ТЕМА 7. Державний кредит

1. Економічна сутність і роль державного кредиту

Державний кредит – це сукупність економічних відносин між державою в особі органів влади та управління, з однієї сторони, та фізичними і юридичними особами – з іншої, при яких держава виступає в якості позичальника, кредитора і гаранта.

Головна форма кредитних відносин – коли держава виступає як позичальник коштів. Рідше вона виступає як кредитор і надає позики юридичним та фізичним особам. У тих випадках, коли держава бере на себе відповідальність за погашення позик або виконання інших зобов’язань фізичних або юридичних осіб, вона є гарантом.

Державний кредит представляє відносини вторинного розподілу вартості валового внутрішнього продукту та частини національного багатства. До сфери його використання входить частина доходів і фондів, сформованих на стадії первинного розподілу вартості. Державний кредит є засобом перерозподілу коштів, що спрямовуються у фонди споживання. Звичайно, це вільні тимчасово грошові кошти населення, підприємств та організацій, але призначені вони для поточного споживання.

Як фінансова категорія, державний кредит виконує дві функції: фіскальну та регулюючу.

Саме через фіскальну функцію державного кредиту здійснюється формування централізованих грошових фондів держави.

Регулююча функція кредиту найбільш яскраво проявляється через державну фінансову політику. А саме через:

- розміщення позик серед різних груп інвесторів;

- купівлю-продаж цінних паперів та видачу кредитів під їх заставу;

- збільшення цін на кредит за рахунок активізації своєї присутності на фінансовому ринку.

В сучасних умовах доходи отримані через державні позики є другим після податків методом фінансування витрат бюджету. Це пояснюється більш швидким темпом зростання витрат у порівнянні із збільшенням податкових надходжень.

2. Види і Форми державного внутрішнього кредиту

Видами державного кредиту є внутрішній та зовнішній (міжнародний) кредити.

Визначаючи форми внутрішнього державного кредиту можна виділити, як самостійні наступні: а) державні позики, б) казначейські позики; в) звернення частини заощаджень населення в державні позики; г) використання коштів загальнодержавного позичкового фонду; д) гарантовані позики.

казначейські зобов'язання.- Основна їх відмінність від облігацій полягає в меті випуску, формі виплати прибутку і свободі обігу. Кошти, що поступають від продажі облігацій, спрямовуються на поповнення бюджетного фонду, позабюджетних фондів або на інші спеціально визначені цілі. Кошти ж від реалізації казначейських зобов'язань держави спрямовуються тільки на поповнення доходу бюджету. Облігації можуть бути з необмеженим або обмеженим колом обігу серед юридичних і фізичних осіб, а казначейські зобов'язання підлягають реалізації лише серед населення.

В залежності від форми виплати доходів позики поділяються на процентні, виграшні, процентно-виграшні, безпрограшні і безпроцентні (цільові).

В залежності від методів визначення доходів боргові зобов'язання держави поділяються на позики з твердим доходом та з плаваючим доходом.

За строками погашення позики поділяються на короткострокові (строк погашення до року), середньострокові (строк погашення ло 5 років) і довгострокові (строк погашення понад 5 років). В Україні законодавством передбачена можливість функціонування всіх трьох видів цінних паперів держави.

Розрізняють два варіанти погашення заборгованості — одноразово і частинами.

В залежності від забезпечення боргових зобов'язань державні позики поділяються на заставні і незаставні.

Заставні облігації забезпечуються чимось конкретним, наприклад відповідними видами доходів чи майна. Такі облігації, як правило, випускаються місцевими органами влади.

Незаставні облігації нічим визначеним не забезпечуються. В якості їх забезпечення виступає все майно держави чи відповідного органу місцевого самоврядування. Центральні органи управління, як правило, випускають незаставні облігації, їх надійність дуже висока і тому у кредиторів немає потреби в будь-яких додаткових гарантіях.

Міжнародний державний кредит — це сукупність відносин, в яких держава виступає на світовому фінансовому ринку в ролі позичальника чи кредитора.

Державні зовнішні позики надаються в грошовій чи товарній формі. Як правило, вони бувають середньостроковими і довгостроковими. Грошові позики випускаються у валюті країни-кредитора, країни-позичальника або у валюті третьої країни. Погашення позик за згодою сторін здійснюється товарними поставками або валютними коштами.

3. Внутрішній і зовнішній державний борг

державний борг – це сума накопичених в країні за певний період бюджетних дефіцитів за вирахуванням позитивних сальдо бюджету за той же період.

Розрізняють внутрішній та зовнішній державний борг.

Зовнішній державний борг – це борг іноземним державам, організаціям та особам, при цьому держава повинна віддавати певні цінні товари, надавати послуги для оплати процентів та погашення боргу.

