій Свірський (1488—1489). Про­фесором цього ж університету був Юрій Дрогобич (бл. 1450—1494) з Дрогобича, який вчився тут. Згодом він став доктором Болонського уні­верситету, викладав астрономію та медицину, був його ректором (1481 — 1482). Книга Юрія Дрогобича "Прогностична оцінка поточного 1483 р." видана латинською мовою у Римі в 1483 р., крім астрології, подає наукові відомості з астрономії, метеорології, філософії, економіки, географії.

Павло Русин (Рутенус) із Кросна (бл. 1470—1517), який завжди підкреслював своє українське походження, закінчив Грайфевальдський університету Померанії (1499), здобув ступінь магістра вільних мистецтв у Кракові (1506), викладав історію римської літератури в Краківському університеті. Під його впливом сформувалися польські поети доби Відро­дження — Ян Дантишек, Ян із Віслиці, Крижштоф Сухтен. Він відредагував для друку збірку сатир латинського поета Персія, що побачила світ у 1508 р. Збірку віршів Павла Русина латинською мовою "Сагтіпа" видано у Відні (1509). Він тісно спілкувався з угорськими гуманістами, видав пане­гірик Яна Панонія про італійського гуманіста Гваніно Гваріні (1512), а та­кож комедії Сенеки (1513). У Краківському університеті працював дека­ном філософського факультету Станіслав Біль з Нового Міста, який також підписувався "Рутенус".

У XVI ст. на небосхилі вітчизняної культури зійшла яскрава зірка — Станіслав Оріховський (1513 —?). Найвизначніша постать поміж східнослов'янських гуманістів доби Відродження, письменник, мислитель, тонкий знавець класичної латині, він спізнав славу ще за життя. У Західній Європі його величали "рутенським (українським) Демосфеном", порівню­вали з Цицероном. Народився він у Перемишлі. Після школи продовжував освіту в Краківському, а згодом у Віденському університеті. Після переїзду до Віттенберга (1529) підпав під вплив Мартіна Лютера (основоположник однієї з течій протестантизму) та німецького гуманіста Філіппа Мелан-хтона. Він слухав лекції в Болонському й Падуанському університетах, вдос­коналював освіту в Римі та Венеції. Спілкувався з видатними церковними й державними діячами. Після 17-річного перебування за кордоном повер­нувся на Батьківщину, прийняв сан священика.

У своїх працях він виступав на захист України від турецько-татарських вторгнень, висловлював симпатії до православ'я, залишаючись католиком. Його гуманістичний світогляд виявився в утвердженні значення кожної людини, наділеної величчю розуму, свободою волі, що перегукується з по­глядами Е. Роттердамського. Станіслав Оріховський повторював, що доб­лесть людини визначається її особистими заслугами. Він звертався до ан­тичної спадщини, до особистості давньоримського оратора й письменника Цицерона й пояснював славу його силою таланту. "Великий Рим за­гинув, а Цицерон римський зостався, стоїть і стояти буде до кінця світу завдяки своїм здібностям". Цікаві його погляди на питання етногенезу сло­в'ян. С. Оріховський вважав, що хвиля слов'янської колонізації вихлюпну­лася з Балкан, розлилася по просторах Східно-Європейської рівнини — "від Льодовитого моря" до Дону, Балтійського моря, Карпат, територію понад Віслою. Був автором політичних трактатів, широко відомих в Європі, творів "П'ятинаріжник" (1564), "Руські хрещення" (1544), низки публіцистичних памфлетів проти турецької загрози, відомих під назвою "Турка" (1543)-

Українська школа в ренесансній польській літературі пов'язана з по­етами Миколою Шахтинським, Себастьяном Кльоновичем та Ши-моном Шимоновичем. Два перших були творцями польського сонета, в яких цитували українські пісні, використовували українські сюжети. Кльо-нович жив у Львові, добре знав Україну, написав поему "Роксоланія" (1584).

Шимон Шимонович (1558—1629) народився у Львові, закінчив Кра­ківський університет. Написав збірки "Ідилії", "Селянки" та ін. Був органі­затором Замостської академії, вихованці якої — Касіян Сакович, Сильвестр Косів, Ісайя Козловський-Трохимов стали видатними діячами української культури свого часу.