Внутрішній державний борг – це борг держави своєму населенню, він призводить до перерозподілу доходів в країні, при цьому виникають певні зміни в економічному житті, а основним фактором його формування є дефіцит бюджету.

Державний борг в залежності від форми кредиту має товарну та грошову форми.

Товарна форма характеризується поставками матеріальних цінностей (хліба, цукру), відповідно грошова форма характеризується поставками золотовалютних резервів. За терміном погашення розрізняють короткострокові (до 1 року), середньострокові (5 – 10 років) та довгострокові (понад 10 років) державні борги. За умовами погашення розрізняють державний борг, що погашається одноразово, рівними частинами).

В залежності від виду кредитів державний борг може бути: банківський, коли кредиторами є банківські установи та небанківський, коли кредитори – небанківські установи. По цільовому призначенню розрізняють: державний борг з виплатою високих відсотків, на пільговій основі, на компенсаційній основі.

Також державний борг включає поняття капітальний та поточний борг.

Капітальний державний борг представляє собою всю суму заборгованості, включаючи нараховані проценти по випущеним та непогашеним державним позикам та іншим цінним паперам, по кредитам, які залучені для покриття дефіциту державного бюджету.

До загальної суми боргу включають також грошові кошти населення по договорах особистого страхування.

Поточний державний борг складають витрати по сплаті кредитором доходів по борговим зобов’язанням держави та погашенню зобов’язань по строкам сплати, що вже настали.

В умовах значного зростання державної заборгованості та дефіциту бюджету держава може використовувати рефінансування державного боргу.

Рефінансування означає погашення старої державної заборгованості шляхом випуску нових позик. Рефінансування активно використовується в операціях з обслуговування зовнішнього державного боргу при умові економічної та політичної стабільності країни-боржника.

В управлінні державним боргом використовуються такі заходи як конверсія, консолідація, обмін облігацій по регресивному співвідношенню, відстрочка погашення та анулювання позик.

Конверсія – це зміна дохідності позик. Вона може передбачати як зменшення, так і збільшення дохідності державних цінних паперів.

Консолідація позик – це зміна її терміну в бік збільшення. Можливе об’єднання консолідації з конверсією.

Обмін облігації по регресивному співвідношенню означає, що кілька раніше випущених облігацій прирівнюються до однієї облігації нового випуску. Цей новий захід ефективний, коли погашення раніше випущених облігацій і сплату відсотків з них необхідно здійснити в нових повноцінних коштах.

Відстрочка погашення позик використовується Урядом у випадках, коли випуск нових позик не приносить економічного ефекту, оскільки більша частина надходжень від нових позик спрямовується на погашення та виплату процентів за старими позиками.

При відстрочці погашення позик не тільки продовжуються строки, але й зупиняється виплата доходів. В цьому відмінність відстрочки погашення від консолідації позик, при якій власникам облігацій продовжує поступати дохід.

Анулювання державного боргу – це надзвичайний захід, в результаті якого держава повністю відмовляється від зобов’язань з випущених раніше позик. Це звичайно є наслідком переходу влади до нових політичних сил.

ТЕМА 8. СТРАХУВАННЯ І СТРАХОВИЙ РИНОК

1. Економічна необхідність і сутність страхування

Слово "страхування" увійшло в українську мову давно. Воно має відповідники в інших мовах: "іnsurаnсе" - в англійській, "versicherung" - у німецькій. Західні філологи вважають, що термін має латинське походження. В основі його слова "securus" і "sinecura", які означають "безтурботний". Отже, страхування відбиває ідею застереження, захисту та безпеки.

Страхування є системою економічних відносин між конкретними суб'єктами господарювання, де з одного боку виступають страхувальники, а з іншого -страховики.

Головні напрямки прояву позитивного впливу страхування:

· Страхування надає впевненості в розвитку бізнесу.

· Страхування дає змогу оптимізувати ресурси, спрямовані на організацію економічної безпеки.

· Страхування забезпечує раціональне формування й використання коштів, призначених для здійснення соціальних програм.

· У страхуванні створюються значні резерви грошових ресурсів, які стають джерелом зростання інвестицій в економіку.

Акумульовані у страхових компаніях ресурси через систему інвестування сприяють розширенню виробництва або прискоренню виконання інших програм. Це вигідно страхувальникам, страховим компаніям, банкам та іншим підприємницьким структурам і державі в цілому. Уряди країн з розвиненою ринковою економікою з огляду на всебічну підтримку індустрії, сприяють її подальшому розвитку.

Отже, страхування має величезні можливості сприяти економічному та соціальному розвитку країни, вирішувати проблеми кожного асоційованого чи індивідуального власника.

2. Форми і методи формування страхових фондів.

Статутний фонд — головний елемент функціонування будь-якого суб'єкта господарської діяльності незалежно від форми власності. Він є сумою вкладів засновників для забезпечення життєдіяльності компанії. Порядок формування статутного фонду регулюється чинним законодавством і статутними документами. Згідно із Законом України «Про страхування» допускається сплата грошової частини внесків до статутного фонду цінними паперами, що випускаються державою за їх номінальною вартістю в порядку, визначеному Міністерством фінансів України, але не більш як 25 % загального розміру статутного фонду.

Страховик у ході діяльності повинен мати не тільки статутний фонд, а й значний обсяг власних коштів, вільних від зобов'язань. Такими коштами є гарантійний фонд та вільні резерви.

Додержання страховиком перелічених чинників, котрі мають вплив на його фінансову надійність, є певною гарантією для страхувальників, які в обмін на сплачені гроші отримують від страховика запевнення щодо забезпечення страхового захисту.

Страхові резерви, які формують українські страховики, схематично ілюструє мал. 1.

Резерви зі страхування життя мають у своєму складі резерви довгострокових зобов'язань (математичні резерви); резерви належних виплат страхових сум. Величина резервів довгострокових зобов'язань обчислюється окремо за кожним договором за методикою формування резервів зі страхування життя.

Мал. 1. Система страхових резервів згідно із Законом України «Про страхування».

Законодавством України передбачено: резерв незароблених премій включає в себе частки від сум надходжень страхових платежів, які відповідають страховим ризикам, що не минули на звітну дату, а резерв збитків - зарезервовані несплачені суми страхового відшкодування за відомими вимогами страхувальників. Технічні резерви формуються окремо за кожним видом страхування.

Призначення кожного виду технічних резервів різне. Спільним є те, що протягом певного часу в період дії договору страхування вони являють собою кошти страхувальників, а не страховиків і призначені для виплати страхових відшкодувань за договорами страхування, які не минули на звітну дату.

Згідно із Законом України «Про страхування» страхові резерви мають бути представлені активами таких категорій:

• грошові кошти на розрахунковому рахунку;

• банківські вклади (депозити);

• нерухоме майно;

• цінні папери, що передбачають одержання доходу;

• цінні папери, що емітуються державою;

• права вимог до перестраховиків;

• довгострокові інвестиційні кредити (для резервів зі страхування життя).

Зобов'язання страховика складаються з двох груп:

• зовнішні зобов'язання, тобто зобов'язання перед страхувальниками, фінансовими установами, перестраховиками, бюджетом і т. ін.;

• внутрішні зобов'язання — це зобов'язання перед засновниками, представництвами та філіями, співробітниками.

3. Державна політика в галузі страхування.

Основні засади державної політики в галузі страхування можна визначити так:

- створення об'єднань страховиків з найважливіших проблем страхування;

- подальша інтеграція України в міжнародні структури, що визначають міжнародну політику в галузі страхування;

- створення оптимальної структури співвідношення між обов'язковим і добровільним страхуванням;

- залучення страхового ринку до вирішення найважливіших питань соціального страхування;

- створення комплексної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів;

- посилення впливу держави на проведення інвестиційної політики з боку страховиків.

Подальший розвиток законодавчої та нормативної баз передбачає розробку й прийняття низки законодавчих актів, які розвивають страхове законодавство України.

Насамперед це стосується перестрахування, а також діяльності страхових посередників.

Державна політика має також удосконалюватися через регулювання оптимального співвідношення між обов'язковим та добровільним страхуванням.

Закон України "Про страхування" передбачає запровадження обов'язкового страхування тільки внесенням змін до цього Закону, тобто можливості запровадження такого страхування дуже обмежені і процедура досить складна.

Таке положення цілком виправдане, оскільки введення того чи іншого виду обов'язкового страхування підвищує ступінь відповідальності держави за ситуацію на страховому ринку. Тобто при розширенні поля обов'язкового страхування держава фактично змушує громадян або юридичних осіб до використання цієї послуги. А оскільки в умовах демократичного суспільства та ринкової економіки примус з боку держави має бути мінімальним, відповідальність при запровадженні обов'язкового страхування набуває великої ваги.

У цьому плані сьогодні постають три головні завдання. Перше - перегляд щодо можливого зменшення діючих видів обов'язкового страхування. Друге - упорядкування умов та порядку здійснення зазначених видів. І третє - введення нових видів тільки в разі реальної потреби в цьому.

Сьогодні держава не в змозі вирішувати такі важливі соціальні питання, як медичне обслуговування, виплата пенсій, надання допомоги з безробіття, відшкодування витрат при травматизмі на виробництві і т.ін. лише за рахунок державного бюджету.