Значним виявом національно-культурного відродження в Україні ста­ло заснування Острозького культурно-освітнього осередку (кінець XVI — початок XVII ст.). До його складу входила Острозька слов'яно-греко-ла-тинська академія (бл. 1576) — перший навчально-науковий заклад на Сході Європи, що виник у добу поширення протестантських рухів, спрямова­них проти католицизму. Академія вважала своїм завданням скористатися з досягнень західноєвропейського шкільництва, але не відходити від за­сад грецько-східного обряду. Сучасники називали її "храмом муз". Заснов­ником академії був Констянтин Острозький (1526— 1608) — воєвода Київ­ський, староста Володимирський, один із найбільших землевласників у Речі Посполитій. Він не став на шлях зради національних інтересів, як це робили інші представники аристократичних верств українського суспіль­ства, які зрікалися свого народу і національної культури.

Виходячи з тенденції об'єднати східну і західну традиції, К. Острозький висунув ідею "священної трійці" грецької, латинської, церковнослов'янсь­кої¹, відмовившись від гебрейської (єврейської).

У школі, окрім мов, викладали так звані вільні науки, або сім мистецтв, — граматику, діалектику, риторику, арифметику, геометрію, астрономію, музику. В Острозі працювали книгодрукарні, діяли культурно-про­світницькі гуртки, бібліотеки (130 острозьких книг і досі зберігаються в Національній бібліотеці України імені В.І. Вернадського). К. Острозький згуртував навколо школи відомих учених з Києва, Львова, Вільно та інших міст, які відігравали значну роль у церковно-громадському й літературно­му житті свого часу. Ректором став відомий богослов, письменник і педа­гог Герасим Смотрицький. Поміж учителів були вчені, які здобули освіту в європейських університетах, — Кирило Лукаріс (з 1594 р. — ректор шко­ли, з 1631 р.- — патріарх Царгородський, у 1638 р. повішений турками), архімандрит Никифор, а також Іван Княгинський, Василь Суразький, Де-м'ян Наливайко (брат Северина), Тимофій Михайлович Мотовило.

Примикав до гуртка доктор філософії і медицини, професор Краків­ського університету Ян Лясота (поляк), який за протест проти календарної реформи папи був виключений із професорської корпорації і знайшов притулок в Острозі.

Школа виховала таких відомих діячів України, як учений і письменник Мелетій Смотрицький, Захарій Копистенський, Іов Борецький, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, Іов Княгинецький. Школі належить ви­значна роль в історії національної освіти, культури. 3. Копистенський пи­сав у "Палінодії" (1622), що тут були оратори, рівні Демосфенові, відомі доктори, вправні в мові грецькій, слов'янській і латинській. Належав до гур­тка й Іван Федоров, друкар, який організував книговидання. Тут побачили світ знаменита "Острозька Біблія" (1581) та інші твори. Князь К. Ост­розький заснував також школи в Турові (1572), Володимирі-Волинському (1577), Слуцьку (1580), Дермані. Зі смертю князя К. Острозького школа за­непадає, а Острог втрачає риси столиці Відродження.

Провідну роль у тогочасному суспільстві відігравала церква. Вона була "духовним царством" для українців, що об'єднувало християн візантійсь­ко-слов'янського обряду, особливо у зв'язку з процесами державотворення. Церква виступала на захист руської мови. Про це свідчать центри освіти і книгописання при Київській Лаврі, Дерманському, Унівському, Зимнен-ському та інших монастирях, де працювали переписувачі літератури, художники, вчені, створювалися бібліотеки.

У XVI ст. Польща і Литва, як і вся Європа, спочатку переживають часи надзвичайного успіху Реформації, а потім вступають у часи католицької реакції. Реформація викликала піднесення національної свідомості та ос­віти, хоч разом з тим внесла чимало безладдя в життя як католицької, так і православної церков.

Внаслідок Берестейської церковної унії (1596) наприкінці XVI ст. ви­никає греко-католицька церква. Уніатська церква в Україні могла й надалі зберігати грецько-православне богослужіння й усі східні обряди, необхід­но було тільки визнати Папу за главу церкви та прийняти догмат про по­ходження Святого Духа також від Сина. Тривалий час уніати користувалися літургічними книгами православного друку. Проте з утворенням Василі­анського ордену (1617), який залежав від Риму, до богослужіння вводяться латинські обряди, органи.

Після розколу православна і греко-католицька церкви опинилися в орбіті загальноєвропейських релігійних та культурних рухів. Проте єдність народної релігійної культури, характер національної духовності не були підірвані. Український народ в особі греко-католицької церкви створив власну національну церкву, яка впродовж наступних століть, замінюючи в найбільш драматичних ситуаціях інститут держави, стала основною опо­рою в боротьбі українців проти полонізації, обрусіння, за збереження та розвиток національної мови, культури, духовності.

Братства. Ідеї Реформації та Відродження, що поклали початок про­світництву, значно поширюються в Україні, спрямовуються на на­ціонально-культурний поступ. Цьому сприяло виникнення церковних братств, які стали новими суспільними організаціями, що поєднували функції православної реформації з участю в суспільно-політичному, на­ціонально-культурному житті українського народу, з боротьбою за націо­нально-релігійні права¹. Якщо спочатку братства були організаціями цер­ковно-філантропічними (перша половина XV ст.), то наприкінці XVI ст. з наступом на православну церкву католицизму вони розширюють свою діяльність, ставлять завдання оберігати православну віру і народ.

Найстарішим в Україні було Львівське братство (1439). Ця національ­но-релігійна громадська організація відстоювала права, мову, релігію українських міщан. Членом братства міг бути "чи міщанин, чи шляхтич, чи передміщанин, чи хто з посполитих людей всякого стану". Мета брат­ства: "... православні християни, що живугь серед чужовірців, серед ляхів, уніятів і проклятих єретиків хочуть від них відлучитися і не мати нічого спільного з ними, а самі собою любов'ю єднаються, імена свої разом впи­сують і браттями називаються".

З часом виникло ще кілька братств, у тому числі Успенське Ставропі­гійське, яке підпорядковувалося безпосередньо патріарху. Воно дало по­штовх до заснування братств по всій Галичині, Волині, Холмщині, Поділлі. При Успенському братстві засновано Львівську братську школу (1585). її статут "Про правила і порядок науки виховання молоді в школах, встанов­лені Львівським Ставропігійським братством", був взірцем для інших шкіл. Він містив великі вимоги до особи вчителя. "Дидаскал або учитель цієї школи має бути благочестивий, розумний, смиренномудрий, лагідний, не п'яниця, не розпусник, не хабарник, не сребролюбець, не гнівливий, не зависник, не сміхун, не срамословець, не чародій, не байкар, не прихиль­ник єресей, а підмога благочестя, що являє собою образ добра в усьому... будуть і учні, яко учитель їх". Усі учні мали однакові права: "Багатий над убогим у школі нічим вищим не має бути — тільки самою наукою, тілом же всі рівні", — зазначалось у шкільних статутах.

Першим ректором школи став Іов Борецький (1616—1619) — відомий письменник, політичний діяч, один з видатних промовців свого часу. В школі було запроваджено латинську мову і, очевидно, польську. Вивчали

класичних авторів — Арістотеля, Лукіяна, Овідія, Вергілія та ін. Були напи­сані греко-церковнослов'янська граматика "Аделфотес" (1591), грамати­ка церковнослов'янської мови Лаврентія Зизанія та церковнослов'янсь-ко-украінський словник "Лексис".

Учителями в школі працювали провідні вчені, письменники Стефан Кукіль (Зизанія), його брат Лаврентій, Кирило Ставровецький— Транквіліон, Іов Борецький, Арсеній. Іов Борецький та гетьман Оліфер Голуб виконали останню волю гетьмана Петра Сагайдачного, який заповів школі 1500 польських злотих на науку.

У 1615 р. у Києві на Подолі виникли Богоявленське братство і при ньому школа. Її заснування пов'язано з ім'ям Галшки (Єлизавети) Гуле-вичівни — дружини мозирського маршалка Стефана Лозки. Свою спад­кову землю в Києві вона передала у власність братства "на монастир і на школу дітям як шляхетським, так і міщанським", призначену "всім благо­честивим християнам, духовним і світським всякого звання і стану". В організації братства і школи активну участь брали гетьман Петро Кона шевич-Сагайдачний, який записався до братства з усім Військом Запо­розьким, Єлисей Плетенецький, Захирій Копистенський, Тарасій Земка та ін.

Касіян Сакович викладав філософію, був професором риторики, на­писав книги з філософії — "Арістотелеві проблеми" (1625), "Трактат про душу" (1625) та "Вірші", що вважалися взірцем риторичного мистецтва того часу. У "Верше на жалосный погреб..." він писав про гетьмана Петра Сагайдачного:

Не смертельної слави достойний. Гетьмане, Твоя слава в Молчанію нікгди не зостане, Поки Дніпро з Дністром многоборниє плинуть Будуть ноти ділности твої слинути.

У 1619—1620 рр. ректором був Мелетій Смотрицький, у 1620— 1624 рр. — Касіян Сакович, в 1628—1632 рр. — Хома Євлевич. Вели­кий вплив на розвиток школи мали висока ерудиція й освіта ректорів, їх прогресивне мислення і політична діяльність.

У 1631 р. у Києві виникла Лаврська школа. її засновник — архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила, ректор — Ісайя Трохимович, префект — Сильвестпр Косов. Філософію тут викладав Трохимович (львівський учений, згодом відомий церковний діяч, перший в Україні док­тор богослов'я), риторику — Косов, історик, автор "Exegesisa" і "Патери­ка" (у 1634 р. став мстиславським єпископом, у 1647 р. — київським мит­рополитом). У школі навчалося 100 учнів.

У 1632 р. Лаврська школа була об'єднана з Братською і діяла під назвою Києво-братська колегія. Це єдина з усіх братських шкіл, що досягла ступе­ня вищої школи і за рівнем навчання не поступалася західноєвропейським університетам. Тривалий час вона була першим і єдиним вищим на­вчальним закладом на Сході Європи.

У Києво-Братській колегії діяли підготовчий клас — фара; три нижчих класи (граматичні): інфіма, граматика та синтаксима; два середніх класи — піїтика й риторика; вищим був філософський клас. У граматичних класах спудеї опановували латинську, слов'янську, грецьку та польську мови. У класі піїтики вивчалися правила складання поетичних творів, відпрацьовувала­ся техніка віршування, а також вводився огляд греко-римської міфології. Серйозна увага приділялася застосуванню поетичного мистецтва в повсяк­денному житгі колегії. У риторичному класі викладалися правила красно­мовства панегіричного, дорадчого й судового, теорія красномовства цер­ковного. Викладання філософії базувалося на вченні Арістотеля. Вивчали філософію раціональну, моральну, філософію натуральну протягом 2—3 років. Весь термін навчання був розрахований на 7—8 років.

У колегії широко практикувалася організація прикладних диспутів, по­становка шкільних вистав. Учні групувалися в так звані конгрегації — ду­ховні братства. Діяльність колегії відіграла величезну роль в історії української культури. Найвидатнішими вчителями й вихованцями колегії були Ісайя Трофимович-Козловський, Сильвестр Косов, Інокентій Гізель, Єпифаній Славинецький, Лазар Баранович, Іоаникій Радивиловський та чимало інших гідних продовжувачів справи Петра Могили на освітній ниві. І, природно, чільне місце в тогочасній системі освіти України належало Києво-Братській колегії. Згодом на честь її засновника — видатного про­світителя і гуманіста Петра Могили — колегію почали називати Києво-Мо-гилянською.

Петро Могила (1597—1647) народився в сім'ї господаря (правителя) Волощини та Молдавії Симеона й угорської князівни Маргарет. Навчався у Львівській братській школі, завершив свою освіту у Франції. Після недов­гої кар'єри військового постригся в ченці. З 1627 р. — архімандрит Києво-Печерської лаври, а з 1632 р. — митрополит Київський і Галицький. Його діяльність була спрямована на розвиток науки, освіти, виховання молоді і сприяла пробудженню національної свідомості українського народу. За участю П. Могили відкрито колегії у Вінниці (1638), Кременці (1636), Гощі (1639), що підлягали Києво-Могилянській колегії, яка в 1694 р. одержала від царського уряду право приймати і навчати дітей усіх станів з України, Росії та інших держав.

П. Могила очолив гурток лаврських вчених, понад 20 років очолював книговидання в Україні, дбав про поширення книгодрукування в Румунії та Молдавії. За його сприяння було реставровано Софійський собор, бу­динки Києво-Печерського монастиря. Написав ряд книг — "Євангеліє учительне" (1616), "Анфологіон"(1636) та ін. Помираючи, заповів колегії своє майно, кошти, цінності, велику бібліотеку (2131 книга), будинки, села, хутори, 80 тис. злотих. У літописі Самійла Величка Петро Могила характеризується як премудрий захисник і поширювач святого православ'я, бадьорий пастир словесного Христового стада, милостивий по­мічник бідних та жебраків, милосердний податель. До речі, Петро Моги­ла був прихильником ідеї рівності східної і західної церков і зрештою — об'єднання християнських церков. Помираючи, він заповів Київській академії все своє майно, кошти й цінності (понад 80 тис. злотих, навіть тканину на одяг студентам) і слізно просив берегти найбільший його скарб — академію.

Друкарство. Складовою української культури є виникнення і роз­повсюдження друкованого слова. Появу друкованих книжок, виконаних кирилицею, відносять до 1491 р., коли в Кракові на прохання української громади німецький друкар Швайпольт Фіоль (?— 1525) видав "Октоїх", "Часословець", "Тріозь пісна", "Тріозь цвітну", "Осьмигласник"¹. Видання білоруського просвітителя "из славного города Полоцка" Франциска Скорини (1490— 1540) увійшли і в культуру українців, оскільки нас і біло­русів об'єднувала одна держава.

Отже, в Україну друкарство прийшло задовго до виходу в Москві пер­шої друкованої книги "Апостол" (1564) Івана Федорова. Іван Огієн-ко, зокрема, вважає Федорова не засновником, а фундатором по­стійного друкарства в українських землях. Інші вчені стверджують, що ще до прибуття Федорова до Львова і заснування ним у 1572— 1573 рр. друкарні існувало друкарство, у тому числі друкарня Сте­пана Дропона (кінець XV ст.). На користь цього твердження свідчить і напис на могильній плиті І. Федорова: "Іван Федорович, друкар Москвитин, котрий своїм заходом занедбане друкарство обновив, умер у Львові. Друкар книг перед тим не видимих"².

У 1574 р. у Львові вийшов друком "Апостол" І. Федорова. В острозькій друкарні побачила світ "Острозька Біблія" (1581) — перший повний звід біблійних книг церковнослов'янською мовою (для порівняння: перше видання Біблії в Москві вийшло 1663 р.; практично це був передрук "Ост­розької Біблії" з незначними змінами орфографічного характеру). Видан­ня І. Федорова складається з 1256 сторінок стислого, зручного для читан­ня друку. Насиченість книги дереворитними ініціалами, іншими нова­торськими елементами оформлення, краса і розміщення шрифтів нада­ють особливої ошатності цій книзі, яка донині лишається високим зраз­ком друкарського мистецтва. Про високий рівень українського книгодру-ку свідчить те, що "Острозьку Біблію" зареєстровано в каталозі бібліотеки

Оксфордського університету 1620 р. її мали шведський король Густав II Адольф, відомі вчені того часу, діячі церкви та культури.

Після смерті І. Федорова у 1583 р. справу книговидання продовжувало Львівське успенське братство. В 1587 р. воно викупило його друкарське майно і до 1600 р. видало 5 назв книг, у тому числі "Граматику доброглаго-ливого зллино-словенского языка", "Просфониму", "Окружную грамоту" константинопольського патріарха Ієремії. Проте після Берестейської унії всю видавничу справу взяла під контроль католицька церква, друкарня припинила діяльність. Продовжували діяльність друкарні Луцького та Пе­ремишльського братств, Кременецького братського монастиря та ін.

На початку XVII ст. засновано друкарню в Києві. Започаткував її Єли-сей Плетенецький (бл. 1554 —1624) — архімандрит Києво-Печерської лаври, який придбав її в Стрятині після смерті друкаря Федора Балабана і в 1615 р. розпочав друкування книг. У монастирському маєтку Радомислі Плетенецький спорудив папірню. В 1616 р. було надруковано "Часослов" — первісток київського книгодрукування, потім "Лексикон словено-русь-кий" Памви Беринди, який містить 7 тис. слів, переважно слов'янських, а також латинських, польських, чеських, угорських, німецьких, єврейських, перекладених українською мовою. Кожне слово коментується, супровод­жується словниковою статтею. Це був, по суті, перший енциклопедичний довідник. Плетенецький створив навколо друкарні гурток учених, які пе­рекладали з грецької мови, редагували тексти, складали передмови, при­святи, покажчики до книжок

Багато уваги приділялося художньому оформленню видань лаври. Крім орнаменту, видання прикрашали гравюрами, різаними по дереву. Пізніше використовувалися гравюри на міді. Деякі лаврські книги вражають свої­ми величезними розмірами, як наприклад, "Євхологіон" (1649), широко відомий під назвою "Требник Петра Могили".

У цілому культурно-громадські процеси в Україні в цю добу за своєю суттю аналогічні західноєвропейським. Проте гуманізм і Реформа­ція в умовах України набували властивих їй особливостей. Це ідея державотворення, відродження національної культури, формування ідеології католицької експансії, соціального і національного поне­волення. Ренесансний процес в Україні відбувався під впливом ко­зацтва, роль якого в суспільно-політичному житті була настільки значною, що в багатьох тогочасних документах українців навіть називали "козацькою нацією".

Архітектура та образотворче мистецтво. Значні перетворення відбувались у мистецтві. Архітектура і живопис у XV—XVI ст. продовжують традиції попередньої епохи. Проте з'являються і нові тенденції: будують­ся замки з каменю або цегли з мурованими вежами та бійницями. У кам'я­них храмах помітні давньоруські архітектурно-будівельні традиції (Трої­цька церква в Межиріччі, Богоявленська церква в Острозі). Цікавий такий тип храму-фортеці, як Покровська церква в Сутківцях. Для дерев'яних храмів стали типовими тріумфальний і хрещатий типи.

На образотворче мистецтво великий вплив мали народні сюжети-, про це яскраво свідчить розпис Онуфріївської церкви в с. Лаврові, Вірменсь­кого собору у Львові та ін.

Розвивається і портретний живопис. Відомі прижиттєвий портрет П. Могили, який увійшов до фрески "Моління" (церква Спаса на Берестові), портрет ігумена Василя Красовського в Кирилівській церкві, настінний портрет князя К. Острозького в Успенському соборі. У цивільному (не цер­ковному) живопису переважала козацька тематика. Народній картині "Ко­зак Мамай" у тисячах копій впродовж багатьох століть відводилося почес­не місце майже в кожній українській хаті.

Автори ікон наближали зображення ликів святих до українського етнічного типажу обличчя: білий колір шкіри, зменшені очі, помірні вус­та, рум'яні щоки.

З XVI ст. у Східній Україні виділялися власною творчою манерою осе­редки ікономалювання в Чернігові, Новгород-Сіверському, Ніжині, Острі, Полтаві, Путивлі, у Наддніпрянській Україні — у Києві, Переяславі, Василь­кові. У Західній Україні поряд з монастирями й церковними артілями іко­нописців (Почаїв, Луцьк, Острог, Холм, Перемишль, Жовква, Мукачеве) дія­ли і світські осередки. Українське іконописання набуло виразно національ­них рис і через них сягнуло масштабів загальнолюдського.

Література. Кінець XVI — початок XVII ст. був періодом найбільшої інтенсивності ренесансних впливів у провідних жанрах літератури, мис­тецтва. Велася полеміка між православними і проунійними публіцистами у релігійній царині.

Справжніми пам'ятками української полемічної літератури з право­слав'я були твори Іпатія Потія, Герасима Смотрицького, Василя Суразько-го, Христофора Філарета, Стефана Зизанія, Мелетія Смотрицького.