Такі завдання може виконати страховий ринок. Відносини, які виникають при залученні страхового ринку до вирішення соціальних програм, якісно відрізняються від відносин, пов'язаних із прямим відчуженням коштів. Роботодавці, підприємства та працівники вступають у гарантійно-цивільно-правові відносини, де страхова компанія бере зобов'язання отримати додатковий дохід завдяки розміщенню взятих коштів і здійснити ті виплати, під які взяті зобов'язання (пенсії, допомога, компенсації тощо).

тема 9. ФінансОВИЙ РИНОК

1. Сутність фінансового ринку. Його роль у ринковій економіці. Класифікація фінансових ринків

Під фінансовим ринком розуміють сукупність правових відносин грошового характеру, котрі з‘являються між її учасниками в процесі купівлі – продажу фінансових активів.

Метою створення і функціонування фінансового ринку є акумулювання та ефективне розміщення збережень в економіці, стан якої, в свою чергу, значною мірою обумовлюється ефективністю переливу інвестиційних засобів від тих, хто має збереження, до тих, у кого є потреба в капіталі.

Усі ринки можна класифікувати за декількома критеріям.

За сферою розширення розрізняють: світові, національні, регіональні та місцеві ринки.

Фінансовий ринок також поділяється на первинний, тобто такий на котрому нові випуски зобов‘язань продаються і покупаються вперше, та вторинний – на котрому здійснюється подальший продаж та купівля непогашених зобов‘язань.

Первинний фінансовий ринок складається за рахунок емісії цінних паперів підприємств.

Вторинний ринок – це повторна купівля або продаж цінних паперів. Він включає до свого складу біржу та позабіржовий ринок. Фондова біржа – це організаційно оформлений, постійно діючий ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами.

Беручи до уваги форми обертання грошових ресурсів на фінансовому ринку, в його складі можна виділити ринок банківських кредитів і ринок цінних паперів.

Ринок грошей або банківських кредитів являє собою сукупність правовідносин, що виникають з приводу надання кредитними установами платних позик, які мають бути повернені. Платні позики надаються без оформлення спеціальних документів, які можуть самостійно продаватися, придбатися чи погашатися.

Ринок капіталів або цінних паперів являє собою сукупність відносин цивільно–правового характеру, що опосередковують рух капіталів у формі цінних паперів. Він доповнює у структурі фінансового ринку ринок банківських кредитів і тісно взаємодіє з ним.

За місцем проведення торгів виділяють біржовий та позабіржовий ринки цінних паперів.

На біржовому ринку торгівля цінними паперами здійснюється на фондових біржах, порядок створення та діяльності яких встановлюється чинним законодавством України та внутрішніми документами самих бірж.

Позабіржовий ринок оперує з фондовими інструментами, які не допущені до торгів на фондовій біржі. Крім того, на позабіржовому фондовому ринку можуть обертатися цінні папери, які є предметом біржових операцій. Завдання ринку цінних паперів є створення умов та забезпечення, по можливості, більш повного та швидкого переливу збережень в інвестиції за ціною, яка задовольняла б обидві ці сторони.

2. Види цінних паперів та їх характеристики

Цінні папери - грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.

Цінні папери можуть бути іменними або на пред'явника. Іменні цінні папери, якщо інше не передбачено Законом або в них спеціально не вказано, що вони не підлягають передачі, передаються шляхом повного індосаменту (передавальним записом, який засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи).

Цінні папери на пред'явника обертаються вільно.

Цінні папери можуть бути використані для здійснення розрахунків, а також як застава для забезпечення платежів і кредитів.

Відновлення втрачених іменних цінних паперів провадиться державними органами, підприємствами, установами і організаціями, що випустили ці папери.

Спадкоємство цінних паперів здійснюється відповідно до цивільного законодавства України.

Емітент цінних паперів - юридична особа, яка від свого імені випускає цінні папери і зобов'язується виконувати обов'язки, що випливають з умов їх випуску).

В Україні можуть випускатися і обертатися такі види цінних паперів:

· акції;

· облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик;

· облігації підприємств;

· казначейські зобов'язання республіки;

· ощадні сертифікати;

· векселі;

· приватизаційні папери.

Акція - цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.

Облігація - цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений в ньому строк з виплатою фіксованого процента (якщо інше не передбачено умовами випуску). Облігації усіх видів розповсюджуються серед підприємств і громадян на добровільних засадах.

Казначейські зобов'язання України (надалі - казначейські зобов'язання) - вид цінних паперів на пред'явника, що розміщуються виключно на добровільних засадах серед населення, засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету і дають право на одержання фінансового доходу.

Ощадний сертифікат - письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і процентів по ньому.

Вексель - цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю).

Приватизаційні папери – це особливий вид державних цінних паперів, які засвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду.